Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Релігійна віра в структурі релігійних конфліктів





Ірина Грек, аспірантка Білоцерківського національного аграрного університету

УДК 2.211.2

 

У статті аналізується функціонально!атрибутивне поле феномена «релігійна віра» та координати її вияву в контекстуальній парадигмі релігійних конфліктів.

Ключові слова: віра, релігія, релігійна віра, релігійний конфлікт, релігійний фанатизм.

 

В статье анализируется функционально – атрибутивное поле феномена «религиозная вера» и координаты ее проявления в контекстуальной парадигме религиозных конфликтов.

Ключевые слова: вера, религиозная вера, религиозный конфликт, религиозный фанатизм.

 

The article deals with functional and attributive sphere of religious faith and its position in the contextual paradigm of the religious conflict

Key words: faith, religious faith, religious conflict, religious fanaticism

 

У сучасному суспільстві питання релігійної віри, формування релігійних почуттів та їх акумулювання в структурі релігійних конфліктів є досить актуальним, оскільки ці процеси відіграють значну роль у соціобутті особистості та її діяльності в суспільстві, а також впливають на міжособистісні відносини. Важливе значення має функціонування емоційно – психологічний аспект феномена релігійної віри в парадигмі релігійних конфліктів.

Віра як психологічний, ментальний феномен концептуальним стрижнем своїм має гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії. Емоційно – зорієнтованим вектором релігійної віри є надприродне. Таким чином, віра в існування надприродного є суттєвою характеристикою будь – якої релігії. Проблема релігійної віри розглядається у двох теоретичних аспектах. Перший ідентифікує її як інтелектуальний феномен. Тобто у цьому контексті релігія постає як міфологічна система (міфи, легенди, казки, притчі). Ця релігієзнавча теорія координується представниками міфологічної школи (Ш. Дюпюї, К. Вольней). Друга теорія робить акцент на емоційно – вольовому елементі. На думку представників психології релігії З. Фрейда і К. Юнга, релігійна віра — це, перш за все, релігійні переживання, релігійні почуття.

Релігійна віра ґрунтується на атрибутивності людської психіки, а саме: здатність емоційно ставитися до певних уявлень, переживань, образів тощо. Почуття слугують каталізатором будь – якої діяльності: раціональної, ірраціональної, матеріальної. Тобто вони визначають усі рівні духовного життя і надають їм цілісності та завершеності. Особливу увагу необхідно звернути на актуалізацію у цьому питанні не лише індивідуалістичного чинника, але й колективних форм духовного життя, оскільки почуття значно впливають на взаємодію особистості і суспільства. Таким чином, вони виконують соціальну функцію: беруть участь у формуванні й закріпленні колективних цінностей. «Крім того, вони відіграють і комунікативну роль, тобто допомагають у процесі засвоєння, закріплення та передавання соціального досвіду. Надлишок почуттів обмежує раціональне оцінювання будь – якої інформації і спрямовує свідомість у сферу ірраціонального сприйняття дійсності, зокрема в релігію» [5, с. 235].

У розвинених релігійних системах виділяють два рівні: буденна релігійна свідомість та концептуальна релігійна свідомість. У другому випадку релігійна свідомість існує у вигляді систематизованого і кодифікованого віровчення. Зміст віровчення сформульовано у священних книгах (Біблія, Коран), а також затверджено релігійними організаціями у вигляді догматів.

Об’єднуючи людей у межах релігійного світогляду, будь – яка релігійна концепція висвітлює норми і порядки та сприяє соціальній, ідейній і політичній інтеграції. Створивши структури, ідейні догмати та практичні методи впливу на мислення і поведінку людей, релігія пристосовує до своїх потреб системи духовних та етичних цінностей. У цій регулюючо – контролюючій функції протягом століть закладалися основи релігійної моралі.

Таким чином, глибоке переконання в істинності тієї чи тієї аксіологічної релігійної парадигми спонукає «віруючих» до розширення кордонів впливу та спонуки своєї концептуальної догматики, кінцевою метою вбачаючи владарювання над масовою свідомістю й абсолютизацію формотворчого ментального чинника. Такий модус «вірувальної» системи провокує виникнення релігійних конфліктів. Цьому якнайкраще сприяє емоційно – психологічний аспект релігійної віри: «Вона має таку заряджувальну силу, що навіть діє й там, де звичайне навіювання безсиле. Віра посилюється святістю місця, предмета, особливо — людини, яка своїм способом життя набрала харизматичних рис» [7, с. 117].

В основі релігійних конфліктів лежать відмінності у світосприйнятті та світорозумінні носіїв релігійних цінностей, якими можуть бути як окремі індивіди, так і цілі конфесії: «Релігійні конфлікти виникають у духовній сфері життя поряд з ідеологічними, науковими, моральними та деякими іншими поглядами. Вони відбуваються у духовній діяльності і стосуються питань, віри та духовних цінностей. Як ідеологічні, моральні, релігійні конфлікти належать до групи конфліктів цінностей і поглядів, тому, коли йдеться про ці конфлікти, об’єктом аналізу стають релігійна свідомість, релігійні уявлення й форми релігійного життя соціокультурних спільнот людей» [4, с. 169].

За дослідженнями Н. Ільніцької, можна виокремити такі концептуальні домінанти поняття релігійного конфлікту:

— зіткнення представників різних релігійних груп на ґрунті віровчення, релігійної діяльності,

догматів, внутрішньогрупової етики, правил та норм поведінки;

— релігійний конфлікт може відбуватись, і здебільшого відбувається, на кількох рівнях: внутрішньоконфесійному та міжконфесійному;

— за сприятливих умов релігійні конфлікти можуть набирати форм міжетнічного й політичного конфліктів;

— релігія виступає як один із домінантних чинників у соціальній боротьбі і нерідко може застовуватися як фактор її розпалювання та підтримки [3].

Релігійні конфлікти — антагонізм модусів реалізації інтересів і цінностей суб’єктів релігійно – церковної сфери, які активізуються, щоб «досягти або перерозподілити владу, вплив, ресурси, статуси, привілеї тощо, внаслідок чого релігійно – конфесійні розбіжності стають чинником ідейної (а за певних умов політичної та етнічної) мобілізації віруючих» [1]. Відповідно релігійні конфлікти ідентифікуються окремою групою від правових, політичних, економічних конфліктів. Така стратифікація пов’язана не лише хронотопними атрибутами, але й специфікою суб’єктів конфлікту: «Принаймні, один із суб’єктів конфлікту репрезентований групою (спільнотою, організацією) зі стійкою релігійною та/або конфесійною ідентичністю» [1].

Релігійна віра активізує мотивацію особистості відповідно до предмета віри, чим впливає на психічно – вольову сферу і корегує поведінку людини. Тому соціальна поведінка щодо задоволення власних егоїстичних інтересів, боротьба за владу, за привілеї також призводять до релігійних конфліктів. Виникають конфлікти інтересів і домагань особистісної ролі в громаді. Як зазначають Н. Наумова й А. Мердак, «людська діяльність та поведінка мають різнопланові сторони, котрим присутні різні специфічні мотиви. Звідси випливає, що релігійність не є винятком і має свої індивідуальні мотиви. Сьогодні більша частина віруючих намагається усвідомити ті причини, що спонукають їх звертатися до віри, тобто мотивувати свою віру в Бога чи будь – які інші трансцендентні явища» [6, с. 38].

Предмет віри не завжди координується реальними просторово – часовими кордонами. Тобто предметом віри часто виступають не реальні явища, а уявлення, поняття, образи, гіпотези, які ґрунтуються на концептуальних номінаціях об’єктивної реальності, але не завжди тотожні їй. Оскільки об’єктом віри є трансцендентне, то в її предметі фіксується його сакральне значення для індивіда, уявлення про вплив божественного на особисте й соціальне життя, про місце надприродного в ієрархії особистісних цінностей: «Особливості релігійної віри зумовлені, власне, її предметом. Релігійна віра за своєю суттю не потребує емпіричного обґрунтування та підтвердження. Вона є індикатором фанатизму, показником психологічного стану людини. Релігійна віра виконує інтегративну роль, уможливлює почуття екзистенціальної впевненості» [2].

Будь – яка релігійна група певною мірою відчуває себе обраною, згідно зі своїми переконаннями вона вважає, що відрізняється від основної маси людей. Часто з цього відчуття виростає віра в те, що дана група перебуває у згоді чи єдності з Богом. Звичайно, втручання в релігійні уподобання і ритуали віруючих, спроби нав’язати їм несумісні принципи організації суспільного устрою, взаємовиключні культурні стереотипи тощо викликають опір тієї сторони, проти якої спрямовані перелічені дії. Виникає конфлікт як реалізація намірів і разом з тим подолання опору, який неминуче присутній у процесі цієї реалізації. Кожна з протидіючих сторін — суб’єктів відіграє свою роль у релігійному конфлікті, «сценарієм» якого стають його предмет і об’єкт, джерело, причини та умови виникнення, динаміка перебігу й шляхи розв’язання.

В умовах активізації глобалізацій них процесів кількість конфліктогенних факторів, які спричиняють релігійно – політичні та етноконфесійні протиріччя, постійно зростає. Наслідком всеохоплюючих процесів, зокрема «переполяризація» геополітичного простору, конкуренція цивілізацій різного рівня розвитку, ескалація міжнародного тероризму та набуття ним небезпеки глобальності, боротьба за сфери впливу та екоресурси, масова міграція населення тощо» [1], стає остаточне завершення доби моноетнічних, моносвітоглядних, монорелігійних суспільств і формування гетерогенного соціуму. Зазначимо, що такі глобальні зміни планетарного характеру стимулюють поширення й зростання діаспор, серед них і церковних, що у свою чергу призводить до ескалації міжцерковних відносин.

Таке конфліктогенне середовище стало сенситивним для виникнення феномена релігійного фанатизму, підґрунтям якого виступає динамічна атрибутивність релігійної віри. Зокрема, так це соціальне явище у парадигматичних відношеннях із психо – емоційним чинником віри характеризує С. Бурлак: «Доведено, що динаміка релігійних почуттів, поєднана з релігійним досвідом, підкріплена глибокою, вірою створює психологічний механізм формування релігійного фанатизму. Віра є невід’ємним атрибутом релігійного життя. Саме вона надає всім компонентам релігії особливого забарвлення та значущості. Віра, викликаючи релігійні почуття, підсилює та зміцнює їх. Віра дійова лише тоді, коли вплетена в змістовну природу суб’єкта. Проте віра не лише ментальна (когнітивна) похідна, але й феномен, що містить емоційний та вольовий компонент» [2]. Дестабілізаційні процеси, що відбуваються в сучасному планетарному соціумі і охоплюють різні сфери суспільного життя: економічну, політичну, культурну, духовну, — спонукають актантів соціобуття до пошуку сприятливого середовища для стабільності, впевненості, самореалізації, ідентифікації свого «я» та ціннісної екзистенційної парадигми, яка утилізує деструктивні явища в суспільстві. Найбільш сприятливою в цьому індивідуалістичному контексті стає почуттєва сфера, яка безпосередньо пов’язана з релігією. «У цьому контексті релігійний фанатизм призводить до не менш жахливих та небезпечних наслідків не лише на масовому, а й на індивідуальному рівні, коли відбувається процес трансформації життєвих цінностей людини, втрати її особистісних якостей. Використовуючи ці проблеми, численні релігійні місії намагаються заповнити порожнечу в духовному світі людини. Цей процес доволі неоднозначний, часто призводить до ще глибшої антропологічної деструкції» [2].

Серед чинників, які ідентифікують ступінь актуальності релігійної віри в структурі релігійних конфліктів на сучасному етапі розвитку світового суспільства, можна виокремити такі:

— доведена до крайньої міри пристрасна відданість релігійним ідеям та догматам, яка поєднується з високим ступенем ідентифікації людини з цими явищами;

— нездатність до компромісу й діалогу з іншими людьми, неухильне слідування релігійним положенням у практичному житті, а також високий ступінь релігійної мотивації позарелігійної поведінки; крайня нетерпимість до людей з іншими релігійними переконаннями;

— прагнення будь – якими засобами нав’язати іншим свої світоглядні ціннісно – життєві установки [2].

«Очільники» сучасних конфесіно – релігійних інституцій «маскують» свої агресивно – власницькі наміри через прийняття західної системи цінностей, у тому числі цінностей демократії, прав людини, економічної свободи тощо. Таким чином зростає довіра до церкви та надія на те, що вона стане однією з провідних моральних сил, яка буде здатна вирішити багато проблем суспільства, поліпшити його життя. Значні модифікації, що відбуваються у форматних і концептуально – змістових атрибутах релігії, призводять до розширення меж її впливу, а відтак з’являється більша кількість суб’єктів, різнорідний психічний, емоційно – вольовий ценз яких каталізує виникнення явища релігійного конфлікту.



Номер сторінки у виданні: 116
Автор:

Повернутися до списку новин