Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Психологічні детермінанти технологій легітимації політичної влади





Олександр ВИСОЦЬКИЙ, доктор політичних наук, професор кафедри історії та українознавства Національної металургійної академії України (Дніпропетровськ)

УДК 32.019.51

 

Анотація: з’ясовано психологічні детермінанти ефективного здійснення технологій легітимації політичної влади. Визначено роль психологічних механізмів у процесі легітимації влади. Встановлено критерії виділення психологічних технологій легітимації.

Ключові слова: технології легітимації політичної влади, психологічні механізми політичної поведінки, суспільнополітична взаємодія, політичні суб’єкти, суспільне визнання, легітимністьполітичної влади, значущість.

 

Аннотация: выявлены психологические детерминанты эффективного осуществления технологий легитимации политической власти. Определена роль психологических механизмов в процессе легитимации власти. Установлены критерии выделения психологических технологий легитимации.

Ключевые слова: технологии легитимации политической власти, психологические механизмы политического поведения, общественнополитическое взаимодействие, политические субъекты,общественное признание, легитимность политической власти, значимость.

 

Annotation: psychological determinants in effective realization of the technologies of legitimating political power are revealed. The role of psychological mechanisms in the process of power legitimation is defined. The specification criteria for psychological technologies of legitimation are established

Key words: the technologies of legitimating political power, psychological mechanisms of political behaviour, sociopolitical interaction, political subjects, social recognition, legitimacy of political power, significance.

 

Врахування та використання психологічних особливостей та закономірностей політичної поведінки громадян як на індивідуальному, так і на колективному рівні, істотним чином визначає ефективність технологій легітимації політичної влади. Справа в тому, що психологічні механізми політичної поведінки належать до головних об’єктів впливу психологічних технологій легітимації влади, результативність яких, у свою чергу, залежить від того, наскільки вибір та застосування технологій узгоджено з особливостями функціонування психологічних механізмів.

Виходячи з цього, мета статті – визначити психологічні детермінанти ефективного здійснення технологій легітимації політичної влади.

Можна стверджувати, що психологічні механізми політичної поведінки суб’єктів визнання політичної влади виступають особливим типом механізмів легітимації, які є усталеними схемами, моделями сприйняття та реагування на легітимаційно – технологічний вплив. У цьому значенні, наприклад, той або інший імідж політичного лідера чи інституту може розглядатись як технологія легітимації влади, а стереотип (на основі якого сприймається імідж) – як психологічний механізм легітимації. Якщо використати метафору, то легітимаційна технологія є сигналом – викликом, який за допомогою легітимаційного механізму сприймається та перекодовується в мотив, наказ, переконання, керівництво до дії щодо легітимації політичної влади.

Крім психологічних механізмів легітимації можна виокремити міфологічні (наприклад, механізми архаїзації, паралогії тощо), ідеологічні (класова свідомість чи національна свідомість як механізм сприйняття політичної реальності, механізм упередження щодо зверхності (чи обраності) своєї соціальної групи, механізм концептуальної узгодженості тощо), правові (наприклад, механізми правової оцінки, нормування відносин, правосвідомість як механізм сприйняття реальності), віртуалізаційні (механізми об’єктивації та онтологізації образів), соціалізаційні (механізми навчання, формування соціально – рольових компетенцій тощо) та багато інших. Якщо механізми легітимації характеризують моделі, схеми процесів сприйняття, мислення та поведінки, то технології легітимації влади – є інструментами впливу на сприйняття, мислення, поведінку громадян та виходять зі специфіки конкретно – історичних, соціокультурних, політичних умов життя суспільства, а також легітимаційно – владних завдань своїх користувачів. Технологія легітимації має запустити механізм легітимації (визнання), який подібно до телеприймача перетворює енергію радіосигналів у систему рухливих образів, смислів, повідомлень та реакцій на них телеглядачів. Так, можна стверджувати, що технології та механізми легітимації влади знаходяться у відносинах взаємодоповнення та взаємозалежності.

Чимало західних дослідників (Дж. Т. Джост, Б. Мейджор [24], Дж. Мартін, М. Скалі, Б. Левіт [27] та ін.), вивчаючи процес легітимації у психологічному вимірі, до важливих психологічних механізмів та детермінант легітимації прираховують віру, настанови, стереотипи, структури сприйняття, очікування, мотивації, ідентифікації, бажання, упередження, переваги, психологічні схильності, Я концепцію, очікування, почуття самоповаги, поведінкові реакції, пов’язуючи з їх утвердженням та зміною укріплення чи послаблення легітимності влади [23; 24; 2526; 27; 29 30; 31 - 32; 33]. Деякі з цих авторів (Дж. Т. Джост, Б. Мейджор [24], С. Л. Ріджвей [29; 30], П. Глік, С. Т. Фіске [23] та ін.) зауважують, що за рахунок активізації психологічних механізмів навіть несправедливі суспільно політичні відносини та політична влада, яка забезпечує їх незмінність, дістають легітимність з боку не лише індивідів з високим та середнім рівнем життя, а й з боку бідних соціальних груп. Ефективне здійснення технологій легітимації політичної влади неможливе без опори на емоції, почуття, афекти, які впливають на сприйняття, мислення та дії людини. Емоції та почуття привертають увагу до інформації, беруть участь в її оцінці, роблять її суб’єктивно значущою для індивіда та сприяють закріпленню її у його памяті. За допомогою ініціювання емоцій активізуються та посилюються стереотипи, повідомлення сприймаються некритично, ідеї та думки виглядають більш переконливо. За аргументованою думкою В.К.Вилюнаса, емоції відіграють вагому роль у механізмі обумовлювання у людини [4, c. 51 52]. На таку функцію емоцій звертав увагу ще Б. Спиноза: «…внаслідок одного того, що ми бачили яку – небудь річ в афекті задоволення чи невдоволення... ми можемо її любити чи ненавидіти» [15, c. 469]. І. Л. Вікентьєв ефективність технологій PR пов’язує з їхньою здатністю впливати на емоційно вольову сферу людини [3, c. 21 - 22]. Як справедливо стверджує щодо цього Г. Г. Ділігенський, «настанова, що не має виразно вираженого емоційного компонента, швидше за все є «слабкою і не відіграє великої ролі в мотивації і поведінці людини» [9, c.187].

Апеляції до емоцій (страху, надії, успіху, відчаю, вини, обов’язку, справедливості, сорому, гордості за країну і т.ін.) створюють відповідний емоційний настрій у аудиторії та мобілізують її на бажані для ініціатора впливу вчинки. «Переконання в політичному дискурсі пов’язується переважно з впливом на емоції і підсвідомість, а не на розум, логічне мислення. Особливо це характерно для спілкування політиків з населенням, де сугестивний момент переважає над раціональним, а успіх комунікації заснований, перш за все, на завоюванні симпатії і довіри адресата» [19, c. 75], – стверджує О. І. Шейгал.

Залежно від того, негативні (деструктивні) чи позитивні (конструктивні) емоції та почуття використовуються для впливу на масову свідомість, технології легітимації політичної влади можна умовно поділити на жорсткі та м’які. Якщо жорсткі технології побудовані на таких емоціях, як страх, відчай, гнів, тривога, ненависть, відраза, то м’які – на емоціях надії, успіху, гордості, замилування, обожнювання, радості, а особливо – на ресурсі бажання1. Якщо жорсткі технології орієнтують громадськість на негативне, деструктивне ставлення до окремих об’єктів політичного світу та, по суті, справляють гнітючий, руйнуючий вплив на особистість індивіда, то м’які – навпаки – покликані сформувати позитивне та конструктивне ставлення до певних політичних суб’єктів та, на відміну від жорстких технологій, не мають травмуючого впливу на психіку індивіда. Жорсткі технології ефективніші від м’яких, але м’які більш гуманні. Проте при цьому слід наголосити, що найбільш ефективним для забезпечення легітимації влади є релевантне сполучення м’яких та жорстких технологій на основі принципу взаємодоповнення.

Одна із головних ролей у здійсненні низки технологій легітимації політичної влади нале жить страху. Ключове значення страху як регулятора політичних відносин у своїй фундаментальній роботі «Страх. Історія політичної ідеї» відзначав К. Робін: «Політичний страх має навчити нас, чого варті специфічні політичні цінності. Страх громадянської війни, наприклад, має породити повагу до правопорядку, страх тоталітаризму – прихильність до ліберальної демократії, страх фундаменталізму – підтримку терпимості та плюралізму. Боячись зіткнутися з цими бідами, ми переконані у необхідності здійснити відповідні заходи щодо їх запобігання. Переконавшись в їхній небезпеці, ми, як ніколи, дорожимо такими протиотрутами, як правопорядок, ліберальна демократія і т.ін. Політичний страх має також викликати духовне пробудження. Без небезпеки і викликаного нею страху нам бракує не тільки страсної переконаності в політичних цінностях – нам взагалі не вистачає переконань» [13, c. 13].

Саме на основі страху головним чином здійснюється примушення громадськості до визнання існуючої влади. Накази про виконання під загрозою різноманітних санкцій, юридично оформлена та інституційно забезпечена заборона на публічну критику державних органів, загрози державним насильством порушникам лояльності існуючій владі, створення додаткових органів контролю за громадським порядком, впровадження комендантської години, – все це легітимує існуючу владу, оскільки усуває загрозу її делегітимації. При цьому усі жорсткі заходи влади можуть здобувати легітимність через навіювання страху перед реальним чи уявним ворогом. Слід хоча б пригадати «ворогів народу» часів сталінізму, «єврейську націю» як ворога німців в умовах гітлерівського режиму.

Як і страх, відчай є досить продуктивною емоцією для забезпечення легітимації політичної влади. Відчай як основа технологічного впливу у більшості випадків використовується опозиційними політичними силами. Зокрема, по перше, настійливо акцентується увага громадськості на тяжкому економічному та соціальному стані, на життєвих труднощах; по друге, нав’язується ідея, що труднощі та турботи не цікавлять політичне керівництво країни і що воно не здатне покращити соціально економічну обстановку; по третє, висувається пропозиція подолати відчай, змінивши владу.

Розпалення ненависті також використовується як один із чинників забезпечення легітимації політичної влади. Для розпалення ненависті посилюються соціальні, національні та релігійні протиріччя. На їх фоні політичний суб’єкт може успішно позиціонувати себе як миротворець або як захисник ображених.

Вагому роль відіграє емоція відрази, що, як і ненависть, здатна об’єднувати маси навколо певної політичної сили, слугувати чинником визначення ідентичності. Вона будується на ініціюванні відрази щодо представників протиборчого політичного табору, через доведення порочності їх цінностей та зображення історичних осіб, які виступають для них героями, як злочинців чи хворих людей. В українській політичній практиці на роль таких «героїв», що слугують предметом відрази у представників тих чи інших політичних таборів, час від часу потрапляють С. Бандера, І. Мазепа, В. Ленін та Й. Сталін.

На відміну від жорстких, м’які технології легітимації побудовані на позитивних емоціях та використанні ресурсу бажання. Людині властиве бажання в його різноманітних формах. Стереотипні бажання кращого майбутнього (наприклад, комунізм чи правова держава), управління своєю долею (демократія), вільного вибору (інститут виборів), безпеки (наприклад, збройні сили як символ безпеки), свободи від державного контролю (інститут прав людини), суспільної опіки (ідея соціальної держави), процвітання (успіхи економічної політики держави), – успішно використовуються в укріпленні політичної влади та здобувають втілення в ідеях та інститутах, які слугують дієвими інструментами легітимаційно технологічного впливу на суспільну свідомість. Примітно, що навіть авторитарні та тоталітарні режими не зневажають такими ідеями як вибори та демократія, намагаючись їх використовувати для здобуття легітимності влади.

Багато в чому маніпуляція, як і популізм у політиці, побудовані на потуранні та використанні бажань, більшість з яких можуть не усвідомлюватись їх суб’єктами. Проте, зазначимо, що специфіка маніпуляції як впливу на свідомість полягає у використанні психічних механізмів особистості. Маніпуляція як особлива технологія (чи сукупність технологій) легітимації влади використовує як бажання, так і страхи людини. Проте її швидше слід зарахувати до м’яких технологій, ніж до жорстких, тому що вона не орієнтована на репресію волі особистості, а лише використовує її недостатність.

Цікавою у такому зв’язку є різниця між бажанням влади та волею до влади. Зрозуміло, що це не тотожні речі. Якщо бажання влади виходить від відчуття її недостатності, нестачі, то воля до влади – це прагнення до переваги, що, як правило, означає відмову від бажань. Якщо бажання влади передбачає пошук смислу, мети, завдань політичного процесу, інститутів, ідей, рішень, а також віру в можливість побудови ідеального порядку, то воля до влади виходить із безумовного прийняття політичного світу зі всією його безглуздістю і суперечливістю, розглядаючи його як матеріал для творчості. Бажання влади властиве масовій людині, а воля до влади – справжнім політичним лідерам. Бажання влади стверджує легітимність політичних інститутів через їхню символічну чи трансцендентну необхідність, тоді як воля до влади розглядає політичні інститути як еволюціонуючі, мінливі феномени та як інструменти боротьби за владу й її утримання. Відповідно до цього, інститути, які заважають реалізації волі до влади, не визнаються легітимними на певному етапі політичного процесу, та, навпаки, які сприяють успіху у боротьбі за владу – стверджуються як легітимні. Симптоматичний приклад такого підходу є політична практика Блоку Юлії Тимошенко (БЮТ), пов’язана з розпуском Верховної Ради України. Як відомо, у 2007 році зусиллями цього блоку Верховна Рада була розпущена, оскільки її розпуск та нові вибори давали можливість Ю.В.Тимошенко стати прем’єр міністром та сформувати свій уряд. І, навпаки, коли у 2008 році Президент В.А.Ющенко виступив з ініціативою розпуску Верховної Ради та нових виборів, БЮТ зробив все, щоб не допустити цього, намагаючись довести легітимність Верховної Ради, та, тим самим, зберегти за собою уряд.

На радикальну різницю між волею та бажанням чітко вказував Ф.Ніцше: «Не можна досить надивуватися людині, якщо мати на увазі її вміння відстояти себе, витримати, використати обставини, знищити своїх супротивників; навпаки, якщо ми будемо спостерігати людину з боку її бажань, вона здасться нам найбезглуздішою істотою... Їй ніби потрібна арена для вправ у боягузтві, лінощах, слабкості, солодкуватості, низькопоклонстві, щоб дати можливість відпочинку її сильним і мужнім чеснотам – це і є бажаності людини, її «ідеали». Людина, яка відчуває бажання, відпочиває від вічно цінного в неї, від своєї діяльності, на незначному, абсурдному, позбавленому цінності, дитячому» [10, с. 143]. Отже, між людиною, що відчуває бажання влади, та людиною, що має волю до влади, велика різниця. Для першої – влада є засобом, щоб змінити світ за своїми бажаннями, для другої – влада є метою, а бажання мас змінити світ через політичні інститути – засобом її досягнення.

На відміну від Ф. Ніцше, інші мислителі не проводили настільки чітку різницю між волею та бажанням, хоча вказували на пряме відношення між бажанням та владою. Так, Т.Гоббс вважав волю останнім бажанням, яке виникає внаслідок міркування: «Останнє бажання або відраза в процесі обмірковування, що безпосередньо примикає до дії або відмови від дії, є те, що ми називаємо волею, маючи на увазі під цим вольовий акт (а не волю як здатність)... Воля є, отже, останнє бажання в процесі обмірковування» [6, c. 45 46]. Т. Гоббс підкреслював «невпинне бажання влади у всіх людей»: «…на перше місце я ставлю як загальну схильність усього людського роду вічне й невпинне бажання все більшої й більшої влади, бажання, що припиняється лише зі смертю. І причиною цього не завжди є надія людини на більш інтенсивну насолоду, ніж уже досягнута нею, або неможливість для неї задовольнитися помірною владою; такою причиною буває й неможливість забезпечити ту владу й ті засоби до благополучного життя, якими людина володіє в дану хвилину, без знаходження більшої влади» [6, c. 74 75].

Стверджуючи нероздільність бажання та влади, М.Фуко вбачав у бажанні механізм здійснення влади. «Думати, що бажання придушується, не варто було б уже через ту просту причину, що й саме бажання, і утворююча його нестача, конституються нічим іншим, як законом. І відношення влади начебто б завжди вже є там, де є бажання» [17, c. 180]. До інструментів влади, пов’язаних із механізмом бажання, він відносив: відмову, загородження, дискваліфікацію, спонукання та інтенсифікацію. За допомогою цих технік, за М. Фуко, «влада добирається до найтонших і найіндивідуальніших поведінок», оволодіває рідкими або ледь уловимими формами бажань, пронизує й контролює їх [17, c. 109]. М. Фуко звертає увагу на значення «практик, за допомогою яких індивіди приводяться до того, щоб звертати увагу на самих себе, щоб себе дешифровувати, щоб пізнавати й визнавати себе як суб’єктів бажання, втягуючи в гру деяке ставлення цих суб’єктів до самих себе, що дозволяє їм виявляти в бажанні істину їхнього буття, яким би воно не було: природним або падким» [17, c. 274]. У зв’язку з цим, М. Фуко пропонував боротися проти влади не шляхом звільнення бажань від її обмежень та тиску, а через стримування самих бажань. «Акцент робиться на ставленні до себе, що дозволяє не давати захопити себе бажанням і задоволенням, зберігати перед ними самовладання й зверхність, утримувати почуття в стані спокою, перебувати вільним від усякого внутрішнього рабства щодо пристрастей і досягати такого способу буття, що може бути визначене як повне володіння самим собою, або досконалий суверенітет себе над собою» [17, c. 303]. Як бачимо, позиція М. Фуко багато у чому близька до ідей Ф. Ніцше.

Міркування Ф. Ніцше, Т. Гоббса та М. Фуко у цілому підтверджують нашу думку про те, що бажання успішно використовуються в укріпленні політичної влади та здобувають певне втілення в ідеях та інститутах, які слугують дієвими інструментами легітимаційно – технологічного впливу на суспільну свідомість. Як зауважує Е.Фромм, «більшість людей переконана, що якщо їх не примушує відкрито яка – небудь зовнішня сила, то їхні рішення – це їхні власні рішення, і якщо вони чогось хочуть, то це їхні власні бажання. Таке уявлення про себе – одна з найбільших наших ілюзій. Насправді значна частина наших бажань фактично нав’язана нам збоку; нам вдається переконати себе, що це ми прийняли рішення, у той час як насправді ми підлаштовуємося під бажання оточуючих…» [16, c. 168 169]. Саме на нав’язуванні бажань, їх стимулюванні побудована значна частина технологій легітимації політичних інститутів. Не випадково у зв’язку з цим Ж. Дельоз та Ф. Гваттарі зазначають: «…держава – це бажання, що переходить із голови деспота в серця підданих, з інтелектуального закону на всю фізичну систему, що з нього вивільняється або ж з нього виділяється. Бажання держави, найбільш фантастична машина придушення все одно є бажанням, суб’єктом бажання і об’єктом бажання» [8, c. 349]. Тобто, якщо виходити з тверджень Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, провідним завданням технологій легітимації інститутів державної влади є нав’язування масам бажання держави, що кодується авторитетними політичними лідерами, які тим самим виступають суб’єктами здійснення технологій легітимації влади, як головна умова реалізації усіх життєвих бажань індивідів, пов’язаних із територіальністю держави. Наприклад, оскільки держава має стояти на стражі інтересів особистості та суспільства, це дає підставу для політичних лідерів інкумбантів обґрунтовувати та виправдовувати надмірні владні повноваження державних органів тезою про сильну державу як запоруку зміцнення безпеки громадян та зростання їх добробуту. Це стосується, перш за все, розширення компетенції відповідних органів, перерозподілу владних функцій від одного органу державної влади до іншого, а також обмеження прав людини впровадженням додаткових систем контролю [5, c. 81].

Політичні обіцянки, пропоновані утопії про щасливе майбутнє, які посідають чільне місце у структурі технологій легітимації інститутів державної влади, – все це має викликати бажання у мас мати належним чином організовані та взаємодіючі органи держави. Саме ці зразкові органи мають дивовижним чином привести суспільство до ідеального стану. Демократична ідеологія інтерпретує такий ідеальний стан як справжню чи розвинуту демократію. Така демократія є символізацією та реалізацією бажання влади масової людини. Один із ідеологів політичного режиму США Ф. Фукуяма ключовим завоюванням демократії, що визначає її сутність, вважає «звільнення бажання від всіх обмежень на жагу наживи» [18, с. 497]. Парадоксом демократії, яку пропагує американський теоретик, є те, що будуючись на цінностях свободи та рівності, навіть у своєму тріумфі, вона не дає ні необхідної рівності, ні належної свободи. «Незадоволеність виникає саме там, – зазначає Ф. Фукуяма, – де тріумф демократії найбільш повний: це незадоволеність свободою і рівністю» [18, с. 498]. Насправді ніякого парадоксу немає. Те, що американський автор намагається назвати демократією, є лише набором або системою символів, за якими ховається жорстка тоталітарна система управління, в основі якої бажання, жага наживи як основний принцип, мотив, критерій оцінки, спосіб підпорядкування та інструмент обмеження соціальної діяльності. У будь якому випадку, незалежно від різноманітності мотивів, демократія для широкої громадськості залишається предметом бажання, а відтак – чинником забезпечення легітимації політичної влади.

Демократія, розглядаючись політичними елітами як інструмент стримування мас, на що звертав увагу І. М. Валлерстайн [2, c. 43, 163], являє собою на практиці скоріше набір символів та знаків, що покликані засвідчити легітимність формування та дотримання загальної волі суспільства, ніж процес її дійсного втілення в життя. Іншими словами, демократія – це знаки або своєрідний символічний універсум, ніж реальний порядок речей. У цьому зв’язку заслуговують на увагу міркування французького мислителя Ж. Бодрийяра. Відповідно до нього, спокушають знаки, які утворюють символічний всесвіт та підпорядковують реальний порядок речей та уявне як бажання мас [1, c. 58, 184, 299 303]. «Форма бажання відбиває і скріплює історичний перехід поневолених від статусу речі або об’єкта до статусу суб’єкта, або підданого, але сам по собі цей перехід не більш як витончене й глибоко запале увічнення устрою рабства. Перші проблиски суб’єктивності мас на зорі сучасності, на зорі революцій – перші ознаки самокерованого рабства суб’єктів та мас під знаком їхнього власного бажання! Початок великої спокуси: річчю можна просто володіти – суб’єкта бажання можна спокусити. Так почала розгортатися в соціальному й історичному плані ця м’яка стратегія. Маси психологізуються, щоб бути спокушеними. На них натягають бажання, щоб відволікти від нього й спокусити» [1, c. 300]. У результаті, на думку Ж. Бодрийяра, якщо раніше маси змушували миритися з владою грубим насильством, то зараз – їх змушують приймати її силою спокуси. А техніки контролю і нагляду змінює м’яка технологія спокуси. Причому спокуса проникає усюди, нишком чи відкрито, пронизуючи будь – які соціальні відносини, у тому числі відносини між політиками та виборцями [1, c. 301 – 302]. «…Спокуса являє панування над символічним всесвітом, тоді як влада – усього лише панування над реальним» [1, c. 36], – стверджував французький мислитель. У цьому зв’язку симптоматично, що, наприклад, англійський вчений Н. Дж. О’Шанесі в своїй книзі з примітною назвою «Політика і пропаганда: зброя масової спокуси» відстоює думку, що поняття «спокуса» описує мистецтво процесу пропаганди [28, p. VI]. «Ефективна пропаганда є часто спокусливою пропагандою (seductive propaganda)» [28, p.VI], – зазначає він.

Можна стверджувати, що м’яка технологія спокуси, про яку пише Ж. Бодрийяр, завдяки знакам, які можуть навіть не мати зв’язку з реальністю, будучи її симуляцією або доповненням, викликає бажання мас, зокрема, бажання надати легітимність політичному суб’єкту чи відмовити у ній. При цьому слід зазначити, що здійснення технології спокуси передбачає максимізацію задоволення та мінімізацію страждання. Іншими словами, принцип дії цієї технології – це спокуса задоволенням на фоні актуалізованого страждання. У свій час, К. Поппер правильно підмітив, що задоволення та страждання є важливими чинниками реалізації політичної влади. У книзі «Відкрите суспільство та його вороги» він розглядав концепції ідеологів закритих та відкритих суспільств, пов’язуючи ці суспільства, відповідно, зі стражданням та задоволенням [11, c. 26, 200 201; 12, c. 274, 354 355]. При цьому він стверджував, що, оскільки принцип максимізації задоволення веде до тоталітаризму, провідним має бути принцип мінімізації страждання [12, c. 354]. «…Із усіх політичних ідеалів ті, якими надихаються прагнення зробити людину щасливою, напевно найбільш небезпечні… спроба створити рай на Землі неминуче призводить до створення пекла… Наш моральний обов’язок полягає в тому, щоб допомагати нужденним у нашій допомозі, однак моральний обов’язок не може полягати в тому, щоб зробити інших щасливими…» [12, c. 274], – зазначав К. Поппер. Проте задекларовані етичні постулати англійського постпозитивіста не скасовують того факту, що в політичній практиці використовуються принципи і максимізації задоволення, і мінімізації страждання. Хоча б тому, що актуалізація страждання передбачає задоволення від його усунення, а задоволення визначається та посилюється наявністю страждання.

Велику роль в актуалізації страждання та формування настанови очікування задоволення відіграють фігури ворога та друга. Зазначимо, що політичним силам завжди потрібні зовнішні та внутрішні вороги, щоб актуалізовувати теми боротьби, страждання та перемоги як очікуваного задоволення. Стан боротьби передбачає безумовну згоду з політиком, політичною силою чи інститутом (державою, блоком і т.ін.), яка претендує на роль героя. Разом з тим, актуалізація теми боротьби вимагає від громадян активної позиції, що має втілитись у тій чи іншій формі визнання/легітимації влади політичного суб’єкта, який виступає в символічній ролі другагероя.

У здійсненні психологічної технології легітимації політичної влади на основі принципів максимізації задоволення та мінімізації страждання можна умовно виділити такі операції:

1) актуалізації наявного страждання;

2) з’ясування винуватців цього страждання та інтерпретації їх як ворогів можливого задоволення;

3) вказування можливого задоволення (насолоди);

4) визначення шляхів рятування від страждання як боротьби за здобуття задоволення (насолоди);

5) визначення героя, діючої сили боротьби за задоволення стражденних;

6) приписування герою надзвичайних здібностей;

7) актуалізація його духовного зв’язку, ідейної єдності та залежності від підтримки стражденних.

Усі ці операції взаємопов’язані між собою та взаємодоповнюють одна одну у виконанні функцій активізації, мобілізації та орієнтації суб’єктів визнання. Так, актуалізація страждання передбачає задоволення від його усунення, а задоволення визначається та посилюється наявністю страждання. Існування ворога передбачає існування героядруга і навпаки. Надзвичайні якості героя вказують на можливість перемоги у боротьбі над ворогом та здобуття насолоди, та, тим самим, передбачають віру та підтримку стражденних. Єднання стражденних з героєм в акті віри та підтримки забезпечує їм лаври учасників боротьби та причетність до героїчних перемог. Яскравий приклад – події листопада – грудня 2004 року в Україні, коли учасники Майдану асоціювали себе з борцями проти ворогів демократії та згодом отримали медалі й знаки активістів і учасників «помаранчевої революції».

Одним із перших, хто запропонував усі політичні мотиви та дії звести до розрізнення друга та ворога, був К. Шмітт (можливо, під впливом Ф. Ніцше). Він цілком справедливо вбачав у цьому розрізненні вирішальний спосіб інтенсифікації смислів у політиці, незалежно від їх національного, релігійного, ідеологічного та іншого змісту [20, c. 300]. Проте, варто зауважити, що К. Шмітт, виявивши одну з рушійних пружин політичної дії, не спробував з’ясувати, що саме лежить за дієвістю розрізнення друга та ворога в політиці і чи повністю вичерпується політика розділенням та напруженістю між групами друзів та ворогів. Безперечно, поділ суб’єктів політики на друзів та ворогів – одна з головних детермінант політичної дії, але політика може також визначатись такими розрізненнями та напруженнями як суспільне зло та благо, безладдя та порядок, примус та свобода, непрозорість та відкритість, безкомпромісність та популізм, клановість та демократизм, націоналізм та мультикультуралізм, а також наявне ущербне і дефектне політичне реальне та уявне ідеальне. Варто визнати, що за всіма можливими розрізненнями та напруженнями в політиці, в тому числі за опозицією ворог – друг, лежить розрізнення та напруження між стражданням та задоволенням (насолодою), яке укорінено в особистому досвіді кожної людини. Так, ворог є втіленням страждання, а друг – задоволення. Разом з тим, слід наголосити, що як раз задоволення повинно бути атрибутом та посвідченням друга в політиці, а страждання – ворога. Проте лише розрізнення друга та ворога в політиці недостатньо, воно має наповнюватись особистим смислом для кожного суб’єкта політичних відносин через відчуття цілком реального страждання та очікування певного, достатньо конкретного, задоволення.

Перефразувавши К. Шмітта, зазначимо, що суб’єкт здійснення технологій легітимації влади визначає розрізнення страждання й задоволення та форми його репрезентації. Саме в цьому і полягає реалізація можливості здобути чи зберегти політичну владу. Разом з тим, розрізнення друга та ворога є необхідним та виконує функцію мобілізації суб’єктів визнання політичної влади. Треба наголосити, що дуалізація політичного світу, його поділ на дві антагоністичні частини (за моделлю «друг – ворог») є не способом його об’єктивного описання, а швидше технологічним інструментарієм впливу на свідомість та поведінку суб’єктів визнання політичної влади. Справа в тому, що дуальний поділ спрощує розуміння та інтерпретацію, крім того, має коріння в глибинних пластах свідомості людини з притаманною їй архетиповою вірою в споконвічну боротьбу добра зі злом, тобто є елементом архаїзації свідомості. Саме спрощення тлумачення політичних процесів для суб’єктів визнання політичної влади вже несе для них задоволення, оскільки дає можливість без зайвих рефлексивних зусиль відчувати себе здатними зрозуміти сутність та логіку політичних процесів. І навпаки, порушення принципу дуальності швидше викликає роздратування та недовіру, оскільки сприймається як політична технологія, що покликана заплутати розуміння справжнього стану справ та приховати ворога – винуватця політичних прорахунків.

Так, наприклад, існування третьої політичної сили викликає підозри та швидше сприймається як певний технологічний проект ворожих сил або хитрість з боку дружніх сил, спрямована на позбавлення впливу політичного ворога. Третя політична сила може досягти успіху, якщо вона, поперше, радикально протиставить себе усім існуючим силам як ворогам суспільних інтересів, та, подруге, зможе стати символом майбутнього задоволення для більшості суб’єктів визнання політичної влади. Якщо політична сила не визначає політичних ворогів та не прагне боротись з ними, вона фактично позбавляє себе легітимності та політичного майбутнього. Одним із прикладів може слугувати діяльність Блоку В. Литвина та її низькі результати на парламентських виборах 2006 року в Україні, які пояснюються орієнтацією на примирення ворожих таборів «білосиніх» та «помаранчевих», а не на радикальну боротьбу з ними. Іншим прикладом, але вже вдалим, був політичний проект Д. Жванії та Ю. Луценка «Народна самооборона», який у 2007 році в Україні позиціонувався, поперше, як спрямований проти свавільної та безконтрольної влади загалом, проти нечесних політиків як із «білосинього», так і «помаранчевого» таборів, а, по друге, як близький інтересам усіх громадян, які прагнуть правди та справедливості. Зокрема, однією із цілей «Народної самооборони» декларувалось: «…збудувати країну вільних та заможних громадян – незалежно від того, якою мовою вони говорять…» [14]. В одному з документів «Народної самооборони» заявлялось, що політики з Верховної Ради та Кабінету Міністрів «домовляються проти нас» [7]. Тим самим, за допомогою дуалізації Вони – Ми, ідеологи «Народної самооборони» також вирішували завдання здійснення операції демонстрації єдності із суб’єктами визнання політичної влади. Отже, дуалізація є одним із необхідних структурних елементів механізму впливу технологій легітимації політичної влади.

По суті, дуалізація (бінарізація) не просто певним чином структурує сприйняття політичного світу, а й створює ситуацію напруження та занепокоєння, протистояння та нестійкості, що мобілізує активність суб’єктів визнання політичної влади, збуджуючи їх надії добитись перемоги світлих сил над темними, сприяти перевазі позитивних тенденцій політичного розвитку над негативними, і, тим самим, подолати страждання та здобути задоволення. Як вже зазначалось, за усіма можливими смисловими опозиціями, завдяки яким мотивується та визначається політична свідомість та поведінка суб’єктів визнання, лежить розрізнення страждання та задоволення (насолоди). Саме особистий досвід страждання та задоволення накладається на сприйняття таких феноменів, понять, ідей та символів як примус та свобода, смерть та життя, тоталітаризм та демократія, фашизм та толерантність, свавілля та законність, привілейованість та рівність, смисл (значення) та абсурд.

Завдяки публічно визнаним, легітимованим феноменам, поняттям, ідеям та символам страждання та задоволення виводяться з суб’єктивного плану та здобувають об’єктивний характер, об’єктивуються. Крім того, вони стають чинниками об’єднання в групи й спільноти та одночасно джерелами поділу суспільства та політикуму на антагоністичні сили. Одночасно, перетворені форми страждання та бажання задоволення суб’єктів визнання політичної влади в публічно та політично легітимовані феномени та поняття дозволяють цим суб’єктам позбутись почуття вини.

Як відомо, суб’єктивне страждання вказує на деяку дефектність, недосконалість, непристосованість індивіда (теорії деривації [21; 22]), тоді як колективне страждання є злочином, виною злих чи темних сил, ворога, та, тим самим, виправдовує індивіда як безвинну жертву свавілля та злочину. Так само, індивідуальне задоволення навантажено почуттям вини (яке пов’язано з гріховним та егоїстичним розумінням задоволення) та потребує об’єктивації та суспільного виправдання через перетворення в колективні форми задоволення. Наприклад, тиранія, деспотія, авторитаризм як індивідуальне (або принаймні нерівне) задоволення від користування владою, як правило, протиставляється демократії як колективному задоволенню від користування владою. Індивідуальне задоволення від користування суспільними благами як наявність привілеїв чи невиправданих прибутків протиставляється соціальній державі чи державі добробуту як колективному задоволенню від рівного чи справедливого розподілення державних прибутків.

Ворог та друг є такими ж об’єктивованими формами страждання та задоволення, точніше їх джерелами, як чиновницьке свавілля та правова держава. Саме через посилення міри наявного чи можливого страждання, яке приписується ворогу, здійснюється його демонізація, яка прагне викликати та каталізувати мобілізацію суб’єктів легітимації політичної влади. Чим більше страждання, тим більш ненависний ворог, а, отже, і більша енергія ентузіазму у боротьбі проти нього разом з героємдругом. Тому при завоюванні влади для опозиційних політичних сил стає актуальним гасло: «Чим гірше – тим краще».

Обіцянки задоволення у вигляді різних його об’єктивованих, колективних форм мають забезпечити нерозривний зв’язок між героємдругом та стражденними, які автоматично стають його прихильниками, своєрідною символічною армією добра чи світлих сил.

Висновки. Врахування та використання психологічних особливостей та закономірностей політичної поведінки громадян як на індивідуальному, так і на колективному рівнях, істотним чином визначають ефективність технологій легітимації політичної влади. Психологічні механізми політичної поведінки належать до головних об’єктів впливу психологічних технологій легітимації влади, результативність яких, у свою чергу, залежить від того, наскільки вибір та застосування технологій узгоджено з особливостями функціонування психологічних механізмів. Психологічні механізми політичної поведінки суб’єктів визнання політичної влади виступають особливим типом механізмів легітимації, які є усталеними схемами, моделями сприйняття та реагування на легітимаційно – технологічний вплив. Низку технологій легітимації влади, результативність яких визначається успіхом у впливі на психіку людини (зокрема, через управління увагою, емоціями, переживаннями і т.ін.) з метою спонукання до надання легітимності політичним суб’єктам, можна інтерпретувати як психологічні технології легітимації політичної влади.

 

1 В. К. Вилюнас зазначає, що за теоріями М. Б. Арнолд і Дж. А. Гассона, бажання може бути зараховано до імпульсивних емоцій [4, c. 85].



Номер сторінки у виданні: 77

Повернутися до списку новин