Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Пріоритети міжнародного партнерства в подоланні суїцидного тероризму





Сергій Качур, провідний науковий співробітник Інституту дослідження проблем державної безпеки

УДК 327

 

У статті узагальнено наявні підходи щодо реалізації політичної складової Глобальної контртерористичної стратегії Організації Об’єднаних Націй. Визначено пріоритети міжнародного співробітництва в подоланні суїцидного тероризму. Зроблено акцент на ролі інститутів громадянського суспільства в протидії поширенню радикальних ідей, які спонукають до масових убивств і прославляють смертників.

Ключові слова: міжнародна безпека, радикальна ідеологія, суїцидний тероризм.

 

В статье обобщены имеющиеся подходы к реализации политической составляющей Глобальной контртеррористической стратегии Организации Объединенных Наций. Определены приоритеты международного сотрудничества в преодолении суицидного терроризма. Сделан акцент на роли институтов гражданского общества в противодействии распространению радикальных идей, побуждающих к массовым убийствам и прославляющих смертников.

Ключевые слова: международная безопасность, радикальная идеология, суицидный терроризм.

 

In article available approaches to realization of political component the United Nations Global Counter Terrorism Strategy are generalized. Priorities of the international cooperation in overcoming suicidal terrorism are determined. The accent for roles of institutes of a civil society in counteraction to dissemination of the radical ideas inducing to massacre and glorifying suicide terrorists is made.

Key words: international safety, radical ideology, suicidal terrorism

 

В останні роки безжальні напади смертників — основна «зброя» в глобальній боротьбі децентралізованого транснаціонального екстремістського руху «салафітського» спрямування. Цілями проголошено — звільнення всіх «мусульманських земель» від «окупації іудео – християнських держав», повалення «неісламських режимів» на цих територіях та заміну їх «ісламським правлінням», «відродження» халіфату. Звісно, екстремісти не матимуть перспектив без підтримки й симпатії в суспільстві. Натомість зростання в ряді країн частки суспільства, що схвалює акти смертників, сприймаючи їх як вимушену відповідь на несправедливість, насамперед, у міжнародній політиці, посилює готовність терористичних груп до такої тактики боротьби та їх спроможність залучати нових потенційних смертників.

У схваленій 8 вересня 2006 року Генеральною Асамблеєю ООН Глобальній контртерористичній стратегії акцентовано увагу на необхідності усунення умов, які сприяють тероризмові, роблять ідеї терористів, цілі й методи терористичної діяльності привабливими в суспільстві [1]. Важливо також ураховувати, що ефективність антитерористичної діяльності залежить від спроможності міжнародного співтовариства своєчасно реагувати на зміни в характері загрози, в самому явищі тероризму. Тож невипадково доповідь Генерального секретаря ООН «Єдність у боротьбі з тероризмом: рекомендації щодо глобальної контртерористичної стратегії» містить заклик до науково – дослідних установ провести додаткову роботу з вивчення глибинних причин ескалації тероризму [2].

Вирішенню цього завдання сприяють, зокрема, результати ряду досліджень останніх років щодо соціального контексту феномена транснаціонального суїцидного тероризму, ідеологічних аспектів та напрямів протидії його ескалації [3–7]. Нині в експертному середовищі вибудовується концепція тероризму смертників як складного соціально – політичного явища, породженого комплексом причин: історичних, демографічних, політичних, соціально – психологічних та ін. [8]. У контексті розв’язання порушеної проблеми важливо оцінити ефективність наявних підходів щодо реалізації політичної складової Глобальної контртерористичної стратегії ООН, визначити пріоритети в цій сфері з урахуванням нових тенденцій. Примітно, що у висновках ряду авторитетних експертів наголошується на допущених в останні роки помилках у «війні з тероризмом», необхідності пошуку нових підходів у антитерористичній діяльності [9–13].

Мета статті — визначити пріоритети міжнародного співробітництва в подоланні суїцидного тероризму, розкрити роль держав та громадянського суспільства у протидії поширенню радикальних ідей, які звеличують терористів – смертників і спонукають до масових убивств.

Серед основних соціальнополітичних чинників, що зумовлюють ескалацію суїцидного тероризму як транснаціонального явища, виділимо насамперед: тривалі неврегульовані конфлікти із застосуванням сили, соціальну відчуженість молоді, поширення відповідної радикальної ідеології, культ «мучеників» та дегуманізацію жертв насильства [14].

Локалізація й розв’язання конфліктів, які призводять до силових зіткнень, — важлива складова Глобальної контртерористичної стратегії ООН. Ця справа вимагає партнерських зусиль держав як на глобальному, так і на регіональному рівні. Проте донедавна одностайності в підходах щодо врегулювання міжнародних конфліктів не спостерігалося. Чимало експертів доводили, що існуюча система міжнародного права не дозволяє ефективно вирішувати проблеми у сфері безпеки, а міжнародні організації не в змозі ефективно запобігати різноманітним конфліктам чи влагоджувати протиріччя. Звичними стали розмови про «новий світовий порядок» («однополюсний світ») як про реальність. Водночас в експертних колах західних країн, насамперед США, в останні роки знайшла поширення думка, що серед основних джерел загроз міжнародній безпеці і стабільному розвиткові «демократичного співтовариства», — «держави – ізгої», які в період після «холодної війни» перетворилися на притулок й осередок екстремізму, «спонсорів тероризму» [15–17]. Задля зниження цієї загрози пропонувалося встановлювати контроль «міжнародного співтовариства» за такими «територіями», у тому числі за допомогою військових сил і засобів (стратегія «превентивних військових операцій»), змінювати там правлячі режими та сприяти формуванню інститутів «демократичного» державного правління. Мали місце спроби вдатися до силових дій в односторонньому порядку чи зусиллями коаліцій.

Військова кампанія в Іраку стала практичним утіленням доктрини «поширення демократії» і стратегії «превентивних військових операцій». Проте вона не лише викликала хвилю протестів у світі, але й породила одне з основних джерел міжнародного тероризму в останні роки [10, 195–233]. Саме військова операція «антитерористичної коаліції» в Іраку стала каталізатором ескалації транснаціонального суїцидного тероризму [14]. У країні склалася складна соціально – економічна і криміногенна ситуація, набули поширення брутальні й систематичні порушення прав людини [18]. Національне примирення, відбудова економіки, досягнення довготермінової політичної стабільності та безпеки в Іраку — завдання, які вимагають значних і тривалих зусиль народу й уряду країни за активного сприяння міжнародного співтовариства.

Досвід останнього десятиліття, і зокрема військової кампанії в Іраку, виявив актуальність застережень американського політика Г. Кіссінджера, висловлених ще в середині 90 – х: «Сполучені Штати насправді перебувають у становищі, не настільки блискучому, щоб в односторонньому порядку диктувати глобальну міжнародну діяльністьНеобмежене втручання у всі етнічні заворушення й громадянські війни в період після завершення «холодної війни» виснажить Америку, що стала на шлях хрестового походу… Міжнародна система, що народжується, набагато складніша за будь – яку з тих, з якими раніше мала справу американська дипломатія…» [19, с. 736, 760]. Силові заходи не завжди ефективні в сенсі локалізації загроз і стратегії боротьби з тероризмом, більше того, вони можуть призводити до ескалації конфлікту. Слід акцентувати увагу на тому факті, що пропагандисти міжнародного екстремістського руху вміло використовують регіональні збройні конфлікти, інтерпретуючи їх як глобальне протистояння, історичну боротьбу між добром і злом. Вони посилюють переконання багатьох людей у тому, що у світі чиняться вражаюча несправедливість, свавілля стосовно тієї соціальної групи, з якою ці люди себе ідентифікують. Така пропаганда стимулює поширення в суспільстві почуття обурення й озлобленості. До того ж, військові дії, у тому числі спрямовані на ліквідацію терористичних угруповань, нерідко призводять до жертв серед цивільного населення, що породжує нові стимули для ескалації конфлікту. Екстремісти отримують додаткові «козирі», можливість роздмухувати тему «іноземної окупації», якщо дії окремих держав не мають належної міжнародної підтримки, якщо обґрунтування необхідності військового втручання спірні, якщо легітимність таких дій видається сумнівною з точки зору норм міжнародного права. Тож варто вести мову швидше про застосування комплексного підходу в локалізації і врегулюванні конфліктів, ніж зводити все до проведення «антитерористичних операцій» військовими засобами. Такий підхід усе більше утверджується в міжнародній політиці [1; 20; 21].

Важлива проблема, яку гостро відчувають зокрема європейські держави і на вирішення якої мають бути спрямовані зусилля у сфері боротьби з міжнародним тероризмом, — криза ідентичності й відсутність рівних можливостей в іммігрантів. Ця проблема ускладнюється відособленістю релігійно – етнічних анклавів, взаємною недовірою представників різних культур, протиріччями цінностей. Опитування, проведені в останні роки, засвідчили зростання радикальних настроїв серед мусульманської молоді ряду європейських країн [22]. Для західних суспільств постала проблема поширення в цьому соціальному середовищі лояльного ставлення до терористів, схвалення актів смертників. Ескалація міжнародного тероризму, вчинені на території європейських країн теракти, виявлена й припинена спецслужбами діяльність ряду груп, що готували нові терористичні напади, та емісарів, котрі вербували молодь для участі в збройній боротьбі в Іраку, свідчать про гостроту цієї проблеми. Тож не випадково західні експерти наголошують на нагальній потребі дієвих заходів для сприяння адаптації іммігрантів до європейського способу життя, налагодження конструктивного діалогу з поміркованими лідерами мусульманської громади.

Останнім часом на рівні ЄС робляться спроби визначення та впровадження спільних принципів і механізмів координації імміграційної політики та програм сприяння адаптації іммігрантів. Цю проблему було розглянуто на засіданні ПАРЄ 15 квітня 2008 року. У прийнятій за його результатами Резолюції № 1605 (2008) пропонується серед іншого: протидіяти будь – яким формам дискримінації; усувати законодавчі й соціальні перешкоди для активної участі іммігрантів у суспільному і політичному житті; запобігати ісламофобії; сприяти поширенню у мусульманських спільнотах європейських країн, зокрема серед молоді, поміркованих поглядів, а також основних європейських цінностей, акцентуючи увагу на їх сумісності з ісламом; непохитно дотримуватися прав людини й верховенства права в ході проведення антитерористичних операцій. У документі йдеться також про необхідність політики, спрямованої на подолання бідності і соціальної відчуженості, забезпечення рівних можливостей доступу до зайнятості, освіти, державної служби тощо [23].

У значній мірі вирішення цієї проблеми залежить від ініціатив на місцях, конструктивного внеску інститутів громадянського суспільства, зусиль самих мусульманських спільнот. Таку думку поділяє, зокрема, чимало інтелектуалів серед західних мусульман. Скажімо, президент організації «Європейська мусульманська мережа» (European Muslim Network) професор Оксфордського університету Тарік Рамадан відстоює думку, що мусульмани в європейських країнах повинні взяти на себе відповідальність за подолання недовіри представників різних культур у західному суспільстві. Вчений переконаний у тому, що мусульмани повинні бути відповідальними громадянами західних держав, «лояльними й критичними», вони мають зробити помітний внесок у розв’язання соціальних проблем своїх суспільств, сприяти утвердженню в них культурного плюралізму, стати складовою нової європейської ідентичності. Західні мусульмани повинні рішуче виступити як проти проявів расистської і ксенофобської ідеології, так і проти радикальних інтерпретацій ісламу [24].

Втім, дискусії тривають. Серед питань, які порушуються: де межа політкоректності і як узгодити цінності, традиції, уявлення про правові й етичні норми представників різних культур; що слід розуміти в даному контексті під терміном «інтеграція», якою має бути її модель; чи повинна вся спільнота європейських країн (а не лише іммігранти) адаптуватися до нових реалій, і чи не призведе це до поглиблення кризи європейської ідентичності; якими мають бути місце й роль релігії в громадянському суспільстві, взаємини між релігійними громадами і державою, міжконфесійні відносини тощо. Висловлюються різні ідеї: від необхідності зосередитися винятково на соціально – економічних проблемах іммігрантів, без урахування релігійного й культурного чинників, до доцільності інкорпорації окремих норм шаріату в законодавство європейських країн. Очевидно, що простих шляхів подолання цієї проблеми не існує. У результаті широких дискусій на національному й міжнародному рівні має бути визначена довготривала і періодично поновлювана стратегія щодо подолання цього виклику.

Боротьба з міжнародним тероризмом у нинішніх умовах — це в значній мірі боротьба ідеологічна. Не випадково експерти визначають нині як пріоритетний напрям антитерористичної діяльності — протидію поширенню радикальної ідеології. Звісно, зусилля на цьому напрямі мають узгоджуватися з усім комплексом заходів, що реалізуються у сфері боротьби з тероризмом на міжнародному, регіональному й місцевому рівні. Вони, очевидно, повинні бути спрямовані на сприяння діалогу релігій і культур, утвердження в суспільстві атмосфери гуманізму, толерантності, політичного плюралізму, неприйняття радикальної ідеології та крайніх насильницьких методів вирішення соціальних конфліктів. У ряді країн нині реалізуються комплексні програми протидії поширенню радикальних ідей у суспільстві, робляться спроби запровадити системне інформаційне забезпечення державної політики з протидії поширенню радикальної ідеології, у складі національних антитерористичних структур створюються підрозділи, які відповідатимуть за цей напрям діяльності. Разом з тим, ефективна протидія поширенню радикальної ідеології можлива лише за умови об’єднання зусиль держав і громадянського суспільства.

Важливе значення має беззастережний осуд державами й громадянським суспільством тероризму в усіх його формах і проявах як однієї з основних загроз міжнародному миру й безпеці, вияв міжнародним співтовариством солідарності з жертвами терористичних нападів, з гро мадянами країн, на території яких учинено теракти, захист прав і підтримка жертв тероризму та їх родин. Перспективний крок у цьому напрямі антитерористичної діяльності — проведений у вересні 2008 року в Нью – Йорку з ініціативи Генерального секретаря ООН симпозіум із питань підтримки жертв тероризму. Цей захід надав можливість представникам держав, громадянського суспільства та постраждалим від тероризму безпосередньо обмінятися думками й досвідом. Публічні свідчення людей, які постраждали від терористичних актів, — найпереконливіше звинувачення на адресу терористів, злочини яких не можуть бути виправдані.

Водночас ООН закликає уряди держав уникати надмірного застосування сили, дотримуватися міжнародних норм у сфері прав людини, забезпечувати доброчесне правління й верховенство права. ООН також ініціює глобальну антитерористичну кампанію громадянського суспільства, в рамках якої мав би, зокрема, популяризуватися досвід ефективної діяльності опозиційних рухів, які домагаються значних результатів без застосування насильства [2, с. 3–9].

В останні роки відбулося чимало міжнародних форумів за участю представників держав, громадських організацій, релігійних громад, наукового співтовариства, на яких обговорювалися проблеми та перспективи діалогу релігій і культур. Такі заходи проводяться під егідою провідних міжнародних організацій, керівників держав. Цей масштабний міжнародний рух відображає стурбованість міжнародного співтовариства поширенням радикальних настроїв у суспільствах, зростанням проявів нетерпимості й дискримінації, він засвідчує прагнення народів світу до утвердження взаєморозуміння, взаємоповаги, толерантності представників різних культур і релігійних традицій, неприйняття спроб використати релігію для виправдання насильства.

Очевидно, діалог представників різних релігій та культур матиме перспективи, якщо його учасники не матимуть на меті нав’язати свою позицію іншому, як і прагнення досягти уніфікованих позицій з усіх питань. Більш реалістичні цілі діалогу — подолати недовіру, позбутися стереотипів, уточнити позиції сторін, узгодити дії у вирішенні спільних проблем, акцентувати увагу на тому, що об’єднує, сприяти духовному збагаченню культур. Беззастережний осуд тероризму, ідеології, що спонукає до насилля і прославляє смертників, — відправна точка діалогу. Крім того, намітилися тенденції, які можна розглядати як умови для його розвитку. У цьому ряду — усвідомлення в західних спільнотах проблеми ісламофобії та практичні кроки щодо її подолання, застереження стосовно будь – яких спроб пов’язати тероризм із традиційним віровченням, поступове утвердження позиції, що свобода слова несумісна з відвертим розпалюванням міжконфесійної ворожнечі. Водночас, в ісламському політичному середовищі в цілому утверджується переконання про необхідність більш активної участі мусульманської спільноти в розв’язанні проблем сучасного світу на основі діалогу й поміркованості. Серед питань, які превалюють нині у політичних дискусіях мусульман, — ті ж, що і в немусульманському середовищі на Заході: перспективи демократичного розвитку, модернізації, соціально – економічного прогресу, проблеми авторитаризму, корупції, духовного занепаду, екологічної деградації.

Коли мова йде про нейтралізацію пропагандистської діяльності екстремістських угруповань, які намагаються апелювати до релігії, складно переоцінити роль теологічного обґрунтування помилковості радикальних інтерпретацій віровчення. Тим більше, що діяльність екстремістів і її ідейна основа дають чимало матеріалу для цього: притаманна їм крайня нетерпимість, надмірність у питаннях віри, претензії на власну винятковість і вищість, огульні звинувачення у віровідступництві, нелюдська жорстокість, м’яко кажучи суперечливі намагання обґрунтувати правомірність масових убивств та самовбивчих актів насильства. Видатні вчені – богослови, представники різних богословсько – правових шкіл, конфесій, світових релігій недвозначно засудили ідеологію терористів. У цьому контексті знаковими стали «Амманське послання» (9 листопада 2004 року), «Амманська декларація» (6 липня 2005 року), «Мекканська декларація» (8 грудня 2005 року), «Мадридська декларація» (18 липня 2008 року). Учасники форумів наголосили на духовній єдності світових релігій, їх конфесій, течій і шкіл, закликали міжнародне співтовариство об’єднатися навколо спільних цінностей та моральних норм, поширювати культуру поміркованості й терпимості, толерантності і взаєморозуміння, взаємної поваги до віри, традицій, релігійних символів, зробити діалог загальним принципом міжнародних відносин, не допускати поширення ненависті, вести боротьбу з расизмом та «псевдорелігійним» екстремізмом.

Важливий засіб міжкультурного й міжконфесійного діалогу — поширення базових знань про релігії і традиції різних народів, загальнолюдські цінності, впровадження освітніх програм, які заохочують «свободу думки, терпимість й освічену поміркованість як альтернативу войовничості та екстремізму» [2, 7]. Усвідомлення необхідності конструктивної співпраці в цій сфері держав і релігійних об’єднань громадян усе більше утверджується на міжнародному рівні. Вартий уваги досвід Російської Федерації щодо співробітництва ряду провідних державних університетів з ісламськими вузами з цільової підготовки фахівців із числа мусульман із поглибленим знанням історії й культури ісламу.

               Водночас формою підтримки релігійної освіти в цій країні стало впровадження державної акредитації релігійних освітніх установ. Ісламські вузи в Росії видають випускникам дипломи державного зразка. У цьому ж ряду: заснування релігійними організаціями за сприяння органів влади «Фонду підтримки ісламської культури, науки й освіти»; сприятливі умови для видання релігійної навчальної літератури, богословських праць представників ханафітського мазхабу, який є традиційним для Росії та ряду інших країн СНД і визнається в середовищі експертів найбільш толерантним та поміркованим у ставленні до представників інших віровчень і національних традицій [25–26]. Важливе завдання в контексті протидії поширенню радикальної ідеології — експертна оцінка літератури, яка позиціонується як релігійна, й інших матеріалів, що можуть містити ідеї, спрямовані на розпалювання міжконфесійної ворожнечі, спонукати до екстремістської діяльності. Як засвідчує досвід, у цій сфері нерідко мають місце значні розбіжності в оцінках різних експертів, як і в самих підходах до оцінювання. Конструктивним рішенням було б створення відповідних експертних комісій, до складу яких входили б авторитетні релігієзнавці, теологи, політологи.

Висновки. З урахуванням зазначених вище тенденцій можна прогнозувати, що в цілому система міжнародної безпеки в подальші роки розвиватиметься в напрямі багатовимірності: узгодження цілей та цінностей у взаємозалежному світі, посилення значимості консенсусу в системі міжнародних організацій і регіональних об’єднань держав та індивідуальної відповідальності за реалізацію колективних рішень, поглиблення взаємодоповнюваності й удосконалення механізмів координації зусиль міжнародних структур і регіональних організацій у вирішенні спільних проблем, розвитку двохстороннього співробітництва держав, комплексного здійснення міжнародним співтовариством заходів із посилення безпеки й стабільності, включаючи миротворчість, гуманітарну допомогу, сприяння соціально – економічному розвиткові проблемних регіонів тощо.

Поглиблюється співпраця суб’єктів міжнародних відносин у сфері боротьби з тероризмом, утверджується комплексний підхід у подоланні цієї загрози, усвідомлення того, наскільки важливо усунути умови, які роблять цілі й методи терористичної діяльності привабливими в суспільстві. Започатковано чимало ініціатив на цьому напрямі міжнародного співробітництва, намітилися певні позитивні зрушення в подоланні проблем.

Та все ж святкувати перемогу над міжнародним тероризмом зарано. На жаль, результати міжнародних зусиль у подоланні умов, сприятливих для ескалації міжнародного тероризму, поширення ідеології, яка породжує ненависть, спонукає молодих людей до насильства й самозречення, поки що не такі вже й значні. Негативні соціально – економічні тенденції, помітне падіння рівня життя, різке зростання безробіття, прояви загального невдоволення у суспільстві можуть зумовлювати загострення соціальних протиріч, поширення серед молоді радикальних ідей, що спонукають до насильницьких методів політичного протесту.

Необхідно подолати причини гострих міжнародних конфліктів, локалізувати й розв’язувати ці конфлікти політичними методами. Першорядне значення має мирне врегулювання палестиноізраїльського конфлікту, стабілізація ситуації в Афганістані й Іраку. Ці пріоритетні завдання у сфері міжнародної безпеки вимагають дієвої участі міжнародного співтовариства. Якими б складними не видавалися переговори, альтернативи мирному врегулюванню немає, безкінечна війна лише примножує страждання народів. Тим більше, що військові перемоги, як засвідчує досвід, можуть обернутися політичною поразкою.

Ескалація діяльності екстремістських угруповань, які намагаються апелювати до релігії, в умовах кризи ідентичності молоді, зумовлює необхідність переосмислення місця й ролі релігії в суспільстві. Традиційні релігії можуть зробити вагомий внесок у виховання молоді, справляти позитивний вплив на політичну свідомість людей. Неконструктивними видаються як ті теорії, які проголошують радикальну відмінність між різними культурами й релігіями, пророкують неминуче протистояння цивілізацій, так і ті, що намагаються ці відмінності ігнорувати або стерти. Світ буде безпечнішим, коли міжнародна політика стане більш плюралістичною. Для того, щоб позбавити міжнародний тероризм суспільної підтримки, подолати умови, які сприяють поширенню радикальної ідеології, міжнародному співтовариству необхідно пройти тривалий і непростий шлях. Ефективно вирішувати це завдання можливо, лише об’єднавши зусилля держав та громадянського суспільства, за умови поваги до прав і фундаментальних свобод людини, на основі норм міжнародного права, загальнолюдських цінностей та моральних засад, утілених у всіх світових релігіях. Усвідомлення проблеми і прагнення міжнародного співтовариства до її подолання вселяють оптимізм, дають надію на те, що спільними зусиллями вдасться подолати непрості протиріччя. Головне — непохитно й послідовно продовжувати поступ до більш духовного, справедливого й безпечного світу.



Номер сторінки у виданні: 184

Повернутися до списку новин