Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Євразійський Союз як фінальний етап інтеграційних процесів на пострадянському просторі

Тематика: РУССКИЙ МИР




Роман Дубровський, аспірант кафедри політичних наук Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

УДК 327.5(47+57):327.39

 

Дана стаття присвячена аналізу причин, перспектив та наслідків реалізації геополітичного проекту «Євразійського Союзу» В. Путіна як фінального етапу інтеграційних процесів на пострадянському просторі та можливостей його перетворення на один із центрів світової економіки.

Ключові слова: Євразійський союз, реінтеграція, пострадянський простір.

 

Данная статья посвящена анализу причин, перспектив и последствий реализации геополитического проекта «Евразийского Союза» В. Путина как финального этапа интеграционных процессов на постсоветском пространстве и возможностей его превращения в один из центров мировой экономики.

Ключевые слова: Евразийский союз, реинтеграция, постсоветское пространство.

 

This article aimes to analyze the causes, prospects and consequences of V. Putin’s geopolitical project of «Eurasian Union» as the final stage of integration processes in post!Soviet space and opportunities for its transformation into one of the centers of the world economy.

Key words: Eurasian Union, reintegration, postSoviet space.

 

Протягом останніх двадцяти років більшість країн пострадянського простору, за винятком прибалтійських, з геополітичної точки зору знаходяться в стані так званої стагнації або невизначеності. Після розпаду централізованої радянської системи управління, політичних та економічних зв’язків у більшості країн, включаючи Росію, практично відсутні конкретні вектори політико – економічного розвитку, розвиваються кризи соціального характеру та національно – державної ідентичності. Політика ситуаційності у відносинах з різними світовими економічними та геополітичними центрами призводить, за словами В. Карасьова, до того, що «танучі радянські ресурси вже не можуть забезпечити більш – менш повноцінне існування національно – державних організмів пострадянських держав і вимагають вибору вектора власного розвитку» [1].

Представники правлячих еліт країн колишнього СРСР намагалися створити і активувати велику кількість реінтеграційних проектів, які з тих чи інших причин або функціонують з тими чи іншими проблемами (ОДКБ, ЄвраЗЕС, ШОС), або зазнали поступового краху (наддержавний проект СНД та проект Союзної держави Росії і Білорусі). Окрім певних геополітичних та економічних причин, основною причиною поступового занепаду таких міждержавних утворень, на мою думку, стали екстраполяція в їх структуру управління рудиментарних радянських стереотипів системи розподілу владних повноважень, економічних квот, а головне — тотальне домінування російської еліти у прийнятті остаточних рішень керівними органами цих структур, що відповідно викликало вкрай негативні реакції інших країн.

Перші ідеї щодо необхідності трансформації або «переформатизації» міждержавних проектів, а точніше — базових геополітичних та геоекономічних принципів їх створення та функціонування виникли ще на початку 90 – х рр. ХХ ст. У 1994 р. президент Казахстану Н. Назарбаєв, виступаючи у Москві перед професорсько – викладацьким складом МДУ ім. М. В. Ломоносова, чітко висловив свій погляд і вніс пропозиції щодо перспектив розвитку держав пострадянського простору. Зокрема, він висунув ідею створення абсолютно нового об’єднання країн — учасниць СНД і запропонував назвати його «Євразійським союзом» (ЕАС). Наголошуючи на необхідності створення такого союзу, він зазначав: «Євразійський союз необхідний. Подивіться, країни Європи з багато – віковою державністю йдуть на об’єднання, і там все частіше звучить слово «конфедерація». Вони чудово розуміють, що світовий ринок жорстко поляризується. Північна Америка, Японія, нарешті, азійські «молоді тигри». Ми ж, республіки колишнього Союзу, історією і долею підготовлені до єдиного співтовариства. Нам властиві одні форми та механізми зв’язків та управління, загальний менталітет, багато іншого. Ми просто приречені довіряти один одному. Питання в тому, що у деяких політичних лідерів, та й не тільки у них, існує політична боязнь відродження імперії. Але на це вже ніхто не піде. Нам не потрібно боятися слова «союз». Адже існує ж, наприклад, Європейський Союз. Ми всі рівні…» [2].

Будучи типовим радянським партійним функціонером, Назарбаєв, незважаючи на це, першим побачив зародки майбутньої кризи пострадянських інтеграційних проектів. Саме він наголошував, що з моменту створення СНД країни – учасниці не зближуються, а все більше віддаляються одна від одної у політичній та економічній сферах, базові документи об’єднання не функціонують, а рішення, записані в них, не виконуються. «Я думаю, — зазначав він, що в Західній Європі політики йдуть попереду в об’єднанні, а народи відстають. А у нас в СНД навпаки: народи хочуть об’єднання, а політики відстають... Ми могли б почати об’єднання в ЕАС з Казахстану та Росії» [2].

У політичних та наукових колах пострадянських країн ідея «Євразійського Союзу» викликала багатоманітні реакції, від повної або часткової підтримки до звинувачень у намаганні силовим шляхом реанімувати СРСР в тому чи іншому вигляді. В більшості своїй, на мою думку, це пояснювалось побоюванням так званих «нових національних еліт» частково втратити свої повноваження, а також важелі контролю над перерозподілом національних ресурсів. Президент Казахстану однозначно відкидав будь – які ідеї «реанімування» Радянського Союзу, а тим більше будь – які силові варіанти реалізації таких ідей. Він говорив про те, що «незалежно від волі і бажання консервативних сил суверенітет — це реальність, і жодна держава не поступиться ним. Справжні прихильники інтеграції, що використовують цю ідею не з метою політичної реклами, сьогодні усвідомлюють, що процес цивілізованої, прогресивної інтеграції має йти паралельно і сприяти зміцненню національного суверенітету держав. Така інтеграція є синонімом стабільності і безпеки. Про це говорить і досвід Європи, Північної Америки, Південно – Східної Азії » [3].

Незважаючи на це, проект створення ЄАС або знайшов часткову підтримку в елітарних колах країн СНД, або був сприйнятий і трактувався ними, особливо в Росії, у дещо викривленому вигляді, а от саму ідею такого геополітичного утворення, його економічні та політичні засади російські владні аналітики та політтехнологи повернули до життя на початку ХХІ століття. Вона постала у вигляді нового масштабного геополітичного проекту та як ідейна платформа повернення на посаду Президента Росії Володимира Путіна.

Як відомо, 3 жовтня 2011 року в російській газеті «Известия» під його авторством вийшла стаття під назвою «Новий інтеграційний проект для Євразії — майбутнє, яке народжується сьогодні». За словами Путіна, політико – правова основа нового проекту, під запозиченою назвою «Євразійський Союз», напрацьована ще у рамках СНД, а економічним базисом стануть вже існуючий Митний союз (МС) Білорусі, Казахстану, Киргизії і Росії та Єдиний економічний простір (ЄЕП) Росії, Білорусі і Казахстану, який почав функціонувати з 1 січня 2012 року.

Варто відмітити, що в рамках підготовки до функціонування ЄЕП вже зроблено багато політичних та економічних кроків, зокрема:

– завершено формування повноцінної єдиної митної території (2010);

– всі норми Митного союзу приведено в повну відповідність з нормами ВТО (2011);

– підписано договір про зону вільної торгівлі в рамках СНД (2011).

За словами Путіна, необхідність створення Єдиного економічного простору викликана як змінами світової економічної кон’юнктури (світова фінансова криза змусила держави шукати нові ресурси для економічного зростання, інтеграційні процеси отримали додатковий імпульс), так і необхідністю реформування самої парадигми інтеграційних проектів на пострадянському просторі (тобто формування принципу домінування економічних інтересів над політичними). Він зазначав, що «по суті мова йде про перетворення інтеграції в зрозумілий, привабливий для громадян і бізнесу стійкий і довгостроковий проект, що не залежить від перепадів поточної політичної та будь – якої іншої кон’юнктури». «Становлення Митного союзу і ЄЕП йде набагато динамічніше, оскільки враховує досвід ЄС та інших регіональних об’єднань» [4].

Проводячи глибинний аналіз основних ідей, принципів та перспектив «путінського» варіанта такого міждержавного об’єднання, Н. Назарбаєв наголосив, що «Євразійський Союз — це мегапроект, сумірний зі складними викликами сьогодення і майбутнього», який «має всі шанси стати органічною частиною нової світової архітектури» [5].

У своїй статті президент Казахстану наголошує, що всім учасникам євразійської інтеграції необхідно мати чітку стратегію дій, яка має базуватися на декількох основних принципах:

– Євразійський Союз повинен з самого початку створюватися як конкурентоспроможне глобальне економічне об’єднання з розробленою і прийнятою спільною програмою інноваційно – технологічної кооперації, розрахованою на перспективу 10–15 років;

– це об’єднання має стати з’єднувальною ланкою євроатлантичного і азіатського ареалів розвитку, тобто «економічним містком, що з’єднає

як динамічні економіки Євросоюзу, Східної, Південно – Східної та Південної Азії», так і максимально розширить співробітництво між ЄЕП та Євросоюзом, КНР, Японією, Індією;

– такий проект повинен формуватися як самодостатнє регіональне фінансове об’єднання, яке буде частиною нової глобальної валютнофінансової системи;

– інтеграція будь – яких країн у таке геополітичне об’єднання має здійснюватися виключно

еволюційним та добровільним шляхом, тобто «будь – які форми штучного прискорення або підштовхування до цього інших країн є неприйнятними» [6].

Окрім детального огляду політичних, правових та історичних аспектів майбутнього функціонування євразійського геополітичного проекту, варто систематизувати та проаналізувати основні геополітичні та геоекономічні чинники, що призвели російську політичну еліту до усвідомлення необхідності відродження та втілення у життя «кремлівського варіанта» ідей Н. Назарбаєва.

З точки зору об’єктивного політичного аналізу, за останні двадцять років після розпаду СРСР геополітичний статус Росії в світі практично не змінився. Основні зусилля політичної еліти часів Путіна були направлені на вирішення трьох найголовніших завдань з точки зору забезпечення функціонування російської держави як цілісного механізму:

–  формування експортно – орієнтованої ресурсної економіки;

–  збереження територіальної цілісності держави;

– формування максимально – централізованої владної структури всередині держави.

«Псевдорокіровка» політичної еліти та тимчасова зміна «централізатора» В. Путіна на «ліберала» Д. Медвєдєва на посаді президента фактично ознаменувала виконання першого етапу становлення Росії на геополітичній карті світу ХХІ століття.

За часів президентства останніх кремлівськими політтехнологами було розроблено та розпочато втілення цілої низки проектів політичного та економічного характеру (ШОС, ЄвраЗЕС, ЄЕП, Митний союз та ін.). Всі вони, незважаючи на їх результативність, все ж є лише проміжними підготовчими етапами для створення мегапроекту «Євразійського союзу», реалізація якого, на думку багатьох аналітиків та політологів, стане ідеологічною платформою та головною місією В. Путіна після повернення на посаду президента Росії.

Необхідність створення такого наддержавного об’єднання символізує собою початок реалізації другого етапу геополітичних планів Кремля. Ініціатива перетворення російської держави та її союзників у ще один геополітичний та економічний полюс світової економіки зумовлено як зовнішньо- і внутрішньополітичними факторами, так і глобальними змінами в світовій політиці та економіці. В інтерв’ю агентству «Росбалт», присвяченому цій темі, український політолог В. Карасьов серед зовнішньополітичних факторів виділяє наступні:

– загальна тенденція відсутності однозначновизначених векторів політико – економічного розвитку більшості пострадянських країн (включаючи і Росію);

– загальна криза національної ідентичності, необхідність створення для суспільства соціальних орієнтирів розвитку, демографічна криза;

За його словами, більшість держав колишнього СРСР «комфортно обживали статус буферності протягом двадцяти років, граючи на протиріччях між великими гравцями, маніпулюючи цими гравцями з метою свого інерційного виживання. Але подальше інерційне існування цих держав вже неможливе… Структура світу стає великоформатною, враховуючи торгову географію та торговельні потоки. Неможливо далі ні балансувати, ні продовжувати жити за рахунок спадщини радянських часів» [1].

Серед проблем внутрішньополітичного характеру ключове місце займає сама проблема російської державності: Росія не є імперією, але є багатонаціональною державою, у якої є два виходи з нинішнього становища: або стати ініціатором нових «складальних» процесів на пострадянському просторі, або постійно перебувати в кризі національно – державної ідентичності, чого її політична еліта більше не може допустити. Виходячи з етнічного складу Російської Федерації, її територіальної різноманітності, ресурсного потенціалу, імперських та радянських геополітичних традицій, вона ніколи не стане «національною державою» як Німеччина, або «державою – нацією» як Польща, на відміну від деяких інших пострадянських держав, які мають такі перспективи.

Серед глобальних геополітичних факторів, що впливають на бажання російської еліти контролювати торгівельні процеси євразійського регіону та його ринки, є поступове «затискання» Росії двома найближчими світовими економічними центрами: стрімко зростаючими економіками країн Східно – азійського регіону та Євросоюзом. Економічні кризи та фінансова нестабільність «єврозони» (яка, до речі, на думку російських «неоєвразійців», з часом повинна суттєво послабити євроінтеграційні прагнення України і призвести до її поступового повернення у геополітичну «орбіту» Кремля), а також зростаючі претензії Китаю щодо посилення економічного та політичного впливу на Центральноазійський регіон змушують Кремль вибудовувати нові економічні структури та механізми впливу на подібні процеси. На мою думку, в разі успішної реалізації євразійських геополітичних проектів та формування всередині таких міждержавних об’єднань відносно чіткої економічної та правової структури, в найближчому майбутньому Росія відновить свій природний статус гегемона, відсутність якого провокувала політичну та економічну стагнацію країни після розпаду СРСР, а правляча російська еліта отримає колосальні вигоди, серед яких можна виділити головні:

– контроль над торгівельними потоками між Європейським Союзом і Китаєм;

– безперешкодна інтеграція російських транснаціональних корпорацій в економічні структури інших країн, оволодіння новими ринками (початок цього процесу покладено під час економічної кризи в Білорусі 2011 року);

– розширення власної експортно – імпортної бази через вплив на формування системи міждержавного митного контролю;

– зняття міграційних бар’єрів (поступове вирішення проблеми дефіциту масової некваліфікованої робочої сили);

– покращення демографічної ситуації, можливість набуття іноземними працівниками громадянства Росії;

– поновлення навколо Росії так званого «азійського поясу стабільності», як захисту від мусульманської політичної кризи, пов’язаної з так званою «арабською весною», або новою хвилею падіння диктаторських режимів Близького Сходу та Африки; – поновлення панівного статусу російської еліти як ініціатора нових інтеграційних процесів та повернення контролю над пострадянським простором (політика «неоєвразійського ревізіонізму»).

Європейські та американські політичні кола сприйняли проект «Євразійського Союзу» достатньо стримано, хоча без жодних сумнівів піддали його глибинному аналізу, а от погляди зарубіжної преси та аналітиків на ідею нового інтеграційного проекту Путіна суттєво розходяться: від чергової передвиборчої ідеї, здатної мобілізувати масово ностальгуючий за часами Радянського Союзу російський електорат, до намагання відновити СРСР у трансформованому вигляді, використовуючи Європейський Союз одночасно як прототип та «демократичну обгортку» для маскування імперських намірів. Думки європейських та вітчизняних аналітиків сходяться в одному: намагання використання демократичного досвіду та економічних зразків Євросоюзу та навіть порівняння з такими для нового «неоєвразійського проекту Путіна» є абсурдними з ряду фундаментальних причин:

– потенційні майбутні учасники Євразійського Союзу — це країни з авторитарними політичними режимами, «неофеодальними» політичними системами, домінуванням екстенсивного розвитку, з сировинними або напівсировинними економіками, а сама Росія як ініціатор подібних інтегративних процесів має несприятливий клімат для бізнесу, для впровадження інновацій та фактично повну відсутність політичної та соціальної активності та модернізації;

– Євросоюз є об’єднанням держав, в якому відсутня єдина країна — домінатор, а в його «неоєвразійському» аналозі жодних альтернатив Росії бути не може в силу природних географічних та історичних причин;

– еліти пострадянських країн однозначно використовуватимуть новий проект для власного економічного зиску або вирішення власних проблем за рахунок інших країн, бо жодна олігархічна бізнес – група, що контролює певний сектор національної економіки, ніколи не поступиться власними активами та територією заради химерних «загальних інтересів» або «суспільного блага», бо таких понять для них просто не існує.

На думку політичного експерта А. Окари, «сучасна Росія — це держава_корпорація, в якому всі ресурси і можливості належать невеликій групі «акціонерів», інакше і бути не може. Акціонери думають, перш за все, про рентабельність і прибуток, а народ своєї країни сприймають як «непрофільні активи». Що ж тут говорити пронароди інших країн?» [7].

Для запезпечення можливості реалізації «неоєвразійських проектів» під час третього (в цьому практично немає сумнівів) та четвертого президентського термінів, всередині країни Путіну все ж доведеться модернізувати систему влади та механізми роботи її інститутів, а основний вектор економічної політики чітко повернути у бік «старої» Європи, де він має багато союзників та можливостей для реалізації різного роду прибуткових енергетичних проектів. Проте не варто забувати, на тлі внутрішньої кризи Європейського Союзу Німеччина, Франція та Італія використовують зростаючі геополітичні амбіції Росії на противагу Сполученим Штатам Америки, тобто як додатковий ресурс в боротьбі за послаблення впливу США на Європу, а отже, за посилення власних позицій та впливу на Європейському континенті. Для цих «старих» країн Європи Росія повинна бути стабільною, а не слабкою, бо вони вже давно отримують окремі фінансові та економічні преференції від Кремля в обхід загальних інтересів ЄС. Як заявив Н. Саркозі, «Європа більше, ніж хто – небудь, зацікавлена в тому, щоб Росія була стабільною, процвітаючою та залученою у справи миру. Це в наших інтересах. Європа хотіла би бачити Росію сильною» [8]. Немає нічого дивного, що в цьому сенсі геополітичні проекти російських «неоєвразійців» з побудови «Європи великих країн» по осі Париж — Берлін — Москва та наступний за цим розкол Європейського Союзу не виглядають настільки фантастичними, адже, як зазначає у своїй статті Г. Перепелиця: «В умовах зростаючої конкуренції між країнами ЄС Росія може віддавати переваги тій чи тій країні, підсилюючи її конкурентоспроможність залежно від лояльності до геополітичних планів Кремля» [9].

На даний час незважаючи на те, що Володимир Путін оголосив про «європейський вибір» Росії і відносини з Європейським Союзом явно стали більш прагматичними, енергетичні ресурси є і залишатимуться їх єдиним і головним аспектом. За словами Д. Треніна, «Росія постійно пропонує європейцям обмін активами, та Європа не поспішає скористатися цією пропозицією. Її зупиняє відсутність у Росії прозорості, як і нечіткість правил, якими керується її економіка» [10].

Зіткнувшись із європейським скептицизмом, Москва почала вважати ЄС не ключовим у довгостроковому плані стратегічним партнером у справі пан – європейської інтеграції, а економічним і політичним конкурентом Російської Федерації. Саме тому Кремль намагається вибудовувати власні геоекономічні і геополітичні «осі» з окремими членами Євросоюзу. У результаті Росія, мабуть, упускає можливість прискорення свого процесу модернізації та зміцнення геополітичної позиції.

Російська політична еліта часів Путіна — Медвєдєва, як і майже всі пострадянські авторитарні правлячі режими у своїх країнах, розглядає себе як закритий бізнес – клуб або корпорацію, якій належать всі капіталізовані ресурси країни. В умовах наростаючої жорсткої економічної конкуренції, слабкості власної ресурсно – експортної економіки та натиску ліберальних ринків, за останнє десятиліття російська геополітична концепція переживає величезну трансформацію. Сучасні світові реалії ставлять російську державу перед серйозним вибором: завершення формування у вигляді торгової колоніальної (або економічної) імперії і поступове перетворення так званого Євразійського Союзу на один із світових економічних центрів впливу або збереження форми традиційного історичного континентального імперіалізму, що означатиме радикалізацію імперської ідентичності, волі до військової і культурної експансії, поглиблення економічної, соціальної, демографічної кризи та міжетнічних конфліктів всередині країни, що рано чи пізно призведе до її розпаду.



Номер сторінки у виданні: 34

Повернутися до списку новин