Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Проблема агресії і насильства: світоглядно - інформаційний вимір





Пилипчук Володимир Григорович, професор, доктор юридичних наук, член – кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України

Дзьобань Олександр Петрович, професор, доктор філософських наук, професор кафедри філософії Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

УДК 316.42, 316.77

 

У запропонованій статті розглянуто наукові концепції, понятійний апарат та світоглядно – інформаційні аспекти актуалізації проблеми агресії і насильства в умовах становлення й розвитку інформаційного суспільства та глобального інформаційного простору.

Ключові слова: інформаційне суспільство, агресія, насильство, інформаційна агресія і насильство, інформаційна безпека.

 

В подготовленной статье рассмотрены научные концепции, понятийный аппарат, мировоззренческие и информационные аспекты актуализации проблем агрессии и насилия в условиях становления и развития информационного общества и глобального информационного пространства.

Ключевые слова: информационное общество, агрессия, насилие, информационная агрессия и насилие, информационная безопасность.

 

Іn this article are discussed: scientific concepts, conceptual construct, ideological and informational aspects of the mainstreaming of aggression and violence in the context of formation and development of information society and the global information space.

Key words: information society, aggression, violence, informational aggression and violence, informational security.

 

В умовах становлення інформаційного суспільства та глобального інформаційного простору, стрімкого розвитку суспільних комунікацій, інформаційнокомпютерних і телекомунікаційних технологій актуалізується проблема агресії і насильства. У контексті зазначеного вкрай актуальною, за нашими оцінками, постає необхідність дослідження природи інформаційної агресії й насилля, що має тенденцію до поширення в сучасному світі.

Звернімо увагу, що проблема агресії та насильства протягом багатьох століть займала кращі уми людства й розглядалася з різних позицій: філософських, релігійних, літературних тощо. Ці погляди постійно трансформувалися і зазнавали значних змін, але тільки у XX столітті вказана проблема стала предметом системних наукових досліджень. Розвинувшись у різних напрямках (філософському, соціологічному, політологічному, історичному, правовому, психологічному, біологічному, антропологічному), теоретична сфера агресії й сьогодні не становить єдиного вчення та містить низку підходів, концепцій і теорій. У зв’язку з розширенням соціологічних, психологічних та інших досліджень складно співвіднести проблему агресії і насильства з якою – небудь однією дисципліною. Науковий напрям із вивчення даної проблеми торкається багатьох галузей науки, є поліфункціональним та відображає багатовимірність соціального буття.

Нині накопичена величезна кількість матеріалу та оброблено значні масиви інформації, на підставі якої зроблено висновки, що дозволяють прийти до розуміння природи людської агресії. Найбільш важливі результати у вивченні природи й механізму агресії досягнуті у галузях соціальної філософії, психології й соціології. Їх досягнення дають змогу ставити завдання виведення агресії в окрему дисципліну і по праву назвати її соціальною патологією особистості й суспільства.

У численній науковій літературі з означених проблем існують діаметрально протилежні посилки – концепції. Зокрема, інстинктивістська, біологічна концепція виводить усе руйнівне в людині з досвідомого, докультурного, тваринного (З. Фрейд, К. Лоренц, Б. Поршнєв, А. Назаретян).

Інша — біхевіористська — цілком визначає людську деструктивність впливом на людину навколишнього середовища (Д. Уотсон, Б. Скіннер, Е. Толма, К. Халл та ін).

Прихильники необіхевіористської орієнтації — А. Басс, Д. Зілманн, П. Зімбардо, О. Бандура — розглядають агресію як специфічну форму соціальної поведінки особистості, що набувається й підтримується всіма умовами її соціального оточення.

Біосоціальний погляд на проблему агресії будується на співвіднесенні цих двох концепцій (Е. Фромм). Існує й більш загальна точка зору, яка полягає в тому, що всі дії, які мають «деструктивний» характер, є агресією і всі вони мають загальну психологічну природу та, в результаті, являють рефлекс агресивних імпульсів на ерзацоб’єкти (Е. Мегарже, А. Басс, Л. Берковіц, Б. Беттельхайм, Д. Доллард, Р. Берон, М. Міллер та ін.).

Неофрейдистські концепції, що торкаються проблеми агресії, розвинені К. Юнгом, А. Адлером, К. Хорні, Г. Салліваном, В. Райхом, С. Грофом та ін. Конструктивним для вирішення соціальних і політичних проблем сучасного суспільства є соціологічний підхід, який убачає причину агресії в соціальній невлаштованості суспільства (Ч. Беккаріа, О. Конт, Ч. Ломброзо, Е. Дюркгейм, Е. Кречмер, Е. Шелдон, Е. Мертон, Е. Саттерленд, Р. Парк, Е. Богардус, Р. Гарофало й ін). Даний підхід у вивченні агресивної поведінки застосовується як науковий метод у сучасній кримінології.

Із аналізу витоків агресивності та деструкції виникає необхідність визначити сам термін «агресія». Вказаний термін є багатозначним, він вживається і стосовно людини, яка захищається від нападу, і до злочинця чи правопорушника. Цим поняттям користуються й для характеристики поведінки та цілеспрямованих дій людей, які перебувають в екстремальних умовах і ситуаціях.

Агресія — це дії, які завдають шкоди або призводять до руйнування живого або неживого об’єкта; пряме або непряме застосування збройної сили, напад. Найбільш небезпечна форма агресивності — збройний напад [1].

Словник із психоаналізу дає своє тлумачення агресивності: це — тенденція чи сукупність тенденцій, що проявляються в реальній поведінці або фантазуванні, мета яких полягає в тому, аби нашкодити іншій людині, знищити, примусити до будь – яких дій, принизити її тощо. Агресія може виражатися не лише у прямій дії руйнування або насильства. Будь – яка поведінка, як негативна (наприклад, відмова від допомоги), так і позитивна, символічна (наприклад, іронія), за дієвого здійснення може виконувати функцію агресії [2].

Згідно з поглядами Р. Берона, агресія — це будь – яка поведінка, що містить загрозу або заподіяння шкоди іншим [3]. Існує ще ціла низка визначень агресії, відповідно до яких остання включає в себе намір образи чи образу, спроби завдання тілесних і фізичних ушкоджень тощо [4].

Загалом у соціальному контексті більшістю фахівців приймається таке визначення: агресія — це будь – яка форма поведінки, націленої на образу чи заподіяння шкоди іншій живій істоті, яка не бажає подібного поводження. Агресію зазвичай розглядають як модель поведінки і в її межах вивчають тільки ті дії, які заподіюють шкоду або збитки лише живим істотам. Існує й більш широке тлумачення, за якого під агресією розуміють дії, що завдають шкоди не тільки людині або тварині, а й узагалі будь – якому живому чи неживому об’єкту (Е. Фромм) [5]. Таке визначення в контексті даного дослідження буде вважатися базовим.

Таким чином, поняття агресії включає весь спектр агресивних дій. Агресія має місце, якщо її результатом є негативні дії, у т.ч. завдання фізичної і психічної шкоди. З огляду на те, що прояви агресії у людей нескінченні та різноманітні, є можливість виділити їх у категорії, запропоновані вслід за Басом українською дослідницею Н. Чеботарьовою. На їхню думку, агресивні дії можна описати на підставі трьох шкал: фізична — вербальна, активна — пасивна, пряма — непряма. Їх комбінація дає вісім можливих градацій, під які підпадає більшість агресивних дій [4]. Існують варіанти дихотомічного поділу агресії — агресія ворожа та інструментальна. Термін ворожа і злісна агресія доцільно застосовувати до тих випадків, коли головною метою агресора є заподіяння страждань жертві. Люди, які виявляють ворожу агресію, прагнуть заподіяти зло чи шкоду тим, на кого вони нападають. Поняття інструментальної агресії характеризує випадки, коли переслідуються цілі, не пов’язані із заподіянням шкоди. В сучасній науковій літературі існують пропозиції замінити «ворожу» й «інструментальну» на «зумовлену подразником» і «зумовлену спонуканням». Агресія, зумовлена подразником, характеризує дії, які здійснюються перш за все для усунення неприємної ситуаціїабо послаблення її шкідливого впливу (голод, приниження, фізичне насильство тощо). Агресія, зумовлена спонуканням, — дії, які робляться, насамперед, із метою досягнення різних зовнішніх вигод.

Є пропозиції використовувати терміни реактивна і проактивна агресія. Реактивна агресія передбачає відплату у відповідь на усвідомлену загрозу. Проактивна агресія, як і інструментальна, породжує поведінку (примушування, вплив, залякування), спрямовану на отримання певного позитивного результату.

І нарешті, існує ще одна класифікація, ще один дихотомічний поділ агресії за Е. Фроммом: доброякісна (біологічно адаптивна) і злоякісна (біологічно неадаптивна). Цей поділ істотно відрізняється від психологічного підходу до дослідження агресії, тому що він ураховує біосоціальний аспект прояву агресії та деструктивності в людському суспільстві. Для пояснення сплеску інформаційної агресії і насильства в сучасному світі варто звернутися до концепції природи людської агресії, висхідної до ідей Е. Фромма. Ми не можемо пов’язувати прояви інформаційного насильства, подібно до людської агресивності, винятково з розкріпаченням інстинктів. Їх витоки слід шукати не в успадкованому від тварини руйнівному інстинкті, а в тих чинниках, які відрізняють людину від її тваринних предків. Проблема в тому, щоб з’ясувати, наскільки соціальні умови існування людини відповідають за виникнення у неї жаги до влади й насильства, подібно до жаги мучити і вбивати, від чого залежить характер та інтенсивність цього «задоволення» [5].

Для нас тут важлива думка про те, що людська агресивність провокується не розкріпаченням інстинктів, а придушенням її екзистенційних потреб: у свободі, відчутті ідентифікації, в ціннісних орієнтаціях і обєкті шанування, у відчутті історичного коріння, єднання, в можливості реалізувати свої творчі здібності [6].

Найбільше провокує агресію людей образа об’єктів їх шанування (цінності, ідеали, предки, батьківщина, клас, релігія) й десятки інших об’єктів, до яких людина може ставитися як до святині. Будь – який замах на об’єкт шанування викликає такий же гнів з боку індивідів або групи, як і замах на життя. Якби наші стосунки зі світом були безхмарними, тема насильства знялася б сама собою. Вагомим стимулом до виникнення агресії й насильства служать будь – які відносини, в яких зневажається людська гідність і обмежується людська свобода.

Укоріненість агресії та її витоки слід шукати в проблемі людської природи, в осмисленні людської сутності. За словами М.Хайдеггера, мало сенсу в декларуванні свавілля індивіда, якщо при цьому не роздумують про людську природу, про співвіднесеність із буттям взагалі [7].

Розмірковуючи про людську природу, Н. Тінберген зазначає: «Людина унікальна тим, що вона становить рід масових убивств; це єдина істота, яка не годиться для свого власного суспільства. Чому ж це так? Аби з’ясувати це слід відповісти на питання: «Що таке людина, яка її природа» [8].

Починаючи з давньогрецьких філософів, було прийнято вважати: в людині є щось таке, що становить її сутність, і це «щось» називали «людською природою». Висловлювалися різні думки про те, що входить у цю сутність. Так з’явилося визначення: людина — розумна істота (animal rationale), суспільна тварина (zoon politicon), тваринна істота, яка виробляє знаряддя праці (homo faber). Ці традиційні погляди були поставлені під сумнів ХХ століттям. Причина криється у вивченні історії людства, яке засвідчило, що сучасна людина сильно відрізняється від людини більш ранніх епох. Теза про незмінність людської природи була відкинута, оскільки «людською природою» і сьогодні намагаються пояснити й виправдати безперервні жорстокість і насильство.

Проводячи аналіз людської природи, треба враховувати ту унікальну ситуацію, в якій опинилася людина — Homo Sapiens. Поява людини як онтогенетично, так і філогенетично сповнена негативного сенсу. За своїми фізіологічними функціями вона належить до світу тварин, пише Е. Фромм, існування яких визначається інстинктами й гармонією з природою [5]. Але разом з тим, як уважає М. Хайдеггер, людина вже відокремлена від тваринного світу, і ця її зумовлена (детермінована) роздвоєність становить суть психологічно й соціально забарвленого екзистенційного протиріччя. Свідомість робить її аномальним явищем природи, гротеском, іронією Всесвіту. Людина — частина природи, й одночасно протистоїть їй. Закинута в цей світ випадково, людина змушена жити за волею випадку й проти власної волі повинна залишити цей світ. Вона бачить своє безсилля й кінцівку буття, живе у вічному роздвоєнні [9]. Людина — єдина жива істота, для якої власне існування є проблемою [5].

На думку Т. Адорно і М. Хоркхаймера, початковий розрив людини з природою і подальший процес її поступального піднесення над нею не спричинили необхідного прогресу в еволюції людства. Розвиваючи це положення, вони пишуть, що панування над природою, невід’ємною частиною якої є сама людина, було досягнуто ціною соціальної та психологічної праці. Підпорядкування природи відбувалося одночасно з формуванням класів і, отже, підпорядкуванням більшості людей соціальному порядку,

нав’язаним їм у вигляді безжальної другої природи над ними. Розвиток техніки тільки вдосконалював механізм тиранії [10].

Разом з тим, структура розуму як передумова розвитку цивілізації була побудована на придушенні природи в самій людині, що призвело до психологічного розриву між Его (Я) й Ід (підсвідомістю). Вдосконалення розуму, втілене в логіці, науці, звело природний світ людини до звичайних об’єктів маніпулювання, стерши відмінності між матеріальними об’єктами й когнітивними процесами до їх практичного ототожнення.

На думку П. Фейєрабенда, наука, що представляє найбільш агресивний і найбільш догматичний релігійний інститут, по суті своїй є аморальною [11]. І ця аморальність науки призвела до формування репресивної цивілізації із застосуванням репресивних практик, яка, пригнічуючи людське та вдосконалюючи промислові технології, створила небувалий прецедент для планетарного саморуйнування [12].

Згідно з висновками Г. Маркузе, основою саморегулювання індустріальної цивілізації є формування стандартних, неправдивих репресивних потреб, які прив’язують індивіда до сучасного суспільства. Фальшиві репресивні потреби нав’язуються індивіду особливими соціальними інтересами в процесі придушення інстинктів та його адаптації в суспільстві, що закріплюють агресивність, злидні, важку працю. Тим самим індивід позбавляє себе основи, на якій він міг би розвинути автономію і здатність протистояти цьому світу, формується модель одновимірного мислення й поведінки [13].

У свідомості людини вкорінюється деструктивна домінанта стосовно природи і суспільства з патологічним прагненням змінити весь світ. Схожою є оцінка деструктивних проявів у культурі М. Фуко, який досліджує «репресивні практики», вбачаючи в них приховану форму деструктивності й насильства. Суспільство формує образ злочинця, як уважає М. Фуко [14].

Говорячи словами Г. Маркузе, зовнішній універсум (товариство) руйнує внутрішню особисту свободу і, об’єднуючи пригнічені інстинкти, перетворює індивідів у «сублімованих рабів», що визначається не мірою покірності й не тяжкістю праці, а статусом буття як простого інструменту і зведенням людини до стану речі. Це і є чиста форма рабства. За словами Е. Дюркгейма, суспільство пожирає в людині людське. Соціоеволюція перетворює її на істоту, тотально залежну від об’єктивної необхідності [15]. «Розлюднений» індивід, людина – машина, є продуктом цивілізації, що підірвала генофонд життя. Спрямовуючи свою руйнівну атаку за допомогою розуму на навколишній світ, егоїстично відстоюючи тільки свої власні інтереси, індивід, сам того не усвідомлюючи, губить себе і світ, в якому живе.

Продовжуючи досліджувати природу людини та її екзистенції, М.Хайдеггер дає визначення людської істоти. Людина — суще, істота якого в бутті — «ось», у присутності. Людина — це невизначене, але очевидне «ось», яке не складається з різних елементів світу, а є відкритим усьому як єдине місце, здатне вмістити «Ціле». Людину кинуто у власну відкритість. Мірою здійсненої присутності відмірюється час людини і світу, який у неї вміщається [9].

Деструктизм людського буття розуміється М. Хайдеггером як повсюдна гонитва всебічного та безперестанного забезпечення, що поглинає надовго всі сили й ресурси землі і людини. М. Хайдеггер заявляє, що процес деструктивності визначається порожнечею буттєвої залишеності, всередині якої витрачання сущого для маніпуляцій техніки, культури виявляється єдиним способом, яким людина ще може врятувати свою суб’єктивність, піднявши її до надлюдства [9].

Осмислення вкоріненої деструктивності в суспільстві продовжує й А. Камю. Його спроба осягнути асоціальність і пояснити, чому до цих пір відбуваються масові знищення людей, які виправдовуються любов’ю до людини. Чим пояснити сучасні «загони для рабів», осяяні прапором свободи, як пояснити зло в лаштунках добра? І Камю знаходить відповідь на такі «болючі» питання: якщо для зла знаходяться виправдання, значить епоха і ми самі цілком відповідаємо одне одному. Якщо таких виправдань немає, то це означає, що ми перебуваємо у божевіллі, і нам залишається лише один вихід: або відповідати епосі вбивства, або відвернутися від неї [16]. Поняття абсурду, яке вводить Камю для розуміння проблем «буттєвої залишеності», якраз і дає осмислення гіпертрофованих форм людського існування. Він пише, що наш час виправдовує вбивство, й причина цього виправдання криється у байдужості до життя, яке властиве нігілізму. Зло, випробуване однією людиною, стає чумою, що заразила всіх. Якщо вже Господь заперечує й знищує людину, то немає жодних перешкод, аби заперечувати і вбивати собі подібних [16].

Таким чином, укоріненість жорстокості й насильства зводиться до наступного: протягом тисячоліть розвитку суспільних формацій агресивність поступово вкоренилася у свідомості людей. У процесі антропосоціогенезу людина зруйнувала свою природу та набула біологічної ригідності. Біологічна ригідність, за Райхом, полягає у підвищенні загальної жорсткості організму й очевидного зниження пластичної рухливості: ослабленні розумових здібностей, блокуванні природно – соціальної свідомості та поширенні психозу. Людина діє, як машина, живе, любить, ненавидить і мислить усе більше й більше механічно [17]. Біопатологічна структура індивіда, «екзистуюча» у суспільстві, зводить усе живе і вільне до мертвого й механічного.

Наслідуючи Ж. Батая, який стверджує, що в основі людського досвіду лежить насильство, вкорінене у свідомості, можна зробити висновок, що крайня форма конфлікту людини й суспільства відображає всю суть деструктивності, яка панує у соціумі. Індивідуальність не може вціліти, не придушуючи себе [18].

Е. Фромм, займаючись проблемою агресії, підкреслює, що у світі, де існує людина, необхідна система координат, аби орієнтуватися в ньому й знайти точку опори. І абсолютно неважливо, у що вона вірить: чи вважає головною причиною всіх подій магію й чаклунство, чи вірить у всемогутнього Бога або ж у силу розуму і науки, яка здатна вирішити всі людські проблеми, — це байдуже, просто людині необхідна система життєвих дороговказів та ціннісних орієнтирів. Людині необхідна мета, яка б указувала їй, куди вона повинна йти. Вона потребує об’єктів шанування й відданості, підпорядкування і любові.

Класифікацію екзистенційних потреб здійснив Е.Фромм, який виділив п’ять екзистенційних потреб: 1) у прихильності; співвіднесеності; 2) у трансценденції; 3) в обростанні країнами; 4) у почутті ідентифікації; 5) у системі координат та об’єкті шанування. Екзистенційна роздвоєність людини спонукає встановлювати єдність із собою, природним і соціальним світом, який її оточує. Ця єдність може бути досягнута різними шляхами: людина може відключити свідомість, приводячи себе в стан екстазу або трансу за допомогою наркотиків, алкоголю, сексуальних оргій, посту, танцю та багатьох інших ритуалів. Вона може ідентифікувати себе із твариною, щоб повернути втрачену гармонію з природою. Цілісність може досягатися і шляхом спрямування енергії на служіння пристрастям: до грошей, до влади, до слави чи до руйнування. Будь – яка спроба відновити свою цілісність має на меті відключення розуму. Будь – яка манія робить людину калікою, «пожирає» її, ставить у залежність від пристрасті, як і наркоманія [19].

Індивід у сучасному соціумі задавлений не тільки типом власності, але й технікою, бюрократією, які втілюють у собі деструктивну функцію цього суспільства і його антигуманний характер. Останніми роками у нас (а в країнах Заходу майже 40 років) спостерігається ціла низка характерних неврозів, пов’язаних із утратою сенсу життя, неврозів безробіття, недільних неврозів, неврозів «нових українців» («нових росіян») тощо. Так звані «зоогенні» неврози мають такі ознаки: відчуття безглуздя, апатія, депресія й нудьга [20].

Е. Фромм звертає увагу, що хронічна депресія та нудьга викликають підвищену фрустрацію. Депресія в компенсованій і некомпенсованій формі є однією з основних психопатологій сучасного технотронного суспільства. Про цей феномен свого часу писали В. Герон (1957) і А. Бертон (1967), назвавши депресію «хворобою нашого суспільства».

Відчуття безглуздості буття в масштабах суспільства, що ми сьогодні спостерігаємо в країнах Заходу, СНД та в Україні, небезпечне тим, що воно є руйнівним. Це збільшення кількості психічних розладів, депресій, суїцидів, алкоголізму, наркоманії, злочинів як пошуку гострих відчуттів. За прогнозом фахівців Українського науково – дослідного інституту соціальної і судової психіатрії, до 20 – х років XXI століття питання психічного розладу населення вийдуть на перше місце у світі.

Ця деструктивна сила легко переходить у ненависть та агресію. Внаслідок цього з’являється можливість маніпулювати свідомістю людей у тих, хто заявляє, що може дати їм «дороговказну зірку» в житті. І тоді цілі маси людей потрапляють у патологічну залежність від однієї людини, групи, партії, секти, злочинного угруповання.

Нині в суспільстві спостерігаються спалахи невмотивованої агресії на побутовому рівні. І головна причина цього криється не тільки в глибинах підсвідомості, а й у реальному соціумі, який знімає всі захисні бар’єри агресії, мудро передбачені природою. Тому відкрита для виходу природна агресія, трансформуючись у деструктивну силу, виконує функцію самозахисту тільки у вигляді вже попереджувальної агресії.

Сублімовані форми агресивності бурхливо поширюються в сучасному постіндустріальному або інформаційному суспільстві. У теперішній час агресія і насильство, як зазначає Ж. Бодрійяр, набули нового вигляду — наші ЗМІ зробили їх загальнодоступними. Інформація про акти агресії миттєво з’являється на перших сторінках газет, у телевізійних новинах, не кажучи вже про фільми, де агресія і насильство пропагуються в численних видах [21]. Соціальна агресія стала неминучим та закономірним результатом надмірно тривалого перехідного періоду, що супроводжується розвалом економічних зв’язків, надзвичайно глибоким соціально – економічним розшаруванням населення, регіональними конфліктами, різким падінням рівня життя, кризою моральності.

Руйнівний бік людської природи, деструктивна діяльність людини особливо яскраво виявилися у XX — на початку ХХІ століття: масові вбивства, революції, війни, численні терористичні акти. Із засобів масової інформації ми щодня дізнаємося про факти агресії й насильницькі злочини, що здійснюються навіть у найблагополучніших країнах. Ніякі моральні, релігійні, правові норми не в змозі запобігти деструкції. Враховуючи сучасний рівень розвитку техніки та інформаційних технологій, деструктивна діяльність є реальною загрозою не лише для окремих соціальних груп, але й для всього людства.

Незаконне експериментування над людьми, тероризм, захоплення заручників, геноцид, апартеїд, работоргівля, тортури, насильство у всіх його формах і проявах ось далеко не весь перелік незаконних діянь, які уряди, адміністративні й військові органи, міжнародні корпорації, медики, батьки застосовували та застосовують до інших людейбідних, жінок, дітей, членів етнічних, культурних і релігійних меншин, дисидентів, бездомних, безробітних, людей похилого віку [22].

Сучасна людина піддається інформаційній агресії й насильству щоденно сотні разів. Нас умовляють, закликають, наполегливо намагаючись переконати, що потрібно одягати, на чому смажити, чим лікувати та ін. Інтернет, радіо і телебачення, газети й журнали нав’язують своє розуміння життя. Зазначена агресивна реклама часто не є логічною, і саме ця алогічність створює маніпулятивний ефект, що загрожує нашому психологічному здоров’ю.

Інформаційна атака — не просто розповсюдження яких – небудь викриттів, де частка правди перемішана з наклепом. Її основна ознака — вплив не тільки на свідомість людини, але й на підсвідомість. У результаті інформаційного насильства виникає відчуття внутрішнього дискомфорту саме тому, що думка залишає незгладимий слід у душі проти волі особи. Як наслідок — стрес, психоз, неконтрольовані вчинки. Обивателя чекає подвійний шок, спочатку від передачі, потім від реакції на неї. У будь – якому разі його свідомість дестабілізується, він піддається інформаційній агресії.

Слід пам’ятати, що ми живемо в інформаційну епоху, а наші бажання є об’єктами маніпуляції. Ми — наша свідомість і підсвідомість — перебуваємо під постійним впливом інформаційних потоків. Необхідно усвідомити, що свобода нашої волі перебуває під загрозою, і для того, щоб її захистити, треба мати чітке уявлення про всі ті прийоми маніпулювання свідомістю, які застосовуються проти нас. Захист від маніпуляцій свідомістю вимагає свідомої активної дії з боку кожного індивіда.

Загальна комунікація й перенасичення інформацією становлять загрозу для захисних можливостей людського організму. Цей символічний інтелектуальний простір, де народжуються думки, не захищений більше нічим. Психологічні втрати свободи поширювати й одержувати інформацію є великими. Відчуження, дефіцит міжлюдських зв’язків, їх стабільності і визначеності стали характерними рисами глобальної технологічної революції. Процеси маніпулювання масовою й індивідуальною свідомістю за допомогою засобів масової інформації, особливо електронних, шляхом інформаційної агресії набувають усе більш широкого розмаху.

Загалом ми можемо виокремити такі основні властивості інформаційної агресії і насильства:

1) несиловий характер, відсутність підпорядкування фізичним закономірностям (немає маси, ваги, розміру, температури тощо);

2) нелінійність, тобто непропорційна залежність причини й наслідку, порушення закону збереження матерії та енергії, кумулятивний характер, можливість лавиноподібного зростання інформації;

3) можливість максимальної дальності й швидкості розповсюдження, що зростає з розвитком інформаційних технологій;

4) можливість ідеального клонування;

5) нелокалізованість у часі — наслідки інформаційної агресії і насилля можуть бути розмитими у часі й просторі;

6) пандемічність, опосередкований характер і потаємність впливу (інформаційна дія має глобальний характер й на відміну від фізичного впливу, може бути абсолютно непомітною);

7) віртуальний характер дії, можливість фокусування, селективність, уразливість (крихкість інформаційного світу, легкість доступу, можливість зламу інформаційних систем).

У цілому, інформаційна цивілізація не просто змінює статус інформації, тобто роль її позитивних наслідків, але й різко розширює негативні можливості. Ми отримали сильнодіючий засіб, для якого немає меж. Інформація починає нести в собі як творчу, так і руйнівну силу, але набагато сильнішу, ніж це було раніше. В інформаційному суспільстві з’являється відносна самостійність інформаційної складової та виникає ціла індустрія інформаційної агресії і насильства, що посягає на права й свободи громадян, загрожує безпеці людини, суспільства і держави.



Номер сторінки у виданні: 171

Повернутися до списку новин