Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Українська етнічна група в умовах багатокультурності Канади





Наталія Зелінська, викладач кафедри іноземних мов і прикладної лінгвістики Національного авіаційного університету

УДК 81’27 (045)

 

Стаття присвячена місцю української етнічної групи серед інших общин сучасної багатомовної Канади. Розглядається проблема збереження, розвитку та передачі української мови як спадщинної наступним поколінням іммігрантів із часів першого поселення українців у Канаді та до сучасності. Проаналізовано причини, через які володіння спадщинною мовою не є тотожним національній самоідентифікації.

Ключові слова: рідна мова, етнічна мова, спадщинна мова, мовна ситуація, екзогамний шлюб, ендогамний шлюб.

 

Статья посвящена месту, которое занимает украинская этническая группа среди других общин современной мультиязычной Канады. Рассматривается проблема сохранения, развития и передачи украинского языка следующим поколеним иммигрантов со времен первого поселения украинцев в Канаде и до нынешних дней. Владение наследственным языком не равно национальной самоидентификации.

Ключевые слова: родной язык, этнический язык, наследственный язык, языковая ситуация, экзогамный брак, эндогамный брак.

 

This article deals with the place of Ukrainian ethic group among other groups in modern multilingual Canada. The problem of maintenance, development and passing the Ukrainian language on from one generation of immigrants to another from the first settlement of Ukrainians in Canada and in resent times is under review. The knowledge of heritage language is not the same as national self - identification.

Key words: mother tongue, ethnic language, heritage language, linguistic situation, endogamous marriage, exogamous marriage.

 

Одним із найбільш вражаючих впливів, які спричинила імміграція у Канаду впродовж останніх сорока років, є різноманіття нових мов, представлених у цій країні. Кількість людей, чия рідна мова була відмінною від державних англійської чи французької, зросла з 2,8 мільйона у 1971 до 4,7 мільйона у 1996 та 6,1 мільйона у 2006 році [3; 5].

Цей багатомовний аспект канадської нації є однією з визначних соціальних характеристик даної держави, оскільки не так багато країн можуть вважатися домівкою для такого широкого кола культурних та мовних груп. Також очевидно, що досить велика кількість людей у Канаді читає, пише, розуміє чи розмовляє мовами, які не є державними. На території країни утворилось понад 90 етнічних груп.

Деякі соціолінгвісти вважають, що «існування в країні іншомовних груп є тимчасовим явищем, яке триватиме не далі одногодвох поколінь» [1, 3]. Також на думку дослідників, дві мови не можуть бути функціонально тотожними, оскільки це суперечило б закону економії мовних засобів: двомовність не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномовність, де одна з мов усувається. «Загалом для мовної діяльності притаманна певна тенденція до ощадливості. Відповідно до цієї тенденції у мові виробляються шляхи вираження, які вміщують рівно стільки, скільки необхідно для розуміння. Кількість використаних засобів залежить від ситуації мовного контексту чи від більшої чи меншої схожості в духовному складі мовців» [2, 372].

Дослідженню збереження та розвитку української мови та національної приналежності вихідців з України за кордоном, і зокрема у Канаді, присвятили свої праці Ю. Жлуктенко, Д. Струк, А. Шлепаков, П. Кравчук, М. Биховець, J. Cummings, A. Royick, P.Yuzyk.

Свого часу ще Іван Франко, переймаючись проблемами рідної мови, писав: «Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої, і що мені вадить при нагоді заміняти її на всяку іншу? Практик, утилітарист, не задумуючись ані хвилини, скаже: пусте питання! Мова — спосіб комунікації людей з людьми, і, маючи до вибору, я беру ту, яка дає мені можливість комунікувати з більшим числом людей. А тимчасом якась таємна сила в людській природі каже: «...ти не маєш до вибору; в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так, як не можеш замінитися з ким іншим своєю шкірою». І чим вища, тонша, субтельніша організація чоловіка, тим тяжче дається і страшніше карається йому така переміна».

У статті розглядається місце української етнічної групи в умовах існуючої політики багато – культурності у Канаді. Приділяється увага проблемі національної самоідентифікації та передачі української мови як спадщинної від покоління до покоління.

Метою статті є аналіз статистичних даних переписів населення Канади, а саме 1996, 2001 років та частково 2006 року шодо етнічної приналежності респондентів та їхнього володіння рідною мовою, а саме українською.

З огляду на мовну ситуацію, яка склалась у Канаді, іммігранти з України перебувають в умовах білінгвізму, користуючись двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації: англійською на роботі та українською вдома. У соціолінгвістиці мовна ситуація — це сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально – соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно – політичних утворень.

Іммігранти та країни їх походження змінились значним чином упродовж останнього століття, зробивши значний внесок до зміни мовного складу канадської нації. Найпоширеніші спадщинні мови, визначені переписом населення 1996 року, значно відрізнялися від списку 1941 року, коли сучасне визначення рідної мови почало використовуватись уперше.

В умовах сучасних етнічних відносин у Канаді поступово відбулася характерна зміна термінології, якою канадські українці позначають мову своєї етнічної групи. На початку її всюди називали «матірною мовою» (mother tongue), потім, коли на перший план в етнічній групі почали виходити друге і третє покоління, для яких рідною уже власне стала мова англійська, українську стали називати «етнічною» мовою (ethnic language). Останнім часом, коли переважну більшість членів етнічної групи становлять уже англомовні, ставиться питання про знання не просто мови колишнього етносу, а мови культурної спадщини. Тому до української мови тепер частіше вживають термін «спадщинна мова» (heritage language). Цей перехід у термінології відбиває суть тих змін, які відбуваються в підході до проблем збереження етнічної самобутності [1; 51].

Оскільки навчанням і вихованням дитини у ранньому віці займається переважно мати, то у багатьох мовних спільнотах закріпився відповідний термін: «материнська мова». Проте поняття «рідна» і «материнська» мови не завжди збігаються. У багатьох етносах, які через різні обставини вимушені користуватися двома, іноді трьома чи навіть чотирма мовами, матері не завжди розмовляють із своїми дітьми рідною мовою, адже поняття «рідна мова» не ідентичне з поняттям «мова повсякденного вжитку».

Першими поселенцями з України офіційно вважаються Іван Пилипів та Василь Єлиняк родом із села Небилів (Рожнятівського району Івано – Франківської області, на той момент це була Австро – Угорщина), які прибули до Канади пароплавом «Орегон» 6 вересня 1891 року та сприяли переселенню кількох сімей з України у 1892 році. Пилипів заснував поселення ЕднаСтар у провінції Альберта, яке вважають найпершим та найбільшим груповим поселенням українців у Канаді [1, 4]. Також провінції Саскачеван і Манітоба канадські українці почали вважати своєю другою домівкою.

Згідно з даними перепису населення Канади, у 1941 році німецька та українська були мовами, які найчастіше зазначалися як спадщинні рідні мови у Канаді. Велика кількість іммігрантів прибули до Канади з Австралії, Німеччини, України та Росії у перші десятиліття 20го століття. Українська група, яка значно зросла до 1961 року, зменшилась із того часу. Налічуючи 313 тисяч у 1941 та 361 тисячу у 1961 роках, у 1996 році вона опинилася на восьмому місці з кількістю представників у 175 тисяч, поступившись китайській (736 тисяч), італійській (514 тисяч), німецькій, іспанській, португальській, польській та пенджабській групам. Причому переписи 1991 та 1996 років включали єдину відповідь та числені відповіді. Португальська група навіть не була включена до перепису аж до 1971 року, а пенджабська — до 1981. Таким чином, у 1941 році українська посідала друге місце серед зазначених у списку рідних мов (відмінних від англійської чи французької), у 1951 — перше (із 352 тисячами осіб, які володіли мовою), у 1971 році українська була вже третьою, у 1991 — п’ятою, у 1996 — восьмою. За даними перепису 2001 року, топ10 має такий вигляд: італійська, німецька, китайська (з якої списку виділяють три окремі діалекти), пенджабська, іспанська, португальська, польська, арабська, тагальська (мова вихідців із Філіппін) і, нарешті, українська (з кількістю у 148 тисяч представників). Отже, збереження української мови у Канаді є дійсно проблемою.

Серед причин такого переміщення у списку мов можна зазначити наступне. Коли іммігранти приїздять до Канади, вони часто обмежено володіють офіційними мовами та значною мірою ідентифікують себе зі своєю культурною спадщиною. Як наслідок, вони часто підтримують рідну мову як мову, якою вони найчастіше розмовляють удома. Однак діти підпадатимуть під вплив англійської чи французької мов у школі, на ігровому майданчику, через телепрограми та радіотрансляції. У багатьох випадках діти мають навіть кращі знання державної мови, ніж їхні батьки. Також із плином часу іммігранти та їхні діти намагаються діяти більше у межах домінуючих культур, англійської чи французької, інтегруючись у канадське суспільство. Юридично вони вже вважаються просто канадцями та особливо з четвертого і наступних поколінь уже навіть не вважають за потрібне зазначати у документах своє неанглійське етнічне походження. До того ж, під час перепису населення 1971 року дітей записували за етнічністю батька, а з 1981 року було розділено канадців, у яких батько і мати належать до однакової етнічної групи, і канадців, у кого тільки батько або тільки мати належали до даної етнічності.

Хоча сучасні спадщинні мовні групи включають людей, які народилися уже в Канаді, більшість груп має досить високу частку іммігрантів. За даними 1996 року, це 25% для української групи.

Не дивно, що шлюб з особою, яка має іншу рідну мову, більш звичний серед груп, які приїхали до Канади раніше (на початку минулого століття), а серед тих общин, які мають великий відсоток нових іммігрантів, шлюб із представником офіційної мовної групи є рідкістю. Від – так, екзогамний (за межами однієї сім’ї, племені, роду) шлюб є рідкістю у новій китайській спільноті, але не для старіших — голландської, німецької та української — груп. За даними 1996 року, 33 відсотки українок одружені з чоловіками, рідна мова яких є англійською чи французькою. Таким чином, дитина у такому шлюбі швидше прийме офіційну мову як рідну, про що свідчить і статистика: тільки 3% дітей у змішаних шлюбах визнають українську за рідну, материнську мову.

Відтак, ендогамні (у межах своєї соціальної групи) шлюби сприяють збереженню спадщинної мови: 68% дітей у віці від 5 до 14 років мають українську мову за свою рідну. Але користуються нею вдома тільки 37% та 2% у екзогамних та ендогамних шлюбах відповідно [5, 17]. Хоча вільне володіння принаймні однією з офіційних мов є необхідним для соціального та економічного успіху громадянина, збереження своєї рідної мови і передача її наступним поколінням часто усвідомлюється як важлива складова культурного та особистого добробуту. З цією метою багато дітей бере участь у вивченні спадщинної мови, яке проводиться у недільних школах, культурних центрах та церквах по всій країні. Ці програми відображають велике значення, яке нові канадці надають володінню їхніми дітьми мовою предків.

Іншим показником важливості спадщинних мов є їх розповсюдження на телебаченні, радіо та пресі. Існує безліч щотижневих та щомісячних видань мовами, відмінними від англійської та французької, а великі етнічні групи мають свої щоденні видання.

Кожна держава впливає на мовну ситуацію в країні за допомогою ідеологічних, фінансовоекономічних, законодавчих, адміністративних важелів. Згідно з урядовою програмою «багатокультурності», в 70_х роках у місцевостях із найбільшим зосередженням українців було введено факультативне навчання української мови спочатку в середніх, а потім і в початкових школах (1974 року у Саскачевані та 1978 року в Альберті) — здебільшого це 1 година на тиждень (позашкільне навчання не втрачало свого значення й далі).

У післявоєнні роки було запроваджено викладання української мови і літератури, а згодом також історії України та історії української імміграції Канади в університетах. Але в українській пресі часто пишеться про труднощі в цій справі: нестійкість студентського контингенту, непопулярність серед студентів гуманітарних професій, зокрема філологічних і т. ін.

У 1906 році у Вінніпезі було засновано Товариство ім. Шевченка з бібліотекою та читальнею, у 1913 році — Народний Дім (що стало типовою культурноосвітньою установою української етнічної групи по всій Канаді). У липні 1939 проводився перший всеканадський фестиваль української пісні, музики і танцю у Торонто. І на наступний рік планували фестиваль, але почалася Друга світова війна, канадський уряд

заборонив діяльність товариства і конфіскував усе його майно. Але у 1948 році під тиском громадськості уряд був змушений повернути більшість конфіскованих інструментів. 1946 року ТОУК провів другий фестиваль в Едмонтоні [1; 28]. Такі фестивалі і досі періодично повторюються по всій країні та користуються надзвичайною

популярністю серед населення.

Українська преса в Канаді належить до найстаріших серед етнічної періодики — вона бере початок із 1903 року. Наприклад, ліберальна партія Канади заснувала газету «Канадійський фермер». ТОУК має щотижневу газету «Життя і слово» і журнал українською мовою «The Ukrainian Canadian».

На початку 21 століття українська мова займає не останнє місце серед інших спадщинних мов сучасної Канади. Українська етнічна група зберігає свої традиції вже впродовж 120 років в умовах проживання на іншому континенті. Більшість українців Канади (близько 85%) народились тут, мають канадське громадянство та проживають переважно в західній частині Канади, у деяких районах складаючи більшу частину населення. Успішно організують українські фестивалі, святкують весілля в українському стилі, існують двомовні школи у західній та відновлюються «рідні школи» у східній частинах країни. Канадський інститут українських досліджень (The Canadian Institute of Ukrainian Studies), заснований у 1976 році при Університеті Альберти (з філією при Університеті Торонто), є найбіль шим дослідницьким центром за межами України. Завдяки мережі Інтернет у сучасних канадських українців є чудова можливість долучатися до україномовних інформаційних та освітніх ресурсів.

Отже, українці в Канаді залишаються українцями, і навіть недосконале знання мови своїх предків не применшує важливості усвідомлення національної ідентичності кожним, хто вважає себе українцем незалежно від географічної території проживання. 



Номер сторінки у виданні: 38

Повернутися до списку новин