Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Поняття «управління етнічними конфліктами» та його складові





Антон Кіссе, доктор політичних наук, доцент кафедри теорії і історії держави і права Одеського національного морського університету

УДК 323.22

 

У статті аналізуються основні підходи до поняття «управління конфліктами», розкриваються його види та складові, які є найпоширенішими у вітчизняній і зарубіжній фаховій літературі.

Ключові слова: конфлікт, управління, запобігання, ескалація, мирне врегулювання, перемовини, консенсус.

 

В статье анализируются основные подходы к понятию «управление конфликтами», раасматриваются его виды и составляющие, которые являются наиболее распространенными в отечественной и зарубежной профессиональной литературе.

Ключевые слова: конфликт, управление, предупреждение, эскалация, мирное урегулирование, переговоры, консенсус.

 

In the article the basic approaches of conception «Management conflicts» are analyses, its varieties and constituents, which are most widespread in native and foreign professional literature.

Key words: conflict, management, prevention, escalation, peace settlement, negotiations, consensus.


Конфліктологічний аналіз для досягнення консенсусу між етносами не може задовольнятися простим обґрунтуванням значущості даного прогресивного за своєю спрямованістю процесу для демократизації міжнаціональних відносин. Він припускає також осмислення технологічних і організаційних заходів для його забезпечення. «Стрижневою» проблемою у даному аспекті виступає створення спеціальної й розгалуженої етноконфліктологічної експертизи, основне завдання якої, як показує світовий досвід, має полягати в тому, щоб на базі грунтовного діагностичного й прогностичного аналізу відслідковувати зародження та розгортання конфліктних процесів і залежно від їх характеру висувати обґрунтовані пропозиції щодо їх локалізації, раціоналізації й урегулювання.

Для управлінської практики точне розуміння конфлікту є умовою конкретизації кордонів, в межах яких організується діяльність органів влади по запобіганню конфліктам, а в разі їх виникнення — по врегулюванню. Повнота визначень дає також можливість врахувати всі можливі канали впливу на конфлікт, які іноді в поєднанні можуть мати набагато більш негативні наслідки, ніж сам конфлікт.

Загалом конфлікт — це результат порушеного консенсусу, а консенсус — результат залагодженого конфлікту. Аналогічно суперництво та співробітництво є інтегральними частинами більшості конфліктів за участю двох або більше осіб. Таким чином, конфлікт і консенсус — дві сторони однієї й тієї самої монети, а будь – який конфлікт не може мати однозначно позитивного чи негативного трактування. Спроби ж остаточного запобігання або усунення конфлікту чи то у міжособистісних, чи у міжгрупових стосунках є утопічними.

Звідси випливає, що головна установка — це управління існуючим конфліктом, що передбачає врегулювання, розв’язання або навіть придушення останнього в інтересах суспільства загалом або його окремих суб’єктів.

Група дослідників висловлює певні сумніви у можливості управління етноконфліктами. Так, М. Маршал не впевнений в тому, чи «закінчуються етнічні конфлікти коли – небудь взагалі» [1]. Відповідно ставиться під знак питання сама можливість управління процесом конфлікту. Проте конфлікт — явище, характерне для соціальної системи загалом, і тому більшість дослідників говорять про розв’язання етнічного конфлікту як про знаходження компромісного вирішення ненасильницьким шляхом і мінімізацію людських і матеріальних втрат у разі найгіршого розвитку подій, з урахуванням того, що етнічну ідентичність неможливо ліквідувати, але можна зменшити її конфліктогенний потенціал. Можна погодитись із думкою О. Маруховської стосовно того, що хоча етнічних конфліктів неможливо уникнути, але «їх можна і слід прогнозувати, завчасно виявляти і «приручати», тобто «керувати» ними і врегульовувати [2].

Ще одна складність в управлінні конфліктом полягає в тому, що багато практиків вважають це більше мистецтвом, ніж наукою. Найбільш оптимальним шляхом є розроблення максимально чіткої типологізації етнічних конфліктів, в якій встановлюються загальні і специфічні риси конфлікту.

Управління етнічним конфліктом не є управлінням у загальновживаному значенні цього терміна. Оскільки врегулювання конфлікту передбачає взаємодію і взаємні поступки конфліктуючих сторін, а також в багатьох випадках і залучення «третьої сторони», яка виступає як посередник, у цьому процесі практично неможливо виділити «суб’єкт» і «об’єкт» управління. Як правило, цей «об’єкт» (комплекс взаємних претензій один до  одного) формується і коригується в процесі комунікації між сторонами етнічного конфлікту. Том, у, власне, «управлінням» виділена система дій і не є. Це по – перше.

По – друге. Враховуючи унікальність кожного конфлікту, неможливо виробити якоїсь однієї універсальної теоретичної моделі управління конфліктом. Проте існують певні теоретичні напрацювання, які описують можливі варіанти розв’язання окремих типів конфліктів (етнополітичного, етнокультурного тощо).

У західній літературі прийнято вживати терміни «управління» і «регулювання» конфлікту. Причому «управління» трактується виключно у прикладному значенні, тоді як ширшим поняттям вважається «регулювання» конфлікту. Як правило, «регулювання конфлікту» (conflict resolution) передбачає діяльність на макрополітичному рівні, яка означає організацію в межах політичної системи певних інститутів, здійснення процедур і практик регуляції конфліктів, що повторюються, а тому цей термін можна застосовувати до різних конфліктів одного типу. Крім управління окремими конфліктами, регулювання включає і діяльність із запобігання чи попередження деструктивних, тобто насильницьких, форм прояву конфлікту, яку також називають превентивною діяльністю (conflict prevention).

У свою чергу, «управління конфліктом» (conflict management) становить форму цілеспрямованого впливу на різні компоненти суперечки чи боротьби сторін, яке передбачає підвищення відповідності їх стану свідомим намірам того чи іншого суб’єкта. Широко поширене визначення Й. Гальтунга, який розуміє управління конфліктом як уміння підтримувати відносини нижче рівня, на якому можлива загроза для системи загалом.

При розгляді питань управління конфліктом у центрі уваги західних конфліктологів стають переважно процеси прийняття рішень у даній конфліктній ситуації і розроблення принципів поведінки, спрямованих на мирне завершення конфлікту, насамперед — раціональних форм розв’язання конфлікту. На відміну від регулювання, управління конфліктом передбачає діяльність на мезорівні, що пов’язана з конкретним конфліктом.

На ширшому значенні поняття «регулювання» наполягає і У. Шнекенер, який уточнює, що регулювання конфлікту менше зосереджується на процесах, таких, як перемовини чи посередницькі зусилля, що спрямовані на завершення конфлікту, а більше — на структурах, тобто на створенні політичної, правової і соціально – економічної систем і різноманітних стратегій, з ними пов’язаних [3].

У свою чергу, С. Вольфф пропонує розрізняти «управління» (conflict management) і «розв’язання» (conflict settlement) етноконфлікту [4]. Якщо перше визначається як спроба стримати, обмежити чи переспрямувати вплив конфлікту в суспільстві, в якому він ведеться, то друге — розв’язання конфлікту — спрямовано на створення інституційних рамок, в яких конфліктуючі інтереси різних етнічних груп можуть бути узгоджені до такої міри, що ініціативи до співробітництва і несилової реалізації конфлікту інтересів через компроміс переважають будь – які вигоди, які може принести силове протистояння. Отже, управління конфліктом — це стратегія, яку обирають в одній із двох ситуацій: коли розв’язання конфлікту є неможливе чи небажане для однієї зі сторін. Більше того, управління конфліктом не завжди є великодушною спробою стримати етнічний конфлікт й обмежити його негативні наслідки. Воно може використовуватись в якості стратегії маніпуляції, що прагне продовження конфлікту з причин, які лежать за межами конфлікту як такого (наприклад, збереження влади і / або економічні прибутки). Як поняття, «управління конфліктом» описує широкий спектр стратегій, що їх застосовують сторони в конфлікті замість перемовин, тоді як розв’язання конфлікту передбачає перемовини, прийняття та запровадження інституціональних структур.

Американський конфліктолог Дж. Бертон розробляв концепцію «контрольованої комунікації», яка створювалась як один із варіантів «аналітичного методу вирішення проблем». У форматі даної концепції він вперше наводить відмінності між процесами врегулювання суперечок і розв’язання конфліктів. На його думку, врегулювання суперечок є результатом організованого успішного спонукання (чи примусу) одного з учасників конфлікту до того чи іншого типу дій, вигідних другій стороні чи посереднику. Досягнутий таким чином «компроміс» може виявитися недовговічним, оскільки вихідна причина суперництва не усунута. Справжнім завершенням конфлікту, з його точки зору, може бути лише його принципове розв’язання, яке досягається конфліктуючими сторонами під час взаємного аналізу як джерел, так і змісту суперечки. Стійка рівновага сторін виникає як результат фактичного подолання тих обставин, які спровокували конфлікт, що дає змогу встановити нові відносини рівноваги, яка задовольняє обидві сторони.

Російський дослідник А. Аклаєв теж дотримується західного підходу. На його думку, регулювання етнічного конфлікту являє собою діяльність по встановленню нормативних основ і наступної інституціоналізації процедур і практик регуляції повторюваних політичних конфліктів між етнічними групами і державою в рамках політетнічної політичної системи. Термін «регулювання» досить широкий і охоплює як управління конфліктом, так і запобігання його деструктивним (насильницьким) наслідкам [5]. З управлінням конфліктом також пов’язуються і низка наступних термінів. «Пом’якшення» конфлікту (conflict mitigation) — широке поняття, яке включає всі різновиди діяльності з контролю, управління, розв’язання, посередництва, полегшення і регулювання конфлікту, крім запобігання чи попередження конфлікту.

«Контроль над конфліктом» (conflict control), як правило, передбачає орієнтацію на обмеження можливостей виникнення чи ескалації конфлікту або на прискорення завершення конфлікту.

«Мирне врегулювання» (conflict settlement) розуміється як діяльність, спрямована на повне чи часткове зняття гостроти протиборства сторін, а також на те, щоб уникнути його найнегативіших наслідків для соціальної системи загалом. У широкому розумінні під зазначеним терміном розуміють будь – які дії, спрямовані на запобігання чи припинення збройної боротьби і вирішення протиріч мирним шляхом. У вужчому розумінні термін «мирне врегулювання» вживається для позначення діяльності із виходу з насильницького конфлікту, пошуку мирних вирішень шляхом пов’язування інтересів і цілей сторін і досягнення мирної угоди в результаті перемовин.

«Розв’язання конфлікту» (conflict resolution) — діяльність із ненасильницької трансформації залучених до конфлікту спільнот, кінцевою метою якої є ліквідація корінних причин конфлікту. Співвідношення між розв’язанням конфлікту і закінченням насильницького конфлікту необов’язково пряме. Метою розв’язання конфлікту є не знищення конфлікту (що неможливо само по собі, оскільки конфлікт властивий будь – якому змінному людської спільноти), а трансформування насильницького конфлікту в мирний (ненасильницький) процес соціальних і політичних змін. Завдання розв’язання конфлікту регулярно постають знову і знову у міру виникнення нових форм і джерел конфлікту. У цьому сенсі розв’язання конфлікту розуміють як процес припинення ворожого ставлення, що породжує насилля і ненависть, і заміни його на нове ставлення, яке сприяє розвитку довіри і співробітництва.

У російськомовній літературі можна зустріти як досить загальне визначення управління конфліктом, так і такі визначення, що зосереджуються на певних аспектах і методах його реалізації. Зокрема, А. Анцупов визначає управління конфліктом як свідому діяльність щодо нього, яка здійснюється на всіх етапах його виникнення, розвитку та завершення учасниками конфлікту чи третьою стороною [6]. Управління конфліктом включає: симптоматику, діагностику, прогнозування, профілактику, попередження, ослаблення, урегулювання, розв’язання, а до управлінських впливів належить запобігання, гасіння, подолання й усунення конфлікту.

Інші дослідники вважають, що управління конфліктом є прерогативою третьої сторони: «управління конфліктами виражається у здійсненні міжнародним співтовариством та його окремими членами комплексу як військових, так і політичних, економічних та інших прямих чи опосередкованих форм впливу на поведінку безпосередніх сторін конфлікту» [7].

Деякі вчені вважають, що суть управління полягає в наданні конфліктному процесу форм, здатних забезпечити мінімізацію неминучих соціальних, політичних, економічних, моральних втрат і, навпаки, максимізувати такого роду здобутки [8].

У свою чергу, Є. Степанов вказує на тенденцію вживати термін «управління» стосовно процедур юридичного характеру, а розв’язання (як і альтернативне розв’язання) — у зв’язку із процедурами до- або неюридичного вирішення проблеми, наприклад шляхом прямих перемовин між конфліктуючими сторонами [9]. Тобто розв’язання конфлікту і управління ним відрізняються за способом і процедурами впливу: неюридичні (перемовини, примирення і посередництво) і юридичні (адміністрування, арбітраж і судовий розгляд).

Крім того, він пропонує відрізняти розв’язання конфлікту від його регулювання (урегулювання). Перше включає процедури завершення конфлікту відповідно до стратегій «виграш – програш» або «програш – програш», а розв’язання — «виграш – виграш».

У вітчизняній літературі можна зустріти таке загальне визначення управління конфліктом: це «мистецтво і процес цілеспрямованого, обумовленого об’єктивними закономірностями впливу на його динаміку» з метою вдосконалення та розвитку етнічних взаємовідносин у суспільстві та підриву і руйнування існуючих відносин [10].

Таке визначення дає змогу виділити два аспек ти: 1) етнічні конфлікти мають конструктивні і деструктивні функції; 2) як самі конфліктуючі сторони, так і суб’єкти політичного управління можуть цілеспрямовано впливати на розвиток конфлікту, ґрунтуючись на власних інтересах. А врегулювання конфлікту розуміється як третій етап управління конфліктом (після прогнозування і запобігання ескалації конфліктів), і процес, і вид управлінської діяльності, підпорядкований утриманню його в цивілізованих рамках та спрямуванню його розвитку в напрямку ефективного і конструктивного розв’язання.

Виходячи з того, що в українській мові термін «регулювання» є характеристикою радше певного технологічного процесу, тоді як «управління» має значно ширший зміст і включає в себе підготовку, координацію та реалізацію певної політики, з термінологічної точки зору регулювання слід розглядати як складову процесу управління, а не навпаки. Незважаючи на процеси глобалізації, які призводять до розмивання поняття «суверенітет», автор статті вважає, що сьогодні держава, навіть будучи учасником етноконфлікту чи підтримуючи одну зі сторін, виступає основним суб’єктом управління етнічним конфліктом.

Загалом під «управлінням етнічним конфліктом» слід розуміти свідому політику держави чи третьої сторони, спрямовану на попередження (моніторинг), перевід насильницького конфлікту у мирне річище (врегулювання) та зняття етнічного напруження (остаточне розв’язання конфлікту). Відповідно проблематику управління етнічного конфлікту можливо розділити на три основні складові:

1) проблеми запобігання виникненню конфліктів (недопущення переростання протиріч, неминучих у будь – якому суспільстві, у гострі форми — конфлікт);

2) проблеми мирного врегулювання і трансформації насильницького конфлікту;

3) остаточне розв’язання конфлікту, що передбачає неможливість повторення конфлікту в майбутньому і перетворення його із деструктивного на конструктивний.



Номер сторінки у виданні: 102
Автор:

Повернутися до списку новин