Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Постмодернізм про символ як інструмент формування політичного погляду





Елла МАМОНТОВА, професор кафедри регіональної політики та публічного адміністрування Одеського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, доктор політичних наук, доцент

УДК 321.01:342.228

 

Анотація: аналізуються здобутки ведучих представників постмодернізму у дослідженні символічних структур політики. Показано, що саме постмодерністське розуміння механізму формування політичного порядку у суспільстві через техніки соціосеміозісу як створення безмежних мереж соціальних комунікацій наближує сучасний політикум до освідомлення політикоуправлінського потенціалу символу як складової соціального простору та детермінанти політичного розвитку.

Ключові словасимвол, політичний порядок, постмодернізм, симулякр, гіперреальність..

 

Аннотация: анализируются наработки веду щих представителей постмодернизма в исследовании символических структур политики. Показано, что именно постмодернистское понимание механизма формирования политического порядка в обществе через техники социосемиозиса как создания безграничных сетей социальных коммуникаций приближает современный политикум к пониманию политикоуправленческого потенциала символа как составляющей социального пространства и детерминанты политическогоразвития.

Ключевые слова: символ, политический порядок, постмодернизм, симулякр, гиперреальность..

 

Annotation: the developments of lead representatives of postmodernism in study of symbolic structures of politics are analyzed. It is shown that exactly postmodern understanding of the mechanism of formation of the political order in society through the creation of a technology semiosis social semiosis as the endless networks of social communication brings a modern politicum to understanding the political and administrative potential of the symbol as a component of socialspace and determinant of political development.

Key words:symbol, political order, postmodernism, simulacrum, hyperreality..

 

Практикам від політики добре відомо, що символ, будучи невід’ємною складовою духовного, культурного, ідеологічного, політичного життя суспільства, традиційно відіграє роль засобу інтеграції та мобілізації людських спільнот. Такий величезний креативний потенціал і спроможність народжувати нові смисли, що ведуть до переформатування простору соціально – владних відносин, актуалізують вивчення природи символу як феномену політичної реальності та інструменту політико – управлінського впливу. Це потребує формування специфічного наукового інструментарію дослідження символу як категорії політичної теорії. Утім, правомірним буде відзначити, що, як предмет інтелектуальної рефлексії, символ має тисячолітню історію. У контексті виявлення смислових навантажень та сфер вживання понять «символ» та «символічне» в гуманітарному дискурсі її можна поділити на два періоди: філософський (V ст. до н.е. – сер. ХІХ ст.) та емпіричний (cер. ХІХ ст. – поч. ХХІ ст.). Причому саме на останній припадає активізація наукового інтересу до символу як складової соціально – політичних взаємин. На наше переконання, протягом останніх століть склалися дві магістральні системи теоретико – методологічних установок на вивчення символу та його ресурсного потенціалу як інструменту регуляції політико – владних відносин: соціо – культурна та соціоконструктивістська.

В основу першої покладено підготовлене раціоналізмом та естетичною думкою Просвітництва відокремлення символу як культурної дефініції і його наступна редукція до поняття знаку та симулякру. Окреслена тенденція розвивалася у трьох напрямах, які ми пропонуємо визначати як соціоантропологічний, культурософський та інтерпретативний. Так, у межах соціоантропологічного напряму символ розглядається як іманентна властивість людської природи (Ф. Боас, К. Гірц, Е. Дюркгейм, М. Мід, Е. Тейлор, Л. Уайт, Дж. Фрезер, З. Фрейд, К. Г. Юнг та ін.). Як ключовий чинник історичного розвитку та основа існування соціальної реальності символічна активність людини розглянута у роботах, що належать на культурософського напряму (Е. Касірер, Г. Коген, М. Мамфорд, М. Хайдегер, О. Шпенглер, К. Ясперс тощо). Якостями інструменту смислоутворення та означення у соціальному світі символ наділяється у дослідженнях, виконаних у межах інтерпритативного напряму (Г. Гадамер, Е. Гуссерль, У. Еко, О. Лосєв, Ю. Лотман, П. Рикер та ін.).

На противагу тлумачення символу як феномену, похідного від культури, де остання виступає особливим зрізом реальності, який проявляється у символічних формах (мові, міфі, мистецтві, науці тощо), соціоконстуктивістська парадигма бачить у символі автономне джерело та дієвий інструмент формування власне соціально – політичного порядку. Дослідницький арсенал соціоконстуктивізму склали фундаментальні течії сучасного гуманітарного знання. Так, структуралізм та постструктуралізм наділяє символ статусом універсалії дискурсу (Р. Барт, Ж. Лакан, К. Леві – Стросс, Е. Ортига, М. Фуко та ін.). Представники структурного функціоналізму (І. Льюіс, Б. Малиновський, М. Мосс, А. Редкліфф – Браун та ін.), теорії соціального обміну (П. Блау, Дж. Хоманс та ін.), школи символічного інтеракціонізму (Г. Блумер, М. Кун, Дж. Г. Мід, Т. Шибутані тощо) характеризують символи як соцієтальні модуси існування і дії.

Утім, на нашу думку, остаточне перенесення символу як предмету теоретико – методологічного осмислення із площини, що задається координатами «означаюче – означуване», у сферу політичного, відбулося у межах соціотворчих трактовок символічного, представлених школами політичної комунікативістики (Ж. Дельоз, Ж. Ліотар, Н. Луман, Ю. Хабермас та ін.), соціодраматургії (К. Берк, Е. Гофман, Х. Данкен, Дж. Мак – Колл та ін.) та постмодернізму (П. Бергер, Ж. Бодрійар, П. Бурдьє, Е. Гіденс, Н. Еліас, Т. Лукман, А. Щюц та ін.). Враховуючи те, що на сьогодні саме дані наукові напрями задають траєкторії дослідження символічного зрізу політики, актуальність систематизації знань про соціотворчий потенціал символу та їх контекстуалізація у царині політичної теорії не викликає сумніву.

Метою цієї статті є визначення внеску постмодерністської думки у розвиток вчення про символічні структури соціального та їх роль у формуванні політичного порядку через творення безмежних мереж соціальних комунікацій. До видатної плеяди авторів ХХ – поч. ХХІ ст., які намагаються осягнути соціальну реальність не як об’єктивну даність, а як сконструйовану, без сумніву належать такі мислителі постмодерністського толку, як П. Бергер, Ж. Бодрійар, П. Бурдьє, Е. Гіденс, Ж. Дельоз, Н. Еліас, Т. Лукман та ін.

Так, завдяки працям Ж. Бодрійара у сферу дослідження політичного вводиться дефініція «симулякр» (від лат. simulo, «робити вигляд, удаватися»). У його інтерпретації симулякр – це знак, який не має означуваного об’єкту у реальності, це копія без оригінала, це репрезентація того, що не існує. Симулякр відтворюється у процесі імітації, симуляції реальності, а результатом цього процесу стають а) копія, б) функціональний аналог та в) гіперреальність. Остання належить до третього порядку симулякрів і є прикметою сучасної ситуації («еригіперреальності»), що включає такі феномени, як гроші, мода, громадська думка [2]. Вони функціонують за принципом символічного обміну, в наслідок якого сьогодні у суспільстві споживання, де сформувалися надлишкові знакові потреби, домінує «тотальна ідеалістична практика», яка за відомим порогом вже не має нічого спільного із задоволенням потреб або з принципом реальності [3, с. 168].

За Ж. Бодрійаром, усе вирішується означенням через річ. І якщо у «доспоживчих» суспільствах речі, хоч і були символами («розпізнавальними знаками») багатства, статусу, престижу, але відігравали допоміжну паралельну роль по відношенню до інших знакових систем (геральдики, номінації, титулування, уніформи тощо), то у суспільстві споживання усі інші системи розпізнавання суцільно поглинуті системою речей. Отже, Протагорівську формулу «Людина є мірою усіх речей» змінила сентенція Ж. Бодрійяра: «Річ є мірою людини». У такому перегорнутому світі, де за категоріями марксизму, «надбудова» визначає «базис», головним призначенням праці стає не виробництво, а соціалізація її суб’єкта. Аналогічна ситуація складається і у сфері політики, де представницькі органи влади вже нікого не представляють, а симулюють ідею народовладдя. Таким чином, у епоху втрати реальності її останнім бастіоном залишається смерть («оскільки вона не має споживчої вартості») [2]. І саме на смерті як фантазмі, як уявленні, заснована будь – яка влада, в тому числі й влада політична. За попередженням філософа, необмежаний семіозіс симулякрів, що охопив суспільство зразка кінця ХХ – початку ХХІ ст. (війна 1991 р. у Перський затоці – як симулякр) може призвести на перетворення гуперреальності у єдину самодостатню реальність.

У інтерпретації Ж. Дельоза «симулякр» є «системою, в якій відмінне співвідноситься з відмінним через посередництво самої відмінності» [5, с. 334]. Заперечуючи Платонівську традицію надавати реальним речам та феноменам статус малозначущих та блідих копій «вищих», «ідеальних» прекрасних прообразів, Ж. Дельоз наголошує: усе стало симулякром. «Річ – це сам симулякр, симулякр – це вища форма; труднощі для кожної речі полягають в досягненні свого власного симулякра, його стану знака, погодженого з вічним поверненням» [5, c. 91]. Підкреслимо, що під симулякром розуміється не проста імітація, але, перед усім дія, «у силу якої сама ідея зразка або особливої позиції спростовується, відкидається» [5, с. 93]. Таким чином, Ж. Дельоз формує підвалини розуміння соціосимеозіса як ключового механізму породження соціальних смислів у добу постіндустріального суспільства і, разом із Ж. Бодрійаром, обґрунтовує уявлення про символ як дисгармонізуючий фактор політичної реальності.

Власну версію соціоконструктивізму розробив П. Бурдьє. Його концепція «структуралістського конструктивізму» базується на двох ключових припущеннях. Згідно з першим, структуралістським, «в самому соціальному світі… існують об’єктивні структури, незалежні від свідомості й волі агентів, здатні спрямовувати чи придушувати їхні практики або уявлення» [4, с. 181]. Згідно з другим, конструктивістського, «існує соціальна ґенеза схем сприйняття, мислення й дії, що є складовими частинами габітусу та… соціальних полів» [4, с. 182], де габітус – це структури людської суб’єктивності («історія тіла, що здійснилася»), а соціальне поле – історія, об’єктивована у формі інститутів («історія речі, що здійснилася»). Іншими словами, конструктивізм П. Бурдьє розуміє соціальний світ й, зокрема сферу політики як його невід’ємну складову, як дії людей, обумовлені життєвим досвідом й процесом соціалізації, що формують соціального агента як істино практичного оператора конструювання об’єктів. Отже, за П. Бурдьє, головним механізмом конструювання соціального світу є перманентна зустріч та взаємодія габітусу та поля, в результаті чого формується специфічний різновид влади, яку соціолог назвав «символічною». Визначаючи зміст цього поняття він вводить у науковий обіг дефініції «політичний фетиш», «символічний вплив», «символічне домінування», «символічний капітал». Причому остання категорія є ключовою для розуміння всієї концепції П. Бурдьє.

Полісмислова структура символів підказала П. Бурдьє ідею про те, що головний капітал постіндустріального суспільства за своєю природою є символічним. Під ним соціолог розуміє складну констеляцію ресурсів освіти, престижу, публічного впливу, репутації, популярності, суспільного визнання тощо. Утім, на відміну від фінансового капіталу, який можна сформувати та позбутися за досить нетривалий час, придбання символічного капіталу потребує затрати частини людського життя. Але й використовують символічний капітал довгостроково. Увібрав у себе все різноманіття соціокультурних відмінностей, символічний капітал стає вирішальним фактором у визначенні позиції людини в соціальному просторі. За П. Бурдьє, символікою насичений увесь соціальний простір і вся поведінка людини. Причому, мова йде не тільки про «зовнішні» символи – прапори, герби тощо, але й про символіку «внутрішню», яка міститься в діяльності й у тканині пізнавальних та інших образів, пов’язаних з мовою в широкому сенсі. На думку П. Бурдьє, ці символічні системи породжують більше «дивідендів», аніж «інвестованим» концептуальним капіталом. Тобто символ відбиває ситуацію, яка не встигнула вилитися в конкретні знання, образи тощо. Отже, символ є основним структуроутворюючим елементом діяльності й пізнання. Запропонований П. Бурдьє підхід допомагає осмислити специфіку функціонування символіки, процес перетворення її в суспільну силу, що впливає на свідомість людей, а також виявити механізми соціокультурної динаміки, людської творчості й творення.

Досліджуючи феномен символічного капіталу П. Бурдьє розкриває таємний потенціал символічної влади. На його переконання, символічна влада конституює даність через мову, яка примушує людей бачити та вірити, що підтверджує, або трансформує бачення світу, і тим самим впливає на світ. «Це майже магічна влада, що надає можливість здобути еквівалент того, що здобувається силою фізичною, або економічною» [11, c. 170]. Символічна влада у П. Бурдьє – це особливий спосіб завоювання та закріплення влади, при якому у процесі змагань за «право встановлювати ієрархію принципів ієрархії» [12, с. 410] використовуються різноманітні риторичні прийоми, відбувається експлуатація самих різноманітних образів, здійснюються спроби монополізації колективної істини.

Таким чином, клас управлінців реалізує символічну владу через символічне насильство, під яким розуміють опосередковане примушення до певного типу політичної культури, електоральної поведінки та соціальних практик. Звідси, розпорядники символічного капіталу є основними замовниками ідеологічної продукції. У свою чергу, механізм перетворення суб’єктів політичного та державного управління на суб’єкти символічного домінування полягає у забезпеченні підтримки широких мас у виборчих кампаніях та закріпленні подальшого процесу легітимації влади через використання потенціалу політичної міфології та через звернення до арсеналу прийомів символічного конструювання (образ культурного героя, образ майбутнього, дихотомія «свій – чужий» тощо). У результаті, у масовій свідомості суб’єкти символічного домінування (Президент країни, лідери політичних партій, керівники регіонального рівня, тобто усі ті, хто отримує владу шляхом делегування) перетворюються на політичні фетиші. При цьому і політичні об’єднання, і окремі лідери відіграють дві ролі: пасивну та активну. Перша (пасивна) полягає у позначенні існування своїх довірителів. (Наприклад, Президент країни, підтриманий більшістю населення; спікер парламенту, обраний певною кількістю голосів народних депутатів тощо). Друга (активна) функція полягає у конструюванні різноманітних символів влади та їх експлуатації. У цілому, будь яке політичне рішення або дія політичних фетишів можуть бути визначеними як символічний акт. Аналогічні технології символізації працюють й у сфері регіональних відносин. Так, мер міста, обраний його населенням, перетворюється на тимчасовий політичний фетиш, активна функція якого проявляється зокрема у діях щодо присвоєння символів, які використовує центральна влада (гімн, герб, офіційна номінація, нагородження тощо).

Отже, П. Бурдьє дійшов до висновку, що символічна влада в постіндустріальному суспільстві споживання набуває статусу впливового фактору соціально – владних відносин [12, с. 405 – 411]. На відміну від структуралістського конструктивізму П. Бурдьє, А. Щюц, фундатор ідеї феноменологічного конструктивізму [6, с. 136] і його послідовники П. Бергер та Т. Лукман намагаються осмислити соціальний світ у його виключно людському вимірі з позицій практично діючих та конституюючих себе та себе у світі індивідів. На думку австрійського соціолога, будь – які факти з різних сфер реальності («життєвого світу» як світу повсякденності в уявленнях пересічних громадян та об’єкт, на який спрямована свідомість, як світ, що передує науковій рефлексії з одного боку, і «соціальної реальності» як сукупності культурних об’єктів та соціальних інститутів, у межах якої формуються природні установки звичайної людини, з другого), можуть трактуватися або як знаки, або як символи. У першому випадку вони входять у цілісну систему, яка представляє собою окрему сферу реальності, як сформовану закінчену область значень, а в другому – виводять за межі даної системи, вказуючи на іншу – трансцендентну по відношенню до неї реальність. І саме через процеси символізації, які А. Щюц розуміє як типізацію та ідеалізацію, відбувається набуття пересічною людиною соціального досвіду, який визначає її модель спілкування зі світом [7 – 8].

Продовжуючи розвиток ідеї А. Щюца про «інтерсуб’єктність» світу, який, за суттю, є результатом конструювання людської свідомості, П. Бергер та Т. Лукман визначають суспільство як суб’єктивну реальність, інтеріорізовану через соціалізацію. Суспільство в уявленні П. Бергера та Т. Лукмана – це безперервний та діалектичний процес, зміст якого полягає у тому, що люди через пізнання світу створюють його, а створюючи світ його пізнають [1]. Матрицею соціальних уявлень, за П. Бергером та Т. Лукманом виступають символи, які через соціальну комунікацію структурують певну соціальну реальність.

Як основний елемент соціальної взаємодії та соціальної реальності розглядають услід за А. Щюцем, П. Бергером та Т. Лукманом соціо – конструктивний потенціал символу Н. Еліас (символічні структури повсякденності) [9], Е. Гідденс (символ – складова соціального простору) [14 – 15], Х. Дункан (символ – ключовий механізм соціальної інтеграції та ієрархізації суспільства) [13] тощо.

Таким чином, постмодерністський напрям дослідження символічного зрізу політики намагається подолати обмеженість інтерпретативного та структуралістських підходів, так як перший тяжіє до суб’єктивізму та зайвої психологізації, а другий виокремлює людську індивідуальність із анонімних символічних структур і перетворює живу людину на безособову структуру. Крім того, відштовхуючись від напрацювань, виконаних у рамках комунікативістики та соціотворчого підходу, які намагаються пояснити, яким чином суспільство у результаті індивідуальних та колективних дій може змінюватися, визволяючись від панування анонімних сил, породжених самим суспільством, та яке місце у соціальній взаємодії займають системи «символічних цінностей», що виступають знаряддями «символічного панування» та «символічного насильства», постмодернізм наділяє символ властивостями інструменту відтворення гіперреальності – суб’єктивної реальності як єдино можливої форми існування постсучасного суспільства. І саме таке розуміння механізму формування політичного порядку у суспільстві через техніки соціо – семіозіса, як створення безмежних мереж соціальних комунікацій, наближує сучасний політикум до освідомлення політико – управлінського потенціалу символу як складової соціального простору та детермінанти політичного порядку.



Номер сторінки у виданні: 141

Повернутися до списку новин