Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Структурний вимір громадськості як компонента публічної сфери політики

Тематика: ГЛОБАЛІСТИКА




Олексій Третяк, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

УДК 323:321

 

У статті наводяться чинники, що впливають на структурну будову сучасної громадськості як однієї з фундаментальних засад публічної сфери політики. Визначається роль громадської думки в інтеграції громадськості. Окреслюється значення довіри для публічної співпраці громадян.

Ключові слова: публічна сфера, демократія, громадськість, довіра, політичне спілкування

 

В статье приводятся факторы, влияющие на структурное строение современной общественности как одной из фундаментальных основ публичной сферы политики. Рассматривается роль общественного мнения в интеграции общественности. Определяется значение доверия для публичного сотрудничества граждан.

Ключевые слова: публичная сфера, демократия, общественность, доверие, политическое общение.

 

Article examines the factors affecting the structural framework of modern society as one of the fundamentals of public policy areas. We study the role of public opinion in the integration of the public. Determined by the value of trust for the public co!operation of citizens.

Key words: public sphere, democracy, public trust, political intercourse.

 

Постановка проблеми. У контексті сучасних політологічних досліджень актуальним є оцінювання людського фактора і політичного колективізму, які мають низку політичних вимог і відіграють власну роль у процесі формування демократичної публічності й відкритості. Прояснення потребують такі поняття, як «вільна громадськість», визнання її правомочності, «структура громадської думки», а також нове значення поняття «свобода думки» і висловлювань у публічній політиці.

Для повного окреслення феномену публічності структуру громадськості, яка має першорядне значення для теоретико – методологічного виміру публічної сфери політики, необхідно відобразити в основних вимірах функціонування та розвитку. Одним із провідних вимірів цієї проблеми, який фіксується в сучасній політичній науці, є діяльнісний. Ця предметна площина надає найбільшу кількість емпіричних проявів громадськості. У цьому вимірі існує можливість розглядати громадськість як реальне явище політики.

У форматі вивчення сучасного громадського активізму є підстави формувати уявлення щодо рівня політичної активності громадян у кожному окремому суспільстві. Якщо ця діяльність відбувається в демократичному (конкурентному, плюралістичному) суспільстві, вона має прояву публічній сфері. Іншим виміром є ідейний, на якому соціальні вимоги громадян трансформуються на ідеологічні положення, що виносяться на політичний рівень. У межах ідейного, або концептуального, виміру існує сукупність ідей, носіями яких є представники громадськості (її суб’єкти), що висувають вказані ідеї для публічної дискусії, проголошують заяви та здійснюють інші комунікаційні дії.

Процедурний вимір громадськості є також важливим для теоретичної концептуалізації публічної сфери політики. Перехід на більш високу за складністю (порівняно з індивідуальною) самостійну групову публічну діяльність здійснюється у межах колективних процедур зустрічей, зборів, спільних обговорень, для яких встановлюються регламенти й обмеження. Все це становить фактологічну базу аналізу публічної політики як явища сучасної демократії.

Вітчизняні фахівці приділяють значну увагу вивченню громадськості. У роботі К. В. Вінцукевич [3] проаналізовано співвідношення таких понять, як «об’єднання громадян», «громадська організація», «громадський рух», «неурядова організація», «неприбуткова організація», «третій сектор», «інститут громадянського суспільства». У роботі, автором якої є Г. В. Мороз [7], вивчено правові засади участі громадськості у прийнятті екологічно значущих рішень. Також у цьому дослідженні розглянуто процес становлення та розвитку інституту участі громадськості у прийнятті таких рішень. У праці Л. М. Городенко [4] систематизовано приховані та явні можливості впливу на громадськість, а також наведено приклади використання такого впливу українськими журналістами. Водночас структурний вимір громадськості у поняттєво – категорійному апараті публічної сфери політики ще потребує аналізу.

Метою статті є розкриття структурного виміру громадськості як компонента публічної сфери політики. Завданнями статті є вивчення громадської думки, а також потенціалу довіри як умов і структурних рівнів функціонування громадськості.

Основний зміст. Не будучи суто політичним явищем, громадськість, надаючи певним проблемам загальносуспільного значення, об’єктивно пов’язана зі способами вирішення тих чи інших потреб громадян на політичному рівні. Тому зіткнення локальних позицій і думок забезпечує формування інтегративної структури відповідей і реакцій на зміни у політичному світі, які мають форму публічних проявів. Вимірювання актуального стану громадської думки дає змогу аналізувати структуру громадськості через пошук авторитетних спікерів, поширення чуток, формування сталих переконань і висловлення підтримки. На думку американського дослідника Глена Брума, «одне лише висвітлення в засобах масової інформації пояснює істотну частку коливань у перевагах громадськості на користь Клінтона або Доула в ході президентської кампанії 1996 р. Все це свідчить про міцний взаємозв’язок між висвітленням подій і фактіву засобах масової інформації та громадською думкою під час виборів президента. Громадська підтримка свідчить про ступінь, в якому, як вважають люди, їхні думки поділяються іншими представниками соціального оточення. Модель переконання відображає ступінь сприйняття соціального схвалення або несхвалення. Фахівці соціологічних служб, які намагаються виміряти цю характеристику громадської думки, просять респондентів повідомити свої враження з приводу можливої думки інших людей щодо проблеми, яка вивчається ними, або оцінити можливий розподіл громадської думки з тієї самої проблеми. По суті, вимірювання громадської підтримки показують, як люди визначають природу консенсусу з тих чи інших проблем» [2].

Західні дослідники вважають, що політизація громадської думки та її значення для публічної сфери щільно пов’язані з контекстом життєдіяльності людей. Водночас формування поведінкових реакцій на певні суспільні події здійснюється за посередництвом медіа, які подають інформацію про ці події в тому чи іншому вигляді. Впливи «лідерів думки» всередині громадської думки є показником функціонування громадськості як «живогоорганізму». Разом з тим потрібно розуміти, що протистояння публічних і приватних форм активності відбувається за принципом стандартизації реакції у межах спільних соціальних умов, що й дає змогу вести мову про інтегровану та цілісну громадську думку. «Соціальний контекст думки може бути просто схильністю респондентів вважати, що інші люди більше схильні до впливу ЗМІ та відповідних подій, ніж вони самі. Дослідники виявили наявність — за різних умов — так званих ефектів третьої особи: люди схильні недооцінювати вплив на них самих і переоцінювати вплив на інших. Подібні ефекти можуть позначатися на спрямованості державної політики (захист тих, кого вважають «вразливими») на тому, як повинні проводитися політичні кампанії (надання впливу, що легко переконує виборців), і на рішенні судових питань, що стосуються дифамації (наклепу) та відшкодування збитків (оцінка збитку, завданого репутації). «Тому ефект третьої особи може мати низку поведінкових смислів, незважаючи на те, що, по суті, він являє собою явище, яке належить до сфери сприйняття» — так вважає Глен М. Брум [2].

Усвідомлення ваги і значення громадської думки для формування громадськості в межах публічної сфери політики демократичного суспільства здійснюється на підставі досвіду різних цивілізаційних систем і способів сприйняття дійсності, одним з яких є суто механістичний. Умовно представляючи відносини між різними локальними думками, вони зливаються до єдиної громадської думки. Отже, умови плюралізму та свободи думки формують складну структуру громадської підтримки. Згідно з Г. М. Брумом, «інформаційну і громадську підтримку можна уявляти собі як додавання певної ваги, яке призводить до збільшення інерції. Якщо, наприклад, дехто має тверду думку з будь – якого питання, володіє достатньою інформацією («за» і «проти») з цього питання і вважає, що його позиція користується широкою громадською підтримкою, то напрям і вираз цієї думки навряд чи здатні змінитися. Майже так само, як на напрям кулі в боулінгу справляє лише незначний вплив рух повітря, що створюється кондиціонером і системами підігріву повітря, думки, які мають значну інформаційнута громадську підтримку, характеризуються значними «масою» і «інерцією», а тому вони нездатні до швидких і легких змін. Водночас навіть тверді думки здатні змінюватися, якщо вони не підтримуються відповідною інформацією і не отримують громадської підтримки. Їх напрямок може змінюватися так само часто і швидко, як напрям руху тенісного м’ячика або урагану!» [2].

Аналіз громадськості, з політологічної точки зору, передбачає постійне оновлення методик здобуття достовірної інформації, тому пошук нових даних щодо громадської думки ведеться з постійною зміною індикаторів і критеріїв її оцінок. Соціологічні методики в цьому контексті не посідають провідного місця в умовах, коли досліджується кумулятивний ефект взаємодії комунікацій та медіа, громадської думки. «Іншими словами, — вказує Глен М. Брум, — точний опис і розуміння громадської думки вимагає більшої чутливості і глибини вимірювань, ніж постановка простих питань, які передбачають відповіді типу «так — ні» і які часто використовуються в ході телефонних опитувань. Громадська думка відображає динамічний процес міжособистісних і медіа – комунікацій з різних питань між групами і колективами людей, здатних діяти в подібній манері. «Спільне мислення» часто веде до «спільних дій» — причина, через яку так важливо розуміти громадську думку» [2].

Оцінювання напряму розвитку громадськості в тій чи іншій країні зазвичай починається з констатації реального її стану. Дослідники виявляють ключові співвідношення цього явища з політичною владою і державою. Такий опис здійснюється для того, щоб виявити оптимальний напрям трансформації громадськості та засоби досягнення цілей. Згідно з Н. Дінелло, «ситуація, за якої громадянське суспільство відсутнє, протилежна вищеописаній у кількох аспектах. Громадське життя організовано ієрархічно. Справи суспільства перебувають у компетенції начальників і політиків, а пересічний громадянин живе за принципом «моя хата скраю, нічого не знаю». Участь у політиці визначається особистісною жадібністю чи залежністю, а не турботою про суспільство. Корупція є нормою життя. Поняття компромісу носить негативний відтінок, а закони приймаються для того, щоб їх порушувати» [5].

Окреслення стану посткомуністичної громадськості здійснюється переважно в негативних рисах. Їх розгортають і деталізують з метою встановлення структури соціальної тканини громадськості, виявлення статусів і соціальних переваг сучасних інститутів громадськості. «На відміну від вертикальних мереж з їх чітким розмежуванням начальника і підлеглого, лідера і рядового громадянина, горизонтальні мережі являють собою об’єднання агентів однакового статусу, могутності й впливу. При цьому визначаються права й обов’язки кожного об’єднання, а між автономними державними структурами, політичними організаціями, фінансовими інститутами, промисловими асоціаціями, профспілками, пресою, релігійними організаціями та іншими групами громадян перекидаються містки, що створюють умови для регулярних контактів, встановлення довіри, взаємовигідної дискусії та взаємного впливу'BB, — зауважує Н. Дінелло [5].

Проблема мотивацій побудови демократичної громадськості пов’язується з наявними інтересами соціальних акторів. Висловлення проблем і перспектив у публічній сфері має відповідати соцієтальним вимогам населення, тому розбудова громадськості, як сукупності горизонтальних мереж, може здійснюватися найрізноманітнішими соціальними контрагентами. Горизонтальні мережі також можуть підвищити ефективність політичного управління внаслідок його контролю з боку держави, преси та громадських організацій, а також завдяки конструктивній громадській критиці. Громадські організації можуть представляти інтереси як підприємців і виробників, так і найманих працівників і споживачів.

Пошук мотивів і засобів розбудови громадськості в посткомуністичному суспільстві ведеться в галузі архаїчних мотивів, які пов’язують людей у локальні і родинні спільноти. Цей потенціал може бути задіяний — як альтернатива укоріненим у суспільстві посттоталітаризму державному контролю та ідеологічному адміністративному примусу. «Ослаблення значення «сильних зв’язків», — вважає Н. Дінелло, — як неминуча плата за причетність до сучасності не означає приреченості на їх повну втрату. Причиною тому є горизонтальні мережі. Такі мережі громадянської дії, як асоціації за місцем проживання, релігійні та інші спільноти, пов’язані єдиною територією і тривалим спільним проведенням часу їх членів, ґрунтуються на досить близьких,подібних спорідненим («сильних»), зв’язках. Звичайно, не всі горизонтальні мережі однакові. Наприклад, для організацій підприємців зазвичай характерні дещо відсторонені особисті відносини і підвищена інструментальність» [5].

Водночас архаїчні етно- і расово орієнтовані зв’язки не є повноцінними замінниками державних та ідеологічних мотивів розвитку громадськості в сучасному постіндустріалізованому суспільстві. Тому ідеології «практицизму» і «прагматизму» розглядаються як рушійна сила і водночас як концептуальне обґрунтування громадських спільнот та їхньої участі у публічній сфері. Ці «ідеології» можуть бути жорстко пов’язані з конкретнимимісцевими проблемами.

Іншим концептуальним і прагматичним підґрунтям творення громадських спільнот як атомарних структурних компонентів громадськості слід вважати довіру як соціальну передумову і техніку впорядкування міжособистісних і групових відносин, встановлення стосунків між індивідами та всередині мікроспільнот. Вона є саме тим емпіричним підґрунтям, яке формує розвинену громадськість. У цій концептуальній площині проявляються як егоїстичні інтереси конкретних громадян, так і їхня потреба у спілкуванні, психологічні мотиви. Російська дослідниця Г. М. Заболотна вважає важливою функцію довіри в сучасному соціальному світі. Дослідниця зазначає, що вважає її функцією упорядкування й урівноваження соціального та культурного різноманіття. «Плюралізм сучасних суспільств знаходить вираз у фрагментації стилів життя і культур, в руйнуванні старих форм соціальних ідентичностей та актуалізації нових. Це прагнення до різноманіття стало своєрідною відповіддю на процеси уніфікації культури і способу життя як природного прояву процесу глобалізації в сучасному світі. Саме цим прагненням до збереження культурної самобутності та індивідуальності можна пояснити спостережуване практично повсюдно зростання групової солідарності і відносин взаємодовіри на основі таких критеріїв самоідентифікації, як етнічність, релігія, стать, стиль життя, спільність поділюваних естетичних поглядів і оцінок дійсності. Огляд неформальних засад соціальних відносин у посткомуністичних і азійських суспільствах констатує появу певних ерзаців довіри, які є певними замінниками відносин довіри в умовах демократичних перетворень» — зауважує Г. М. Заболотна [6].

Шлях просування від постсоціалістичної громадськості, яка в багатьох аспектах існує формально, є залежною від держави, неформальних злочинних практик і мереж, має повернутися до справжньої громадськості. Цей процес має здійснюватися в умовах трансформації і відповідати її кінцевому пункту, яким є розвинуте, політично активне громадянське суспільство, яке виступає рівноправним партнером політичної системи та її активним актором. «Хабарі, блат, бартер, «дах» — форми прояву квазідовірчих відносин, які компенсують відсутність базової довіри» — вказує Г. М. Заболотна [6]. Подолання «синдрому недовіри» визначається поєднанням багатьох факторів, найважливішими серед яких є розвиток демократичних засад суспільного життя, подолання економічної кризи, підвищення рівня моральної і громадянської культури населення та відповідності влади демократичним стандартам.

В умовах наявності лише концептуального бачення нової громадськості та відходу від негативних практик перехідного періоду важливим є визначення проміжної ланки, яка б пов’язувала ще несформовану громадськість з публічними практиками. Такою теоретичною конструкцією є публіка, яка, згідно з класичними уявленнями Ю. Хабермаса і Х. Арендт, є середовищем проголошення громадських інтересів і потреб, а також обговорення. Успіх у побудові публіки, раціонально мислячої, резонерської, креативної та продуктивної, є вагомим кроком у просуваннідо самовідтворюваної і сталої публічної сфери політики.

Громадянське суспільство — це сфера самопрояву вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій та організацій, незалежна від прямого втручання і довільної регламентації з боку державної влади. Згідно з класичною схемою Д. Істона, громадянське суспільство виступає як фільтр вимог і підтримки суспільства щодо політичної системи.

Пошук рецептів і рекомендацій до розбудови вільної демократичної громадськості у перехідному суспільстві веде до доленосних запитів щодо подолання наявних умов, які є перешкодами у поступі до справжніх демократичних перетворень. Згідно з Н. Ю. Бєляєвою «(існує — О. Т.) необхідність переходу від «запозичення» інститутів до їх «культивування» або «вирощування», спираючись на найбільш «перспективні» інноваційні соціальні практики, які вже склалися в російському соціальному середовищі. Інституційні зміни повинні починатися з виявлення цих «практик», їх систематизації та закріплення шляхом прийняття відповідних нормативних актів (можливо, на першому етапі — у порядку експерименту)» [1].

Осмислення підходів до розбудови громадськості як компонента публічної сфери приводить до пошуку оптимального шляху. І в цьому контексті важливими є дві альтернативи: запозичення або створення власних практик. При цьому повинні відбутися й інституційні зміни заради підтримки цього процесу. Такі вислови та дискусійні положення просувають політичну науку у гіпотетичному розумінні проявів публічної сфери.

Висновки. Отже, моделювання і проектування оптимальних рис громадськості приводять до формування її проективного образу та місця у межах публічної сфери. Індукція і дедукція дають змогу систематизувати різні випадки і прив’язувати їх до певної теоретичної, гіпотетичної основи.

Для орієнтації в проблемі громадськості важливою є проблема ідентифікації цього явища для населення. Для цього громадськість повинна стати активним або пасивним учасником публічної сфери. Цей вимір і сукупність проблем означає активний пошук дослідників як за темпоральною шкалою, так і в межах аналізу конкретноїполітичної ситуації. Важливими питаннями для дихотомії «функціональна — дисфункційна громадськість» у перехідних країнах є незначний розвиток громадських обговорень. Також певного значення набувають цілеспрямованість або хаотичність — як принципи практичної громадської діяльності. Також важливим є етимологічний дискурс стосовно понять відкритості і громадськості. В його межах потребує свого пояснення поняття «громадськості» як спільноти.

Встановлення стану цих та інших аспектів громадськості, як компонента, а можливо, й середовища публічної сфери, повинно дати відповідь на питання: чим є сьогодні громадськість для політологічної теорії: реальністю або сукупністю уявлень? Також у контексті пояснень з приводу сучасної громадськості мають значення її організаційні засади. Так само значущою групою проблем є співвіднесення агональності і співпраці, формальності і неформальності, а також ієрархічних та мережних принципів організації. Перспективою подальшого розроблення проблем, порушених у цій статті, є вивчення взаємодії громадськості і політичних сил у контексті функціонування публічної сфери політики.



Номер сторінки у виданні: 51

Повернутися до списку новин