Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Сучасний науковий дискурс щодо визначення поняття «політичні комунікації»





Віра ДАБІЖА, старший викладач кафедри міжнародної інформації Університету «Україна»

Денис КІСЛОВ, кандидат політичних наук, доцент кафедри маркетингу та реклами Київського національного торговельно – економічного університету

УДК 316.6:334.02:103.1

 

Анотація: у статті розглянуто основні підходи до визначення понять «комунікація» та «політичні комунікації» в сучасному науковому дискурсі й надано їх порівняльний аналіз.

Ключові слова: комунікація, політика, комунікаційна політика, політичні комунікації, інформація..

 

Аннотация: в статье рассмотрено основные подходы к определению понятий «коммуникация» и «политические коммуникации» в современном научном дискурсе и подано сравнительный анализэтих определений.

Ключевые слова: коммуникация, политика, комуникационная политика, политические коммуникации, информация..

 

Annotation: the article describes the main approaches to the definitions «сommunication» and «political communications» in the modern scientific discourse and the comparative analysis of these definitions is given.

Key words: communication, policy, communication policy, political communications, information..

 

У сучасних умовах домінування інформаційної складової розвитку суспільства важливого значення набувають контакти між субєктами й обєктами цілеспрямованого політичного дискурсу та впливу, між людьми й інституціями соціального життя, між владою й іншими структурами та організаціями. Налагоджена та стала система зв’язків між людьми й іншими інстанціями в наш час значною мірою забезпечена політичними комунікаціями.

Аналіз попередніх досліджень. Теоретичні основи політичної комунікативістики були закладені дослідженнями Н. Вінера, К. Шеннона, У. Уівера, а також філософськими працями Д. Белла, Г. Блумера, Дж. Гелбрейта, Дж. Гербнера, Н. Лумана, А. Моля, Т. Парсонса, Д. Рисмена, Ф. де Соссюра, А. Тоффлера, Ю. Хабермаса, Р. Якобсона. У витоків політичних комунікацій треба визначити таких дослідників як: Р. Бреддок, Г. Лассуелл, П. Лазарсфельд, М. Маклюен, Р. Парк. Суттєвий внесок в становлення цього наукового напряму зробили західні та російські вчені: Е. Аронсон, Ю. Буданцев, Б. Грушин, Б. Макмайер, Т. Іларіонова, В. Конецька, Ю. Петрунін, А. Соловйов, Ф. Шарков

та багато інших фахівців. Активні розробки в цьому напрямку ведуть українські вчені:

О. Дубас, О. Зернецька, Ю. Ганжуров, Г. Почепцов, В. Різун, М. Сомов, Ю. Шайгородський та інші фахівці.

Невирішені раніше питання частини загальної проблеми. Незважаючи на велику кількість публікацій дотепер залишаються невирішені деякі підходи до визначення понять «комунікація» та «політичні комунікації».

Мета публікації. Провести порівняльний аналіз різних дослідницьких та нормативних енциклопедичних джерел, в яких формулюються поняття «комунікація», «політика», «політичні комунікації», виробити підходи до з’ясування сутності поняття «політичні комунікації» та відобразити рівень сучасної наукової дискусії щодо цієї проблеми.

Основна частина. Початком наукових досліджень щодо визначення феномену політичних комунікацій варто вважати розробки з аналізу діяльності військово – пропагандистських служб, які з’явилися в провідних країнах світу в період Першої світової війни [1]. Але фундаментальні праці почали поширюватися значно пізніше – вже під час Другої світової війни в середині 40 – х років XX ст. Цей процес набув бурхливого розвитку з 50 – х років XX ст., що збігається у часі зі світовим становленням загальної теорії комунікації.

Сучасний науковий дискурс щодо визначення поняття «політичні комунікації» актуалізувався наприкінці XX ст. і продовжується дотепер у зв’язку з осмисленням природи політико – комунікаційних процесів в умовах інформаційно – технологічної революції та третьої хвилі глобалізації. Ці процеси поєдналися з прискоренням розвитку світових Мережевих систем.

З’ясування сутності та понятійного змісту категорії політичних комунікацій треба вести з аналізу її складових, насамперед, комунікації, як родового поняття. Сучасне вживання поняття «комунікація» має чимало визначень як загальнонаукового, так і різних галузевих спрямувань.

Порівняльний аналіз значної кількості визначення поняття «комунікація» свідчить про те, що тривалий пошук досконалої форми концепції цієї категорії з позиції формальної логіки, наукознавства, а також існуючих поглядів у філософії, соціології, політології, психології, в інформатиці та в інших наукових дисциплінах ще триває. На межі XXI ст. виникла та існує й зараз тенденція до диференціації принципів видових ознак цього предмета дослідження з позицій різних галузей знань [2, 3]. Такі тенденції диференціації поняття комунікації пов’язані з профілюючою орієнтацією дослідницьких пошуків. За Ю. Ганжуровим і М. Назаровим умовно ці тенденції можна поділити на медіа – орієнтовані та соціально – орієнтовані [1, 2]. А також, на наш погляд, варто виділити ще й такі диференціації: філософсько – орієнтовані, інформаційно – орієнтовані, економічно – орієнтовані та управлінсько – орієнтовані. Встановлені диференціації дозволяють узагальнити групи визначень поняття комунікації за її основними видовими ознаками та систематизувати ці дані у вигляді, що показані в таблиці 1.

У всіх із приведених в таблиці 1 тенденцій та підходів є своє раціональне зерно. Але в умовах становлення і формування інформаційного суспільства соціально – політична спрямованість поняття «комунікація» стає все більш актуальним завданням. Саме це виводить поняття комунікації на розуміння категорії «політичні комунікації» [4].


Таким чином поняття «комунікація» як науковий, практичний та правовий термін і самостійним напрям досліджень своїм останнім черговим народженням зобов’язане XX ст., хоча вивчення реальних проблем комунікації було започатковано ще Платоном [5]. Саме слово походить від латинського «communicatio», що означало дуже широку гаму понять: повідомлення, зв’язок, передача, бесіда, розмова, сполучення, а також – робити спільним, спілкуватися тощо [6]. Згодом це слово, з одного боку, набуло більш широкого загальнопонятійного змісту, а з іншого – отримало більш вузькі галузеві й прикладні тлумачення. Це сталося тому, що комунікація в широкому розумінні – це одна з основ людської діяльності, і одночасно, це слово є конкретним терміном в багатьох наукових дисциплінах, в техніці, технологіях, в різних галузях господарської діяльності людини [7, 8].

В середині ХХ ст. філософська думка булла спрямована на розвиток комунікативної теорії, яку деякі дослідники ставлять в основу будь – якої спільноти, в тому числі, держави, цивілізацій і надцивілізацій, нових культурологічних, медійних та мережевих структур. Зокрема, нові парадигми філософських, психологічних і соціологічних теорій пов’язують такі поняття як: «буття», «свідомість» та «комунікація» в єдину систему послідовно визначених та найважливіших у творенні основних напрямків сучасної філософської думки [9, 10].

Сучасні фахівці різних цивілізаційних шкіл та культурологічних напрямів визначають, що в наш час формулюється глобальна парадигма для ХХІ ст., яке вважається ними «століттям комунікативного простору», щодо якого необхідне нове «детальне філософське осмислення» на основі цілого спектра нових методологій задля його поглибленого вивчення [11].

Різні автори багатьох галузей знань принципово по – різному тлумачать зміст поняття комунікації, використовуючи цей термін в багатьох працях з політичних, соціологічних, психологічних, філософських, біологічних, технічних та економічних наук [7, 12, 13]. Деякі автори вбачають цілу структуру підходів до визначення понятя «комунікація», розробляють структуру класифікації цього терміна тощо. Серед таких підходів виокремлюють наступні:

– інформаційний;

– лінгвістичний;

– фізичний;

– філософський;

– психологічний;

– соціальний;

– економічний;

– технічний [6, 8].

Окрім того, виділяють чотири основні функції комунікації, які також є характерними зокрема і для політичних комунікацій. В узагальненому вигляді це такі функції:

а) інформативна – передача істинних або хибних даних;

б) інтерактивна – спонукальна форма взаємодії між людьми, у тому числі, переконання, узгодження тощо;

в) перцептивна – сприйнятлива щодо розуміння один одного та знаходження порозуміння;

г) експресивна – збуджувальна або мінлива щодо характеру емоційних переживань [13, 14].

К. Дойч відмічає, що чим організованіше стає суспільство в цілому, тим швидше і більше зростає потреба в комунікації, як «соціально стандартизованій системі символів», що включає, на його погляд, мову і будь – яку кількість інших додаткових кодів: малярство, рахування, абетки тощо. Коди при цьому містять у собі інформацію, що зберігається в матеріальних засобах її збереження, в тому числі, в бібліотеках, редакціях, ЗМІ, видавництвах, скульптурі, шляхових знаках та розмітках, різних базах даних тощо [15]. Комунікація розглядається як система зв’язування відносин між індивідами, індивідами і суспільством, індивідами й інституціями, суспільством і державою, індивідами і державами тощо. Окрім того, що комунікації забезпечують передачу, обробку та трансформацію інформації з усіма їх функціями, вони ще формують, за визначенням В. Бебика, «ауру комунікації», яка поки що не піддається методам формалізації текстовими знаками, але постійно відчувається на тонких біоенергетичному, глибиннопсихологічному та інтуїтивному рівні [16, с. 33]. Це також зв’язок між людиномашинними системами та їхніми елементами, складовими тощо; це – зв’язок між реальним і віртуальним; це методи та засоби зв’язків і взаємодії, обмінів даними, в тому числі, в автоматичному режимі [17].

Таким чином, поняття комунікації постійно збагачується новими рисами та суттєвими ознаками і тому потребує постійного осмислення, періодичного доповнення й уточнення. Виникає необхідність вдосконалення цього визначення та його складових. Особливо це стосується різних видових понять, таких як: політичні, соціальні, масові, маркетингові та інші комунікації. З наведених у таблиці 1 визначень може бути встановлено, що феномен комунікації визначається такими основними ознаками як:

– стан;

– система;

– процес;

– засіб зв’язку;

– засіб переміщення;

– діяльність тощо.

Універсалізація поняття комунікації в принципі неможлива, як і таких загальних понять: політика, міжнародні відносини, інформація тощо. Окрім того, на сьогодення здійснилося відокремлення таких понять як «комунікація», «інформація» та «спілкування» тощо в межах своїх істотних ознак в логічному та онтологічному вимірах.

Не розглядаючи принцип формування та визначення вищезгаданих і споріднених з комунікацією понять, лише вкажемо, що вони є самостійними тому, що спілкування здійснюється через комунікації як соціальний або природній акт. Інформація – це така субстанція, що може циркулювати в комунікаційних системах відповідного призначення, а комунікації здійснюють функцію їх зонування. Тому деякі визначення комунікації, наприклад, не є адекватними й коректними в науковому сенсі сучасного дискурсу або є застарілими. Якщо залишити тільки адекватні сучасному розумінню феномену комунікації основні та істотні ознаки загального характеру, то можна презентувати наступне визначення цього поняття.

Комунікація – це природносоціальний феномен, який у глобальнокосмічному вимірі є складним, багаторівневим симбіозом людинотехнічних систем, мережевих систем, зв’язків і процесів пересування будьчого та будького у часі й просторі, у тому числі, передача, розповсюдження, прийом і збереження символів штучноприродного походження всіх форм буття.

Складовими загальної комунікації виступають галузеві, спеціальні, технологічні та інші комунікаційні потоки (напрямки) різних сфер людської життєдіяльності, у тому числі, політичні, масові, наукові, соціальні, управлінські комунікації та їхні комбінації й різновиди. Формулювання визначень щодо комунікаційних напрямів варто здійснювати за єдиною методологічною основою.

У межах цієї статті визначальною виступає такий різновид комунікації як «політичні комунікації». Кожна політична система, як і кожна політична сила, розгортає власну мережу політичних комунікацій відповідно до своїх можливостей, ресурсів і потреб. При цьому політичні комунікації таких систем і мереж безпосередньо залежать від рівня соціальнополітичного розвитку, технічного, технологічного та культурологічного стану суспільства. Базова ідеологія політичної системи, незалежно від того є вона визначеною або невизначеною, в цілому буде обов’язково впливати на політичні комунікації (держави, регіону, нації, партії тощо).

Політичні комунікації як поняття та категорія повинні надавати постійні та перманентні відповіді на виклики сучасності, що є наслідками від динамічних трансформацій суспільних відносин, кризових явищ та невизначеностей. Суперечності складних суспільних процесів обумовлюють принциповий науковий дискурс і навколо поняття «політичні комунікації». Вони, з одного боку, є продовженням дискурсу навколо поняття «комунікація», а, з другого боку, є результатом досліджень феномену політичних комунікацій як поняття та категорії. Їх вивчення повинно рухатись одночасно з двох боків: як з позиції родового поняття «комунікація», яке розглянуто вище, так і з позиції визначення поняття «політика».

Політика, як суспільне явище, стосується широкого кола проблем і конкретних завдань досягнення політичної влади: формування та функціонування політичних організацій; забезпечення політичної діяльності суспільства, політичних партій, громадських організацій; встановлення взаємовідносин поміж собою суспільних класів, соціальних груп і еліт у державі та в цих організаціях; підтримка міжнародних відносин і правових питань свободи, прав і обов’язків громадян тощо.

Варто погодитися з визначенням політики у загальному вигляді в трактуванні Ю. Шайгородського як «сукупності знань, ідей, дій, результатів розкриття сутності політичного життя, механізмів його організації й контролю над політичним життям суспільства і держави у внутрішньому та зовнішньому вимірах» [18, с. 31]. Таке, дещо абстрактне, визначення дозволяє розглядати й політичні комунікації з позиції виконання ними основних функцій, що обумовлені приведеним вище визначенням, у тому числі, фактором боротьби за владу, а також боротьби за вирішення політичних конфліктів, ролі держави у відношеннях соціальних структур (класів, прошарків, верств, груп населення тощо), політичних партій та управлінських структур суспільства, а також особистостей.

Вказане визначення не суперечить існуючим трактуванням політики, а саме:

– як відносини між класами, соціальними групами, партіями, угрупуваннями щодо специфічної боротьби за владу;

– як ототожнення її з іншими соціальними явищами (планування, влада, держава тощо);

– як пояснення її сутності через функції – управління, збереження системи, ведення воєн, підтримання порядку та міждержавних відносин, контролю тощо;

– як визначення її через цілі, інтереси тощо [6, 8].

Усі зазначенні трактування розкривають аспекти політики, але не є цілісними і тому не можуть бути універсальними [18]. Отже політичні комунікації теж охоплюють усі ці вказані аспекти політики, а також здійснюють функцію їх взаємодії з економікою, соціологією, релігією, психологією тощо через відповідні видові комунікації (економічну комунікацію, психологічну комунікацію тощо).

Окрім того, деякі вітчизняні дослідники, зокрема Л. Балабанова та О. Крутушкіна розробили узагальнені схеми визначення терміна «комунікація» з кількох джерел, але все одно з відповідним галузевим (економічним) спрямуванням [19].

 

Що стосується безпосереднього політичного дискурсу в країні та за її межами, то визначення поняття «політика» має не менше розбіжностей як по суті, так і в підходах. Починаючи з перекладу трактування політики Аристотелем та закінчуючи врахуванням сучасних політичних реалій, визначення цього поняття теж постійно відновлюється.

Деякі вітчизняні та іноземні монографії, підручники та навчальні посібники навіть уникають безпосереднього визначення політики як поняття чи категорії. Тому в таблиці 2 представлені основні напрями розуміння політики як невід’ємної сфери сучасної людської діяльності.

Аналіз наведених в таблиці 2 визначень політики свідчить, що дискурс відносно цієї категорії теж триває, особливо, серед західноєвропейських вчених. Найбільшого поширення отримало у вітчизняних джерелах визначення політики, що зустрічається в найбільш авторитетних виданнях. Основні підходи до визначення поняття «політичні комунікації» представлені у вигляді порівняльного аналізу в таблиці 3.

 

При цьому треба визначити, що термін «політичні комунікації», представлений у множині по аналогії з іншими спорідненими видовими термінами, наприклад, «масові комунікації». Такий підхід достатньо аргументовано з логічних та лінгвістичних позицій обґрунтований у роботах О. Зернецької [20]. Автори розуміють, що представлений метод аналізу не є остаточним, універсальним і тим більше вичерпним. Але такий метод табличних порівняльних співвідношень, що використовувався і раніше з приводу оцінки понятійнокатегоріального апарату в різних дослідженнях з багатьох дисциплін, особливо економічних, – дає загальну картину як рівня, так і широти, багатовекторності основних тенденцій розуміння феноменів та явищ, що вивчаються [7, 14, 19].

При розбудові вибіркових визначень поняття «політичні комунікації» використана така сама методологія, як і до аналізу дискурсу щодо понять «комунікація» (таблиця 1) і «політика» (таблиця 2). Варто врахувати, що в деяких джерелах як тотожне розглядається поняття «комунікації політичні» і така практика зараз поширюється, хоча тотожність в цьому випадку є теж дискусійною [20]. 

Удосконалення та збільшення сфери охоплення міждисциплінарних підходів разом з додатковим синтезом різних апаратних елементів розбудови, табличноописових моделей, надає змогу провести значно ширший, перехресний порівняльний аналіз смислових акцентів як базових понять, так і цільового поняття «політичні комунікації».

Вважається, що сучасний зміст терміна «комунікація» надав у 40ві роки ХХ ст. фундатор кібернетики Н. Вінер [21, с. 22]. Але формування саме теорії політичних комунікацій розпочав у той же час К. Дойч. Він вважав, що політична система або політика і є особливою формою інформаційнокомунікаційних обмінів [22, с. 14]. У таблиці 3 представлені основні аспекти формулювань щодо сутності політичних комунікацій західних і вітчизняних дослідників, які працювали над проблемами теорії політичних комунікацій.

У зв’язку з великими розбіжностями у визначенні основних понять в теоріях політичних комунікацій, частина авторів розробок з політичних комунікацій сьогодення (монографій, статей, підручників) уникають безпосередніх і чітких визначень у своїх творах, надаючи лише перелік відомих їм опосередкованих формулювань [23].

Деякі закордонні автори, а також українські фахівці: О. Дубас, М. Сомов та інші намагались описати сутність цієї категорії через різні приклади, історичні тенденції, функції тощо, тобто – опосередковано [22, с. 15, 16; 24, 25].

У авторському баченні політичні комунікації це складна сукупність процесів, методів, актів циркуляції, передачі, обміну та взаємодії між різними елементами політичної системи: державою, політичними силами, громадянським суспільством, групами населення та індивідами тощо, яка формує напрями цивілізаційного розвитку людства.

В умовах підвищення динаміки суспільного розвитку виникає розмаїття політичних систем та поширюються можливості інститутів влади щодо виконання ними управлінських функцій [23]. Отже, в загальних системах спілкування значення та роль політичних комунікацій теж зростає [7, 22, 25]. Політичні комунікації як процес означають, з одного боку, з позиції суб’єктакомунікатора, – свідоме формування та насичення інформації політичним змістом. А з другого боку, з позиції об’єкта комунікації (індивідів, мас, прошарків і верств суспільства), – навчання усвідомленому сприйняттю, тлумаченню, аналізу та засвоєнню різноманітних політичних повідомлень, у тому числі, політичної кампанії під час виборчих перегонів.

Політичні лідери та органи політичних засобів масової інформації та комунікації (ЗМІ та ЗМК) повинні розглядати політичні комунікації не тільки як засіб PR, а як політичний і економічний імператив розвитку держави, нації, громадян особливо під час формування в країні інформаційного суспільства. Отже, на основі аналізу сучасного наукового дискурсу навколо проблем визначення поняття «політичні комунікації» та складових, що наглядно представлені в таблицях 1, 2, 3, зробимо наступні висновки.

Висновки та перспективи подальших досліджень.

1. Науковий дискурс щодо понятійнокатегоріального апарату політичних комунікацій триває та буде продовжуватись далі, поглиблюватись в процесі розвитку політичних систем.

2. Політичні комунікації, як реальність, постійно вдосконалюються, набувають нових ознак, рис і можливостей. Вони суттєво розширюють дієвість систем державного управління.

3. Суттєве постійне поширення функцій та змістовних основ політичних комунікацій потребує подальших досліджень і наукових розвідок, осмислення взаємозв’язку означених вище комунікаційних процесів як з іншими різновидами комунікацій, так і з внутрішніми явищами політики: політичними інтересами, політичними цінностями тощо.

4. Загальні зміни, що відбуваються в процесі глобалізації, в сфері ЗМІ, в інформаційнокомунікаційних технологіях тощо не завжди оперативно й адекватно осмислюються в наукових дослідженнях сьогодення. Це стосується й феномену політичних комунікацій. Отже, науковій спільноті треба приділити більше уваги глибині та якості відповідних досліджень з урахуванням причин і наслідків, принципових змін і трансформацій соціокультурного, технологічного, гуманітарного характеру, що мають суттєвий відбиток у політичних процесах.

5. В основі дійсно демократичної моделі політичних комунікацій, що повинні сформуватися в Україні, буде встановлено рівноправний, прозорий і відвертий діалог та обмін політичною інформацією в умовах ефективного функціонування політичних комунікацій між владою, політичними силами та громадським суспільством й індивідами.



Номер сторінки у виданні: 146

Повернутися до списку новин