Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Вплив професійної діяльності на ставлення до людей з особливими потребами





Олег Ставицький, доцент кафедри психології Рівненського інституту ВНЗ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», кандидат психологічних наук

УДК 316.64 : 159.925

 

Стаття присвячена аналізу соціально – психологічних факторів, які в найбільшій мірі детермінують прояви гандикапних реакцій. Розкриті основні чинники та соціально - психологічні механізми, які сприяють формуванню негативного ставлення до осіб з інвалідністю.

Ключові слова: гандикапність, професійна спрямованість, рівень освіти та культури, вікові та гендерні особливості особистості, соціальний статус, стигма.

 

Статья посвящена анализу социально – психологических факторов, которые в наибольшей степени детерминируют проявления гандикапных реакций. Раскрываются основные составные и социально – психологические механизмы, которые способствуют формированию негативного отношения к лицам, имеющим инвалидность.

Ключевые слова: гандикапность, профессиональная направленность, уровень образования и культуры, возрастные и гендерные особенности личности, социальный статус.

 

The article dedicated of analyze the social and psychological factors that determine the greatest extent the displays of handicapping reactions. There are revealed the main factors and socio!psychological mechanisms that contribute to the formation of negative attitudes towards people with disabilities.

Key words: handicapping, professional orientation, level of education and culture, age and gender peculiarities of personality, social status, stigma.

 

Постановка проблеми. Слід зазначити, що проблеми здоров’я людей з особливими потребами в нашій країні мають специфіку внаслідок слабкої соціальної захищеності осіб цієї групи. Це висуває перед вітчизняними психологами низку проблем, результат розв’язання яких полягатиме у поліпшенні умов життя інвалідів, розробці психолого – педагогічних програм їхнього розвитку [1].

У цьому контексті особливо актуальним є проблема ставлення до інвалідів, що, в основному, є негативним. Це зумовлюється поширенням явища гандикапізму, як соціальної проблеми, та загостренням гандикапності, як риси індивідуально – характерологічної.

Метою статті є аналіз соціально – психологічних факторів, які суттєво впливають на формування гандикапності.

 

Виклад основного матеріалу дослідження. Законодавство в галузі прав інвалідів змінилося, відображаючи відповідні зміни установок як у суспільства, так й в окремих індивідуумів, подібно тому, як це відбулося із законодавством у галузі громадянських прав інших меншин. Прогрес медичної науки в хірургії, біохімії, створенні штучних органів привів до збільшення середньої тривалості життя інвалідів. Технологічні досягнення надають таким особам можливість бути більш мобільними. Створення нових протезів, часто з використанням комп’ютерних технологій, зменшує залежність інвалідів від інших і підвищує ступінь їхньої інтеграції в суспільство. Нові архітектурні стандарти забезпечують в’їзд і сво боду переміщення інвалідних колясок. Отже, інвалідів частіше можна бачити в громадських місцях. Багато дітей, які раніше відвідували спеціалізовані навчальні заклади, тепер вчаться в загальноосвітніх школах. Усі діти – інваліди повинні по можливості вчитися разом з їхніми здоровими однолітками. Інтеграція учнів з інвалідністю в здорове середовище забезпечила можливість для більшості дітей шкільного віку мати однокласників із сенсорним дефіцитом, емоційними розладами або ортопедичними дефектами. Інформованість суспільства про різні інвалідизуючі стани неухильно підвищується завдяки ЗМІ, що допомагають побачити, скільки завзятості й рішучості докладають інваліди, щоб жити повноцінним життям. Але навіть незважаючи на те, що юридичні, медичні, технологічні й архітектурні зміни підвищили ступінь інтеграції інвалідів у суспільство, саме по собі зростання взаємодії автоматично не формує більш позитивні атитюди й не веде до зниження негативних або стереотипних реакцій стосовно інвалідів [3].

Стала загальновизнаною ідея про необхідність використання трудового, інтелектуального, творчого потенціалу всіх соціальних груп населення, у тому числі й людей з обмеженими фізичними можливостями. Але в значної частини суспільства продовжує проявлятися упереджене ставлення до можливостей людей зі статусом інваліда. Це, у свою чергу, робить самих інвалідів пасивними, байдужими до власного суспільного становища, змушеними шукати шляхи пристосування до життєвих ситуацій. А ці знайдені шляхи викликають протест у суспільстві, що сприймає інвалідів як тягар [2].

У суспільстві інваліди викликають стосовно себе широкий спектр негативних емоцій та реакцій. Особливої ваги набувають такі з них, як агресія, ігнорування, насмішки, звинувачення, осуд, відраза, неприязнь, ненависть та ворожість.

Серед факторів, що впливають на формування та прояв гандикапності можна виділити професійну спрямованість, рівень освіти та культури, вікові та гендерні особливості особистості, її соціальний статус. Ступінь прояву гандикапних реакцій залежить також від типу інвалідності (вади сенсорики, фізичні та психічні вади, фізіологічні та функціональні вади) та від того, є інвалідність вродженою чи набутою.

Говорячи про залежність ступеня гандикапності від хвороби, що спричинила інвалідність, слід виділити категорію людей, які здобули інвалідність через психічні розлади. Психічно хворі — це категорія, яка в найбільшій мірі підпадає під прояв гандикапізму. Це зумовлено, перш за все, реакціями страху, оскільки людина з даною хворобою може поводити себе неадекватно, агресивно та в окремих випадках становить реальну загрозу для оточення, особливо коли мова йде про шизофренію, манію переслідування тощо. З острахом сприймаються й інші психічно хворі, які не несуть у собі реальної загрози, мають довгі періоди ремісії та блоковані медикаментозно чи психотерапевтично і можуть бути повноцінними членами суспільства. Як тільки в оточенні дізнаються про поставлений діагноз, людина автоматично переводиться до рангу ізольованої, викликає відчуження та страх, а часто — презирство та осуд.

На сьогодні психічне захворювання все ще є стигмою, яка вилучає людину з активного суспільного життя. В Україні рідко можна зустріти працевлаштовану психічно хвору людину, значущим залишається питання гуманного ставлення до даної категорії осіб. Натомість, у Польщі це питання давно і успішно вирішили з користю для обох сторін. Там стигма не є визначальною у сприйманні психічно хворих. Найчастіше такі люди працюють у невеликих фірмах та навіть мають кар’єрний зріст, виконуючи посильну роботу, що відповідає специфіці їхнього стану [4].

Різко негативне ставлення виникає у більшості людей і стосовно осіб, які здобули інвалідність унаслідок венеричних чи інших інфекційних хвороб. Такі люди найбільшою мірою піддаються ізоляції, викликають осуд, презирство та гидливість. Це зумовлено страхом заразитись, який часто є ірраціональним, оскільки хвороба є пролікованою та на даному етапі не передається.

Особливий острах викликає спілкування здорової людини із хворим на СНІД. Особа намагається уникнути контактів та навіть не перебувати з такою людиною в одному приміщенні. І хоча інформація про способи зараження ВІЛ/СНІД та безпечність взаємодії з дотриманням певних умов сьогодні широко розповсюджена, такі хворі продовжують викликати страх та найбільшою мірою піддаються остракізму.

Відрізняється також ступінь прояву гандикапних реакцій стосовно інвалідів залежно від того, як вада помічається та наскільки вона є помітною. Звідси випливає закономірність: чим помітнішою є вада, тим більш негативне ставлення викликає інвалід та більшою мірою піддається гандикапним проявам. Іноді людина з непомітними вадами приховує свою інвалідність, займає активну соціальну позицію та веде звичайний спосіб життя, не говорячи про труднощі, які при цьому відчуває. Відповідно гандикапні реакції стосовно неї не виникають. Але ситуація значно змінюється, коли оточення людини дізнається про її інвалідність. Тепер людина починає оцінюватись через призму інвалідності, увага звертається на можливі труднощі у виконанні діяльності, їй приписуються риси, які відповідають стереотипізованому образу інваліда, падає її суспільна значущість в очах інших.

Однак, прояви гандикапізму стосовно людей із непомітними вадами значно менші, ніж до інвалідів з фізичними вадами та вадами сенсорики. Якщо в першому випадку людина може приховати свою інвалідність і має практично рівні можливості порівняно зі здоровими людьми, в другому випадку ми маємо справу з людьми із суттєвими функціональними обмеженнями, які потребують створення спеціальних умов для наближення їхнього життя до рівня здорових людей. Таким людям важко, а іноді практично неможливо адаптуватися в соціумі, розрахованому на здорову особистість.

Відчуваючи неможливість інтеграції в здорове суспільство, такі люди часто створюють власний мікросоціум, в який входять лише інваліди з певними групами дефектів. Це відмежування відбувається вже з дитинства, коли інвалід вступає в спеціалізовану школу, розраховану на роботу саме з цією категорією дітей. Не спілкуючись зі здоровими ровесниками за межами школи через їхнє небажання, неприйняття та негативне ставлення до інваліда, дитина опиняється ізольованою від суспільства, замкненою в мікрогрупі таких, як вона. Це поглиблює вже існуючу прірву між інвалідом та здоровими людьми, який не набуває навичок взаємодії і спілкування з ними або ж просто виявляється неготовим витримувати ті образи та насмішки, які на нього сиплються.

Не маючи змоги самореалізуватися в соціумі, людина з особливими потребами може сформувати занижену самооцінку, відчуваючи свою несхожість на інших, та виробити комплекс неповноцінності — гандикап.

Ця думка підтверджується дослідженнями Д. Штукатурової, яка стверджує, що фізичний дефект, який перешкоджає нормальному спілкуванню, гальмує засвоєння соціального досвіду. Особливе місце в групі вторинних дефектів посідають особистісні реакції на первинний дефект, що здебільшого виявляються в почутті власної неповноцінності в разі соціального порівняння. Такі тенденції перегукуються з теорією каузальної атрибуції, за якою привабливі люди розглядаються соціумом як більш соціалізовані й такі, що мають більше позитивних рис та властивостей порівняно з тими, хто має гірший вигляд. З іншого боку, за теорією «самосправдного пророцтва», особи з особливими потребами, маючи постійне очікування знехтування і негативної оцінки з боку суспільства, поводяться так, що наражаються на справжнє відторгнення [5].

В іншому випадку, референтною групою для інваліда виступає мікрогрупа інших людей з обмеженими можливостями. Порівнюючи себе з особами, рівними йому, інвалід може сконцентрувати увагу на власних позитивних якостях, сильних сторонах та певних перевагах, формуючи таким чином адекватну самооцінку та «Я – концепцію», де основною характеристикою є не «Я – інвалід», а «Я – особистість».

У даному контексті слід зазначити, що серед інвалідів є особи, які використовують власну неповноцінність для пояснення всіх своїх невдачта прикрощів у житті. Таким чином, усвідомлення власної інвалідності є захисним механізмом психіки, передумовою якого стає екстернальний локус контролю. Такі люди підсвідомо не прагнуть до зцілення, навіть якщо з’являється надія на нього. Бути зціленим, позбутись статусу інваліда, означає для такої людини докорінні зміни власного життя, необхідність працювати, самому заробляючи на життя, не сподіваючись більше на підтримку держави. Крім того, їй доведеться самій відповідати за своє життя, невдачі та провали, без змоги пояснити їх негативним ставленням соціуму чи несправедливістю долі.

Однак, слід зауважити, що більшість інвалідів прагнуть самостійно працювати, відповідати за своє життя, не сподіваючись на підтримку держави, і часто досягають значних успіхів в обраній сфері діяльності.

Вираженість гандикапних реакції залежить також від того, є вада вродженою чи набутою. В цьому контексті слід зазначити, що вроджена інвалідність викликає більший ступінь неприйняття, ніж набута. Це пов’язано з дією механізмів ідентифікації та емпатії. Отже, людина буде більш прихильно оцінювати іншу особистість, яка набула інвалідності через травму на виробництві, автомобільну аварію тощо, та зовсім по – іншому буде сприймати людину, котра народилась інвалідом. Це відбувається тому, що в першому випадку людина ідентифікує себе з інвалідом, розуміючи, що і вона могла б опинитись на його місці, відчуває до нього співпереживання та співчуття. Гандикапні реакції тоді проявляються рідко. В іншому ж випадку людина не знаходить з інвалідом нічого спільного та відчуває до нього негативні емоції.

Рівень освіти та культури також впливає на вираженість гандикапності.

Чим нижчим є рівень освіченості, тим ширшими та глибшими є прояви гандикапності, яка може набувати різних форм, від уникнення взаємодії до фізичної розправи.

Агресія, як прояв гандикапності, може бути вербальною і фізичною. Вербальна агресія може мати широкий спектр прояву, починаючи від недолугих коментарів щодо причин інвалідності та закінчуючи образливими висловами зі застосуванням ненормативної лексики, що використовується для опису поведінки інваліда і його зовнішності.

Крайнім проявом гандикапності є фізична агресія, яка може виявлятися у формі побоїв, знущань тощо.

Заперечення специфічних потреб людини з обмеженими можливостями та нерозуміння особливостей її життя, спричинених інвалідністю, також є проявом гандикапності, заснованим на низькому рівні культури й освіти. У даному випадку здорова людина повідомляє інваліду, що він такий, як усі, і відповідно, створення для нього спеціальних умов є недоречним, недоцільним та даремною тратою коштів платників податків. А якщо він не може адаптуватися до життя в здоровому суспільстві, то його місце вдома.

Насмішка також є проявом гандикапності. Слід зазначити, що така реакція виражається не лише в дитячому віці, а спостерігається і серед певних категорій дорослих, які не в змозі зрозуміти, що інвалід — це, перш за все, особистість, така ж, як і інші, за винятком певного, часто не суттєвого дефекту. Здивування та глузування у таких людей викликає те, що інвалід має такі самі потреби та інтереси, як і здорова людина, та прагне їх реалізувати.

Іншими проявами гандикапності, заснованими на низькому рівні культури, є звинувачення й осуд. Актуалізуються ці прояви тоді, коли інвалід виявляє незадоволення своїм становищем у суспільстві чи ставленням до нього оточення. Реакцією на це гандикапної особистості є проголошення інваліда дармоїдом, людиною, яка не приносить суспільству ніякої користі, живе за рахунок держави та має певні пільги.

Іноді при обговоренні проблем інвалідів люди, яким властива особливо виражена гандикапність, стверджують, що вони на місці людини з обмеженими можливостями краще вчинили б суїцид, ніж жили б із суттєвими дефектами. Таким чином, інвалід підсвідомо засуджується за те, що він залишається живим та навіть прагне покращити і налагодити своє життя. Більш того, людина з функціональними обмеженнями звинувачується у боягузтві, відсутності сили волі для здійснення самогубства.

Ще одним проявом гандикапності, що спостерігається у людей з низьким рівнем культури є відраза до інвалідів. Відраза зумовлена неестетичним виглядом людини з функціональними обмеженнями, її несхожістю на інших. Часто вроджені дефекти людини пояснюються тим, що вона із сім’ї алкоголіків чи наркоманів, побоювання викликає можливість заразитись, навіть при відсутності інфекційного джерела хвороби.

Ще одним фактором, що зумовлює прояв гандикапності, є професійна спрямованість. Говорячи про залежність негативного ставлення до інвалідів від професії, якою володіє особистість, можна припустити, що чим ближче за родом своєї діяльності особистість спілкується з інвалідом, тим меншою є вираженість гандикапної риси. Це стосується лікарів, медичного персоналу, який працює в спеціалізованих закладах для інвалідів, учителів та вихователів, які працюють із дітьми з обмеженими можливостями. Це зумовлено, з одного боку, гуманістичним спрямування цих професій у цілому, оскільки в їх основі лежить прагнення допомогти людині, зробити її життя більш комфортним, вивести її на вищий рівень функціонування та життєдіяльності. З іншого боку, низький рівень гандикапних проявів у представників таких професій зумовлений їхнім звиканням до взаємодії з інвалідом, знанням проявів хвороби та специфіки їхнього життя. В даному випадку страх, тривога та ворожість, що є реакцією на незвичний соціальний об’єкт, не проявляються та компенсуються альтруїстичними установками.

Низький рівень гандикапності проявляється, на нашу думку, також у представників небезпечних професій, таких, як військовий, міліціонер, пожежник тощо, але відносно лише набутих вад. Це пов’язано з тим, що ці люди кожного дня ризикують своїм життям та здоров’ям і у будь – який момент самі можуть стати інвалідами. Це передбачає дію механізмів емпатії та ідентифікації, завдяки яким інша особа сприймається позитивно та не викликає неприязні чи відторгнення. Передусім, це стосується людей, які безпосередньо брали участь у військових діях і були свідками поранень, хвороб та інвалідизації своїх товаришів.

Як зазначалося раніше, рівень прояву гандикапності тісно пов’язаний з освіченістю людини. Відповідно, у людей і з вищою освітою та сформованою моральною культурою негативне ставлення до інвалідів буде проявлятися меншою мірою.

Гандикапність залежить також від вікових особливостей. Прослідковуючи появу цієї риси в онтогенезі, слід зазначити, що дитина не народжується з її проявами. Гандикапність формується під впливом виховання, референтної групи, суспільства в цілому, засобів масової інформації. Дитина наслідує взірці поведінки, отримані від близьких їй людей, підсвідомо формуючи певне ставлення до різних соціальних об’єктів. Отже, якщо дитина дошкільного віку розвивається та виховується в сім’ї, де відсутні деструктивні поведінкові реакції, у неї, скоріш за все, гандикапність розвиватись не буде. Формування цієї риси відбувається тоді, коли дитина йде до школи, провідним перцептивним механізмом стає соціальне порівняння. Саме тоді відбувається актуалізація гандикапних реакцій, які не стримуються культурними та етичними нормами, які в такому віці ще недостатньо сформовані. У подальшому розвиток цієї риси буде або пригнічений виховними впливами та формуванням гуманістичних цінностей, або ж буде

тривати під впливом негативних взірців поведінки чи референтної групи. В процесі подальшого розвитку особистості у ставленні до інвалідів зберігаються закріплені тенденції.

Слід проаналізувати гендерний аспект явища гандикапності. Ми припускаємо, що у жінок, у порівнянні з чоловіками, дана риса проявляється менш яскраво. Це пов’язано з вищим рівнем емпатії, здатністю жінки краще зрозуміти та усвідомити почуття оточення, можливості співчувати і співпереживати іншими.

Однак, слід зазначити, що виділені нами чинники, які впливають на сформованість та рівень прояву гандикапності, є певною мірою умовними і не можуть поширюватись на всіх представників певних категорій населення, оскільки в основі формування ставлення до інших людей, та до інвалідів у тому числі, лежать індивідуально – специфічні особливості особистості, які є неповторними та унікальними.

На завершення слід додати, що упередження здорової частини населення стосовно інвалідів або дискомфорт у спілкуванні з ними доступні модифікації за допомогою планованих утручань. Із достатнім успіхом використовуються відвідування шкіл і різних установ, зустрічі з людьми й виступи в ЗМІ про становище інвалідів, групові дискусії, в яких аналізується динаміка забобонів і дії, спрямовані на те, щоб проникнути у переживання інвалідів. Контакт між інвалідами й здоровими людьми може ефективно підвищувати позитивні атитюди, якщо обидві сторони мають рівний соціально – економічний статус. Симуляції (уявлення себе інвалідом дозволяє відчути, що значить бути людиною з функціональними обмеженнями) також викликає позитивну динаміку атитюдів [3].

Висновки. У процесі опрацювання даної теми ми висунули та обґрунтували такі припущення:

— чим помітнішою є вада, тим більш негативне ставлення викликає інвалід та більшою мірою піддається гандикапним проявам;

— вроджена інвалідність викликає більший ступінь неприйняття, ніж набута;

— чим нижчим є рівень освіченості, тим ширшими та глибшими є прояви гандикапності;

— розвиток гандикапності залежить від виховних впливів та актуалізується в молодшому шкільному віці, коли провідним у сприйнятті соціальних об’єктів стає механізм соціального порівняння;

— жінки меншою мірою схильні до проявів гандикапності, ніж чоловіки.



Номер сторінки у виданні: 318

Повернутися до списку новин