Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Теоретико - методологічні підходи до дослідження інституту політичної опозиції





Денис Цимбал, аспірант кафедри політології Донецького національного університету

УДК 321.01:328.123.001.11

 

У статті наводиться детальний опис методологічних підходів до поняття «політична опозиція», її ролі у взаємовідносинах із владою та участі у становленні демократичного суспільства.

Ключові слова: політична опозиція, політичний процес, інститут, режим, уряд, політична еліта.

 

В статье приводится детальное описание методологических подходов к понятию «политическая оппозиция», её роли во взаимоотношениях с властью и участия в становлении демократического общества.

Ключевые слова: политическая оппозиция, политический процесс, институт, режим, правительство, политическая элита.

 

In the article the detailed description over of the methodological going is brought near a concept «Political opposition», its roles in mutual relations with power and participating in becoming of democratic society.

Key words: political opposition, political process, institute, mode, government, political elite.

 

Нерідко трапляється думка, згідно з якою поняття «політична опозиція» ототожнюється з такими поняттями, як критика, незгода, протиставлення діям офіційно чинної легальної влади в державі. І такі порівняння не можуть не наштовхувати пересічних громадян на висновки щодо не негативістського забарвлення цього поняття, адже опозиція в домінуючій кількості згадувань і цитувань у ЗМІ виступає з критичними заявами. Проте саме на плечі політичної опозиції покладено обов’язок ревізувати дії уряду, надавати їм свої професійні оцінки та попереджати суспільство про можливі наслідки. Розуміючи це, важко не погодитись із тим, що функції опозиції є не менш значущими для майбутнього суспільного розвитку, аніж наявність у державі стабільно функціонуючого політичного режиму. Тому спробуємо розібратись і систематизувати основні наукові підходи до поняття «політична опозиція».

Однією з перших спроб теоретичного аналізу політичної опозиції в західній політологічній науці була праця французького політолога М. Дюверже, який у своїй роботі «Політичні партії» (1957) визначив опозицію як одну з функцій політичної партії. Він проголошував, що наявність організованої опозиції — це суттєва характеристика західної демократії [1, с. 497]. Дюверже, проаналізувавши історичні форми організації опозиції, доходить висновку, що ще за часів Римської республіки правом протесту наділялися посади трибунів плебсу. Пізніше подібна роль виконувалась церквою по відношенню до феодальної монархії. Починаючи з XVIII ст. опозиція набула внутрішніх форм шляхом відокремлення законодавчої влади від виконавчої, тобто практично втілюючи ідею «обмеження влади владою». Після скасування інституту монархії цій ідеї відповідала двопалатність. Сучасний розвиток політичних партій змінив традиційний поділ на законодавчу і виконавчу влади на користь нового підходу: розмежування функцій правлячої партії та функцій опозиції. В результаті партії меншості стали спадкоємцями трибунів плебсу. Відповідно до своїх роздумів М. Дюверже виокремлює три чинники, що визначають характер і форму опозиції. Отже, це:

1. Тип партійної системи. За однопартійного режиму зовнішньої опозиції не існує, вона може простежуватись у формі дисидентських фракцій, течій меншості, що більш – менш вільно критикують уряд на партійних зборах. Тому дослідник аналізує вплив партій на роль опозиції в основному на прикладі плюралістичних режимів — дво- і багатопартійних. Двопартійна система перетворює опозицію на справжній інститут, тому що за цих умов опозиція залишається визначною, незважаючи на свою поміркованість. «У цій якості опозиції, очевидно, й полягає головна складова її ефективності, а водночас — міцність демократичного режиму [1, c. 500]. За багатопартійної системи опозиція несумісна з цією інституціональною формою, оскільки не зовсім зрозумілі її межі по відношенню до уряду. За багатопартійного режиму невизначеність меж опозиції зростає внаслідок того, що доводиться розрізняти опозицію зовнішню, яка представлена партіями меншості, та опозицію внутрішню — між партіями самої більшості [2, c. 24–25].

2. Характер і форма опозиції впливає на її згуртованість, кількість та внутрішню структуру. Так, міцні і згуртовані коаліції можуть надати багатопартійному режиму риси, наближені до двопартійної системи, та зробити опозицію більш згуртованою, поміркованою й визначеною. «І навпаки, в умовах дуалізму партій недисциплінованих, децентралізованих і слабо організованих відомий такий механізм опозиції, який нерідко виявляється ближчим до багатопартійної схеми, ніж до двопартійної [1, c. 503].

3. Характер опозиції тісно пов’язаний із загальними умовами боротьби партій. Дюверже виокремлює три типи боротьби:

1) боротьба без принципів. Цій категорії відповідають США, де політичні партії не мають доктрини і загального принципу, який суттєво відрізняв би одну партію від одної, а вибори носять характер вибору між політичними курсами;

2) боротьба за другорядними принципами (Великобританія, Північна Європа), де відмінності між партіями відповідають доктринальному і соціальному поділу, тим самим зберігаючи згоду відносно фундаментальних принципів політичного устрою;

3) боротьба навколо принципів, що стосуються основ держави і сутності режиму. Сюди Дюверже відніс країни, де за умов багатопартійності існують тотальні партії — наприклад, комуністичні, фашистські [1, с. 503–505].

Слід зауважити, що за цією класифікацією політичну боротьбу в Україні можливо розмістити між першим і третім типами. Адже ідеологічна складова багатьох політичних партій України є розмитою, а звідси — спільною, здебільше соціалістичною. Тому український тип політичної боротьби провідних політичних партій можна охарактеризувати як боротьбу без ідеологічних принципів навколо характеру та сутності політичного режиму.

Ще одним із найважливіших внесків у дослідження політичної опозиції була стаття О. Кіркхаймера «Послаблення опозиції у західних демократіях» в 1957 році. Вона дала поштовх подальшим дослідженням з даної проблематики. Причина написання статті — зближення позицій основних політичних партій і формування консенсусу щодо найбільш значущих соціально – політичних питань [3, с. 9].

Ідеї німецького вченого підштовхнули на подальші дослідження інших провідних учених.

Зокрема, у 1966 р. виходить збірник статей професора Роберта Даля «Політичні опозиції у західних демократіях», де він формулює класичні, мабуть, уже критерії, які характеризують демократичний характер політичної системи, коли виникають умови вільного існування політичної опозиції. Ось ці критерії:

1) свобода думки та висловлювань, зокрема можливість довести особливу позицію меншості до відома інших громадян і керівних органів держави;

2) можливість вільно брати участь у політичному житті;

3) у разі політичного конфлікту здійснення контролю більшості громадян, виборців і членів представницької влади над виконавчою владою;

4) раціональність у політичному обговоренні й ухваленні рішень, розуміння громадянами доцільності запропонованих лідерами держави орієнтирів та засобів їх досягнення;

 5) настанова на те, щоб при ухваленні політичних рішень тримати курс на мінімізацію суспільних збурень і примусу щодо переможеної меншості при одночасній максималізації кількості громадян, котрі вважають, що ухвалені рішення відповідають їхнім цілям;

6) мирний спосіб розв’язання конфліктів і мінімізація політичного насильства;

7) першочергове розв’язання виконавчою владою тих проблем, які значна (навіть не більша) частина громадян та/чи політичних лідерів вважає важливими, нагальними, при цьому ухвалення рішення, яке задовольняє якнайбільшу частину громадян;

8) загальна довіра та лояльність до конституції та демократичних процедур у державі [4].

У 1971 р. виходить інша його робота «Поліархія: участь і опозиція», в якій Р. Даль відмічає, що поява в середині — наприкінці ХХ ст. цілої низки теорій демократії (ціннісної, раціонально – утилітарної, інституціональної, економічної, модернізаційної та ін.) призвела до розмивання змісту самого поняття «демократія», під яким стали розуміти і форму політичної організації суспільства, базовану на визнанні народу основним джерелом влади, і певний філософський, світоглядний ідеал людського буття, і форму політичної участі, і моделі діяльності різних суспільних інститутів та багато чого іншого. Тому для характеристики демократії саме як форми політичного режиму (на відміну від «демократії» як ідеального типу влади) американський політолог Р. Даль запропонував використовувати новий термін — «поліархія» (грец. poli — множинність, arche — влада), під яким слід розуміти специфічний вид режиму для управління сучасною державою — режиму з характеристиками, які чітко вирізняють його з – поміж усіх інших режимів, що існували до ХІХ століття, а також серед більшості сучасних режимів, які встановилися в націях_державах, — йдеться про режим, заснований на відносно високій терпимості до опозиції (до тих, хто протистоїть діям уряду), на широких можливостях впливати на поведінку уряду і навіть на можливості зміщення мирним шляхом різних офіційних осіб [5]. Невід’ємними ознаками поліархії, за Далем, є такі характеристики політичної системи, як плюралістичність і опозиційність.

У 1965 р. в рамках Лондонської школи економічних та політичних наук бере початок видання журналу «Уряд і опозиція». У 1966 р. у світ виходить робота Г. Іонеску та І. де Мадаріаги «Опозиція як політичний інститут». У цій роботі Г. Іонеску та І. де Мадаріага зазначали, що абсолютно правильним є розуміння опозиції як частини політичного процесу загалом та як видозміненої складової частини влади. «Логічно, що органічно та морфологічно опозиція є діалектичним двійником влади, і навіть за бажанням політичні мислителі та історики не в змозі роз’єднувати цих сіамських близнюків без величезного ризику деформувати один або другий» [6, с. 10].

У 80 – х рр. дослідження продовжили Е. Камінськи, Дж. Сміт та ін.

Взагалі ж можна виділити кілька таких методологічних підходів до дослідження проблеми політичної опозиції.

1. Біхевіоралізм. За цим підходом опозиція являє собою окремий об’єкт політичного процесу. Цей напрям виник у 1920–1940 рр. у межах Чиказької школи, заснованої Ч. Е. Меріамом. Головний акцент його прихильники роблять на людській поведінці. О. С. Сергєєв відмічає, що даний підхід є неоднорідним, і єдине, що об’єднує його представників, — це бажання відійти від дослідження формальних інститутів до вивчення неформальної поведінки, яка наповнює життям ці інститути [7, с. 38].

2. Погляди біхевіоралістів вплинули на формування наступного підходу — плюралістичного.  Його представники Р. Даль, Ч. Ліндблом, Д. Трумен. Цей напрям бере початок з вивчення розподілу влади у західних демократіях та ґрунтується на розумінні влади за принципами ієрархічності та змагання. Для них влада є розподіленою серед багатьох соціальних груп, а не належить еліті. Соціальні групи репрезентують різні інтереси (економічні, політичні, культурні тощо) і можуть перебувати у стані конфлікту одна з одною. Різні групи мають різний доступ до різних ресурсів, тому вплив кожної з груп відрізняється від інших. Політичний процес у такому разі являє собою постійний торг між соціальними группами та задоволенням цих вимог. Важливим для розуміння опозиції у межах підходу є відсутність єдиного потужного центру прийняття рішень. Тут діє багато центрів управління, що розподіленіпо всьому суспільству та конкурують між собою. Обирати доводиться між правлінням меншості або правліннями меншостей. Таким чином, плюралісти говорять не про опозицію, а про опозиції [3, с. 9–17].

Р. Даль наводить при цьому спеціальну термінологію. Йдеться про правління меншості, за якого уряд несе відповідальність перед однією особою або згуртованою меншістю і за якого уряд виражає інтереси різних груп, що входять до коаліції як поліархії. Демократичний характер режиму гарантується існуванням множинності меншостей. Цінність демократичного процессу виявляється в установленні «суверенітету більшості», а у правлінні — «множинності опозиційних меншостей». У такому випадку існує лише один спосіб реалізації коаліції — це консенсус [8].

Загальне для всіх плюралістів визначення демократії дає Д. Хелд, а саме: «демократія — це комплекс інституційних механізмів, який створює множинність груп політичних інтересів та дає можливість шляхом конкуренції впливати на політичних лідерів, вибирати їх та обмежувати свободу їхніх дій [9]. Погоджуючись із Д. Хелдом стосовно визначення поняття «демократії», не можна не угледіти в ньому ідеалістичного бачення демократичної політичної системи, поширеної на теренах Північної Америки, Європи та деяких азійських країн — таких, як Ізраїль, Японія тощо. Адже за основними інституційними ознаками — такими, як наявність конституції, виборність осіб на провідні керівні посади в країні, закріплення основних прав і свобод громадянина і т. ін., до списку демократичних країн можна сміливо віднести й Україну. Протее навряд чи хто б з українських політологів зробив би це. Тому дефініція Д. Хелда є описовою лише для західної політичної науки, але аж ніяк не для таких країн, як Україна, тому що не враховує характеру політичного процесу і змісту демократичних за сутністю інститутів.

Класичний плюралізм проіснував до кінця 60-х — початку 70-х рр. В цей час у США та Західній Європі можна було спостерігати посилення напруженості та конфліктності, які в межах теорії складно було пояснити, а тим більше дати рекомендації до їх подолання. Крім цього виникли інші складнощі, пов’язані з недосконалим результатом характеру та розподілу влади. В результаті провідні дослідники врахували ці суперечності. Як наслідок — з’явився новий напрям — неоплюралізм, який ґрунтувався на визнанні нерівноправних груп (корпорацій), які здійснюють непропорційний вплив на державу. Крім цього, криза біхевіоралізму та трансформація плюралістичного напрямку здійснили свій вплив на дослідження політичної опозиції. Зокрема, нові напрями теорії раціонального вибору та неокорпоративізм не приділяли уваги проблемам опозиції. Натомість у 70 - х рр. дослідження політичної опозиції продовжились в інших підходах — як, наприклад, елітизмі [3, с. 9–17].

3. Цей напрям видається найближчим до проблематики політичної опозиції — йдеться саме про теорію демократичного або змагальницького елітизму (Й. Шумпетер), яка у 40-х рр. Зуміла об’єднати класичний елітизм з теорією демократії. У цій теорії справжніми учасниками політичного процесу є еліти, оскільки пересічні громадяни, будучи пасивними і навіть неспроможними, не бажають брати активну участь у політичному житті країни. Демократизм такої системи забезпечується постійною конкуренцією еліт. Роль виборців у цьому змаганні еліт зводиться до прийняття або усунення лідера. Демократія — це метод, за допомогою якого виборці періодично змінюють команди управлінців [10].

4. Нарешті останнім із напрямів, що заслуговують на увагу, є девелопменталізм, тобто теорія розвитку. Його найвизначніші прибічники — А. Степaн та Х. Лінц вважали, що з часом теорії розвитку проінтегруються з іншими напрямами і створять неоінституціоналізм. Д. Растру, працюючи над проблемою транзитології, вважав, що демократія народжується у пошуках ефективних механізмів вирішення конфліктів між владою та політичною опозицією. «Динамічний процес демократизації запускається завдяки тривалій і безрезультативній боротьбі, що необхідно для демократії, яка зароджується — але це не слабка боротьба, а палкі внутрішньокліматичні чвари» [11, с. 8–9].

Справді, відносини між владою й опозицією в переважній більшості випадків є напруженими і непоступливими, а подекуди й конфліктними. Проте рівень напруження між ними не повинен сягати апогею кожного разу, коли влада ініціює ту чи іншу пропозицію, і не ділити відповідним чином суспільство на два ворожі табори, як це досить часто трапляється в Україні. Пошук консенсусу з ключових питань державного устрою і функціонування — ось головна мета «внутрішньокліматичних чвар».

Дослідження представниками теорії розвитку проблем політичної опозиції спричинили суттєве зміщення акцентів порівняно із плюралістичним напрямом. Плюралісти розглядають опозицію як складну частину демократичного режиму, а також визначають її місце в ньому, національні моделі опозиції, фактори формування моделей. С. О. Сергєєв зауважує, що прибічників теорії розвитку здебільше цікавить роль політичної опозиції в процесі транзиту. На передній план виходять питання структурної диференціації політичної опозиції, динаміка трансформації політичного режиму, стратегія дії опозиції [7, с. 38].

У другій половині 80 – х рр. значний вплив починає справляти неоінституціональний підхід. Наприкінці 90 – х він стає домінуючим у зарубіжній політології. І хоча неоінституціоналісти не приділяли багато уваги проблемам політичної опозиції, підхід виявився надзвичайно впливовим. Саме розуміння поняття «інститут» є надто широким і, на думку деяких учених, надто розмитим. Політичний інститут — формальна організація чи установа, формальні принципи та засади, а також неформальні правила і принципи, якщо вони є регулярними та постійно повторюваними [12, с. 78].

У сучасній демократії опозиція нерідко набирає форму інституту. Тому Д. Норт поняття «інститут» визначає як набір правил, процедуру відповідностей, моральну й етичну поведінку індивідів в інтересах максималізації багатства [13, c. 3]. Виходячи з цього, інститут політичної опозиції — це є правила гри та певні кодекси поведінки, а також відносини та зв’язки, які встановлюють і регулюють опозиційну діяльність у межах політичної системи.

Аналіз проблем демократичного транзиту в країнах Центральної та Східної Європи виявив конкуренцію двох методологічних напрямів. Один із них пов’язаний із девелопменталізмом, другий — з неоінституціоналізмом. Згідно з першим напрямом результати політичних трансформацій залежать насамперед від сприятливих передумов переходу, а обставини самого процесу переходу не настільки важливі. Теорії даного підходу називають теоріями «історично обумовленого шляху». Зокрема, до нього належить концепція демократії С. Хантінгтона та «політико – економічний девелопменталізм» Г. Кітчельта. Неоінституціональний підхід (процедурний або генетичний) орієнтований на взаємодію акторів під час переходу, він зменшує роль стартових умов переходу. Більш важливим є обрання інституціонального дизайну, вибір стратегії конкуруючими елітами, співвідношення сил. Ці підходи не стільки заперечують один одного, скільки є компліментарними, бо звернені до різних аспектів одного феномену [3, с. 9–17].

Отже, аналізуючи вищенаведені методологічні підходи до поняття «політична опозиція», можна констатувати наявність різних тлумачень самого поняття з боку тих чи інших представників наукового підходу, проте різне трактування поняття пов’язано зі специфікою конкретного підходу, тобто того, що виставляється на передній план (психологія, еліти, громадянське суспільство тощо). Спільним у цих підходах є надання політичній опозиції високого статусу поряд із владними структурами та покладання на неї великої відповідальності за характер політичного режиму і цивілізованість політичного процесу в державі. Адже влада і опозиція є різними сторонами однієї медалі.



Номер сторінки у виданні: 56

Повернутися до списку новин