Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Механізми взаємозумовленості змін політичного символу та риторично – знакової системи політичної комунікації





Галина Ільтьо, кандидат політичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін Мукачівського державного університету

УДК 32001.165.212

 

У статті розкрито принципи перетворення системи політичних символів в систему риторичних знаків політичної комунікації в структурах свідомості людини.

Ключові слова: риторично – знакова система політичної комунікації, процес символізування, політичний символ, риторичний знак актуального стану політичної дійсності.

 

В статье раскрыты принципы превращения системы политических символов в систему риторических знаков политической коммуникации в структурах сознания человека.

Ключевые слова: риторически – знаковая система политической коммуникации, процесс символизации, политический символ, риторический знак актуального состояния политической действительности.

 

This article illustrates the principals of how the system of political symbols is being transformed into the system of rhetorical tokens of political communication within the humans mind.

Key wordsrhetorical token system of political communication, symbolization process, political symbol, rhetorical token of current political reality.

 

Постановка проблеми. Риторично – знакова система політичної комунікації відтворює окремі властивості життя людини разом із принципами системоутворюючих символів, здатних структурувати простір політичної комунікації відповідно до, а інколи і всупереч принципам життя людини, утворюючи в підсумку актуальний стан риторично – знакової системи. Наше завдання полягає в тому, щоб віднайти ці особливі механізми утворення політичного виміру життя людини в просторі політичної комунікації.

Оскільки принципи перетворення системи політичних символів у систему риторичних знаків політичної комунікації в структурах свідомості людини відбуваються саме у структурах політичної свідомості людини, оскільки розв’язання проблеми перетворення політичного символу у риторичний знак залежить від розв’язання проблеми утворення перетворених форм та вимірів буття людини, зокрема виміру політичного. Такий політичний вимір моделює буття людини, відтворюючи у власній політичній риторично – знаковій системі окремі принципи, закони, механізми, унікальна конфігурація яких створює життя конкретної людини.

Власне у процесі самонародження не самого буття людини, але окремих його вимірів (як – то політичного, наприклад) полягає суть людської природи. Людина не може зупинитись у своєму прагненні бути людиною, адже, залишаючись самою собою, тобто на рівні мудрості свого тіла та своїх почуттів, вона не досягає повноти буття людини і залишається на рівні фізіологічної мудрості примата, основа буття якого визначена морфологією еволюційних змін.

Виклад основного матеріалу. Людська сутність з’являється в індивіда не з фактом його народження, а із залученням світу позаприродного; не нарощенням біологічної досконалості його тіла, а з її запереченням, точніше, довизначенням цієї досконалості знову створеним предметно – смисловим світом символів та знаків. Ця «маска забутого буття» є складною діалектикою символу, втіленого у житті людини як досвіду переживання цього життя у формі знака, як закону формування риторики систем соціальної комунікації.

Оскільки часові інтервали створюють видимість тривалості існування певних стійких предметів, і лише за умови прийняття переконання у цьому стійкому та тривалому існуванні можна обґрунтувати будь – які причинно – наслідкові зв’язки у системі відносин та відношень, проблема роз’єднання інтервалів тривалості перетворюється на пошук можливості заснування необхідних зв’язків у множинному світі багатовимірності буття людини (зчеплень, зв’язок, законів і меж їх реалізації, тобто закономірності). Лише у цьому розчепленні можна знайти незамінне місце «Я» у складному й суперечливому нагромадженні подій політичної дійсності. Відтепер «Я» перетворюється на символічне «Я – політичне», прийнявши політичну дійсність не лише як середовище чи єдність ряду умов здійснення цього «Я», але й як сутнісне означення самого себе. Саме сутнісне означення, адже символічне «Я – політичне» як перетворена форма буття людини у політичному вимірі є «Я – символічним» (а не психічним чи емпіричним), відтак, лише політична дійсність, як простір зосередження смислів, та воля людини, як джерело встановлення необхідних зв’язків, є двома однаково необхідними складниками процесу символізування, результатом якого є творення символічного «Я – політичного». Символічне «Я – політичне» виступає учасником необхідних зв’язків і процесів риторично – знакової системи, яка, як структура свідомості людини, заміщає собою політичну дійсність. Ідеться про визначення принципів побудови риторично – знакової системи політичної дійсності й формулювання механізмів її переживання, тобто легітимації політики як кодифікованої системи символізації дійсності, здатної переводити політичні події у поле власного досвіду індивіда, з одного боку, і, перекодовуючи індивідуальні вольові імпульси людини, включати їх у загальний простір політичної комунікації. Останнє значення важливіше для нас з огляду на те, що людина, інтерпретуючи події переживання власного життя у символах політичного виміру її буття, покладає цю інтерпретацію на символічну мову політичних знаків та політичних кодів, закладаючи координати наступного майбутнього стану риторично – знакової системи політичної комунікації.

Такий механізм дає змогу інтеріоризувати зовнішні політичні означення людини, пояснюючи процеси не лише перетворення дійсності навколо людини шляхом розпредмечення її людської сутності у діяльності, але й описуючи процес зміни самої людини, щонайменше її символічного «Я – політичного», даного у політичному вимірі її буття, яке опредмечує у власній самототожності політичні сутності первинно зовнішні щодо неї, зв’язок із якими встановлюється в процесі символізування (як до символів) та десимволізування (як до знаків) риторичної системи політичної дійсності мірою її відображення у свідомості людини.

Питання про перетворення політичного символу у політичний знак передбачає визначення системи необхідних зв’язків, відношень та відносин. Причому структура та склад такої системи зв’язків повинен відповідати актуальному стану простору політичної комунікації. Або, іншими словами, механізми політичної символізації (як процес хронологічно передує процесу перетворення політичного символу у політичний знак) водночас є логічно та змістовно залежним від хронологічно вторинного процесу перетворення символів у риторично – знакову систему політичної комунікації, актуальний стан якої визначає «структуру та склад системи необхідних зв’язків, відношень та відносин…» [2].

Визначальними для процесу символізації політичної дійсності стають не кожні речі, залежності чи події, а лише ті з них, що органічно вписалися в актуальний стан риторично – знакової системи політичної комунікації. Так залежність актуального стану системи від її «історії» є лише перифразом прямо протилежної залежності — визнання (на підставі логічно – смислової обґрунтованості) існування в якості етапів становлення системи її передуючих станів від актуально утвердженого та цілісного її втілення у риторично – знаковій системі дійсної політичної комунікації. Втілення визначення та розуміння смислу політичного символу — поліваріантні і множиться в кожному актуальному стані риторично – знакової системи політичної комунікації, становлячи початок та кінець індивідуального переживання символу в досвіді життя кожної людини, закриваючи універсальну глибину символу в обмеженій структурі риторично – знакової системи. Втім, такий процес, хоча і обмежує смислове навантаження символу залишається єдиним способом його розуміння і визначення у досвіді життя людини, тобто, є механізмом повернення символу у політичну дійсність. Не можна сподіватись на утвердження єдиного наскрізного для всіх можливих станів політичної дійсності адекватної і, головне, незмінної інтерпретації смислового наповнення символу в структурах риторично – знакової системи політичної комунікації. Кожний наступний актуальний стан риторично – знакової системи політичної комунікації замикає на собі всю універсальність смислу політичного символу, перетворюючи останній у знак, у формі якого політичний символ стає доступним досвіду індивідуального життя людини. Таке перетворення політичного символу у знак відбувається за реалізації системи принципів, які містяться саме і тільки у актуальному стані риторично – знакової системи політичної комунікації.

Таким чином, спостерігаємо взаємопроникнення процесу символізації політичної дійсності, який детермінований принципами риторично – знакової системи політичної комунікації та процесу розпредмечення політичного символу в риторичний знак через призму актуального стану політичної дійсності.

Сформульована проблема взаємопроникнення процесів символізації політичної дійсності та перетворення політичного символу на знак не може бути розв’язана, виходячи з природи ні символу, ні знаку. Адже і символ, і знак є принципово новими утвореннями та нестійкими у своїй визначеності утвореннями і не містять жодної внутрішньої константи, яка б дозволила сформулювати закони переходу одного в інше, й навпаки. Тому з позиції чи то символу, чи то знака закономірності виникнення нового стану риторично – знакової системи, чи нової інтерпретації політичного символу витісняється за межі системи координат означеної рамками цього стану чи цієї інтерпретації. Власне закономірності таких перетворень містяться в певному зазорі, який не є послідовно чи хронологічно вкоріненим у сам процес [2].

Наприклад, параметри перебігу політичного процесу в суспільствах зі стабільною політичною системою задаються принципами та структурною конфігурацією системи економічних чи соціально – гуманітарних відносин, подекуди пріоритетного значення набуває етнонаціональний чи релігійний аспекти суспільного життя, а, що важливо, в кожному випадку політичні зміни мають принципово вторинний, «референтний» характер. Політика в таких суспільствах лише розмежовує суміжні сфери життєдіяльності соціуму, конституює характер комунікативних відносин між ними або гарантує визначену ієрархію підпорядкування [3].

Виникнення локально – актуального стану риторично – знакової системи політичної комунікації, в результаті розпредмечення політичного символу (формалізації його риторичного означення), в ході переживання символу в досвіді життя окремого індивіда встановлює певне відношення риторичного знака із політичним символом, виокремлюючи з універсальності смислу політичного символу певну обмежену, але цілісну структуру його значення, визначену системою принципів, що містяться в досвіді життя індивіда [4].

Смисл політичного символу не співвідноситься безпосередньо із універсальним смислом буття людини і не належить до жодного «контексту індивідуального переживання» та не визначається ним, оскільки унікальність кожного «контексту індивідуального переживання» породила б безмежність розмаїтих визначень та інтерпретацій політичного символу, які, незалежно від міри наближення до єдиного начала, в підсумку зруйнували б цілісність смислу політичного символу, а відтак і сам символ.

Важливо відмітити, що чітка послідовність, порядок, структура риторично – знакової системи можливі тільки при погляді із середини, де структуруючим чинником виступає смисл буття людини в його індивідуальному переживанні. Натомість, із зовнішньої перспективи, такий смисл нерозрізнюваний і цілковито втрачається. Звертаючись до рівня елементарних одиничних сутностей, які складають основу досвіду кожного індивіда (будучи продуктами його власного життя), ми віднаходимо механізм жорстко структурованої «машини розвитку» із визначеним стилем (як форма законів), яка постає в ролі «каркаса», навколо якого здійснюються формоутворюючі вилучення досвіду (недоступні для раціонально – логічних схем). Цей механізм стоїть за індивідуальними подіями, які вибудовуються у певні емпіричні послідовності. Він може визначатись як певний «топос», чи то форма законів. Значення ж кожного окремого «контексту індивідуального переживання» встановлюється через визначення відношення між різними «контекстами індивідуального переживання» і понад усе завдяки їх взаємовпливу.

Політика, як сфера символічних інтеракцій, не може, залишаючись у власних межах, розкрити механізм інновації, відкриття чогось, якісно відмінного від уже існуючого в переліку фактів політичної дійсності, чи політичної історії. Механізм зміни того, що супроводжує життя людини, як необхідне тло, яке надає чіткості формам вияву самого людського життя. Інновація торкається лише інтерпретацій політичних символів та знаків у сфері індивідуального переживання дійсності людиною у політичному вимірі її буття. Це те, що можна означити поняттям «аргумент» — «текстами текстів», тропами думки у синтаксично – стилістичному сенсі слова, а вся система буттєвих, онтологічних та інших напружень, яка стоїть за фонтануванням «аргументів» (контекстів індивідуального переживання) як мисленєвих, так і емоційно – чуттєвих троп в окремих закритих на собі актуальних станах риторично – знакової системи, нічого не відкриває, все завжди є, доки є люди, які відчувають і усвідомлюють. Людина цілком правомірно виступає центром тяжіння (висловлюючись мовою синергетики — «атрактором»), відповідно до якого визначаються всі факти політичної дійсності, обмежені інтервалом актуальної континуальності дискретного стану риторично – знакової системи як не лише розпредмеченого смислу символу, але й вияву буття людини у політичному його вимірі.

Розглянемо такий приклад: матеріальні речі можна дослідити тільки мірою їх артикульованості поза ними самими. Іншими словами, можливість їх дослідження залежить від того, наскільки ми можемо їх «вивернути назовні», не залишаючи їм нічого, що було б артикульоване якоюсь іншою, самостійною інстанцією, яка містить трансцендентальну свідомість. За інших обставин дослідження перетвориться на взаємне розгадування двома чорними скринями вмісту одна одної. Таким чином, річ постає такою, що не піддається ані пізнанню, ані переживанню.

            Висновки. Політична реальність, як специфічний вимір буття людини, містить людину в якості власного внутрішнього моменту не як матеріальне тіло, людину в її тілесності, а як принципово символічне за своєю природою «Я_політичне», як визначену закономірність становлення та функціонування виміру буття, а не самого буття. Ця символізація людини є необхідною умовою для утвердження в акті вольового напруження законів політичної реальності та об’єднання їх у внутрішньогармонійну систему, яка в сумі дає несуперечливу, цілісну політичну реальність. Коли символічне «Я – політичне» визначене системою політичних принципів та норм підміняється «Я – психічним», риторично – знакова система політичної реальності виходить з рівноваги

і руйнується не лише її структурна цілісність, але втрачається її політична природа. Реальність у такому разі виходить на рівень тілесності, психічності, матеріальності тощо, словом, на всі ті рівні, які представлені іншими вимірами і символічно – знаковими системами: мораллю, релігією, економікою, насильством тощо.

Лише символічне «Я – політичне», звільнене від усіляких інших нашарувань дозволяє зануритись у політичну реальність настільки, щоб, з одного боку, система символів політичної реальності склала основу самоідентичності людини політичної, а з іншого, індивідуальне переживання цих символів в досвіді життя особи дозволило об’єктивувати політичний символ у систему риторичних знаків унікальної конфігурації, забезпечивши, таким чином, плинну змінність політичної реальності.



Номер сторінки у виданні: 224

Повернутися до списку новин