Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Особливості вияву чужинства в основних політико правових концепціях Нового часу





Гарбадин Андрій, кандидат політичних наук, асистент кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка

УДК 141.7:32.001

 

Доведено, що побудова системи політичних відносин ліберального змісту, яка ґрунтується на рівності, природних правах та пошуку меж свободи, вимагає правового регулювання відносин між багатьма індивідами, що передує їх суб’єктному самовияву. Визначено особливості вияву чужинства в основних політико!правових концепціях Нового часу — Н. Макіавеллі, Т. Гоббса і Дж. Локка, представників Просвітництва, І. Канта та Г. Ф. В. Гегеля.

Ключові слова: чужинство, відчуження, громадянин, політична свобода.

 

Доказано, что построение системы политических отношений либерального содержания, основанной на равенстве, естественных правах и поиске границ свободы требует правового регулирования отношений между многими индивидами, что предшествует их субъектному самовыражению. Определены особенности проявления инаковости в основных политико!правовых концепциях Нового времени — Н. Макиавелли, Т. Гоббса и Дж. Локка, представителей Просвещения, И. Канта и Г. Ф. В. Гегеля.

Ключевые слова: инаковость, отчуждение, гражданин, политическая свобода.

 

It is proved that the construction of political relations liberal content, based on the equality of naturalrights and seeking limits freedom requires legal regula! tion of relations between many individuals prior to their subject self!expression. The features expression of alienation in the major political concepts of Modern time — N. Machiavelli, T. Hobbes and J. Locke, representatives of the Enlightenment, I. Kant and G. Hegel.

Key words: alienation, citizen, political freedom.

 

У період Нового часу відбувається становлення якісно нової держави, що, на відміну від середньовічної, вже не надає таких повних прав для Церкви у плані транскрипції нею політико – соціальних відносин — «ознаками того часу, які не стали ще визначальними, було громадянське суспільство, автономія особи та її здатність формувати систему наукових знань» [5, с. 12]. Важливим для нашого дослідження буде означення впливу розвитку науки на статус чужинця, оскільки наука своєю сутністю вже суперечить міфологічній свідомості Античності та релігійному фанатизму Середньовіччя, що у проілюстрованих нами конотаційних відтінках визначали людину «правильну» та «чужу», — Новий час якраз для нас і цікавий саме науковим підходом до визначення людини, громадянина та їхньої тіні — чужинця.

Одразу ж слід вияснити відмінність між поняттями «особистість» та «громадянин». Громадянин, на противагу особистості, вже є тим, хто пройшов механізми чужинства, адже отримання громадянських прав та свобод передбачає перехід через механізми природного договору, громадянського суспільства, які апріорі людину трактують через рівність, особливість якої в такому випадку випливає із необхідності відмови від своїх первинних означень — така процедура «урівняння» вже нагадує про чужинство.

Першою відмінністю є загальне поняття, яке характеризується наявністю особливих означень, неповторності, тоді як статус громадянина наділяє конкретну людину правами та обов’язками. Не слід забувати, що саме протягом Нового часу відбувається формування національної держави. «Особистість Нового часу в загально – соціологічному сенсі з її націленістю на самовизначеність — це особистість, що не має прав, адже вона унікальна і не схожа на іншу особистість… Її рівність з іншими особами втримується лише на нерівності, єдиною формою існування якої є визнання та повага унікальності іншого» [5, с. 15–16]. В такому випадку інший — це не чужинець, а одинична особистість, інакшість якої «знімається» і легалізується через отримання статусу громадянина, через спілкування із іншими індивідами у межах, визначених для них державою, як_от громадянське суспільство, — «таким чином, тут «права людини» та «політичні свободи» здебільшого стосуються безпосередньо абстрактного громадянина, аніж особистості» [5, с. 16]. Особистість стає громадянином, позбавляючись власної унікальності й здобуваючи можливість для самовияву у громадянському суспільстві «і як результат цього — анонімність, крайня форма знеособлення, переважно домі нантна форма діяльнісної комунікації, причиною чого є рівність прав як єдина умова побудови всієї системи відносин громадянина з державою та її політичними інститутами» [5, с. 16]. Саме так відбувається зміщення акцентів із походження, віри, форми власних переконань до більш раціональних критеріїв, зокрема форми самореалізації людини як громадянина та, дещо пізніше, у більш зрілий етап Нового часу, економічних факторів прояву «Я». У стосунках із людиною переважають уже не абстрактні форми вияву почуттів та відчуттів, а цілком приземлені інституційно – організаційні утворення, як – от держава, громадянське суспільство.

Щодо держави, то вона у Новий час просто перестала бути своєрідним фіксатором домінації соціального начала у його співвідношенні із людиною, при якому на перший план стали виходити легітимізовані чинники сприйняття (як віра чи міф) — зовсім ні, «стосунки перестали бути такими, що одномірно знаходять своє підтвердження та зумовленість лише у зовнішньому світі, протиставленому їм, відчуженому. Вони постали у подвійному вимірі — як рефлексія людини, як такі, що становили її сутнісні визначення, сенс її буття, та в зовнішньому своєму трансцендентному формалізовано – логічному статусі. Останні перестали бути самодостатніми та абсолютними стосовно людини» [5, с. 25]. УНовий час було кинуто виклик попереднім формам тлумачення чужинства через зародження формулювання твердження «держава для людей», водночас сама держава стає трансцендентною стосовно людини, розчиняючи специфічні означення останньої у власних інституційних алгоритмах, даючи новий поштовх для відчуження людини від власної унікальності, відтворюючи нові конотації чужинця, які потребують детальнішого розгляду.

Людина завжди націлена на відносини із державою, яка не відтворюється перед нею безпосередньо, а є результатом історичного розвитку — «іншими словами, не наслідування, а традиція робить нас людьми. Те, чим людина володіє спадково, практично не зазнає руйнувань, тоді як традиція може бути повністю втрачена» [8]. Тут є чітко простежувана двоступенева означеність людини у державі: по – перше, людина змушена розчинитись у трансцендентній сутності останньої; по – друге, її коштом та через її механізми самоактуалізуватися — «на цій протидії побудований процес політичної соціалізації особи, в якому, з одного боку, людина «розчиняється» в системі існуючого буття держави, влади, відносин, гублячи при цьому ті риси, які не вкладаються в зумовлені політикою норми життя. А з іншого боку, така регламентація політичного буття людиною змушує останню шукати, зберігати свою сутність власне за межами тієї

політичної сфери, нішею для якої стає громадянське суспільство» [5, с. 27]. Саме в такому ракурсі політична соціалізація виступає формою регламентування, переозначення, наповнення новими конотаціями людини як елемента держави, суспільної організації, а не відстороненого, неповторного індивіда.

Для детальнішого аналізу специфіки зображення чужинця в Новий час, для більш коректного його осмислення у всій різнобарвності тогочасного наукового розвитку ми вирішили у розгортанні дослідження орієнтуватись на підхід Валерія Денисенка у визначенні раціоналізму та ірраціоналізму як ключових понять щодо самої суті тодішніх дослідницьких намагань.

Раціоналізм — це принцип пізнання і категорія, що визнає за свою процесуальну основу розум як єдиний критерій отримання знань, істинність яких опирається на об’єктивність, доцільність, системність самого розуму, верифікуючи його можливості. Одразу ж слід провести розмежування між розумом та здоровим ґлуздом — розум є категорією більше науковою, оскільки передбачає неупередженість, логічність осмислення дійсності, тоді як здоровий ґлузд — аналог побутової раціональності, доцільності, передумову розуму. Взагалі, «коли ми говоримо «раціоналізм Нового часу», то маємо на увазі замкнену систему взаємодетермінованості, в якій важко визначити початок кола: наукову раціональність, розвиток науки та технології, громадянське суспільство, право, автономію особи, розмежованість влади, трансцендентність держави, особливість людської діяльності тощо» [5, с. 47]. Для нас такий підхід важливий із погляду формування людської самосвідомості в Новий час, що, на відміну від традиційного саморозуміння людини, проявлявся у можливості останньої переосмислити себе, свій статус у суспільстві та історії — «індивід новоєвропейського часу, навпаки, почав невгамовно деструктивувати систему зовнішньо заданої необхідності» [5, с. 55] — тепер індивід здатен сам для себе визначити власну значимість. Водночас треба зауважити, що в часи Античності самосвідомість людини була розмита у міфі, у колективному сенсі людськості, в Середньовіччі вона виходила на містичну екзальтованість розмови віч – на – віч із невидимістю, тоді як Новий час розкрив людину, самоактуалізовану на власному егоїзмі. Отже, засади раціоналізму Нового часу зосереджені на розгортанні свободи, коректно і розумно осмисленої відповідно до основ держави та її інститутів.

Ірраціоналізм — це принцип пізнання і категорія, що проголошує неусвідомлене начало основною характеристикою й самого світу, і світосприйняття. Ірраціоналізм стає своєрідним елементом трансгресивного характеру — це можливість виходу за межі раціонального пізнання, своєрідний каталізатор нарощення динаміки раціонального світосприйняття, що доволі часто може мати реакціоністський характер. Ірраціоналізм «розщеплює» собою всюдисущість раціональності, що у своїй радикалізованій формі може навіть спрощувати дійсність — саме тому їх подвоєність і сприяє адекватному аналізу буття.

Тепер потрібно перейти до розгляду безпосередніх дослідницьких концептів відповідно до заданого концептуального ритму.

«Світова закономірність така, що не встигне могутній чужинець вступити в країну, як усі в ній найслабші пристають до нього із заздрості до тих, хто раніше був сильніший за них» [6, с. 400] — в основі розуміння Ніколо Макіавеллі політики, людських відносин загалом, є утвердження особистої волі, а не демаркації національно – інституційного плану, в результаті чого і чужинець вже не чужинець у буквальному значенні, а хто ним стає — саме це ми і повинні з’ясувати.

Передовсім, варто зазначити, що у центрі аналізу Н. Макіавеллі не є людина як носій морально – етичних, традиційних основ, а «суб’єкт політичної дії — це функція, яка передусім реалізує владну дію, а потім людину. Це вже не знання, не титул…, а історично та соціально визначена функція покликання, що серед багатьох інших стала найважливішою» [5, с. 104]. От таке функціональне навантаження ніби передує суті людини, воно нею і стає, перетворюючи людину на носія суворо регламентованої універсальності, що і стає людиною як такою, — «це особа марґінального типу — її випробування завжди на межі, не вона себе випробовує…, а експеримент проводиться насамперед, зі світом, у цьому випадку, — в політичній сфері буття» [5, с. 104]. Ця марґінальність робить людину відстороненою від її властивостей, які визначає ця ж марґінальність.

Перед нами постає двоступенева ніша чужинця. По – перше, чужинцем буде за таких умов той, хто відмовляється зрозуміти доцільність такого марґінального статусу і чіпляється за власну упередженість, наперед подану означеність, що робить таку людину у політичній сфері неефективною, не раціонально функціональною. По – друге, парадоксально образ чужості зберігає і функціонально накреслена людина, оскільки її хитрість, що не викликає дискомфорту, марґінальність є чітким контрастом на фоні іще надто традиціоналістського суспільства, — прогресивний раціоналізм володаря робить його чужинцем у ще не надто розвиненій системі відносин, — він, позбавлений страху, онтологізує його стосовно інших.

Також ми погоджуємось із твердженням В. Денисенка про те, що саме у Н. Макіавеллі «особа, як зазначалося, має своїм пріоритетом екстравертне ствердження, визначником чого стає володіння» [5, с. 113] — це своєрідний відлік у осмисленні чужинця Нового часу, що набере найбільшої актуальності у теорії марксизму, про яку йтиметься нижче.

Подальший розвиток наукового осмислення буття пов’язаний з іменем Френсіса Бекона, що переосмислив метод у науці, значення і завдання науки, її важливість та спрямованість, яку змістив на безпосередню користь та важливість для людства, — не випадковим є його афоризм «знання — це сила».

Розум, озброєний індуктивним методом, поступово виводить упорядковані та істинні судження про світ і водночас про «рівень виховання людини та сформованості певних звичок, традицій, що загалом суттєво впливає на сприйняття певної системи уявлення про дійсність, яку легко можна «подати» в потрібному для обставин чи певної політичної ситуації забарвленні» [5, с. 122]. Отже, чужинцем у системі наукових координат Френсіса Бекона стає індивід як носій ірраціонального начала, причому у такому ракурсі він не є ворогом логіко – раціональної системи, а каталізатором раціональних відносин — він їх актуалізує, допомагає залишатись у полі емпіричної істинності та науковості, тобто чужинець тут — своєрідний ірраціональний «лакмусовий

папірець» для самовдосконалення розуму.

Ще більш цілісний, органічний метод наукового пізнання створив Рене Декарт. Це легко можна проілюструвати підходом ученого до людини як суб’єкта пізнання: «Отож що я таке? Річ, яка мислить? А що таке річ, яка мислить? Це річ, яка сумнівається, пізнає, стверджує, заперечує, бажає або не бажає, а також уявляє й відчуває. Звісно, це не так і мало, якщо все це властиве моїй природі» [3]. Вже реальність існування людини він заклав у акті осягнення такого існування — класичні cogito ergo sum якраз у тому і полягають.

Розум для Декарта ніщо інше як критерій усякої істини — «можливість правильно розмірковувати і відрізняти істину від хиби — те, що власне і становить, як прийнято говорити, здоровий ґлузд чи розум (raison)» [4]. А різниця суджень полягає не у стратифікації розумових можливостей, а у відмінних предметах, що їх складають, та різному спрямованостні на пізнання розуму, «бо недостатньо мати хороший розум (esprit), але головне — це гарно його застосовувати» [4].

Специфіку методу Декарта можна звести до трьох основних положень: по – перше, за істинне приймати лише найочевидніше, по_друге, ділити досліджувану проблему на певну кількість частин, достатніх для прояснення проблеми загалом через її частини, по – третє, надавати власним думкам чіткого порядку, які слідують від найпростішого до найскладнішого.

У пошуках чужинця, за Декартом, потрібно звертати увагу не на зовнішні аспекти його утворення, а на внутрішній світ людини — «завжди прагнути перемагати швидше себе, власну долю (fortune), змінювати власні бажання, а не порядок світу і взагалі звикнутись із думкою, що під повною нашою владою перебувають тільки наші думки» — такий раціонально побудований суб’єктивізм, відтворює чужинця як переможеного — того, кого повинна людина «долати» через розщеплення, спрощення, винесення всього «неважливого» за межі пізнаваності. Людина, згідно з Р. Декартом, має підпорядкувати свої розумові потуги раціональному аскетизмові, своєрідному механічному порядку, що таким не є у власній суті, а швидше виявляється як всеохопна правдивість розуму. Чужинець за таких умов — той, хто не вкладається у цю чітку систематику.

Томаса Гоббса слід уважати тим дослідником, з якого починає свій відлік власне якісно нова політична теорія. Для нього людина — це «постійна воля до життя, його утвердження та збереження. Тоді в основу існування індивіда покладається до безмірності гіпертрофована форма егоїстичного світовідчуття та світопереживання» [5, с. 133]. Людина вже від народження перебуває в егоїстичному стані, оскільки саме від неї починається відлік цінностей та відносин, а не від якихось зовнішніх інституцій, причому егоїстичний стан — це «самоутвердження, самозначимість людини, але в своєрідно природно – стадовому вияві — бо весь світ мусить замкнутися на утилітарному його використанні заради задоволення потреб егоїстичного характеру» [5, с. 133]. Одразу ж важливо уточнити одну річ — така егоїстична людина принципово не може бути чужинцем у повному значенні, оскільки егоїзм її цілком природний, не обмежений інституційними надбудовами — прав людини не обмежено, обов’язків не прописано, — тому – то людині властиво від природи бути егоїстичною, і у світі чужих одне одному людей чужинців бути не може. Це радше неусвідомлене передчуття відчуження, специфіка якого буде прописана дещо пізніше.

Оскільки в такому випадку людині властиво спиратись на власні інстинкти, боротись за виживання, її природним станом є «війна всіх проти всіх» — посеред домінування егоїзму ніхто не викликає довіри. Тому і держава виникає — «причиною, ціллю чи наміром людей (які від природи люблять свободу і панування над іншими) при накладенні на себе меж (якими вони зв’язані, як ми бачимо, живучи в державі) є турбота про самозбереження і при цьому про більш сприятливе життя» [2]. Суспільний договір, як акт утворення держави, був покликаний лиш до одного — «ціль держави — головним чином забезпечення безпеки. Кінцевої» [2]. Одначе недарма така держава є Левіафаном — заснована радше на інстинктивних сплесках, а не на розумі, роль якого суто інструментальна, вона «відтворює у собі детермінантно закладені в неї ірраціональні основи» [5], що знімають мотив її створення, позаяк угоду укладали люди задля кооперації, а от владна надбудова за таких умов нічим не обмежена, оскільки межу її активності ця угода не могла прописати в принципі.

Тому статус чужинця стає можливим уже із утворенням держави через недотримання індивідом обов’язків, що опираються на раціонально сконструйовану реальність, відповідно до якої правовими механізмами індивідові відведена його розумно обмежена свобода. Той, хто відмовляється жити в таких межах, хто не приймає такої, дещо ірраціональної зверхності держави, той і є у межах теорії Т. Гоббса чужинцем.

Продовжувачем загальних ідей раціоналізації політичної теорії Томаса Гоббса був Джон Локк. Ключового значення для основ його теоретичних напрацювань набула правосвідомість, яка «виступає своєрідною мірою і засобом соціалізації особи раціонально зрозумілим способом» [5, с. 145]. Вона закладена вже в людську природу, оскільки стала підставою для суспільного договору. Основу ж правових відносин становила приватна власність — «в збереженні такої системозапочатковувальної природної засади власності людина стверджує як свою свободу, так і свободу іншого, лише змагаючись із ним у пошуках власної користі» [5, с. 146]. Таким чином, існування людей у природному стані для Д. Локка було цілком розумним, а тому існування держави через суспільний договір виправдане необхідністю контролю за марґінальними особами — «стан взаємоконкуренції як взаємозабезпечення свободою не може повністю ліквідувати суперечності, адже в суспільстві є злодії, вбивці, а тому природний стан мусить забезпечуватись природним законом» [5, с. 146]. Отже, чужинець у Локка поставав у образі неприродності, суперечності природному законові. Саме чужинець тут розглянутий як той, що може посягнути на найсвятіше — приватну власність.

Поза цим ракурсом важливо не втратити з поля зору появу ще однієї проблематики, що дещо згодом набере найбільш яскравого звучання — це проблема відчуження, адже «шляхом відчуження своїх прав та функцій, їх захисту політична влада, яка має право видавати закони з метою захисту власності та порядкування нею, застосовувати силу суспільства при виконанні цих законів, обороняти країну від чужинців…, не може поширюватися далі, аніж цього потребує загальне благо» [5, с. 148]. Саме держава, у розумінні Д. Локка, покликана через відчуження залагодити розриви між гіпотетичною можливістю права та його здійсненням у природному стані. Однак важливим був сам прецедент обґрунтованості відчуження, відстороненості людини від її природи, що виражене хай і в можливості права, а не його наявності, проте це неодмінно створювало необхідні прогалини для нового існування чужинця — вже як відчуженого індивіда.

Теоретичні погляди Шарля – Луї Монтеск’є спрямовані на визначення держави, метою функціонування якої була справедливість, — «треба визнати, що відносини справедливості передують позитивному законові, що їх започаткував» [7]. Справедливість для Монтеск’є — своєрідний принцип, а не природно визначений детермінант, що спрямовує державу в її формах правління до прогресування.

Це обов’язково обумовлює значущість закону, який, своєю чергою, звужує свободу до можливості чинити те, що безпосередньо не заборонено законом, — «саме це становить сутність незалежності людини, яка сама поза законом не зазіхає на свободу інших і таким же чином ніхто (ні держава, ні владні інститути, ні інші люди) не має права нехтувати законом і обмежувати її особисті свободи» [5, с. 163].

За таких умов чужинця виведено за межі координат існування людини загалом — тобто той, хто існує поза рубежем вільного становлення у державі, що ґрунтується на засадах справедливості, і є чужинцем. Важливо тут згадати і правила виховання відповідно до форм правління, складених Ш. Л. Монтеск’є: наприклад, «жодне правління так не потребує допомоги у вихованні, як республіканське правління. Таку чесноту можна визначити як любов до закону і батьківщини» [7] — це дає ще чіткіше уявлення про струнку організацію держави, відповідно до засад справедливості, та всю небажаність прояву чужинця у ній.

Науковий доробок Іммануїла Канта теж частково зачіпає досліджувану нами проблематику. Політична теорія Канта зосереджена на проблемах волі, моралі, свободи людини. Воля тут знову стає критерієм дії, однак не знеособленої функціональності, як у Макіавеллі, а як носій етико – морального навантаження, — «воля у його розумінні від початку є раціональною — розумною та моральною, і саме вона (в раціональному сенсі) визначає сутність особи і є останньою основою всієї дійсності. Саме на такому підґрунті заснована безумовність категоричного імперативу — визначенні того, як маю чогось бажати, як цього досягати. Оце «як» і випливає прямо із моралі. Пафос максими моєї волі зосереджено саме в тому, як я впливаю на політику, а не в тому, чи впливаю загалом — основною є моральна відповідність, а не миттєва доцільність. Людина просто зобов’язана чинити на моральному підґрунті, саме воно визначає динаміку її взаємовідносин із суспільством та державою загалом. Щодо свободи, то остання «це простір буття особи громадянського суспільства, це, насамперед, сформований її розумом, волею світ, де особа здатна реалізовувати свої можливості» [5, с. 180]. Фактична свобода, як і право, для Канта є витвором людини, результатом її раціональності, що осмислює саме людину як найвищу цінність загалом, — «індивід — не просто рівновелика серед інших складова частина цілого, а своєрідна інтегральна величина» [52, с. 182]. Індивід утверджує особисту цінність через визнання цінності іншого індивіда і так – от отримує власну свободу, напряму продиктовану моральнісною волею, яка захищається правом, аби не перерости у сваволю. Загалом, це достатньо

щільна система.

Однак такий моральнісний підхід до політики не завжди виправданий, особливо, коли це стосується категоричного імперативу, дотримання якого всіма індивідами просто нереальне. Отже, поява чужинця і в такій системі переконань — реальна. Він виявляє себе у небажанні опиратись такому розумінню волі, причин чому може бути безліч, як просте небажання.

У Г. Ф. В. Гегеля чужинець уже виявляє себе через відчуження — «вся історія відчуження і подолання відчуження є не що інше, як історія виробництва абстрактного, тобто абсолютного мислення, логічного, спекулятивного мислення» [93], оскільки «метою держави стає не одиничний індивід, не розмежований статус його існування, а суспільство, «всезагальність» його життя. Сенсом буття особи стає лише її загальнозначиме, «субстанційне визначення і істинністю та моральністю вона ж володіє, тільки виходячи з того, що є членом держави» [5, с. 205].

Причому держава досліджена не такою, якою вона має бути, а такою, якою вона є, а те що є, це розум, оскільки «що розумне — те дійсне, що дійсне — те розумне» [34, с. 13]. Людина — породження своєї епохи, дітище свого часу, вияв рівня розвинутості розуму, відповідно «тут троянда, тут танцюй» [1, с. 15] — пріоритетним є пізнання в умовах, які визначає розум, розумне осягнення дійсності, примирення із нею. До того ж, тут слід наголосити на єдності форми та змісту: форма — це розум як пізнання, що осягає світ у поняттях, а зміст — розум як субстанційна сутність моральної та природної дійсності. Тотожними є обидва у філософській ідеї, єдності буття і поняття, за осягнення якої відповідає філософія, наука наук. Таким чином, чужинцем у Гегеля постає той, хто не відповідає логіці розуму — принципово їй суперечить чи не вписується у межі її розгортання.

Політичні погляди Г. Ф. В. Гегеля цілком співмірні його філософським переконанням, зокрема специфіці його діалектики, що і спричинює той факт, що індивід у нього в громадянському суспільстві свої, одиничні потреби реалізовує опосередковано, через задоволення потреб інших — цей кооперований статус існування у громадянському суспільстві багато в чому й ілюструє появу феномена відчуження, оскільки така кооперованість і відмежовує людину від результатів власної праці, узалежнює її від усіх інших.

Окрім усього, Г. Ф. В. Гегеля вважають теоретиком відчуження, яке він подавав у двох аспектах. По – перше, у своїх ранніх працях під відчуженням він розумів процес екстеріоризації абсолютного духу у часі, після якого він привласнює собі ж самовідчужену свою сутність, що сприяє його підняттю на рівень самосвідомості. По – друге, у своїх пізніших працях він під відчуженням бачить особливість відносин пануванняпідпорядкування у громадянському суспільстві. Це твердження безпосередньо вплинуло на Карла Маркса. Загалом для Г. Ф. В. Гегеля визначальними є означеність відчуження на суб’єктивному рівні, на рівні свідомості, в якій, власне, і перебувають шляхи подолання цієї проблеми.

Отже, загалом, для доби Нового часу характерним є відхід від абстрактних критеріїв (як – от, міф чи вірування) осмислення політичних відносин та перехід до наукового виміру їх означення, що цілком очікувано потягло за собою зміщення акцентів у тлумаченні сутності чужинства. 



Номер сторінки у виданні: 32

Повернутися до списку новин