Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Психологічні чинники виникнення афективної поведінки дитини





Ангеліна Терещук, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту психології імені Г. С. Костюка НАПН України

УДК 159. 942

 

У статті розкривається сутність поняття «афект», визначаються основні напрями наукових досліджень цього феномену. Прослідковується важливість правильної і своєчасної кваліфікації афективності, вивчення чинників, що провокують афективність у дітей. Розпочаті спроби виділити й описати причини афективності, що призводять до порушень у системі емоційної регуляції особистості.

Ключові слова: емоції, афект, афективність, афективна поведінка.

 

В статье раскрывается сущность понятия «аффект», определяются основные направления научных исследований этого феномена. Прослеживается важность правильной и своевременной квалификации аффективности, изучения факторов, провоцирующих аффективность у детей. Предприняты попытки выделить и описать причины аффективности, приводящие к нарушениям в системе эмоциональной регуляции личности.

Ключевые слова: эмоции, аффект, аффективность, аффективное поведение.

 

The article reveals the essence of the concept of «affect», identifies the main areas of research of this phenomenon. Traced the importance of proper and time! ly training afektyvnosti, studying the factors that provoke afektyvnist in children. Started attempts to isolate and describe the reasons afektyvnosti that lead to disturbances in emotional regulation system of the individual.

Key words: emotion, passion, afektyvnist, affective behavior.

 

Постановка проблеми. Фундаментальна біологічна роль емоцій полягає в оцінюванні наявного гомеостатичного стану організму на основі домінуючої потреби за єдиною шкалою гедонічного диференціала. Залежно від результату цього оцінювання емоційна система модифікує поведінку в напрямку максимізації або мінімізації наявного стану та визначає тип поведінки. Роль емоцій у житті індивідуума, у психічному розвитку особистості, в її особистісному становленні зовсім поособливому уявляється, якщо ми звернемося до досліджень афективної сфери в дітей.

Під афективною сферою розуміють цілісний клас явищ, який охоплює примітивний потяг і складні форми емоційного життя, як необхідну умову адаптації, реалізації життєвої програми індивіда. Поняття «афект» у даному випадку не протиставляється щодо примітивних форм психічного життя вищим, раціональним, емоційним, особистісним, не розглядається як патологічний стан.

Виходячи із положення про конструктивну роль афекту, яка склалась у традиційній психологічній думці, з того, що афективна сфера бере участь у регуляції поведінки та її адаптації, даний підхід припускає, що афективна організація поведінки відбувається на різних рівнях, кожен з яких має свій адаптаційний зміст, свій тип вражень, до якого має бути сенсибілізований даний рівень, свої форми орієнтування в навколишньому, організацію пристосувальної поведінки. Існують своєрідні афективні механізми переживань, що трансформують адаптивне завдання в адаптивну поведінку. Визначеному, відповідному кожному рівню структура афективного переживання організує відповідну картину світу та відповідні форми життя в ньому.

Аналіз останніх досліджень і публікацій.

У психологічних працях можна виділити різні підходи до розуміння феномену афекту. Поняття «афект» ототожнюється з емоціями. Так, у філософських трактатах Б. Спінози під афектом розуміються емоційні явища, особливі стани, які збільшують або зменшують здатність до дії. На думку Б. Спінози, існують три основні афекти: задоволення, невдоволення й бажання. У працях В. Вундта під афектами розуміються своєрідні форми переживання почуттів; у свою чергу, почуття складають зміст афекту. «Якщо за основу для розрізнення форм переживання афектів прийняти прихід і відхід почуттів, то отримаємо дві протилежні основні форми афектів: афекти «збудження» і «пригнічення». За В. Вундтом, афект — це форма розвитку почуттів. Афективність і емоційність, афект і емоція — вживання цих понять як синонімів характерне для праць сучасних клініцистів [4 та ін.].

Диференціальний аналіз відношення між когнітивними й афективними процесами здійснив Дж. Сінгер. Він погоджувався з тим, що емоції утворюють основну мотиваційну систему людського існування. Водночас він довів у своїх клінічних експериментах, що в основі відношення між афектом і знанням лежить необхідність у пристосуванні дитини до нового і постійно мінливого середовища. Новизна цього середовища викликає інтерес, що сприяє пристосуванню, яке в разі успішності викличе радість. Якщо ж велика кількість інформації не засвоюється, то виникає переляк, відраза або страх. Учений доводить, що афективні й когнітивні процеси взаємопроникають один в одного. Цей підхід використовується у психотерапії: уява, здатність до фантазування допомагають пацієнтові перебороти страх шляхом багаторазового виконання дії в уяві й тим самим досягти контролю над емоціями, думками, діями [8].

Починаючи з Л. С. Виготського, розвивається ідея єдності інтелекту й афекту. Єдність афективних й інтелектуальних процесів пов’язується в Л. С. Виготського з уявленнями про динамічні значеннєві системи. Він один із перших розробив важливі теоретичні положення про афективні джерела думки. Л. С. Виготський застосовує термін «смисл» для позначення афективних відносин до смислу, що позначається в слові, що виникають у суб’єкта в процесі індивідуального досвіду.

Л. С. Виготський, приділяючи велику увагу емоційному розвитку дитини, наголошував, що наявність афективних проявів є характерною рисою «кожного нового етапу в розвитку дитини, від найнижчого до найвищого... Беручи участь у процесі психічного розвитку від самого початку й до самого кінця як найважливіший момент, сам афект проходить складний шлях, змінюючись із кожним новим етапом побудови особистості, входячи до структури нової свідомості й виявляючи на кожному новому рівні

найглибші зміни своєї психічної природи...» [2, с. 296–297]. Таким чином, Л. С. Виготський, як і В. Вундт, не виділяв специфіки афекту, вживаючи цей термін як рівнозначний поняттю «емоція».

Подальший розвиток положення про особистісний смисл і його зв’язок з емоціями був здійснений у працях О. М. Леонтьєва [5]. На думку дослідника, функція емоцій полягає в тому, що вони сигналізують про особистісний смисл подій, які відбуваються в житті людини. Емоції виконують функцію презентації особистісних смислів у свідомість суб’єкта й на цій основі регулюють діяльність. Емоції виконують роль внутрішніх сигналів, за допомогою яких свідомості вперше презентується безпосередня цінність неусвідомлених утворень із погляду мотивів виконуваної діяльності. Емоція, відповідно, виконує роль одного з механізмів переведення неусвідомлюваного в усвідомлюване. У низці сучасних досліджень зазначається, що емоції визначають базисну основу смислових утворень, а їх усвідомлення у формі значення за допомогою вербалізації є одним із механізмів перекладу біологічних смислів в особистісні. Прихильники мотиваційної теорії емоцій, засновником якої вважають З. Фрейда, розглядають емоції як

спонукальні сили психічної діяльності, які спрямовують і регулюють її, організовують когнітивні процеси та поведінку, розвиваються в онтогенезі.

Д. Раппопорт, найбільш визнаний у психоаналітичному напрямку автор, пояснюючи механізми емоцій, зауважує, що «афект як набір сигналів — такий самообов’язковий засіб пізнання реальності, як і мислення» [7, с. 196].

О. М. Леонтьєв під афектами розуміє сильні, але відносно короткочасні емоційні переживання, які супроводяться різко вираженими руховими й вісцеральними проявами. Афекти можуть викликатися біологічними чинниками та можуть виникати в соціальних відносинах під впливом соціальних оцінок.

У вужчому розумінні афект розглядається як стрімка, бурхлива, неконтрольована, відносно короткочасна емоційна реакція. Афект, як стрімкий процес вибухового характеру, може дати непідвладну свідомому вольовому контролю розрядку в дії. Маючи властивості домінанти, афект пригнічує інші психічні процеси та нав’язує певний спосіб розв’язання ситуації. Примітною особливістю афекту є те, що афект виникає у відповідь на вже наступаючу ситуацію. Афект також здатен акумулюватися в бурхливому «афективному спалаху». Він може мати своє продовження в «афективних слідах», які задають дві тенденції: тенденцію нав’язливості й тенденцію до гальмування, що яскраво проявляються в післядії [5]. Саме післядія, що розуміється як характер дій людини, котра намагається впоратися з наслідками афекту, відповідає терміну «афективний стан».

У теоретичному дослідженні В. К. Вілюнаса афект розглядається як універсальна «аварійна» реакція на екстремальну нерозв’язану ситуацію, а з боку мотиваційної регуляції означає повернення до інстинктивної поведінки. Маючи властивості домінанти, афект гальмує інші психічні процеси та «нав’язує» спосіб «аварійного» розв’язання ситуації (втеча, агресія, депресія та ін.). Щиросердна діяльність у стані афекту стає однобічною через єдине прагнення здійснити намір, недостатньо свідомий і контрольований [1].

Організуючу й конструктивну роль афекту підкреслює у своїй концепції Е. Шехтел: «Я вірю, що немає дії без афекту, звичайно, не завжди такого драматичного, як у прояві імпульсивної люті, а більш загального, іноді ледь помітного, утворюючого, однак підставу для кожної дії». Він розрізняє внутрішній і активуючий афекти, суб’єктно- і об’єктноорієнтоване сприйняття. На його думку, внутрішні афекти можуть виникнути в голодної дитини, яка не може дістати їжу, а активуючі афекти проявляться у творчій діяльності дорослих. Нижчі відчуття — смак, біль, дотик, пропріоцепція — дають змогу реагувати на об’єкт із задоволенням або без нього, а зір і слух — активно досліджувати об’єкт і оволодівати ним, при цьому зосереджуючи увагу, активно залучаючись до діяльності [9, c. 20].

Дж. Клейн висуває концепцію імперативного передбачення, в якій стверджується, що одного разу досліджуваний афект набуває значення, яке виникає раніше від сенсорного задоволення або незадоволення. Він також згадує про когнітивну матрицю афекту, в якій «записується» чуттєвий досвід. Саме когнітивна матриця, на його думку, є важливою складовою «рушійної сили», або мотивації, що лежить в основі поведінки. Створюючи свою теорію мотивації, він припускав, що люди мають від народження задані відмінності у швидкості позитивних або негативних оцінок і відповідних дій стосовно фрустрації й погрози. Ці відмінності він пояснює гормональними чинниками [6]. Отже, психологічних праць, де розпочаті спроби описати специфіку афекту як особливого підкласу емоційних явищ і функціональну роль афективної поведінки в розвитку дитини, не так і багато.

Зокрема, у роботі М. З. Неймарк під афектом розуміється стійкий і тривалий емоційний стан, породжений зіткненням суперечливих внутрішніх тенденцій, одну з яких людина не хоче визнати в себе. Афект у цьому випадку є захисною емоційною реакцією, яка виникає для того, щоб не допустити до свідомості впливу, які травмують психіку (М. З. Неймарк, 1965).

Розуміючи під афектом неадекватності захисну емоційну реакцію, яка допомагає дитинішколяреві відмежувати себе від впливів дійсності, що травмують, М. З. Неймарк вважає, що афект може тривати дуже довго (місяцями, роками, а іноді десятиліттями). Відповідно до її дослідження, афект виникає у зв’язку з незадоволенням в дитини потреби в досягненні певних результатів, у зв’язку з істотною розбіжністю її можливостейі домагань.

Загалом розуміння афекту як сильної емоційної реакції, здатної порушити хід усіх психічних процесів, свідомості загалом досить виражено в психологічній літературі. Визнається деструктивний вплив негативних афектів на поведінку людини.

Виклад основного матеріалу дослідження. Афект супроводиться глибокими порушеннями функцій в організмі людини, порушує його енергетику, викликає відхилення в нервовопсихічних процесах. Афект розуміється як стійкий, тривалий емоційний стан, що руйнує стереотипи поведінки. У стані афекту можуть змінюватися особистісні настанови, особистість неадекватно оцінює ситуацію, гостро сприймає події, які пов’язані із ситуацією, що викликала афект. Отже, особистість постійно піддається різним стресогенним діям. Одна й та сама ситуація в разі непідготовленості чи несподіваності викликає в однієї людини афект, а в іншої порушується психологічна діяльність. Виникає запитання: які чинники призводять до виникнення афектів?

Нами виділено чинники, які розглядаються як провокуючий афект. Ними є: новизна ситуації, її незвичайність і несподіванка виникнення. Причиною афекту може стати також конфлікт між необхідністю подолання ситуації та відсутністю стереотипу реагування. Психологічний конфлікт також виступає як несприятлива для людини ситуація, в якій на індивіда одночасно діють протилежно спрямовані сили однакової величини. Відповідно виділяють три типи конфліктної ситуації: людина перебуває між двома позитивними валентностями; між двома негативними; між позитивним і негативним. Неможливість розв’язання конфлікту сприяє накопиченню несприятливих дій із подальшим проявом стану декомпенсації і, як правило, супроводиться розладом емоційної рівноваги. У випадках довготривалої, безперервної конфліктної ситуації або частого їх повторення негативні емоційні збудження можуть перейти у форму застійного стаціонарного збудження і зберігатися навіть після закінчення конфліктної ситуації. В онтогенезі афекти — це найбільш рання і примітивна форма емоційного реагування. Справді, безперечним є положення про те, що афектвідкриває процес розвитку дитини.

Афективна поведінка, «застрягання» в афекті заважає дитині контактувати з іншими, порушує її зв’язок із зовнішнім світом, гальмує розвиток дитини. Стійка афективна поведінка (афективне «кліше») може бути причиною виникнення в дитини виражених невротичних симптомів.

У дослідженні прослідковується важливість правильної і своєчасної кваліфікації афективності, вивчення чинників, що провокують афективність у дітей дошкільного віку. Розпочаті спроби виділити й описати причини афективності як стійкої форми емоційного неблагополуччя, що веде до порушень у системі емоційної регуляції дитини. В якості причин можуть виступати природні, генетично зумовлені особливості дитини: висока чутливість, схильність до переживання окремих емоцій (страху, гніву тощо), а також соціальні причини — умови виховання в сім’ї, взаємини з близькими дорослими та ін.

Афективні діти, як правило, характеризуються як надчутливі: вони надмірно чутливі до подразників (голосного стукоту, яскравого освітлення, лементу тощо), чуйно реагують на тон звертання дорослих, інтонації. Цим дітям властиве глобальне відчуття непевності в усьому (гіпертрофія страху, передчуття невдачі). Ці симптоми можуть яскраво проявитись у старшому дошкільному віці, хоча виникають значно раніше.

Афект розуміють як нижчу стадію емоційного розвитку, що характеризується прив’язаністю до ситуації (завжди настає після подразника), короткочасністю, неусвідомленістю і яскравою зовнішньою виразністю. Виділено два типи афективної поведінки. До першого типу віднесені діти замкнуті, напружені, із пригніченим емоційним станом. Такі діти неодразу реагують на запитання, у них погане мовлення, незручність у рухах, малорухливість, скутість у спілкуванні. Діти другого типу, навпаки, відкриті у спілкуванні, легко вступають у контакт, активно спілкуються.

Доводячи гіпотезу про залежність афективної поведінки дітей дошкільного віку від рівня і специфіки уяви, ми звертаємось до розвитку уяви як основного засобу корекції ситуативно виникаючих афектів у дітей. Як основні характеристики поведінки афективних дітей виділяють метушливість, рухове розгальмування, нестриманість, дратівливість, мінливість настрою, схильність до агресивних реакцій. Причиною афективності поведінки дитини може стати неблагополуччя оточуючого середовища та відсутність коригувальних впливів. Негативним афективним переживанням відповідають такі форми поведінки, як: підвищена вразливість, упертість, негативізм, замкнутість, загальмованість, емоційна нестійкість. В основі негативних афектів лежать незадоволеність життєво важливих для дитини потреб, конфлікт між ними. Характер афективних переживань, особливості перебігу і способи їх подолання різні і залежать від індивідуальних особливостей розвитку дитини, а також від способу життя.

Великий вплив на виникнення афективності поведінки дітей мають відносини в сім’ї, особливості в задоволенні (або невдоволенні) потреби в спілкуванні з близькимидорослими. Сім’я є джерелом виявлення різноманітних труднощів у поведінці дітей, разом з тим наголошується значимість сім’ї у психології реабілітації дитини. Окрім того, на сьогодні є дані, що саме формування особистості дитини може відбуватися тільки у стосунках типу сімейних.

Значна частина дітей з афективними проявами в поведінці залякуються батьками, які вважають, що поведінка в житті дитини ніяк не відкарбується на нервовій системі дітей. Ми відмітили кілька типових рис виховання в сім’ї, що призводять до афективної поведінки: в сім’ї є хтось (можливо і не один) дуже авторитетний, волі якого повинні підкорятися всі інші члени сім’ї; надмірна опіка, нагляд за дитиною; залякування дитини; відсутність умов для організації спільної діяльності дитини з іншими дітьми; небажаний перегляд телепередач, в тому числі й телепередач із дорослими сюжетами; пред’явлення дитині непомірних вимог як у сфері соціальній, так і в інтелектуальній; часті переміщення з квартири в квартиру, з дому в дім; страх і труднощі дитини підлягають різкій критиці з боку дорослих, слугують приводом для докору і глузування з дитини. На основі виділених рис виховання часто виявляються афективні реакції в поведінці дітей. Розпочаті деякі спроби корекції відхилень у поведінці дитини. Відповідні зміни в соціальному оточенні, спеціальні методи впливу можуть зняти небажані емоційні реакції і попередити виникнення деструктивних афектів у поведінці дітей.

Висновки. Таким чином, якщо на початковому етапі розвитку емоційної регуляції афект виконує найважливіші функції (сигнальну, орієнтовну, спонукальну), то в більш старшому віці афективність поведінки може викликати ускладнення в розвитку дитини. Стійкі афекти деструктивного характеру не тільки ускладнюють психічний розвиток, а й можуть спричинити значне його перекручування, привести до незворотних наслідків. Адже визначення характеру афективності дитини, її показників — важливе питання на всіх етапах розвитку.



Номер сторінки у виданні: 287

Повернутися до списку новин