Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Особистість публічного політика: особливості формування





Оксана Волинчук, старший викладач кафедри психології Університету «Україна»

УДК 159.923.2

 

У статті розглядається теоретичний аналіз публічної політичної діяльності, формування необхідних якостей у студентської молоді для успішного здійснення нею публічної політичної діяльності.

Ключові слова: публічна політична діяльність, якості особистості.

 

В статье рассматривается теоретический анализ публичной политической деятельности, формирование необходимых качеств у студенческой молодежи для успешного осуществления ею публичной политической деятельности.

Ключевые слова: публичная политическая деятельность, качества личности.

 

The article deals with theoretical analysis of public activity, the formation of the students necessary qualities for the successful implementation of public political activity.

Key words: public political activity, personality traits.

 

Становлення української державності, її трансформація в демократичне суспільство потребують формування активної участі громадян, зокрема студентської молоді, в процесах державотворення. Молодому поколінню належить майбутнє України, і саме через безпосередню участь у процесі демократичних трансформаційних перетворень у державі молодь отримує відповідні знання, набуває досвіду і розвиває певні якості, навички.

Політика є складовою духовного світу людини, де вона набуває можливість вільно реалізувати свої потенційні властивості, зберігати свою цінність і не дозволяти використовувати себе як засіб досягнення будь – чиїх інтересів. Реальна потреба кожної свідомої людини в публічній політичній діяльності зумовлюється комплексом певних ідей, норм і цінностей і формується під час участі у політичних діях.

Західний досвід публічної політичної діяльності відображено в роботах А. Бентлі, М. Вебера, М. Брауна, Л. Пала, П. Вейна, К. Вайса, Д. Стоуна, в яких розглядається цілісна картина реалізації політики, визначено функціональні та структурні характеристики державної політичної стратегії, а також концептуальні засади аналізу публічної політики.

Вивчення сучасних проблем теорії і практики публічної політичної діяльності, окремих її аспектів розглянуто у працях вітчизняних авторів: В. Авер’янова, В. Бабкіна, С. Вирового, О. Дем’янчука, Н. Нанівської, В. Нікітіна, О. Оболенського, М. Пірен, Г. Ситника, В. Трощинського, В. Тертички, С. Телешуна, В. Ребкало, С. Рябова, В. Якушика та ін. В них, зокрема, висвітлено базові засади публічної політики та політико – управлінської діяльності в Україні, запропоновано сучасні методологічні підходи для реалізації публічної політичної діяльності.

Попри глобальність функціонального діапазону публічної політичної діяльності як соціокультурного феномену, у вітчизняній науці недостатньо приділяється уваги вивченню проблеми публічної політичної діяльності, зокрема психологічна готовність студентської молоді до даного виду діяльності залишається практично недослідженим об’єктом.

Політика — складне і багатогранне явище, це невід’ємна частина людського існування, тому мають місце різні точки зору щодо визначення цього феномену, багатозначність поняття політики відмічають численні автори.

Загалом, під політикою (від грец. «politika» — державні або громадські справи) розуміють соціальну діяльність у політичній сфері суспільства, що спрямована насамперед на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади. Термін «політика» в англійській мові має два еквіваленти: «public policies» і «politics», зокрема науковець Л. Пал у своїй праці «Аналіз державної політики» термін «public policy» розглядає як «курс дій, обраний органами влади і спрямований на вирішення певної проблеми або групи проблем» [1, 42].

Значним внеском у дослідження публічної політики у вітчизняній науці стала праця О. Дем’янчука «Державна політика» та «Публічна політика»: варіант перехідного періоду [2], в якій розглянуто відмінність між термінологією і суттю понять «державна політика» і «публічна політика», де остання є ширшим поняттям, оскільки охоплює не лише державну владу, а й громадське самоврядування.

Вітчизняний дослідник С. Телешун стверджує, що публічна політика — один із атрибутів не лише розвинутого громадянського суспільства, а й необхідна умова існування сильної демократичної держави… «Це перш за все легітимний спосіб формування стратегічних політико – економічних рішень та публічне схвалення політики

як засобів проведення державної політики» [3].

Український науковець В. Тертичка відмічає, що в західній науці це поняття визначають як «план, курс дій або напрям дій, прийнятий і дотримуваний владою, керівником, політичною партією» [4, с. 2]. Виходячи з цього, він стверджує, що політика як «public policy» обов’язково пов’язана з діяльністю структур державної влади.

Публічність передбачає узгодження державної політики з громадою, тому публічна політика виступає складовою демократичного суспільства і демократичної держави. Політика може вважатися публічною, якщо вона є прозорою, ефективною, а також націлена на вирішення проблем населення і користується його довірою [5].

Публічна політика насамперед має представляти інтереси громадян, причому суспільні інтереси мають суттєву перевагу над приватними, що відповідно і виражає публічний інтерес.

Залежно від розвитку громадянського суспільства, вирішення проблем публічної сфери та публічної політики полягає у встановленні самостійних громадянських суб’єктів політики. На думку Макса Вебера, політична діяльність «означає прагнення залучення до влади або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона у собі містить. Хто займається політикою, той прагне влади: чи то влади як засобу, підпорядкованого іншим цілям (ідеальним чи егоїстичним), чи влади «заради неї самої», щоб отримувати насолоду від почуття престижу, яке вона дає» [6, с. 27].

Отже, коли мова йде про політичну владу, то мається на увазі насамперед здатність будь – якого суб’єкта здійснювати будь – який вплив на інших, через їхню діяльність та поведінку, коли хто – небудь виявляється у змозі спонукати іншого зробити щось, що цей інший інакше не став би робити, тобто виконувати власну волю в певних соціально – політичних взаємодіях.

Незважаючи на те, що інколи доводиться чути думку, що політика — це «брудна» справа, яка зазвичай ототожнюється з боротьбою за владу, сутність публічної політичної діяльності полягає не лише у боротьбі за владу, а найголовніше — в регулюванні політичних відносин у суспільстві, досягненні злагоди. З цього приводу політичний діяч Чехії Вацлав Гавел свого часу слушно стверджував, що «кожен, хто говорить, що політика — брудна справа, бреше. Політика — це просто велика праця, якою повинні займатися тільки кристально чесні люди, оскільки тут особливо легко морально забруднитися» [7, с. 73].

У своєму дослідженні ми дотримуємось такого загальнофілософського визначення: політика: це явище, породжене активністю людини, яка має власну мету й інтереси [8, с. 33].

За визначенням М. І. Пірен, публічна політична діяльність — це сукупність дій як окремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй, партій, суспільних організацій), спрямованих на реалізацію власних політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, використання та утримання влади, і класифікується як стихійна та організована, як усвідомлена та спонтанна, як цілеспрямована та хаотична, як проста і складна, як тривала та одномоментна, як традиційна та інноваційна, як законна та незаконна, як активна та пасивна тощо [9, с. 15–17].

За різними особливостями і характеристиками публічна політична діяльність так само індивідуальна, як і будь – яка інша діяльність людини. Мова йде про індивідуальний стиль публічної політичної діяльності не як про комплекс окремих якостей, а як цілезумовлену систему взаємопов’язаних дій, за допомогою яких досягається певний результат.

У публічній політичній діяльності активна взаємодія особи виявляється у прояві свободи як визначення принципу людського методу життєтворчості, адже саме в межах об’єктивно можливого людина творить світ. В. М. Князєв зазначає, що «по суті, вимога включення в систему суспільних відносин, ставлення людини до них, означає визнання такого стану справ, при якому кожна людина може стати справжнім суб’єктом свого життя і своїх суспільних відносин» [10, с. 73].

Оскільки зміст публічної політичної діяльності полягає у відтворювальній формі взаємодії суспільної людини з об’єктивним світом, на характер її діяльності впливають як об’єктивні (суспільні потреби, інтереси соціальних груп, інституцій та ін.), так і суб’єктивні (політична свідомість, правова, політична, психологічна культура, рівень практичної підготовленості суб’єктів суспільно – політичної діяльності тощо) чинники, які перебувають у діалектичному взаємозв’язку між собою та змінюються під впливом політичних процесів і дій.

Метою публічної політичної діяльності як усвідомленої форми діяльності, за визначенням М. І. Пірен, є спрямованість на забезпечення оптимально можливого в певному суспільстві та за конкретних умов демократичного здійснення позитивних суспільно – політичних змін, які хоче бачити народ через свою участь у публічній політиці [9, c. 4].

Для успішного здійснення публічної політичної діяльності потрібно володіти політичною інформацією про стан і розвиток соціальної структури суспільства, про структуру влади, організацію управління та їх ефективність, рівень політичної свідомості та політико – психологічної культури, відносини між суб’єктами публічної політики.

Як зазначає В. М. Бебик, на політичну діяльність суб’єктів загалом впливають такі чинники: мотиваційна структура політичної діяльності; психолого – політична та правова культура; соціально – економічні умови; ідеологія, політичні доктрини та концепції тощо [11, с. 10].

Поширення спеціалізації праці, соціальний та економічний розвиток, посилення відповідальності перед суспільством створюють необхідність появи молодих людей, які мають професійно займатися публічною політичною діяльністю. Публічна політична діяльність як окрема сфера людського буття потребує своїх професіоналів, які визначатимуть стратегію розвитку суспільства, здійснюватимуть управління.

Політичні знання є результатом громадсько – пізнавальної діяльності студентів, у якій розкривається об’єктивна цінність і сутність політичних явищ і фактів [12] — йдеться, зокрема, про:

– загальні знання про владу, політику, її норми та принципи;

– норми поведінки у суспільстві відповідно до Конституції України;

– знання чинного законодавства, громадянських прав і обов’язків;

– норми моралі українського народу, підтверджені історичною доцільністю і життєвою необхідністю функціонування, виживання і взаємодії з іншими народами та створення повноцінних умов для передачі досвіду, виховних традицій, духовних і матеріальних здобутків суспільства;

– знання і розуміння сутності основних громадянсько – моральних категорій (альтруїзм, національна гідність, доброчинність, обов’язок, совість, справедливість, толерантність, честність), які визначають громадянську позицію особистості;

– знання власних можливостей, розвиток нахилів і задатків, самовиховання таких особистісних рис, як відкритість, відповідальність, доброта, самоорганізація, самоосвіта, скромність, толерантність, турботливість, чесність, чуйність, щедрість, щирість тощо, засвоєння яких є основою формування поглядів, переконань і конкретних вчинків.

Публічну політичну діяльність вирізняє з – поміж інших видів діяльностей надзвичайна творчість, оскільки це сутність самої людини, це можливість реалізації громадян через залучення всіх членів суспільства.

Політична діяльність, застосування влади мають бути не лише засобом панування, пригноблення й підпорядкування одних соціальних груп іншим, а й не меншою мірою — чинником установлення, збереження та підпорядкування групових інтересів, розв’язання суперечностей, забезпечення суспільної стабільності та поступу. Адже у змаганнях за першість, перевага окремих групових інтересів здійснюється як необхідна за існуючих умов їх субординація, досягається їх динамічна рівновага. Тому й публічна політична діяльність може бути засобом здобуття свободи людської самореалізації, розширення її меж, послаблення залежності від обставин, якими є існування інших людей [9, с. 16].

Публічна політична діяльність потребує потужного інтелекту, глибоких соціально – психологічних, економічних, правових, політологічних та інших спеціальних знань, при обов’язковій наявності фізичного та психічного здоров’я і відповідного морально – етичного особистісного рівня, що комплексно впливає на формування готовності до публічної політичної діяльності, виникає потреба у формуванні особистості нового типу, здатної до самостійного прийняття рішень та відповідальності, яка володіє політичним талантом, здібностями, знаннями, навичками, користується авторитетом.

О. Б. Шестопал відмічає, що в сучасній психологічній літературі виокремлюють три провідні рівні у структурі особистості, які визначають її поведінку під час формування готовності до публічної політичної діяльності — це біологічний, психологічний і соціальний [13].

Необхідно розуміти і враховувати такі біологічні компоненти особистості, як спадковість, темперамент, стать, вік, стан здоров’я та тілесна конституція. Вікові характеристики набувають сенсу під впливом традицій, суспільних потреб і ситуації, яка складається в даний момент, і мають такі психологічні наслідки, як регідність мислення, відданість звичкам та стериотипам. Темперамент є спадковою характеристикою, але прояви поведінки можуть змінюватися під впливом соціального середовища, набуваючи тих форм, які вважаються прийнятними, оскільки темперамент надає форму вчинкам і дають можливість запалювати своїх послідовників емоційними хвилюваннями щодо політичних подій, передавати своє бачення, на відміну від в’ялості темпераменту, безініціативності, повільної реакції на ситуацію. Враховуються також фізичні дані, такі, як витривалість, сила, працездатність, стресостійкість та ін., які хоч і закладені природою, але можуть бути результатом власних зусиль особистостості, тренувань і волі до подолання фізичних недоліків.

До психологічного рівня особистості належать емоції, воля, пам’ять, здібності, мислення і характер загалом. Такі емоції, як страх і радість, здивування і ненависть, заздрість і користь, солідарність і суперництво, супроводжують особистість у публічній політичній діяльності та формують такі мотиви, як почуття обов’язку прагнення до влади, бажання бути визнаним і почуття неповноцінності, що може компенсуватися високим соціальним статусом. Воля в публічній політичній діяльності є найбільш свідомий психологічний елемент особистості, без неї неможливо досягти мети в будь – якій діяльності. Це не лише впертість у досягненні поставлених завдань, а й здатність піднятися над дрібок’язковими особистими інтересами в ім’я національних.

У публічній політичній діяльності пам’ять — це не лише запам’ятовування, а й здатність відбирати і зберігати відповідні блоки потрібної інформації, це і пам’ять на людей, на обличчя, на прояв їхньої лояльності, що на інтуїтивному рівні дає змогу формувати власне ставлення до оточуючих.

Соціальний рівень особистості характеризується установками, цілями, цінностями, світоглядом, а також це зразки поведінки, норми, мікро- і макросередовище, спосіб життя, рівень розвитку суспільної свідомості, батьки і члени родини, ровесники і вчителі, священик і керівник, молодіжний кумир та ін.

Отже, людям властиві індивідуальні відмінності, якості, риси, що формуються у тривалій і складній взаємодії спадковості індивіда з його середовищем і виявляються під час навчання, при проявах емоцій, реакцій, мотивацій та інших аспектів поведінки, оскільки для становлення молодої людини як громадянина, адаптації в політичному середовищі йому необхідно засвоїти систему політичних цінностей, їдей, в які він може вірити.

Аналізуючи науково – психологічну літературу, ми вважаємо за доцільне розглядати формування необхідних якостей, зокрема й лідерських, у студентської молоді, які в результаті виховання громадянської позиції перетворяться на активних учасників політичного життя деморатичної держави і громадянського супільства.

Основою громадсько – політичної поведінки в процесі формування до публічної політичної діяльності ми розглядаємо компетентність, зокрема політичну — як систему мотивів, знань, умінь, навичок, особистісних рис особистості, що визначає її соціальну зрілість, оскільки компетентність — це всебічна підготовленість до діяльності у сфері політики, суспільних відносин, яка набувається в результаті постійного і глибокого навчання, самоосвіти, самовдосконалення. До публічної політичної діяльності ми відносимо сукупність певних компетенцій, куди входять:

аксіологічна компетенція, що стосується переконань й усвідомлення загальнолюдських цінностей, принципів свободи, рівності та солідарності, які є основою взаємин особи з іншими людьми;

когнітивна — як обсяг світоглядних, психолого – педагогічних, науково – методичних знань для здійснення публічної політичної діяльності, а також здатність для їх здобуття;

інтелектуальна, що передбачає володіння комплексом інтелектуально – логічних умінь;

регулятивна, яку становлять здатність жити і співпрацювати з іншими людьми;

комунікативна — емоційна стійкість, уміння налагоджувати психологічний контакт, розв’язувати конфлікти за принципами демократичного права і брати участь у публічних дебатах;

громадянська, що уособлює розвиток громадянськості як професійно – особистісної риси, яка визначає громадянську й життєву позиції, соціальну зрілість та суспільно корисну діяльність особистості;

правова — знання й усвідомлення свобод, цінностей демократичного суспільства; визнання верховенства права у демократичній державі, знання прав і обов’язків його громадян [12].

Ось якості, які називають дослідники і, на нашу думку, які необхідно формувати у студентської молоді під час навчання у ВНЗ для успішної публічної політичної діяльності:

гострий розум, політична інтуїція. Певною мірою ці якості є вродженими, а згодом — розвиненими, тобто вміння мислити аналітично, неординарно, обмірковувати й передбачати можливий розвиток подій;

харизматичність (харизма — милість Бога)

— вміння вселяти віру, оптимізм;

інноваційність — здатність постійно генерувати, продукувати нові ідеї, по – новаторському осмислювати старі, відомі сентенції, вміти їх коригувати, розвивати та вдосконалювати;

– ініціативний підхід до дорученої справи, кваліфіковане її вирішення;

політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідальність, що виявляється у нестандартних ситуаціях, які потребують неординарних творчих вирішень. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим особистостям, які швидко знаходять вихід із критичної суспільної ситуації і беруть на себе відповідальність за прийняті рішення, які бувають ризиковані і вимагають певних жертв, оскільки відповідальність — усвідомлена і сприйнята соціальна необхідність ініціативного виконання обов’язків, покладених на особу — політичних, моральних, правових тощо [14, с. 274].

К. Роджерс зазначає, що відповідальність — головна ознака сформованої особистості. За В. Франклом, відповідальність належить до істотних феноменів людини, яка, подібно до ду ховності та свободи, є первинною. Ф. Перлз тенденцію уникати відповідальності за себе і робити відповідальними за власні вчинки і почуття інших людей назвав «дірами особистості». Людина вільна знайти та реалізувати сенс свого життя, за це вона несе повну відповідальність. Свобода там, де є власний вибір, почуття відповідальності за власну долю. Власної долі поза суспільно – політичними відносинами не існує [9, с. 138–139], складовими компонентами відповідальності виступають такі якості й уміння, як чесність, справедливість, принциповість, готовність відповідати за наслідки своїх дій, за умови наявності розвинених таких емоційно – вольових рис: здатність до співчуття, чуйність стосовно інших людей.

Виконання будь – якого обов’язку вимагає прояву інших вольових якостей, а саме наполегливості, стійкості, витримки тощо;

самоактуалізація — це реальні вчинки, які виражають особистісну активність і відповідальність, здатність до своєчасного й оптимального життєвого вибору;

акумулятивність — здатність акумулювати й адекватно виражати у своїй діяльності інтереси певних об’єднань, партій;

політична гнучкість, динамізм, популярність — це вміння успішно вибирати альтернативні рішення, завойовувати симпатії і прихильність у результаті неординарних дій і вчинків;

привабливість — уміти подобатися, або мати «шарм», завойовувати симпатії;

кмітливість — уміння легко перекваліфіковуватись, не губитись у складних ситуаціях;

конструктивно – організаційні здібності — це вміння виконувати завдання у певній послідовності, виявляти ініціативу, організовувати і самоорганізовувати громадянсько – політичну діяльність, уміння виконувати свої обов’язки і доручення у визначений термін, уміння обґрунтовувати необхідність своїх дій і вчинків і передбачати їх наслідки;

комунікативні здібності — уміння чітко висловлювати свою думку і слухати співрозмовника, вміння виходити з конфліктних ситуацій, тактовність, прагнення зрозуміти краще опонента, навички ведення бесіди і доводити свої переконання, доброзичливість, сприйняття інших людей такими, якими вони є, відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного; – ставлення до громадськості та вміння будувати діалог — це володіння мовою, політичною термінологією, поняттями з високим рівнем загальної і політичної культури; – колективізм, тобто навчитися відчувати лікоть один одного, розуміти без слів, розуміння того, що публічна політика — командна гра, яка найкраще формується в молоді роки за участі у студентських командах; – популізм — постійне перебування перед людьми, незастережливе спілкування з ними, вміння стати «своїм хлопцем» за умови, що такий популізм буде підкріплений конкретною політичною, суспільно корисною діяльністю; – делікатність — це ввічливість у поєднанні з особливою м’якістю та глибоким розумінням внутрішнього стану та настрою інших людей [15, с. 17].

М. Вебер вказував на актуальні й донині якості — це відданість справі (готовність на самопожертву), почуття відповідальності та окомір (здатність внутрішньо зібрано і спокійно аналізувати реальні обставини, відчувати політичний час) [16, с. 173].

На жаль, у суспільстві мають місце й такі негативні явища, як бездуховність, непринциповість, надмірний раціоналізм, непорядність, злочинність, аморальність, а відтак у процесі державотворення нова система людських відносин потребує виховання високоморальних якостей особистості.

Для студентської молоді, на нашу думку, не менш важливим є вміння мобілізувати внутрішні можливості під час виконання доручення, визнавати власні помилки, обмежувати свої бажання й потреби, уникати конфліктів, переступати через себе, вміло діяти в екстремальних ситуаціях, а також навчитися володіти навичками самоспостереження, самооцінки й самоаналізу, самовладання, розуміння себе і оточуючих вас людей, навчитися гальмувати негативні емоції та формувати в собі такі якості, як патріотизм, скромність, миролюбність, неагресивність, стійкість до стресу, законність, моральність тощо.

Отже, зазначені вміння є тією кількісною основою, яка формує якість громадянсько – політичної поведінки, здатність акумулювати та відображати у своїй діяльності інтереси команди; здатність підкоряти своїй волі оточуючих; певний ступінь амбітності; висока працездатність та володіння собою; мужність брати на себе ініціативу і відповідальність за власні дії та дії своїх прибічників; рішучість в обстоюванні своєї позиції; здатність здобувати вигоду з будь – яких змін політичної ситуації; інтуїція, що дає можливість прийняти потрібні рішення у потрібний час, тощо.

Політичне переконання, самооцінка й мотивація здобуття влади накладають найбільший відбиток на виконання політиком своїх ролей і визначають політичну поведінку. Ідеальний приклад політичного діяча — це політик з адекватною самооцінкою і мотивацією на досягнення суспільного блага, влада для нього — це засіб вирішення якої – небудь суспільної проблеми і спосіб досягнення суспільних ідеалів, тобто влада розглядається як служіння класу чи суспільству загалом.

Завищена або ж занижена самооцінка може також мати неоднозначні наслідки в публічній політичній діяльності, адже спроба довести собі й оточуючим власну значущість може призвести до прийняття хоч і ефективних, але водночас ризикованих за своїми наслідками політичних рішень, спонукаючими мотивами можуть виступати мотиви особистісного самоствердження. Іноді влада може розглядатись інструментально, у цьому випадку вона виступає як засіб, але такий, що дає змогу досягти особистого матеріального достатку, якихось привілеїв, більш високого статусу і престижу, перемогти суперника і піднятися над обставинами, реалізувати бажання реваншу або ж потреби в компенсації відчуття неповноцінності.

Російський філософ І. О. Ільїн стверджує «не гіршому, а крашому має бути відкритий шлях нагору. Будь – який державний устрій, що не дотримується цього, приречений на смерть. Шлях нагору має бути відкритий не тому, ким оволодіває жадоба володарювання, а тому, в кому державна воля й розуміння поєднані із зогостреним почуттям відповідальності: не безчесному демагогу й не безпорадному інтригану, а мужу служіння й ради; не тому, хто раніше кимсь був, а тому, хто здатний до несення державного тягаря. Тому, хто вміє здобувати свою гідність у служінні, хто словом і справою сповідує, що влада є тягар і що відданість обов’язку є втіха...» [17].

Отже, готовність до публічної політичної діяльності — формування у молодих людей громадянської компетентності, політико – правових знань, гідності та відповідальності, усвідомлення та визнання ними демократичних принципів життя і пріоритету прав людини з відповідною мотивацією, самодисципліною, організаторськими здібностями. Ці якості виховуються шляхом формування національної самосвідомості кожного громадянина, формуються та розвиваються завдяки сильній волі, наполегливості, саморозвитку і самовдосконалення, що сприятиме перетворенню населення на активних громадян, а території — на державу.



Номер сторінки у виданні: 106

Повернутися до списку новин