Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Кризовий синдром модернізації : нова версія





Тетяна ПОЯРКОВА, докторант кафедри політичних наук НПУ ім. М. П. Драгоманова

УДК 328.161.2.005

 

Анотація: у статті розкрито еволюцію поняття «кризовий синдром модернізації» та проаналізовано деякі методологічні проблеми його використання. Надано авторську версію «кризового синдрому модернізації», яка дозволяє розрізнювати кризи – причини модернізації, та кризи, що виникають внаслідок її проведення.

Ключові слова: кризовий синдром модернізації, модернізація, політична криза..

 

Аннотация: в статье раскрывается эволюция понятия «кризисный синдром модернизации» и анализируются некоторые методологические проблемы его использования. Предлагается авторская версия «кризисного синдрома модернизации», которая позволяет отделять кризисы – причины модернизации и кризисы, возникающие в результате ее проведения.

Ключевые слова: кризисный синдром модернизации, модернизация, политический кризис..

 

Annotation: іn the article evolution of the notion «crises syndrome of modernization» is exposed, and some methodological problems of its application are analyzed. The author proposes personal version of «crises syndrome of modernization» which lets to distinguish crises – reasons for modernization and crises which occur as its result.

Key words: crises syndrome of modernization, modernization, political crises..

 

Постановка проблеми. Поняття «кризовий синдром модернізації» (надалі КСМ) було введено в науковий обіг колективною працею «Crisеs and Sequences in Political Development» (1971) під редакцією Л. Біндера, де на підставі уявлення про стандартність модернізації робилося припущення щодо типовості супроводжуючих її політичних криз: проникнення, участі, ідентичності, легітимності та розподілу [1].

Незважаючи на те, що подібний підхід приховував «принципову неможливість відокремити причини криз від їх наслідків», на пострадянському науковому просторі ця схема отримала поширення в дослідженні кризових феноменів вторинної модернізації [1, с. 297].

Але еволюція поняття КСМ чітко вказує на тенденцію відходу від використання схеми. По – перше, за цей час істотно розширився зміст модернізації, який отримав «статус безкінечного процесу засвоєння нового на базі існуючого, який втілюється у стратегії виживання політичної еліти» [2, с. 21]. По – друге, змінилося і розуміння політичної кризи, яка все частіше розглядається не як точка зламу, а як тривалий процес накопичення дисфункціональностей з певними моментами, у яких система стає залежною від дій політичних суб’єктів [3]. Такі обставини актуалізують необхідність розробки нової теоретичної версії КСМ.

Аналіз останніх досліджень і публікацій свідчить, що поняття КСМ, отримавши значну наукову фіксацію, відносно рідко стає окремим предметом досліджень. Найбільш повний аналіз криз української модернізації було здійснено ще в 1999 р. В. Горбатенком [4]. У сучасній українській політології це поняття, як правило, використовують не для дослідження криз модернізації в цілому, а при вивченні кризових проявів на рівні окремих інститутів, політичних структур тощо [5].

Метою статті є обґрунтування нової версії КСМ, яка б дозволила відійти від одномірності визначення модернізації та надати їй динамічного виміру з максимальним урахуванням особливостей політичної системи, що трансформується.

Основні результати дослідження. Узагальнення проаналізованої літератури дозволило констатувати все більший відхід від прив’язування кризового синдрому до схеми послідовних криз та виокремити різні акценти у визначенні того, що спричиняє кризові явища модернізації.

У першу групу було віднесено наукові розробки, об’єднані поясненням виникнення політичних криз природою капіталізму, розвиток якого вимагає засвоєння нового простору, та різницею їх виникнення і розгортання у центрі, периферії та навпілпериферії капіталістичного світу [6]. Тут важливою є вказівка на властивість капіталізму переносити кризові феномени не тільки у просторі (на інші країни та регіони), а й у часі (на інші покоління) [7].

До цієї ж групи віднесено праці, що зосереджують увагу на факторі зовнішнього (позасистемного) впливу в розгортанні множини криз модернізації. Тут можна виокремити два різні погляди. Перший – вузький, причину виникнення криз модернізації вбачає в ерозії ролі ідеалу західної цивілізації [8]. Другий – широкий – у геополітичних зрушеннях, новому перерозподілі світу засобами технологій та однобічного панування ЗМІ, де демократизація стає стратегією утримання політичної системи під контролем більш розвинутих країн [9].

Друга група охоплює спроби системного пояснення криз – наслідків модернізації: 1) блокуванням національних проектів модернізації більш широкими глобальними процесами; 2) демонтажем системотвірних елементів капіталістичної системи, які акумулюють множину криз різного ґатунку та рівня; 3) поверненням системи в попередній стан, але із сучасним технологічним оснащенням – архаїзації на вищому витку спіралі [10; 11].

Тут акцентується увага на внутрішніх факторах політичної системи (тип режиму; традиція подолання кризових станів; міркування еліти відносно модернізації тощо). У цих координатах виникнення кризового синдрому пояснюється: 1) зміною сутності держави під час модернізації; 2) демократизацією, що веде до утворення псевдоструктур з обмеженою функціональністю [12; 13].

Третя група – охоплює докази того, що КСМ – це мікс кризових явищ, які спричиняють необхідність модернізації системи та самі призводять до нових криз [14]. З такого погляду КСМ стає системним явищем, де політичні кризи є вимогою оновлення політичної системи, внаслідок якого відбувається переформатування політичної системи, а кризовий процес спричиняє постійне нарощення дисфункіональностей з точкою зламу – загибеллю політичної системи.

На основі таких підходів вважаємо за можливе запропонувати власну версію дослідження КСМ. Першим параметром є стан еліти, критеріями якого слугують: 1) єдність правлячої еліти; 2) наявність осіб та груп – претендентів на владу, зацікавлених в оновленні політичної системи; 3) існування привілейованого соціального прошарку – бази стабільності для існуючого стану політичної системи.

Другий параметр – зв’язність соціуму, де ключовою є здатність до спільної мобілізації різних прошарків (з її латентним виміром очікування) та наявність соціальних верствгенераторів ідей системних змін.

Третім параметром є наявність комунікаційних каналів між соціумом та політичною елітою. Важливою є їх переважна спрямованість (від політичної еліти до соціуму і навпаки), налагодження інфраструктури інкорпорування найбільш успішних членів суспільства до провладних прошарків. У випадку її порушення потрібно враховувати те, якими соціальними елементами заповнюються ці функціональні розриви.

До зовнішніх параметрів віднесемо фактор навколишнього середовища, який охоплює геополітичні інтереси інших політичних систем, що можуть прискорювати або гальмувати процеси оновлення, виходячи з власних стратегічних завдань. Засоби впливу надзвичайно широкі: від творення привабливих образів сучасного у вигляді технологічних, культурних, статусних орієнтирів для наслідування – до військової загрози.

Розгортання сценаріїв кризових політичних процесів модернізації залежить від ресурсної бази політичної системи, надлишковість якої і створює підстави оновлення системи (наприклад, ресурсами індустріалізації виступає демографічна надмірність селянства). На наше переконання, до ресурсів політичної системи потрібно віднести все те, що є цінним для виживання системи, отже, створює підстави для влади (не має значення матеріальність або нематеріальність цих ресурсів). Іншими словами, цей параметр є рухливим і в різні часи наповнюється різними компонентами.

Можна припустити, що існує декілька типів виходу з кризового процесу. А саме: 1) інновація – випадок, коли політична система знаходить нові ресурси для вирішення проблем, які переводять її у кризовий процес; 2) спрощення – є типом, коли вихід із кризової траєкторії відбувається за рахунок використання вже існуючих ресурсів, що і призводить до їх вичерпування; 3) зависання (капсулювання) – перехід системи в такий стан, коли заради виживання вона виходить з кризового стану за рахунок перенесення проблем у часі і просторі, де ціною стає чітка ієрархічність, непрозорість соціальних зв’язків, відчуженість політичної еліти; 4) руйнація системи після досягнення системою кінцевої точки виснаження ресурсів.

На базі вказаних чинників формується такий параметр моделі КСМ: системна пам’ять узагальненого досвіду модернізаційних перетворень – модернізаційна матриця.

Перш ніж виокремити можливі прояви КСМ в Україні, спробуємо окреслити модернізаційну матрицю. Для цього проаналізуємо модернізаційні хвилі російської та радянської імперій.

Першу хвилю (реформи та контреформи Олександра ІІ, Олександра ІІІ, Миколи ІІ) можна стисло охарактеризувати через: 1) реакцію на геополітичний програш у Кримській війні; 2) відсутність єдиного бачення модернізації у панівної верстви та використання модернізації як засобу легітимації влади; 3) брак комунікаційних зв’язків влади та соціуму, що було використано бюрократією та авантюристами, наближеними до влади; 4) проведення під контролем та в інтересах держави з використанням насилля; 5) соціальну чужість селян, пролетаріату, міщан плюс розмежування між цими верствами (наприклад між професійними робочими та сезонними, селянами державними та поміщиків тощо); 6) систематичне втручання геополітичних конкурентів, що зумовило руйнацію зв’язності як соціуму, так і еліти. Основним ресурсом модернізаційного реформування стало використання енергії демографічно надмірного прошарку (селянства).

Наслідки: 1) поява нового прошарку – псевдоінтелігенції (інтелектуалів – вихідців з низів, неспроможних заробити знаннями на життя, які у подальшому перетворилися в основну рушійну силу та ідеологів перетворень [15, с. 68]); 2) революція і переформатування системи з втратами всіх видів ресурсів – людських, матеріальних, територіальних.

Друга хвиля – сталінські колективізація та індустріалізація, що характеризувалися: 1) використанням модернізації як засобу політичної боротьби проти конкурентів; 2) залежністю від волі окремої людини та обмеженого кола наближених; 3) проведенням державою із застосуванням насилля; 4) наявністю практично однобічної комунікаційної інфраструктури – від партії до народу, але з можливістю зміни соціального стану через відносно доступну освіту; 5) використанням фактору зовнішньої загрози для формування нової зв’язності соціуму.

Ресурсом модернізаційних проектів знову стало селянство. У виграші опинилася квазіінтелігенція, яка кількісно збільшилася і внаслідок репресій втратила соціальних конкурентів у вигляді інших підвидів інтелігенції, ставши основою для формування нової радянської бюрократії (панівного прошарку) та перетворившись на новий привілейований прошарок.

Результатом цієї хвилі – інституційне спрощення системи: утворення командно – бюрократичної системи, що складалася з політичного керівництва, апарату та безпосередніх виконавців. Кожен блок мав ієрархічні ланки і ту ж саму структуру, що і вся піраміда, де кожна ланка була повновладною до тієї, що стоїть нижче, але мала лише виконавчі функції стосовно вищої ланки. Хоча головною лінією зв’язку став наказ, у цілому цю спробу можна назвати вдалою, оскільки ця оновлена система легко мобілізувалася, що в подальшому дозволило розширити її геополітичну впливовість та утворити навкруги системи бар’єр із держав – союзників.

Наступна хвиля – «відлига» М. Хрущова – була реакцією на жорстку геополітичну конкуренцію «холодної війни». Необхідність оновлення системи диктувалася й тим, що соціум під час війни отримав нову зв’язність поза межами ідеології. Не меншою проблемою стало і виснаження демографічного ресурсу. Ці обставини і визначили сутність реформ. Так, спрямованість на соціальне покращення життя мало відновити мобілізаційний потенціал. У цьому контексті стає зрозумілою і ставка на молодь та її ентузіазм в освоєнні цілинних земель.

Але ця модернізаційна спроба зіткнулася з опором партійної номенклатури та радянського чиновництва. Тому умовою утримання при владі стало набуття партійно – державним механізмом такої конфігурації, яка б не дозволяла одноосібно приймати рішення.

З огляду на це система була змушена згорнути всі надмірні програми. Тобто лібералізація режиму приховала неможливість контролювати все з центру, на що геополітичне середовище відповіло моментальними спробами звільнитися від надмірної опіки СРСР, а широке технологічне оновлення промисловості замінили концентрацією на конкретних завданнях (освоєнні космосу).

Ця спроба модернізації була неоднозначною, оскільки: 1) призвела до утворення жорсткої системи соціальної нерівності з привілейованим прошарком (кваліфікована інтелігенція, лояльна до влади), на який правляча верхівка змушена була зважати; 2) відкриття історичної правди сприяло появі субкультур – дисидентської, інтелігентської, інтелектуальної, підприємців.

На тлі недостатку ресурсів відбулося капсулювання політичної системи з консервуванням економічної і культурної відсталості суспільства у поєднанні з домінуванням патріархальних відносин, специфічних якостей культури – потребою у керівництві, почуттям вдячності, конформізмом тощо. Це інерційне існування означало, що система буде жити, поки залишаються сили відновлювати себе. Четверта хвиля – перебудова, основною причиною якої стали: конкурентна боротьба за владу між представниками різних генерацій владної верхівки на фоні зацікавленості суб’єктів геополітики у занепаді СРСР та виснаженні джерела матеріального забезпечення – цін на нафту. Її основні характеристики: 1) спроба реформувати систему зверху через дозвіл правлячого прошарку; 2) мобілізація критичного потенціалу та ентузіазму інтелігенції на оновлення політичної системи; 3) пошук нової суспільної зв’язності через переосмислення історичного минулого. Вірогідну ресурсну базу перетворень становили частина партійнодержавної номенклатури, частина інтелігенції та суспільні очікування наближення до «споживчого раю».

На цей раз наслідками «оновлення», яке генерувало привілейований прошарок, стали: 1) втрата домінування інтелігенції та перетворення її на соціального маргінала; 2) швидкий розрив радянської соціальної зв’язності; 3) стрімке матеріальне розшарування; 4) втрата геополітичного статусу системи. Виграш від демонтажу радянської політичної системи дістався місцевій периферійній еліті, яка згуртувалася навколо питань перерозподілу влади між центром і республікою та встигла зафіксувати нові владні повноваження.

Тепер на основі виокремлення спільних рис хвиль модернізації окреслимо матрицю з такими рисами: 1) використання стратегії оновлення для утримання при владі; 2) надходження модернізаційних імпульсів від правлячого або привілейованого прошарку; 3) в результаті – спрощення системи або її капсулювання.

У світлі неодноразових заяв представників української влади про курс на модернізацію надзвичайно актуальною є спроба визначити кризові фактори сучасної української політичної системи та можливості їх подолання засобами модернізації.

Зазначимо, що модернізація вже використовується як засіб легітимації та утримання при владі. Але для квазіеліти, консолідованої за принципом володіння власністю, яка ще може розраховувати на перерозподіл залишків державної власності та безконтрольність використання держави у власних цілях, – це гасло із передвиборчого лозунгу. Модернізація перетвориться на стратегію оновлення країни тільки за умови перетворення на єдиний засіб виживання правлячого прошарку.

Не додає оптимізму і стан інфраструктурного зв’язку між прошарками. Так, попри поширену думку щодо демократичності та прозорості влади, ЗМІ є однобічно зорієнтованими. Значно погіршує ситуацію і те, що освіта в Україні перестала відігравати роль «соціального ліфту», а відтак еліта, не оновлюючись, почне замикатися на власних проблемах, втрачаючи уявлення про реальність.

У запропонованій версії вихід із кризового стану системи є можливим за умови надмірності ресурсної бази. Стан українського соціуму не додає оптимізму: демографічні диспропорції, старіння населення, масова міграція працездатної частини – це ще далеко не все. Набагато страшнішою є втрата основ для мобілізації – моральних орієнтирів, цінностей та ідеалів.

У випадку ж ігнорування кризових вимог політична система використає попередній досвід вирішення подібних питань. І є всі ознаки того, що владний прошарок починає всіма можливими засобами відгороджуватися від проблем, соціуму, світу. Укажемо і на те, що тактика «капсулювання» системи з перенесенням проблем на майбутнє, вигідна для геополітичного середовища, зацікавленого у збереженні статус – кво – з перевагами від перерозподілу власності, контролю над банками, підприємствами та транспортною інфраструктурою і, найголовніше – від використання дешевих і освічених українців.

Висновки. Зрозуміло, що запропонована версія не є досконалою і потребує не тільки теоретичного уточнення, а й практичного використання. Але, на нашу думку, безумовними її плюсами є можливість виокремлення алгоритму здійснення модернізації окремою політичною системою та подолання стереотипу відносно стандартності модернізаційних процесів.



Номер сторінки у виданні: 133

Повернутися до списку новин