Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Інновації за умов становлення інформаційної цивілізації: аксіологічний контекст





Людмила Марценюк, студентка магістратури Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

УДК 321.895

 

Розглянутj проблеми розвитку інноваційної сфери за умов становлення постіндустріальної, постмодерної або інформаційної епохи. З огляду на процеси глобалізації, інформатизації та інтелектуалізації, акцентовано увагу на необхідності

практичної орієнтації на знання та рівень освіти як джерело для вироблення інноваційних стратегій подальшого розвитку як держави, так і всього суспільства.

Ключові слова: інновація, інноваційний розвиток, процеси глобалізації, інформаційна цивілізація.

 

Рассмотрены проблемы развития инновационной сферы в рамках становления постиндустриальной, постмодерной или информационной эпохи. Учитывая процессы глобализации, информатизации и интеллектуализации, акцентировано внимание на необходимости практической ориентации на знания и уровень образования как источник для выработки инновационных стратегий последующего развития как государства, так и всего общества.

Ключевые слова: инновация, инновационное развитие, процессы глобализации, информационная цивилизация.

 

The problems of development of innovative sphere are considered within the framework of becoming of postindustrial, postmodern or information epoch. Taking into account the processes of globalization, informatization and intellectualization, attention is accented on the necessity of practical orientation on knowledges and level of education as source for making

of innovative strategies of subsequent development, both state and all society.

Key words: innovation, innovative development, processes of globalization, informative civilization.


Практика інноваційної діяльності існує багато тисячоліть, однак предметом спеціального наукового вивчення інновації стали лише в ХХ ст. А вже з останньої чверті ХХ ст. інноваційна проблематика набула великої популярності. Цьому процесу сприяло те, що інновації є невід’ємною й найважливішою складовою економіки і таким чином механізмом соціальної захищеності людини зокрема та суспільства загалом. Однак нині розглядати інноваційність лише як економічне явище вже недостатньо, оскільки вона охоплює буквально всі сфери життєдіяльності як окремої людини, так і соціуму в цілому. Тому без урахування всіх аспектів та проблем інноваційного розвитку неможливо забезпечити ефективну реорганізацію державних інститутів і життя всього суспільства.

Керуючись цією причиною більшість зарубіжних і вітчизняних науковців та суспільнополітичних діячів ще наприкінці минулого століття дійшли спільного висновку, що ХХІ століття має стати початком якісно нової епохи в розвитку людської цивілізації, яка отримала назву постіндустріальної, постмодерної, або інформаційної. Однією з визначальних характеристик епохи постмодерну виступає вельми динамічний ритм життя всього суспільства та кожної окремої особи. За життя однієї генерації відбуваються постійні якісні та кількісні зміни ідей, знань, технологій.

З огляду на такі перетворення, у світовій науці (О. Бузгалін, С. Глазьєв, В. Маєвський, Г. Хемел, Ю. Яковець та ін.) та й у вітчизняній (Ю. Бажал, В. Геєць, С. Ілляшенко, Б. Кваснюк, І. Лукінов та ін.) виокремилося досить широке коло досліджень з цієї теми. Серед проблем, які розглядалися у дослідженнях, виокремлюються вчення про інновації та методологічні засади пізнання інноваційних процесів, глобальні тенденції та закономірності економіко – інноваційної динаміки тощо. Однак у більшості згаданих досліджень проаналізовано результати функціонування об’єктів, а от проблемі вивчення самого інноваційного процесу, його розвитку та значення в контексті ефективної діяльності державних інститутів і життя всього суспільства присвячено доволі незначну кількість робіт.

Саме тому на проблемі розвитку інноваційної сфери на нинішньому етапі розвитку суспільств зосереджена увага дослідниківтеоретиків і громадських діячів [7; с. 3–5], і вона потребує подальшого досконального вивчення.

Інновації не є однорідними, вони є універсальною цінністю суспільства і можуть проявлятись як у соціальноекономічній, так і в культурноосвітній, організаційноуправлінській, суспільнополітичній сферах. Кожна з них має свої специфічні якісні характеристики, що визначають ступінь впливу на суспільний розвиток. Унаслідок цього виникає необхідність класифікації інновацій.

Нині вітчизняними та зарубіжними авторами розроблено багато варіантів класифікації інноваційних процесів. У цих класифікаціях вчені переважно розглядають інновації за такими ознаками: ступінь новизни, глибина змін, причини виникнення, сфера застосування, характер використання, призначення та ін. Крім того, фахівці навіть за однією ознакою вирізняють різноманітні типи інновацій. Так, за сферою застосування розрізняють економічні, організаційні, технологічні, технічні, товарні, суспільні, політичні, соціальні та інші інновації.

Наведений перелік варіантів класифікацій інноваційних процесів далеко неповний. Але все це підтверджує той факт, що інновації насправді є невід’ємною частиною випереджального розвиту суспільства та є його універсальною цінністю, адже інноваційні зміни за умов становлення інформаційної цивілізації зачіпають усі сфери суспільного життя.

Інформаційна епоха стає епохою інновацій, оскільки визначальним чинником розвитку людства виступає інтелектуальна й управлінська мобільність. Відтак, ще з 1950–60-х рр. Почала спостерігатися підвищена увага західних дослідників до вивчення інноваторського потенціалу суспільства. У цей період науковці дійшли висновку, що однією з головних, визначальних попередніх умов та етапів інноваційних процесів є стан науково – дослідницьких та дослідно – конструкторських робіт (НДДКР).

Від того часу знання, рівень освіти, її практична орієнтація стають життєво важливими складовими суспільного розвитку. А з огляду на те, що нині відбуваються процеси глобалізації, інформатизації й інтелектуалізації, вище перелічені чинники в принципі мають розглядатись як необхідне джерело для вироблення інноваційних стратегій подальшого розвитку держави зокрема та всього суспільства загалом.

Виходячи з історичних і статистичних показників, можна побачити, що процеси глобалізації сприяють соціальному й економічному розмежуванню між країнами залежно від рівня їх технологічного розвитку та конкурентоспроможності. Як наслідок, саме ті суспільства, які є спроможними гармонійно поєднувати політичні інновації з всеохоплюючими процесами політичної та економічної глобалізації, зуміють прискорити темпи свого цивілізаційного розвитку. У свою чергу, це надасть можливість цим суспільствам зайняти панівне положення в системі міжнародного поділу праці й очолити передові позиції в процесі постіндустріального суспільного розвитку.

Так і Україна для свого подальшого інтегрування в європейську спільноту та глобальну економіку повинна розробляти й упроваджувати стратегічні інновації у сфері компютерних, інформаційних та комунікаційних технологій. Адже відставання України в розвитку електронної промисловості ще більше поглибить її економічну залежність від низки західних країн, що обрали інноваційний шлях розвитку, а також обмежить можливість створення власної інформаційної економіки, яка, у свою чергу, забезпечує найбільший приріст капіталів [13]. Із цього приводу доречним є навести приклад розвитку інформаційних технологій у США, які значною мірою стали визначати економічний потенціал країни та істотно підтримувати її провідну роль у світовому співтоваристві. Так, у США близько 75% доданої вартості в промисловості отримувалося завдяки використанню інформації [5, с. 21].

Зрозумілим є те, що подальше нехтування розвитком означеної галузі в перспективі може призвести до перетворення України на сировинний придаток постіндустріального світу, втратою нею економічної, інформаційної та соціальної безпеки. Крім того, «…нестабільність політичної системи, брак чітких орієнтирів суспільного розвитку, економічна відсталість, корозія моральних принципів суспільства і відмовлення від духовних цінностей та ідеалів своїх батьків, екологічна занедбаність довкілля відкидають українське суспільство на узбіччя цивілізаційного розвитку та підривають нашу стратегічну перспективу» [11].

Тобто окреслена тенденція може призвести до того, що наша держава опиниться осторонь прогресу і стане об’єктом на геополітичній карті світу, якому нав’язуватимуть свою позицію ті країни, що виявлять більшу здатність до продукування й ефективного використання інноваційних технологій. Адже головним критерієм, визначальною умовою розподілу країн на панівних і тих, що відстають, є ефективність запровадження інновацій в суспільно – політичній сфері, інтелектуальний розвиток усієї нації та кожного окремого громадянина.

Виходячи з викладеного, для всіх суб’єктів політичного процесу вкрай важливим є розуміння подій, що відбуваються в суспільстві, оскільки саме усвідомлення нагальної проблеми та своєчасне її вирішення є джерелом та головною рушійною силою політичних змін.

Із цього приводу яскравим прикладом можуть слугувати успіхи Польщі та країн Балтії. Ці країни обрали переважно не модернізаційні, а інноваційні шляхи політичних перетворень у своїх державах, які надалі призвели до суттєвих політичних, економічних і соціальних змін, попри те, що їх стартові можливості були набагато гіршими від українських. Виходячи зі змісту визначень категорії «інновація» в різних досліджен нях, можна зробити висновок, що цей термін безпосередньо пов’язаний з появою нових комбінацій (Й. Шумпетер [12, с. 84–154]), зі зміною рутини (Р. Нельсон, С. Уінтер [10, с. 46]), з процесом перетворення можливостей у нові ідеї, які широко впроваджуються в практику (Д. Тідд, Д. Бессант, К. Павітт [14, с. 38]), тобто з новим явищем, новаторством, що, у свою чергу, протиставляється традиційним формам дії, мислення та поведінки. Тобто інновацією є все те, що виходить за межі традиційного, звичайного або усталеного.

У свою чергу, як інновація протиставляється традиції, так і сучасне суспільство, основане на домінуванні науково – технічних інновацій, протиставляється традиційному, що грунтується на відтворенні схем людської діяльності, форм спілкування, організації побуту, культурних зв’язків тощо. Варто зауважити, що позицій, які ґрунтувалися на вищезазначеній класифікації, дотримувалися такі вчені, як Д. Белл, А. Турен, Е. Тоффлер, П. Дракер, З. Бжезинський, Й. Масуда та ін.

Відтак перший тип суспільства (сучасний) характеризується прагненням до максимально ефективного використання ресурсів, пошуком, використанням і цілеспрямованим розвитком нових досягнень науки та техніки в усіх галузях людської діяльності на основі впровадження інновацій, а другий (традиційний) тип — передачею знань, чітким слідуванням встановленим звичаям і традиціям, тобто характеризується

відтворенням самого себе.

До сучасних, технотронних суспільств, у яких, як зазначав З. Бжезинський, панівна роль належить знанням, відносять євро – американське, а до традиційних — більшу частину Африки, істотну частину Латинської Америки, більшу частину Сходу.

Така класифікація суспільств є досить умовною, адже кожна цивілізація (кожне суспільство) має певний набір особливостей, що вирізняє її з – поміж інших. Однак цей поділ не позбавлений сенсу, оскільки тримається з античних часів й дотепер.

Умовність означеної класифікації підтверджує й той факт, що такі країни, як Японія, Тайвань або Корея, у взаємовідносинах «особа — суспільство», у системі цінностей і норм тощо належать до традиційних цивілізацій, однак нині вони стали лідерами постіндустріального суспільства та визначаються багатьма науковцями як технотронні цивілізації.

Узагальнюючи написане згаданими ученими в 60–90 – ті рр. XX ст. щодо сучасного інформаційного (постіндустріального) суспільства, можна визначити наступні основні риси цього типу соціальної організації.

Визначальним фактором суспільного розвитку загалом є перетворення товаровиробної економіки в обслуговуючу, що, у свою чергу, означає перевагу сфери послуг та інформації над сферою виробництва, зміну соціальної структури: класовий поділ поступається професійному, втратою значення власності як критерію соціальної нерівності та переважанням рівня освіти і знань з університетом як місцем їх виробництва і накопичення.

Відтак, як зазначав Д. Белл, час геніальних умільців, що могли без спеціальної освіти створити ткальний верстат, паровий двигун чи телефон, пройшло, сьогодні чимраз більше джерелом нового в техніці стають досягнення у фундаментальних науках. Тобто, на думку науковця, нове, постіндустріальне суспільство базується на теоретичному знанні, джерелом якого, у свою чергу, виступають інновації. Отже, особливо істотним «механізмом», що породжує сучасність в її дійсності, тобто в єдності сутності й існування, є інновація [8, с. 51–56].

Нині ми можемо спостерігати, з якою швидкістю прискорюється соціальний час, як інновації дедалі помітніше наповнюють життя суспільства, полегшуючи тим самим тягар його існування, як підвищується ступінь незалежності людини від природи, як чимраз виразніше виявляються такі цінності, як воля та особистість. Але простір інновацій при цьому аж ніяк не обмежено техносферою, мабуть, ще масштабніше явище — соціогуманітарні винаходи та технології [6, с. 106–129].

Саме інновації вдіграють передову роль у наш час, що в сутності своїй орієнтований на ідею прогресу. Дедалі частіше ми можемо спостерігати, як у повсякденне життя людей свідомо й цілеспрямовано вносять зміни, орієнтовані на подальший розвиток суспільства, його політичної системи. Тобто інновації стають реальними суб’єктами всіх сфер суспільного розвитку.

Таким чином, інновація повинна містити такі компоненти, як новизна та значущість (корисність), що становлять та розвивають єдність існування та сутності. А значущість (корисність) є, в свою чергу, тією заданою й обґрунтованою самим устроєм світу реальністю, куди новизна може включитися. Тобто інновація — це єдність нового та значущого. Із цього погляду, інновація може бути визначена як ставання необхідним того, що було (чи — здавалося) досі неможливим [1, с. 40–44].

Однією з найважливіших умов успіху інновацій є наявність самої людини діяльноїінноватора, яка будучи охоплена новою ідеєю, буде готова докласти максимум зусиль, щоб втілити її в реальному житті. Сучасність створюється безліччю саме таких людей. Такі спільності активних суб’єктів А. Тойнбі називав «творчою меншістю».

У процесі реалізації інновацій «творча меншість» (інноватори) повинна вміти ризикувати, покладатися насамперед на себе, володіти неабиякою майстерністю, наполегливістю, самовідданістю (що не можуть компенсувати талант, освіченість) та творчістю. Тобто інноватори повинні, по суті своїй, бути революціонерами, адже перелічені характеристики є їх визначальними якостями. Тому інновації — це свого роду іспит як для самих інноваторів, так і для всього суспільства.

Як відомо, у традиційному суспільстві загалом було негативне ставлення до революції. Для підтвердження означеної тези доречним буде наведення фрази, сказаної представником традиціоналістичного напрямку Мішелем Монтенем: «Мені здається найвищою мірою несправедливим прагнення підкорити відстояні суспільні правила й установи мінливості приватної сваволіі, тим більше, починати проти законів божеських те, чого не стерпіла б жодна влада у світі щодо законів цивільних; …найбільше, на що ми здатні, це пояснювати та поширювати застосування вже прийнятого, але аж ніяк не скасовувати його та заміняти новим» [9, с. 98].

Суттєвим у контексті розглядуваної теми є те, що свідоме вирішення заздалегідь називається «мінливістю приватної сваволі», однак, аналізуючи явище «свідомого рішення» крізь призму цінностей сучасного постіндустріального суспільства, можна було б говорити про прояв «індивідуальної волі». Із Монтенем погоджується Ніколо Макіавеллі: «…треба знати, що не існує справи, влаштування якої було б сутужніше, ведення небезпечніше, а успіх сумнівніше, ніж заміна старих порядків новими» [3, с. 259].

Цікавим також є той факт, що не лише у традиційному суспільстві, але й за умов новоєвропейської цивілізації, безумовною цінністю якого є суспільний прогрес, загалом панує скоріше негативна оцінка соціальної революції. Це, у свою чергу, пояснюється подвійністю ставлення до неї. Адже, з одного боку, революція — це закономірний і прогресивний процес удосконалення суспільного життя, а з іншого — часто кривавий характер перебігу подій, невиконання завдань, покладених на революцію та переважно

негативні наслідки революційних перетворень, все це дає підстави розцінювати її як катастрофу.

Якщо революція мислиться переважно як катастрофа, то вона розкривається як стихійне панування позитивних зворотних зв’язків у соціумі, лавина соціальних змін, ланцюговий процес необоротного, непоправного. Саме в цьому плані революція — не процес, а ексцес [4, с. 109].

За нинішніх умов розвитку держави, революція в широкому її значенні в основному розглядається як необхідність, але на увазі мається вже не стільки соціальна революція, скільки суспільна, «інноваційна революція».

Як уже зазначалося, справжні інновації (значущі, корисні інновації) розпочались із другої половини ХХ ст., а спонукальним чинником їх стали розвиток знання, науки, виробництва й інформації, що, у свою чергу, повязано з переходом суспільства від індустріального до постіндустріального (інформаційного) типу. А як зазначає П. Дракер: «Те, що ми тепер називаємо знанням, щогодини доводить свою значущість і перевіряється на практиці. Знання сьогодні — це інформація, яка має практичну цінність, слугує для одержання конкретних результатів. Причому результати проявляються поза людиною — у суспільстві, економіці чи в розвитку самого знання» [5, с. 99]. Наведена теза якнайкраще охарактеризовує сучасне постіндустріальне суспільство з його швидкоплинністю інформації.

Доцільно відмітити, що тільки за умови, коли суспільний прогрес починає базуватися на розвитку теоретичного знання й перестає бути повязаним з епізодичними досягненнями експериментальної науки, можливий перехід держави до постіндустріального або, як його ще називають, інформаційного типу суспільства.

У свою чергу, умовою вступу суспільства до інформаційної ери виступає також загальний закон експонентного зростання інновацій. За підрахунками науковців, з початку нашої ери для подвоєння знань потрібно було 1750 років, друге подвоєння відбулось у 1900 р., а третє — до 1950 р., тобто вже за 50 років, зі зростанням обсягу інформації за цей час — у 8–10 разів. Ця тенденція дедалі більше підсилюється, оскільки обсяг знань у світі до кінця ХХ ст. зріс уже вдвічі, а обсяг інформації зріс більше, ніж у 30 разів [2, с. 28–39].

Інформаційна епоха стала епохою інновацій, оскільки визначальним чинником розвитку людства виступає інтелектуальна й управлінська мобільність. Проте варто зазначити, що перед людством постає проблема того, що інновації — це не лише провідний фактор економічного, політичного та соціального поступу суспільства; адже постійна гонитва за нововведеннями може спровокувати й феномен інноваційної втоми,

вперше описаний кілька десятиліть тому відомим американським дослідником Е. Тоффлером у праці «Футурошок».

Безперервне нарощування технологічного потенціалу, перманентні кардинальні суспільно політичні, соціокультурні, техніко економічні трансформації неминуче спричиняють інноваційний шок, зростаючу втому від нововведень. Людина ХХІ століття перебуває у вкрай непостійному світі, в якому кожні кілька років відбуваються значні зміни в усіх сферах суспільного життя. Така загальна невизначеність, вражаюче розмаїття товарів, послуг, технологій, соціокультурних стандартів і взірців зумовлюють виникнення ризику для психологічної стійкості людини. Нововведення починають втрачати свою колишню привабливість, ставлення до інновацій (особливо в політичній сфері) стає обережнішим, а час від часу навіть ворожим. Альтернативною цінністю інноваційному розвитку інформаційної цивілізації за таких умов може стати сталість, незмінність життя. Можлива спроба втечі людства від цивілізації [7, с. 34]. Тому людство повинно переглянути пріоритетні напрями інноваційного розвитку і прийняти стратегію поступового, розумного просування нововведень, впровадження раціональної інноваційної політики.



Номер сторінки у виданні: 197

Повернутися до списку новин