Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Про дві домінуючі антагоністичні національні ідеї в Україні





Віталій Циба, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри соціальної роботи Університету «Україна»

УДК [14: 351. 858] (477)

 

Ця стаття є розмірковуванням щодо суперечностей антагоністичних політичних сил в Україні та щодо інформаційної війни між прихильниками двох антагоністичних національних ідей — І. національно – демократичної й ІІ. космополітично – олігархічної, перша з яких підтримується проукраїнськими патріотичними силами, а друга — переважно зрусифікованими українськими й проросійськими політичними силами.

Ключові слова: національна ідея, космополітизм, демократизм, антагонізм, антагоністична суперечність, інформаційні війни.

 

Эта статья является рассуждением относительно противоречий антагонистических политических сил в Украине и относительно информационной войны между сторонниками двух антагонических национальных идей — І. национально – демократической и ІІ. космополитическо – олигархической, первая из которых поддерживается проукраинскими патриотическими силами, а вторая — преимущественно руссифицированными украинскими и пророссийскими политическими силами.

Ключевые слова: национальная идея, космополитизм, демократизм, антагонизм, антагоническое противоречие, информационные войны.

 

This article is reasoning in relation to contradictions of antagonism political forces in Ukraine and in relation to informative war between the supporters of two antagonism national ideas — І. national!demokratic and ІІ. cosmopolitan!oligarchic, first from which is supported by ukrain patriotic forces, and second — mainly by russian!ukrainian and russion political forces.

Key words: national idea, cosmopolitic, democracy, antagonism, antagonistic contradiction, informative wars.

 

Ця стаття є продовженням міркувань попередньої публікації щодо суперечностей антагоністичних політичних сил в Україні [1] та щодо інформаційної війни між прихильниками двох антагоністичних національних ідей — національно – демократичної й космополітично – олігархічної, перша з яких підтримується проукраїнськими патріотичними силами, а друга — переважно зрусифікованими українськими й проросійськими політичними силами.

Оскільки Україна кілька століть не мала державності, то, з одного боку, внаслідок інтенсивної русифікації частина її населення, особливо постійно зростаючого міського в особі бюрократії та робітників, асимілювалась і стала носієм багатьох антиукраїнських ідей, а з іншого боку, примусово змінювався етнічний склад населення через винищення українців унаслідок воєн, голодівок і голодоморів, заслання українського населення до Сибіру й у Східні райони Росії і заселення українських теренів російським етносом [2]. Внаслідок цих подій в Україні сформувались дві політичні еліти, які з проголошенням незалежності України очолили дві ідейно протилежні за ментальністю частини населення — проукраїнську й проросійську. Ці ідейно протилежні течії користуються підтримкою значної частини електорату кожна. В залежності від того, яка з політичних сил, орієнтованих на ці антагоністичні ідеї, переможе, такою бути Україні.

Проаналізуємо, чому ці національні ідеї антагоністичні, тобто несумісні?

За визначенням національна ідея — це ідея або комплекс ідей щодо стратегії становлення і розбудови певної нації, здатної бути самодостатньою та бути повноцінним суб’єктом розвитку цивілізації в конкурентному змаганні з іншими націями. Українська національна ідея — це ідея щодо самодостатності, становлення і розбудови, консолідації й розвитку української нації — громадян України, — здатної бути повноцінним суб’єктом розвитку цивілізації в конкурентному змаганні з іншими націями. Реалізація національної ідеї передбачає мобілізацію всіх людських, фінансових, енергетичних, інтелектуальних,

технологічних та інших ресурсів суспільства на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод на шяляху становлення й розвитку української нації (не рівнозначно українському етносу).

Українська національна ідея змінювалась протягом історії. До 1991 року стратегічна національна ідея України полягала у виборюванні незалежності держави як умови набуття самодостатності і суб’єктності в міжнародній діяльності. Тут доречно відповісти на запитання — від кого Україна виборола незалежність? Адже в інших країнах відповідь на це запитання однозначна: від своїх метрополій, наприклад, США — від Великобританії, Норвегія — від Швеції, Алжир — від Франції, країни Латинської Америки — від Іспанії і т.д. Щодо України відповідь теж однозначна — Україна виборола незалежність від Росії. До речі, влада Росії після розпаду Радянського Союзу теж проголосила незалежність, але потім, схаменувшись і усвідомивши абсурдність святкування Дня Незалежності Росії як колишньої держави – метрополії, перейменувала

це святкування на День Росії.

Нинішня стратегічна національна ідея України (не проросійської орієнтації) — створення самодостатньої конкурентоспроможної української нації як цілісної спільноти титульного етносу й етнічних меншин, об’єднаних українським

громадянством на основі Конституції, з метою реалізації життєдіяльності населення за європейськими, як найбільш ефективними і прогресивними, стандартами. Реалізація цієї мети забезпечується шляхом вступу України до Європейського Союзу, за законодавством якого зберігається суб’єктність держави. Це сприяє зміцненню незалежності України, насамперед, від Росії, влада якої намагаєься повернути Україну до підвладного їй статусу Малоросії і УРСР, що підтверджується нинішнім процесом хворобливого налагодження стосунків між країнами.

Нагадаємо, як проходив розподіл майна, ресурсів і території Радянського Союзу між колишніми радянськими республіками, а фактично — між Росією і васальними республіками

1. Росія оголосила себе правонаступницею СРСР, що стало виправданням ексклюзивного присвоєння майна й інших цінностей загальнонародної власності (державних валютних і золотих запасів, будівель та споруд у зарубіжних країнах, військового майна й озброєння, зокрема ядерного, тощо).

Як відомо, на відміну від європейських країн колишнього соціалістичного табору, населення України з проголошенням незалежності не привело до влади демократичні сили Народного руху (як «Солідарності» у Польщі, «Саюдісу» у Литві, «у» в Естонії і т.д.). Разом з тим, новоутвореним парламентом України не був прийнятий закон люстрації, за яким носії радянської тоталітарної ідеології усувались би на кількарічний термін від керівництва бюджетними структурами, зокрема за яким колишні радянські розпорядники загальнонародного майна усувались би від його приватизації, щоб уникнути «прихватизації» (тобто привласнення за безцінь через БТІ — бюро технічної інвентирізації, а не через аукціони, що врешті – решт привело до корупції, рекету, рейдерства, тінізації економіки тощо).

Крім того, на відміну від, скажімо, прибалтійських країн в Україні було надано громадянство всім перебуваючим на її території особам незалежно від їх ідентифікації з українською нацією за Конституцією України. В результаті активні громадяни, ідентифікуючи себе за низкою ознак або з проукраїнською або з проросійською політичною ідеєю, розділились на два протилежні табори, антагоністичні за такими ознаками, як атрибутика держави (герб, гімн, прапор), державна мова, погляд на історію держави, двомовний паспорт, подвійне громадянство, вступ до Європейського Союзу, долучення до Альянсу колективної безпеки НАТО, поділ нерухомості, майна і активів Радянського Союзу, визнання міждержавного кордону та інших. Внаслідок цього Верховна Рада, як зменшена за менталітетом населення модель українського суспільства, розділилась на два очолені відповідними політичними елітами протилежні табори, які нерідко виступають як «стінка на стінку», блокуючи роботу законодавчого органу в разі спроб ухвалити антагоністичні закони і постанови.

Після визначення стратегічного курсу держави на вступ до Європейського Союзу, як головної національної ідеї на даний час, перед владою встало питання консолідації нації та виконання вимог законодавства ЄС, пов’язаних із реформуванням усіх соціальних інституцій суспільства — політичної, економічної, педагогічної, культурницької, родинної і релігійної [3, c.209].

Проаналізуємо коротко складові інтегрованої національної ідеї за названими соціальними інституціями.

Складова національної ідеї політичної соціальної інституції полягає в організації влади в демократичній формі, яка виключала б можливість установлення тоталітарної форми правління. З політичного досвіду різних країн демократична форма базується на незалежності трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої і судової. Ще гетьман Пилип Орлик розробив конституцію, 300 – річчя створення якої минуло 2010 року, в якій уперше

виокремив ці три незалежні гілки влади. Але реалізація форми правління за принципом стримування і противаг цих трьох гілок влади відбулася в США на 77 років пізніше. Повноваження Президента США, який очолює виконавчу владу, не заторкують законодавчу і судову гілки влади, особливо їх формування, переобрання, ротацію тощо, зберігаючи тим самим їх незалежність.

В Європейських країнах реалізовано дещо деформований варіант принципу незалежності трьох гілок влади, при якому номінально зберігається або вводиться посада Президента з дуже обмеженими повноваженнями. Так сталось тому, що в історичному аспекті при революційних переходах від монархій до парламентських республік були збережені «посади» монархів — королів, царів, імператорів, які формально стояли над указаними гілками влади, але були позбавлені владних повноважень (англійська королева, королі і королеви скандинавських країн, японський імператор тощо). За конституціями деяких демократичних країн (Австрії, Італії, Німеччини та інших) у них уведена номінальна посада Президента країни, обмежені повноваження якого не перешкоджають реалізації принципу незалежності трьох гілок влади (виконавчу владу при цьому очолює прем’єр – міністр). Але нерідко наявність формальної посади Президента призводить до перерозподілу повноважень між Президентом і гілками влади на користь тих чи інших, що підсилює або послаблює їх роль в управлінні державою. Такий перерозподіл повноважень призводить частіше до зародження тенденцій тоталітаризму й подальшої його абсолютизації, як це має місце в колишніх радянських республіках — країнах Середньої Азії.

В Україні фактично посада Першого секретаря ЦК КПУ з вертикаллю партійних комітетів трансформувалась у посаду Президента з вертикальною структурою адміністрацій Президента з істотним підпорядкуванням діяльності трьох гілок влади. Така структура влади належить до типу тоталітарних.

Конкретизація нині національної ідеї політичної соціальної інституції України полягає у конституційному закріпленні незалежності законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, мається на увазі закріплені конституційно їх формування, ротації, виборів й перевиборів тощо. Відповідна реформа передбачала б насамперед забезпечення незалежності законодавчої і судової гілок влади від виконавчої, очолюваної Президентом (можливо, з віце – президентом, але без прем’єр – міністра), як це має місце в США. Саме така реформа підпорядкування Президенту лише виконавчої влади щодо зовнішньої і внутрішньої політики та забезпечення абсолютної незалежності двох інших гілок (особливо судової) запобігла б масштабній корупції в країні, тінізації економіки, згармонізувала б діяльність усіх соціальних інституцій.

Складова національної ідеї економічної соціальної інституції полягає в організації ринкової економіки на основі стабільної твердої валюти. Вона націлена на виробництво наукоємної продукції, що забезпечило б істотно високий абсолютний показник ВВП і показник ВВП на душу населення. Відставання економіки України є наочним з порівняння, наприклад, бюджетів України і США: приблизно $40 млрд. і $4 трильйона відповідно, тобто 1:100. Щоб наблизитись за економічною потугою України до співмірних за населенням країн Європи, треба збільшити бюджет хоча б у 10 разів, тобто до показника $400 млрд, що при системі нинішнього кланово – олігархічного правління в державі проблематично.

Складова національної ідеї культурницької соціальної інституції полягає у формуванні національно – патріотичної ментальності нації, у звільненні значної частини українців, особливо зрусифікованих, від почуття меншовартості. Для цього потрібно активізувати засоби пропаганди, особливо телевізії та Інтернету, щодо поширення і пропаганди серед громадян України сутності проукраїнської національної ідеї в протидії антиукраїнській національній ідеї в Україні для перемоги в інформаційній війні з антиукраїнськими політичними силами в Росії і в Україні. Цьому сприяло б, по – перше, бюджетне фінансування тільки україномовних середніх шкіл та інших закладів (решта неукраїномовних шкіл за бажанням батьків мають бути приватними, як це має місце в європейських країнах і в світі), по – друге, підсилити роль державної української мови як насамперед потужного чинника консолідації нації (а не тільки як засобу обміну інформацією), по – третє, в державних школах акцентувати увагу на національно – патріотичному вихованні школярів і таке інше.

Складова національної ідеї педагогічної соціальної інституції полягає в організації освіти, спрямованої на оволодіння досягнень світової науки. Відповідальним завданням педагогіки є вплив на ментальність української нації в гуманітарній царині, виховання дітей і молоді в дусі патріотизму за проукраїнською національною ідеєю. Важливим завданням влади є збереження інтелектуального потенціалу країни.

За проросійською космополітично – олігархічною ідеєю пропагується якщо не приєднання України до Росії, то перетворення України, населеної, за твердженням її прихильників, представниками 130 національностей без наявності явного домінуючого титульного, тобто українського, етносу, в інтернаціональний регіон, де люди мали б себе відчувати громадянами світу, а не України. В такій розмитій структурі були б сприятливі умови для інтенсивного заселення її насамперед іноземцями, особливо прикордонних регіонів, і повне підпорядкування економіки України іноземному капіталу, насамперед російському.

Складова національної ідеї родинної соціальної інституції полягає в поліпшенні демографічної ситуації в Україні, підвищенні народжуваності і зниженні смертності населення, збільшенні тривалості життя. Важливу роль у національно – патріотичному вихованні дітей відіграє сім’я, що необхідно поставити в центр уваги владі. Складова національної ідеї релігійної соціальної інституції полягає в об’єднанні християнських церков різних конфесій в Єдину Українську Помісну Церкву, що сприяло б зміцненню цілісності держави за ментальною ознакою.

Перемога протилежної проросійської національної ідеї в Україні передбачає в перспективі створення єдиної держави — насамперед союзу Білорусії, Казахстану, Росії й України, об’єднання економік з єдиною російською валютою і правом емісії російського рубля, в остаточній русифікації населення України, в переміщенні трудових ресурсів з України на схід РФ, у вирішенні демографічної проблеми України за рахунок іміграції населення з Росії, домінування Православної церкви Московського патріархату тощо.

Для нинішнього століття є характерними інформаційні війни між суб’єктами на державному рівні, які приходять на зміну збройним війнам, за політичний вплив на громадян інших держав і домінування в них у соціально – економічному, культурницькому і релігійному житті [4; 5]. Захист українських інтересів в інформаційних війнах засобами ЗМІ, телебачення, Інтернету, владних структур пропаганди є важливим

чинником зміцнення суверенітету, розвитку економіки і підвищення рівня добробуту населення країни.

Виходячи з інформаційної війни між двома антагоністичними національними ідеями в Україні — проукраїнської національно – демократичної й проросійської космополітично – олігархічної — в залежності від приходу до влади однієї з цих політичних сил, буде створена країна подібна або до Франції або ж до Малоросії. Не виключається також варіант розпаду України на дві країни за цими протилежними національними ідеями.

 

1 В Радянському Союзі влада здійснювалась структурою Комуністичної партії, згідно з якою вона здійснювала керівництво комуністичними партіями союзних республік, крім російської, якої формально не було, а фактично вона ототожнювалась із КПСС. Саме тому міністерства, академії наук, ощадні банки, інші республіканські установи підпорядковувались відповідним союзним (фактично — російським) установам, а найвищий статус союзних (тобто російських) дозволяв реалізувати повністю всю зовнішню і внутрішню політику Радянського Союзу.



Номер сторінки у виданні: 20

Повернутися до списку новин