Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Європеєць - в Україні. Українець - в Європі.





Ігор БЕГЕЙ, кандидат політичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін Львівського інституту банківської справи УБС НБУ

УДК 32.001

 

Анотація: в статті з позицій об’єктивізму та історизму автор зупиняється на окремих сторінках життєпису видатного українського економіста, піонера кооперативного руху, відомого політичного діяча Миколи Івановича Зібера, його світогляду, наукової діяльності, причетності до творення лівого руху на українському грунті.

Ключові слова: класична політична економія, рікардіанство, соціалізм, кооперація.

 

Аннотация: в статье из позиций объективизма и историзма автор останавливается на отдельных страницах жизненного пути выдающегося украинского экономиста, пионера кооператив ного движения, известного политического дея теля Николая Ивановича Зибера, его мировоз зрения, научной деятельности, причастности к формированию левого движения на украинской почве.

Ключевые словаклассическая политическая экономия, рикардианство, социализм, кооперация.

 

Annotation: in the article from positions of object tivism and historical method an author decides on the separate pages of vital way of the prominent Ukrainian economist, pioneer of cooperative motion, known political figure Mykola Zibera, his world view, scientif ic activity, involvement, to creation of the left motion on Ukrainian soil.

Key wordsclassic political economy, rikardianst vo, socialism, cooperation.

 

2014 року минає 170 літ від дня народження Миколи Івановича Зібера. Часу достатньо, щоб українські історики, економісти, політологи змогли активізувати вивчення багатоманітної наукової спадщину вченого, співставити її з викликами сьогодення, знову підтвердити і захистити належність імені Зібера М. І. Україні.

Останнє особливо важливе з огляду на те, що недобросовісні науковці з північно східної сусідньої держави беззастережно зачисляють М. Зібера до «выдающихся русских экономистов» [1, с. 3], або просто – «русских экономистов». Так хіба лише його. Не кліпнувши оком, там видали «русские паспорта» тисячам відомим і мільйонам невідомим синам і донькам української землі.

«Європеєць – в Україні, українець – в Європі». Таку влучну й образну характеристику Миколі Івановичу Зіберу подає один із сучасних дослідників його життя і творчості В. Сарбей [2]. В якійсь мірі вона відбиває походження М. Зібера. Його батьком був німецький колоніст із Швейцарії, який займався хімією, мати – українка. Народився він 10 (22) березня 1844 року у м. Судаку, який тоді адміністративно належав до Таврійської губернії. Від батька Микола успадкував ретельність і охайність у праці, а від матері – потяг до всього українського, незламність характеру і спостережливість. Мама була його першою вчителькою української мови, якою, зі слів його сучасників, він володів чудово. Цей приклад є одним із багатьох незаперечних спростувань міфу про Крим як «исконно русские земли». На долю мами випала і важка ноша перевезти невиліковно хворого сина із Європи на батьківщину у Крим, доглядати за ним чотири роки до його смерті 28 квітня (10 травня) 1888 року, поховати його у ялтинській землі.

Середню освіту М. Зібер здобував спочатку в Ялтинській, а згодом у Сімферопольській гімназіях, яку закінчив з похвальною грамотою «за відмінні успіхи при такій же поведінці». Так само успішно закінчив у 1867 році М. Зібер юридичний факультет Київського університету ім. Св. Володимира.

Однак надалі пріоритетне місце в його наукових студіях посіла не юриспруденція, а політекономія і статистика. Хоча задля справедливості відзначимо вагому наукову спадщину вченого в царині первісного права, етнології, соціології. А любов до економічних дисциплін М. Зіберу прищепив професор, ректор Київського університету, згодом міністр фінансів і голова кабінету міністрів Росії Микола Бунге (1823–1895), який, на думку дослідників, відіграв особливу роль в його особистій долі, службовій кар’єрі, формуванні наукових інтересів. Однак, здається, цей вплив дещо перебільшено. Так, значна частина т. зв. «Загробных заметок» М. Х. Бунге присвячена методам боротьби з впливом ідей соціалізму і комунізму [8, с. 124]. А Микола Зібер разом із Михайлом Драгомановим, Сергієм Подолинським та іншими стояв біля витоків українського лівого

руху. У згаданому політичному заповіті М. Бунге чимало сторінок присвячено національному питанню і реформуванню освіти. Зокрема, із дослідження цієї праці М. Бунге Анною Мірошниченко випливає, що її автор пропонував двом останнім російським імператорам шляхи вирішення єврейського, польського, мусуль манського питань, але жодного слова не сказав на захист українців [8, с. 124–126]. Більше того, польське питання мало би вирішуватися українським та білоруським коштом. У кінцевому результаті як випливає з його порад, євреї і поляки колись таки будуть змосковщені, але досягати цього результату слід обережніше, поступовіше, мудріше й хитріше. Така велико державна і асиміліційна позиція М. Бунге у міжнаціональних відносинах, передусім у ставленні до вирішення українською питання, на щастя зовсім не вилинула на М. Зібера.

Епіцентром наукових досліджень М. Зібера стала класична англійська політекономія, зокрема в особі її найвидатнішого представника Девіда Рікардо. Нагадаємо, що Д. Рікардо (1772–1823) системно виклав принципи класичної політичної економії в своїй праці «Засади політичної економії та оподаткування» (1877), яка привернула увагу і захисників капіталізму, і його критиків включно з К. Марксом (1818–1883) і так званими соціалістами рікардіанцями. До останніх з певними застереженнями можна віднести і самого М. Зібера.

Після закінчення університету М. Зіберу довелося вісім місяців попрацювати мировим посередником на Волині. Повернувшись у стіни альма матері, він впродовж семи років працював викладачем, доцентом, професором політекономії і статистики, грунтовно займався науковими дослідженнями. Передусім молодий вчений зайнявся порівняльним аналізом економічного вчення Д. Рікардо і К. Маркса. У такому порівнянні він вивчав і сам розвивав політекономію. У 1871 році він захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності і капіталу Рікардо з деякими з пізніших доповнень і пояснень». До слова, незабаром з її змістом познайомився К. Маркс. Згодом М. Зібер у Києві видав науково прокоментований переклад книги Д. Рікардо «Основи політичної економії», біографічний нарис «Життя і праці Давида Рікардо», а в Петербурзі – переклад творів Д. Рікардо, монографію «Давид Рікардо і Карл Маркс у їх суспільно економічних дослідженнях. Спроби критико економічного дослідження», «Лассаль крізь окуляри Б. Чичеріна», «Б. Чичерін contra К. Маркс. Критика критики».

Зазначимо, що до вивчення економічної теорії взагалі, а Маркса зокрема М. Зібера заохочували університетські професори, а здобуті знання він опробовував у гуртку студентів, де вперше публічно виклав зміст «Капіталу», а також на Жіночих курсах, навчальна аудиторія яких знаходилася на квартирі М. Драгоманова.

Однак немає достатніх підстав вкладати М. Зібера в прокрустове ложе одного «из первых популяризаторов и пропагандистов экономического учения К. Маркса в России» як це зробило академічне видання «Советский энциклопедический словарь» [3, с. 468]. Тим паче бути таким категоричним і однозначним як професор Н. А. Цигалов :«Зибер явился первым камментатором и пропагандистом «Капитала» Маркса не только в русской , но и в мировой литературе» [1, с. 9]. Але як його таким можна вважати, якщо тут же той самий професор (не вір очам своїм!) пише : «Зибер сам не стал марксистом…, не овладел методом Маркса.., не поднялса до марксистского понимания природы и роли кооперации в условиях капитализма» [1, с. 19]. Виглядає дивним і те, що професори від марксизму – ленінізму не домовились кого вважати першим пропагандистом вчення К. Маркса у Росії і світі. Наприклад, упорядники праць В. І. Леніна таким вважають Плеханова Г. В. (1856–1918) [9, с. 557]. Якщо співставити його рік народження з роком народження М. І. Зібера, то побачимо, що він на 12 років молодший від другого. Першу російську марксистську організацію – групу «Визволення праці» Г. Плеханов створив у Женеві 1883 р. З цього часу і почав писати праці з теорії соціалізму. Співставимо роки зацікавленості соціалістичними і марксистськими ідеями М. Зібера і Г. Плеханова і одержимо 12 років різниці на користь першого. Ці підрахунки задля принципу, а не для того, щоб повернути М. Зіберу титул першого марксистського апостола. Схожими «але» щодо М. Зібера рясніють коментарні матеріали і до інших праць К. Маркса, В. Леніна. Наприклад, «…не розумів матеріалістичної діалектики і революційної суті марксизму; стояв на позиціях радикального буржуазного реформаторства» [4, с. 763], розумів «марксизм однобічно, революційно критична сторона вчення Маркса лишилась для нього чужою [5, с. 587]. Як же тоді людина, яка світоглядно не поділяє вчення, не знайшла ключів до нього і не спромоглася його зрозуміти може навчати інших цього вчення?! Це теж саме, якби сліпий найнявся поводирем до іншого сліпого. Дещо відретушований відбиток таких радянсько_російських оцінок М. Зібера можна зустріти і в нинішній українській академічній літературі. Наприклад: М. Зібер «перший популяризатор творів К. Маркса в Україні (це вже плюс – І. Б.) і Росії. Поділяючи основні положення економічного вчення К. Маркса і Ф. Енгельса (це вже два плюси – І. Б.), Зібер відкидав їх революційну теорію, выдстоюючи еволюційний шлях суспільно політичного розвитку (це вже три плюси – І. Б.)» [6, с. 609].

Наголосимо, що М. Зібер ігнорував політичні постулати К. Маркса, сприймав його економічне вчення так само критично, як і теорії інших вчених економістів, на рівних аналізував їхні праці. Він прийшов до висновку, що К. Маркс в основних рисах запозичив теорію вартості грошей і капіталу з учення Сміта – Рікардо і розвинув її далі. Заслуга К. Маркса в поясненні додаткової вартості в основному зводилася до термінологічного удосконалення: класики англійської політекономії писали про продаж праці, а К. Маркс – про продаж робочої сили... «Що ж залишалося автору «Капіталу» додати до цього, крім точнішого, докладнішого і зрозумілішого формулювання» [цит. за 2, с. 81], – підсумовував М. Зібер.

Уже після смерті М. Зібера практично теж саме, але іншими словами, повторив один із найбільших, на думку радянських комуністів та їх нинішніх прихильників в Росії та Україні, послідовників К. Маркса В. Ленін: «Классичиская политическая экономия до Маркса сложилась в Англии – самой развитой капиталистической стране. Адам Смит и Давид Рикардо, исследуя экономический строй, положили начало трудовой теории. Маркс продолжил их дело. Он строго обоснавал и последовательно развил эту теорию. Он показал что стоимость всякого товара определяется количеством общественно – необходимого «рабочего времени, идущего на производство товара» [7, с. 33].

Підставами для дозованої марксизації М. Зібера і лояльного ставлення до нього в радянських дослідженнях в основному було таке. Перше. У післямові до другого видання «Капіталу» К. Маркс 24 січня 1873р. писав: «Ще в 1871 році пан М. Зібер , професор політичної економії в Київському університеті у своїй праці «Теорія цінностей і капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія вартості грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення Сміта – Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача особливо вражає послідовне проведення раз прийнятої чисто теоретичної точки зору» [4, с. 20]. Після таких слів, особливо витонченого компліменту в останньому реченні К. Маркса на адресу М. Зібера радянські історіографи не могли не вважати його майже марксистом. Мабуть, ще більше на їх «поблажливе» ставлення до М. Зібера вплинув такий уривок з його праці «Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо з деякими пізніше доповнень і пояснень»: «Оскільки мова йде власне про теорію, метод Маркса, є дедуктивний метод усієї англійської школи, і недоліки його, як і достоїнства, поділяються кращими з економістів – теоретиків», який використав К. Маркс для свого захисту від звинувачень у метафізичності викладу, політекономії [4, с. 21].

Згодом із цього було зроблено висновок, що М. Зібер старався не тільки викласти ідеї «Капіталу», але й «відстоював економічне вчення К. Маркса в боротьбі проти його критиків» [5, с. 587]; «прагнув довести наступний зв’язок між теоріями цінності Рікардо і Карла Маркса», що «виразилася особливо у гарячому захисті головного твору К. Маркса «Капітал» від його російських критиків Герьє, Чичеріна, Ю. Жуковського» [8]. М. Зібер насправді не «захищав» у своїх працях «Капітал», а полемізував з названими особами, безпристрасно захищаючи передусім свою наукову позицію, доводив не так наступний зв’язок «між теоріями Д. Рікардо і К. Маркса», а те що другий лише розвинув вчення першого, і воно стало однією з трьох складових марксизму за визначенням того ж В. Леніна. Можна сказати, що вчений популяризував вчення і Д. Рікардо так само, як і .Маркса. Просто праці одного і другого для нього були об’єктом наукових досліджень.

Друге. «Під час перебування в Лондоні в 1881 році для наукових занять (М. Зібер – І.Б.) особисто познайомився з К. Марксом і Ф. Енгельсом» [5, с. 587]. Але ж, скажімо, далеко не всі із знайомих А. Гітлера ставали нацистами. Або ще такий приклад. Один мій знайомий і «правильний» комуніст захистив дисертацію на спадщині В. Липинського, але від того монархістом не став.

Третє. В. Ленін у своїх працях також згадує ім’я М. Зібера, але в нейтральному контексті, не називаючи його, скажімо «иудушкой» як Л. Троцького, що могло б бути сигналом для відповідної оціночної реакції правовірних лєнінцєв.

Попри все М. Зібера, мабуть, можна поставити біля витоків таких політичних течій, які сьогодні ми називаємо «україносоціалізмом», «україномарксизмом», «націонал – комунізмом». До речі, у таких схожих ухилах його звинувачувала офіціозна радянська наука.

Однозначно піонерськими є його заслуги в започаткуванні українського кооперативного руху. Впроваджувати його в Україні він розпочав одразу після закінчення університету. Уже у 1868 році М. Зібер ініціював заснування Київського споживчого товариства, головою якого його було обрано на початку наступного року. Під час дворічного наукового відрядження за кордон (Австро Угорщина, Італія, Німеччина, Франція, Швейцарія) він не лише поповнив знання з економіки, але й приглядався до практики західноєвропейського кооперативного руху. Своє бачення його розвою в Україні він виклав у працях «Про споживчі товариства», «Споживчі товариства», «Звіт магістра політичної економії Миколи Зібера про перебування закордоном...», «Артілі тютюнниць в м. Ніжині Чернігівської губернії». У них автор переконував читачів, причетних до промисловості і промислового виробництва, об’єднуватися у споживчі товариства для збування товару без посередників, прогнозував перехід від товариств споживачів до товариств виробників, застерігав від необдуманого кооперування сільськогосподарського виробництва, де переважно треба створювати артільні об’єднання.

Згодом, через десятиліття, кооперативний рух, з його і досі актуальним гаслом « Свій до свого – по своє», на теренах міжвоєнної Західної України став основою не лише сформування українського середнього класу, але й історично вплинув на відновлення, становлення і гартування національно – державницької свідомості багатьох українців. Сьогодні цей рух дещо приспаний, в очікуванні свого чергового піднесення.

Варто відзначити, що кооперативний рух і в зіберівській Україні тісно переплітався з національним рухом. Міські кооперативи виникали здебільшого на основі громадівського руху, активним членом якого, представником його соціалістичного крила був М. Зібер.

У 1873 році «старогромадівці» запропонували свою політичну програму, основною вимогою якої було перетворення Росії у федерацію з наданням широкої автономії Україні. За їхнім дорученням М. Зібер разом із одним з перших українських соціалістів Сергієм Подолинським, на якого мав політичний вплив, зустрічався у Львові та Відні з діячами місцевих осередків національно свідомих українців. В подальшому він підтримував тісний зв’язок з віденською «Січчю».

У 1875 році на знак протесту проти антиукраїнських репресій царського уряду і звільнення з Київського університету свого друга Михайла Драгоманова теж залишив роботу в ньому й оселився за кордоном (Швейцарія, Франція, Англія). В архівах таємної російської поліції зберігся запис про те, що М. Зібер «належав до числа визначних діячів соціальної революційної партії за кордоном» [2, с. 87]. Однією з підстав до такого висновку могла бути його активна співпраця з драгоманівським журналом «Громада», який видавався в Женеві.

В еміграції М. Зібер продовжував напружену наукову працю, значну частину свого часу проводив в найбільших європейських бібліотеках. Свої статті на економічні, соціологічні, історичні теми він друкував у швейцарських, французьких виданнях, російських журналах «Слово», «Знание», «Отечественные записки», «Вестник Европы», «Русская мысль», «Юридический вестник». Серед них: «Поріняльне вивчення первісного права», «Суспільна економіка і право». Синтезуючи економічні і правові знання, учений вважав, що усуспільнення праці є фундаментом для формування інших видів суспільних відносин, зокрема права. Неузгодженість економічних відносин з правовими нормами він пояснив культурною функцією останніх.

Походження права узагальнював від двох взаємопов’язаних чинників. Перший, воно виникає і змінюється зі зміною економічних відносин. Другий, будь – яке людське співжиття вимагає певних незмінних норм для підтримки свого існування.

Слушність такого висновку підтверджується теорією і практикою суспільного і державного буття України за останні два десятиліття. Узаконення капіталістичної системи, що змінила соціалістичну, було здійснено її представниками через єдиний законодавчий орган Верховну Раду, вищий виконавчий орган – Кабінет Міністрів і главу держави – Президента, які сформувала і привела до влади нинішня велика буржуазія в Україні.

У різний час життєпису, науковій спадщині, політичним поглядам М. І. Зібера давали різні оцінки, іноді – протилежні. Автор цих рядків солідаризується із твердженням вже згаданого відомого сучасного українського історика В. Сарбея про те, що вклад М. Зібера у розвиток економічної науки, у розуміння закономірностей реальних економічних процесів, у пошуках людством ідеалів соціальної справедливості, нарешті – в українські національно – визвольні змагання значний і вагомий [2, с. 90]. Але до цього справедливо буде додати, що цей вклад і досі належним чином не поцінований і не використаний нинішньою українською громадськістю і державою.



Номер сторінки у виданні: 14
Автор:

Повернутися до списку новин