Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Медія і політична культура. Практика Польщі у світлі міжніродних стандартів





Лонгін ПАСТУЩЯК, доктор політичних наук, професор, професор Академії Фінансів (Варшава), маршалек (спікер) Сенату Речі Посполитої V каденції (2001–2005), Польща;

Переклад з польської: кандидат політичних наук Галактіонова І. В.

 

Анотація: статтю присвячено розгляду актуальних проблем сучасних засобів масової інформації у Польщі. Розглянуто відносини між медіа і політиками, політичними партіями та польським суспільством. Порівнюється вплив медіа на формування політичної культури польських громадян і громадян країн Європи та Сполучених Штатів Америки. Автор доходить висновку, що діяльність сучасних польських медіа не сприяє розвиткові політичної культури у суспільстві і навіть шкодить іміджу країни у світі.

Ключові словазасоби масової інформації, політика, суспільство, журналістика, публіцистика, демократія, плюралізм, політичні партії,медіакратія, четверта влада..

 

Електронні і друковані медіа у багатьохкраїнах впливають на настанови громадян

і рівень політичної культури. Виникає таке враження, що цей вплив в Польщі є більшим і помітнішим, ніж у країнах, які мають давніші демократичні традиції і стабільну політичну

культуру. У Польщі легше, ніж у багатьох інших країнах, можна помітити зв’язок між рівнем медіа і рівнем свідомості суспільства [1]. Як слушно зазначила Магдалєна Шпунар, у ситуації, коли кожен другий поляк не має викристалізуваних політичних поглядів, «сила медіа виглядає вражаючою» [2].

Вальтер Ліпман у своїй класичній праці «Public Opinion» від 1922 року звернув увагу на те, що об’єктивній світ є поза рівнем свідомості більшості людей, які формують свій образ світу на основі медіа. У той самий час Ліпман застерігав, що преса впливає на формування стереотипів і часто невластивих настанов у суспільстві [3].

Цю статтю автор пише з позиції магістра журналістики, політика, науковця, читача і перш за все громадянина, який занепокоєний рівнем політичної культури в Польщі. Автор не поділяє досить поширеного погляду у нашому суспільстві щодо того, що за всі клопоти в Польщі відповідальні «велосипедисти і публіцисти» (польський крилатий вираз – прим. перекл.), але вважає, що існує зв’язок між рівнем суспільної свідомості і рівнем засобів масової інформації.

У наслідок суспільно – політичної трансформації в Польщі відбулася революція у світі польських ЗМІ. Відбулася зміна власників, функцій, а також зміна поколінь журналістів.

У двох середовищах відбулися найбільші зміни осіб – серед політиків і серед журналістів. Після 1989 року до журналістики прийшло багато малодосвідченої молоді, серед якої переважно були так звані репортери, які гналися за «news», сенсаціями, оскільки саме таких матеріалів від них очікували видавці. Від цього страждала публіцистика, зокрема глибока публіцистика. Вона потребує знань, досвіду, а знання і досвід потребують часу. Цього не вистачало цій молоді, яка не була зіпсована роботою в медіа у попередній системі і зараз отримала шанс працювати в журналістиці. Це негативно позначилося на рівні польських засобів масової інформації.

Чи впливають медіа на поведінку і настанови громадян? Питання виглядає риторичним, хоча  медіа стверджують, що не мають наміру нічогонав’язувати слухачам і читачам, а самі слухачі і читачі неохоче визнають, що піддаються впливові засобів масової інформації. У дійсності кожен знаходиться або під безпосереднім впливом ЗМІ, або опосередковано за допомогою інших людей, погляди яких формуються світом медіа.

Телебачення тут має більший вплив на глядачів, аніж друковані медіа на читачів. Телебачення одразу охоплює мільйони споживачів ідентичною інформацією чи коментарями. Газета ж охоплює обмежене коло читачів, оскільки багато осіб в Польщі просто не читає газет. Більшість дивиться, хоча не завжди слухає, аніж завдає собі клопіт читанням.

Працівники ЗМІ, як пише професор Анджей Ходубскі, «все частіше продукують поведінку, цінності, що суперечать ідеалам дійсності глобального громадянського суспільства, які формуються. Вони свідомо легковажно ставляться до цінностей толерантності, зміцнення субкультур, засад співіснування, спільної творчості, компромісів, і виступають в ролі авторитарних диктаторів» [4].

Політичні настанови і політичну культуру медіа формують у багатьох країнах. Доріс А. Грабер пише, що в Сполучених Штатах медіа мають важливу роль в процесі політичної соціалізації, у поширенні і прийнятті окреслених «норм, засад, структур, які керують політичним життям» [5].

Колишній генеральний прокурор США Ніколас Катценбах на міжнародній конференції у Зальцбургу, що була присвячена відповідальності засобів масової інформації, говорив між іншим про таке: «Якщо йдеться про влив на сучасне суспільство, зокрема суспільство Сполучених Штатів, телебачення неможливо порівняти з жодним іншим технічним винаходом. Воно призвело до глибоких змін у нашій політичній системі – змін, наслідки яких ми навіть ще не до кінця усвідомлюємо» [6].

Катценбах далі стверджує, на щастя або на жаль, телебачення повністю витіснило політичні партії в ролі головного посередника між федеральним урядом США і громадянами. Мас – медіа як в Польщі, так і в цілому світі відрізняються, але й мають також спільні риси: усі вони якимсь чином грають роль у масовій комунікації. «Адже важко, – пише Марек Мрозовскі, – було б віднайти якесь поле або прояв діяльності медіа, про який можна сказати, що він зовсім «не має мети», тобто не має наміру впливати у якийсь спосіб на споживача. Так само важко було б знайти якусь категорію споживачів, або окремих осіб, про яких можна було б сказати, що контакт з медіа не лишає у них психічно жодного сліду, що медіа зовсім їх «не стосуються». Тим більше, що брак будь – яких ознак, які вказують на зміни настанов і поведінки серед споживачів засобів інформації, науковці вважають не як доказ «імпотенції» медіа, а як свідоцтво їхньої сили в якості охоронця status quo» [7].

У зв’язку з тим, що ми щодня піддаємося впливові величезної кількості інформації, в тому числі такої, що подібна до сміття, не належимо до добре поінформованих суспільств. Професор Кристина Докторовіч, фахівець з медіа Університету Сілезького, писала, що «потік інформації нас бомбує, але чим більше телевізійних каналів з’являється, тим менше можна щось подивитись. Через конкуренцію інформація скорочується, перевага надається тим повідомленням, які мають екстремальний і сенсаційний характер, а менш доступні для розуміння коментарі та аналітика подаються обмежено. Пересічний громадянин не розуміє, про що йдеться і навіть суспільно – політичні тижневики вдаються до скорочень» [8].

Єжи Палош, фахівець з медіа гуманітарного факультету Гірничо – металургійної Академії, стверджує, що в головному медійному напрямі у Польщі домінують таблоіди. «Аби зрозуміти глобалізований світ, – пише він, – потрібна обізнаність, якої пересічна людина не має. Саме тут з’являються спеціалісти простих рецептів. Таблоід все пояснить у кількох реченнях. Послужливий політик, який і сам небагато знає і ще менше розуміє, але покаже, хто винен у ситуації. Дискусія потім захлисне вулиці» [9].

У польських медіа часто важко відокремити інформацію від авторського коментаря. «На жаль, – пише Магдалєна Шпунар, – сумлінна журналістика деформується, замість того, щоб інформувати про проблеми сучасності, інформація перетворюється на товар і прикрашає повідомлення за рахунок зменшення значення проблем, про які має розповідати» [10].

У польських медіа серйозні теми, поглиблені аналітичні матеріали щоразу все більше витісняються другорядними темами, проте більш «ходовими», як, наприклад, особистісні конфлікти між політиками і соціальні патології. Важливі проблеми ігноруються у засобах інформації і в публіцистиці «Уряд, держава, криза зникли з медіа. Замість «економія, дурню!» польські медіа кажуть «Зьобро, дурню» (мається на увазі польський політик Збігнєв Зьобро – прим. перекл.). Бунт і виключення зьобристів – це сьогодні єдина важлива тема (зьобристи – послідовники Збігнєва Зьобро; тут йдеться про виключення Збігнєва Зьобро, Тадеуша Цимяньскєго і Яцека Курскєго з лав партії «Право

і Справедливість» і утворення в наслідок цього нової політичної партії «Солідарна Польща Збігнєва Зьобро» – прим. перекл.). Внутрішнє життя ПіС (націонал – консервативна політична партія «Право і справедливість» – прим. перекл.) для польського публічного життя стало тим, чим є для деяких підлітків комп’ютерні ігри. Справжнє життя йде повз них» [11].

Читаючи, слухаючи чи дивлячись польські медіа з’являється враження, що вони живляться подібними темами і вступають у полеміку між собою, щоб створити ілюзію плюралізму.

Про надмірне братання політиків з таблоідами застерігав Томаш Ліс (авторитетний у Польщі тележурналіст – прим. перекл.): «Протягом останніх років попід руку з бульварними виданнями йшли наші всі найважливіші політики, були загравання, були зіткнення, були милі жести. Не підбиваю наших політиків, аби йшли з бульварною пресою на відкрите зіткнення. Знаю, що вони не знають, чим на практиці пахне свобода слова в бульварному виданні. Закликаю лише, щоб зі свинством не загравати, і зі свинством не обійматися. Оскільки воно (свинство) нічого так сильно не прагне, як акту легітимізації з боку найважливіших осіб в державі. Ми з бульварним виданням? Адже честь нам віддають найважливіші люди у Польщі» [12].

Оскільки в Польщі є таке прислів’я – хто має телебачення, той має владу, триває боротьба за політичний контроль над медіа як електронними, так і друкованими. Ця справа викликає багато емоцій і багато політичних суперечок. Бета Ромішевска, фахівець з медіа Університету Марії Кюрі – Склодовської в Любліні пише, що радше можна говорити «не про контроль, а про вплив правлячих партій на деякі медіа. Під таким впливом перебувають публічні телевізійні і радіо канали. Це є наслідком системи формування складу Регіональної ради радіомовлення і телебачення, наглядових і програмних рад. Тут з дотриманням закону є можливість політизації і партизації медіа, і кожна партія або правляча коаліція охоче цим користується і не зацікавлена у зміні цієї ситуації. Безпосередній формальний вплив правлячих зараз осіб в комерційному плані є мізерним, але варто звернути увагу на те, що нещодавно Громадянська платформа (політична партія – прим. перекл.) зробила небезпечний крок у напрямі збільшення впливу на медіа за допомогою зміни у законі про доступ до публічної інформації» [13].

Уже давно у Польщі говорять про надмірну політизацію, якщо брати ширше – про партизацію публічних медіа, зокрема телебачення і радіо. Коли у листопаді 2011 року було звільнено керівника каналу TVP 1 Івону Шималлу, у своїй заяві вона розкритикувала владу публічного телебачення, закинувши їй політизацію, кумівство і некомпетентність. «Протягом багатьох років, – написала вона у заяві, – маємо справу з практикою наїздів на TVP груп політруків, які нищать нашу роботу і міжлюдські стосунки» [14].

Гарантією департизації публічних медіа мали бути конкурси на керівні посади, як це було зазначено в оновленому 2010 року законі про медіа. На практиці насправді засади цього закону не виконувались. Прихильність медіа до політичних партій викликає невдоволення у частини суспільства, яке подекуди набирає характеру ексцесів. Наприклад, під час різних публічних заходів журналісти, їхні автомобілі та оператори зазнають фізичних нападів. Напади, як писав Даніель Пассент, є проявом «невдоволення роботою медіа, а зокрема їхньої частини, яку називають мейнстрімом або салоном» [15].

Польські меді дуже полюбляють висвітлювати і роздмухувати різного роду політичні та персональні конфлікти, а найбільше уваги вони приділяють персонально – політичним конфліктам. Так було у випадку Качинського і Жьобри, Туска і Схетини, Міллєра і Палікота. «Конфлікт Дональда Туска з Гжегожем Схетиною, якому було присвячено сотні статей і телевізійних програм, не має істотного значення, бо на підтримку гіпотези, що Схетина є запальним реформатором, а Туск виляючим, дріб’язковим боягузом, немає жодних певних фактів» [16].

Медіа охоче підтримують конфлікти, наголошуючи на різниці між сторонами суперечки. Так було, наприклад, до й після заходів з нагоди Свята Незалежності у листопаді 2011 року. Замість того, щоби запускати тезу, що 11 листопада є спільним святом незалежно від партійно – політичної орієнтації, медіа спекулювали на темі можливих зіткнень різних груп маніфестантів.

Від відповідних настанов громадян залежить якість демократії і якість інтеракції «суспільство – влада». Медіа мають вплив на процес політичної соціалізації, на пізнання і прийняття звичаїв і засад функціонування політичної системи в конкретній країні. Громадяни настільки рішуче підтримують уряд, наскільки він має міцну легітимацію. Медіа грають важливу роль в цьому процесі політичної соціалізації. Очевидно, що вплив окремих медіа є дуже різним. Цей вплив на настанови громадян може бути як позитивним, так і негативним. Медіа можуть впливати, наприклад, на політичну апатію, на ріст рівня злочинності, цинізму, песимізму.

Медіа часто називають «четвертою владою». Відповідником цього визначення в Сполучених Штатах є термін «медіакратія». Медіа полюбляють називати себе четвертою владою, хоча публічно говорять про те, що їх головним завданням є інформування суспільства. У реальності медіа виконують багатофункціональну інформаційну, пояснювальну, контролюючу, розважальну і бізнес роль.

Медіа є постачальником інформації від джерела до споживача, тобто слухача і читача. Погано, якщо медіа самі створюють інформацію, що трапляється не тільки з нагоди першого квітня. Свій бізнес – інтерес вони подають під прикриттям об’єктивної інформації. Слабкою стороною медіа є надмірна концентрація уваги споживачів на сенсаціях, злочинах і катастрофах. До цієї ж категорії треба віднести також інформацію з так званої категорії «human interest» (людських інтересів – з англ., прим. перекл.). Тут йдеться про людські нещастя, незвичні хвороби, надзвичайні людські переживання тощо.

Крім того медіа виконують важливу контролюючу і слідчу функцію, вони викривають корупцію, вказують урядові на занедбання у різних галузях життя: у галузі охорони здоров’я, житлово – комунальному господарстві, умовах праці, умовах життя громадян. Медіа можуть дати привід для реформи структури уряду і самоврядування.

Якщо придивитись, медіа можуть впливати на якість правлячого класу через подання інформації про кандидатів до вибірних урядів. Можуть також вколоти політика, який хоча й є компетентним, але недоброзичливо ставиться до медіа. Як висловився один з польських політиків, політика можна вбити газетою.

Медіа вирішують, яку саме інформацію подавати споживачеві, а яку ні. Застосовують таким чином автоцензуру. Потенційно це є загрозою для свободи слова і об’єктивності. Засобом від такої загрози може бути лише політичний плюралізм і свобода вибору медіа для глядача і читача. На жаль, як висловився професор Кароль Модзелєвскі, в Польщі «немає цензури, немає диригента, але є хор, оскільки усі тримають у руці одні й ті самі ноти» [17].

На курсах журналістики говориться про те, що медіа мають свою певну місію, яка в свою чергу втілює високі цілі, як, наприклад, інформування, поширення правди, популяризація етичних цінностей в усіх сферах суспільного і політичного життя. «Сьогодні, – пише професор Даріа Наленч, – у настановах і поведінці журналістів немає етосу, що сформувався протягом років боротьби за свободу і змагань з диктатурою. Проте це не означає, що немає ідейної поведінки, спричиненої вищими цінностями, а не тільки комерційними цілями. Сьогодні, коли можна сказати будь – що у довільній формі, коли можна навіть заплювати будь – кого, зокрема у брутальному політичному суперництві, поле для місії я вбачаю у сфері моральності і боротьби за толерантність. Сфера моральності часто викликає агресію і у сперечці з цього приводу може навіть полетіти каміння з бруківки» [18].

Польські медіа досить часто подають неправдиву інформацію. Спростування натомість дають дуже неохоче. Бувають навіть випадки, коли вони не виконують рішення суду про публікації вибачень. Цьому сприяє вердикт Найвищого Суду, який проголошує, що автор неправдивої інформації не несе відповідальності якщо зможе довести, що публікуючи таку інформацію він вірив у її правдивість.

Наступною слабкістю польських медіа є зростаючий етноцентризм і провінціалізм в усній інформації та публіцистиці. Щоразу менше є інформації зі світу, і щоразу більше місцевої інформації. На жаль, в цьому аспекті польські медіа американізуються. Наскільки у США у 70 – х роках ХХ століття кількість інформації з – поза меж Сполучених Штатів на американському телебаченні становила близько 35%, настільки на початку нашого століття ця кількість впала до 15% [19]. Тим самим медіа причетні до провінціалізації і застою польського суспільства.

Наступним методом впливу через медіа на свідомість виборців є публікація, наприклад, опитувань громадської думки і висновків, які з них можна зробити для політики чи політиків. Між іншим у наслідок таких опитувань і коментарів 1968 року президент США Ліндон Б. Джонсон відмовився балотуватись на другий термін.

Медіа впливають на політику також через самих політиків. Медіа діляться з політиками певною інформацією, коментарями, а політики передають ці знання далі іншим впливовим особам або поширюють цю інформації серед громадськості.

Медіа мають можливість формування певних суспільних настанов, впливу на політичні рішення через надання свого часу і шпальт рекламодавцям. Це є завуальованою формою впливу через різні групи інтересів, котрі розміщують свої оголошення в таких програмах або дають інтерв’ю тим журналістам, які представляють певні погляди і цінності.

Серед усіх видів медіа найбільший вплив на громадську думку і на політиків має телебачення. Звідси береться той великий «тиск на скло» (ідіоматичний вираз, означає буквально мерехтіння когось на екрані телебачення з метою само презентації – прим. перекл.) з боку політиків і не тільки в Польщі.

Ще одним важливим і контраверсійним моментом у різних країнах, а також у Польщі є відповідальність медіа. Деякі вважають, що відповідальність медіа є різною: загальнонаціональне телебачення, місцева газета чи студентське видання мають різну відповідальність. Іншими словами, обсяг відповідальності залежить певною мірою від охоплення і функцій даного засобу масової інформації. Американські фахівці з медіа вважають однак, що є певні категорії відповідальності, котрі є спільними для всіх медіа. Ось приклади:

Прагнення пошуку правди. Не досить поширювати інформацію, коментувати факти, цитувати різних осіб. Прагнення віднайти правду, хоча це й нелегко, повинно бути постійною метою.

Медіа в демократичній країні повинні полегшувати функціонування демократичної системи. Суспільство в демократичній державі повинно бути добре поінформованим, а медіа повинні уважно спостерігати за діяльністю урядових структур і контролювати її. Медіа повинні бути незалежними від політичних осіб і партій.

Медіа повинні полегшити суспільству пристосування до швидких змін, які відбуваються у світі, що нас оточує. Динаміка змін в країні і в світі є високою, і багато осіб не в стані швидко зрозуміти і прийняти ці зміни. Викликає це фрустрацію і невдоволення і в результаті може призвести до дестабілізації країни.

Медіа повинні постійно підвищувати свою кваліфікацію, наприклад через підвищення якості своїх трансляцій і текстів, дотримання етичних засад, виправлення помилок, набір високопрофесійного персоналу, власні дослідження.

Медіа повинні бути вільними, незалежними і здатними до вирішення проблем. Вони мають опиратись натискам влади і впливових груп інтересів та не застосовувати різні форми цензури. Зараз кілька пунктів у відповідь на питання, чи польські медіа вільні чи невільні.

Незаперечною перевагою польських медіа є їхня різнорідність у формах, тематиці і видавцях. Гірша справа з політичним плюралізмом, зокрема відповідно до основного політичного критерію: праві – ліві. Домінують помітно праві. Вони не однорідні, поділяються відповідно до партійних симпатій. Маємо медіа, що заграють з Громадянською Платформою, з Правом і Справедливістю, католицько – патріотичною течією, з ліберальною течією, з консервативною, і слідом – з лівими. У Польщі напевно не вистачає незалежних медіа, на відміну від ситуації в інших демократичних країнах.

Дружба з партіями є помітною у пресі і електронних медіа. Журналісти, які беруть інтерв’ю і коментують події, не приховують своїх політичних симпатій, навіть вважають своїм професійним обов’язком самоідентифікацію з певною політичною формацією. У багатьох країнах журналіст, котрий під час інтерв’ю проявив би свої політичні преференції, був би скомпрометований у своєму середовищі.

Багато журналістів не є належно підготовленими до дискусії чи до інтерв’ю зі своїми співрозмовниками. Вони переривають відповідь співрозмовника на половині речення, подають свою власну необґрунтовану думку, або нав’язують гостю свій погляд. У результаті слухач або читач більше запам’ятовує погляд журналіста, ніж запрошеного до студії гостя.

Погано впливає також на політичну культуру Польщі спосіб провадження політичних дискусій на радіо і телебаченні. Учасники дискусії відповідають одночасно, в наслідок чого виникає какофонія і слухачеві або глядачеві значна частина дискусії є цілком незрозумілою. Журналіст, який веде розмову, не тільки не припиняє цього гармидеру, але й сам у ньому бере участь, оскільки вважає, що хаотичні лайки роблять програму більш цікавою.

Такий спосіб дискусії ілюструє карикатура Яна Кози, що була опублікована в «Політиці» у номері від 7 – 13.12.2011 р.


 

Медіа мають вплив на спосіб ведення політичного дискурсу. Це є наслідком суспільної функції, яка полягає у наступному: «Медіа інформують, навчають, спостерігають і контролюють діяльність влади (функція watchdog – сторожового пса – з англ., прим. перекл.), вибираючи тільки деякі повідомлення, встановлюючи ієрархію важливості справ (функція agendasetting – визначення порядку денного – з англ., прим. перекл.). Медіа стають засновником політичного дискурсу, а також мають вплив через організацію площини, де все відбувається» [20].

Після 1989 року в Польщі ліквідована інституція цензури. На жаль, в медіа стикаємось з іншою досить ефективною цензурою – власників, редакторів, «своїх людей», котра вирішує, кого запросити до студії, кого ні, чию статтю друкувати, а кому не давати шпальт. Автор сам мав такий досвід, коли пропонував редакції гарний фаховий текст з тем, якими він професійно займається. Автор попередньо запитав редакцію, чи її цікавлять такі матеріали. У відповідь отримав звичайне: «Просимо надіслати». Минали дні, тижні, місяці, але статті не було. На дзвінки редакція відповідала, що стаття чекає на свою чергу. Було очевидно, що хтось в редакції прийняв рішення не друкувати статті. Автора не повідомили, що текст поганий, або з інших причин він не буде надрукований, натомість примушено було чекати, поки автор сам не забере назад свою статтю.

Так зараз діє позаінституційна цензура у світі медіа. Вона так само ефективна, як і цензура інституційна. Принаймні остання інформувала авторів, з якої причини стаття не друкувалася.

Якщо медіа хочуть бути у Польщі «четвертою владою», вони повинні взяти на себе спільну відповідальність з іншими владами за політику і формування політичної культури. Тим часом медіа причетні до консервації багатьох вад польської політики. Прикладом може служити смоленська трагедія 10 квітня 2010 р. Це власне медіа підтримували роздмухування цієї трагедії в політичних інтересах, інформуючи громадськість про неймовірні причини катастрофи. Це медіа постійно коментували слова Ярослава Качинського з цієї теми, хоча не несли вони нічого нового для розслідування цієї справи, а лише шкодили польсько – російським відносинам. У країнах зі стабільною політичною культурою такі коментарі просто були б проігноровані. Це медіа разом з політиками ПіС причетні до перетворення катинського злочину на катинську війну у Польщі.

Смоленська трагедія також є прикладом того як журналісти безвольно піддаються громадському тиску і емоціям, демонструючи при цьому невігластво та брак громадянської сміливості. Наведемо приклад смоленської пам’ятної дошки. Коли росіяни замінили дошку на камені на місці катастрофи через дві вдови жертв катастрофи, у Польщі здійнявся скандал і запанувала свята образа на росіян. Ці емоції одразу підхопили журналісти, які заповнили ними ефір і друковані видання. Журналісти від самого початку повинні знати про те, що встановлення пам’ятної дошки в іншій країні вимагає згоди господарів. Повинні вони також знати дефініцію поняття «геноцид» за версією Конвенції ООН у справі запобігання і покарання злочину геноциду від 9 грудня 1948 р. Тим часом саме журналісти продемонстрували некомпетентність і дозволили собі перейнятись емоціями певних суспільних груп, замість того, щоб одразу з’ясувати, чому не дотримано відповідних процедур встановлення дошки і узгодження з владою суверенної держави її тексту.

Прикладом браку відповідальності медіа було відзначення 30 – ї річниці впровадження військового стану в Польщі. У день річниці 13 грудня 2011 року преса була наповнена статтями і спеціальними додатками, пов’язаними з військовим станом. Електронні медіа від ранку до пізнього вечора годували слухачів і читачів матеріалами на тему подій 30 – літньої давнини. То були матеріали, які однобічно представляли патологічні сцени, вибіркові спогади осіб про ті роки, тобто так звані «human stories» (людські історії – з англ., прим. перекл.). Показували різні хепенінги і на вулицях міст у 2012 році ставили різні карикатурні сцени про події періоду військового стану.

Натомість забракло в той день серйозних статей, які б об’єктивно представляли ситуацію в Польщі перед запровадженням військового стану. Поколінню 2011 року бракувало представлення зовнішніх і внутрішніх обставин, що лежали в підставі рішення по запровадження військового стану. Виступаючи з цілковитою критикою і глузуванням з військового стану, медіа не пояснили суспільству, чому опитування CBOS (центр дослідження громадської думки – прим. перекл.) 2011 року показало, що 44% опитаних підтримувало рішення про запровадження військового стану у 1981 році, 34% було протилежної думки, а 22% утримується від оцінки цих подій.

Професор Станіслав Жерко, політолог Західного Інституту з Познані, закинув медіа, особливо тим, що асоціюються з правими, що «вони бавляться з аналізом явищ в усіх їх аспектах і переважно презентують (хоча й трапляються приємні несподіванки) одновимірний образ, більш або менш чорний, часто курйозний для історика, який не причетний до політичної агітації. На щастя, на шпальтах щоденної преси і журналів читач може знайти багато поглиблених текстів, таких, які витримують пропорцію з попередніми. Інша річ, що журнали мають вужчу аудиторію» [21].

Прикладом браку професіоналізму і відповідальності медіа і журналістів є досить поширена практика, що полягає у наступних фактах. Якщо якийсь політик скаже щось дивне, напрочуд нерозсудливе, агресивне, то репортери замість того, аби ігнорувати такі слова, біжать до інших політиків з проханням про їхню думку і коментар. Ті, зрозуміло, гостро полемізують. Зростає напруга, виникає маленька війна, а медіа мають про що писати і говорити. У цій уявній дискусії зникають дійсні проблеми, які хвилюють мільйони поляків, вони перекриваються другорядними справами. Поруч йде явище, яке теж викликає в Польщі занепокоєння: таблоідизація серйозних медіа.

Траплялося так, що автор відмовляв журналістові у коментарі якоїсь дурниці і пропонував розмову на серйозну тему, однак його це не зацікавило. Мав напевно інше замовлення. Медіа повинні відчувати відповідальність за просвіту суспільства і вирішення проблем, а не тільки за гру у маргінальні справи. Приклад: маємо в Польщі один з найбільших показників безробіття в Європі. Не бачимо, однак, ані в медіа, ані серед політиків зацікавлення, як зарадити собі з такою серйозною суспільною проблемою.

Політики і журналісти мають певну спільну рису: на всьому розуміються та говорять на будь – які теми. У випадку політиків це у певному сенсі зрозуміло, оскільки вони ухвалюють рішення з різних галузей, тоді як журналісти мають спеціалізуватись на конкретній тематиці. Ті, які беруть інтерв’ю, повинні серйозно до них готуватись, щоб витягти зі співрозмовника найціннішу інформацію.

Таке враження, що в Польщі є нетипові відносини між медіа і політиками. Часто журналісти не приховують симпатії до певних політиків і антипатії до інших. Так само політики або гостро полемізують з деякими журналістами, або намагаються підлещуватись до них, потурають їм. Коли автор був народним депутатом і заступником голови Парламентського Клубу CЛД (СЛД – польська політична партія «Союз лівих демократів» – прим. перекл.) Александра Кваснєвського, у коридорі Сейму гостро дискутував з одним журналістом. Цю дискусію почув Александр Кваснєвський, який саме проходив повз. Пізніше він сказав авторові: «Лаятись з журналістами, то як лаятись з хірургом, коли ти лежиш на операційному столі».

У Польщі вкоренилося незвичне розуміння політики. Політик є за своєю сутністю знаряддям, яке скероване на вирішення проблем сьогодення і яке мислить про майбутнє. Тим часом в ужитку є поняття «історичної політики» і постійне привертання уваги суспільства до минулого. На жаль, причетні до цього також медіа, які наголошують на подіях з минулого і святкують різні річниці. Ми живемо у світі, в якому триває постійна конкуренція і не виграє той, хто біжить з розвернутою назад головою.

Соціологи поділяють суспільство на inward looking – орієнтованих всередину i outward looking – орієнтованих назовні. Отже польське суспільство відноситься до другої групи. Історичний досвід навчив поляків уважно спостерігати за ситуацією поза кордонами країни, щоб не прогледіти загрози. Тому польські медіа завжди приділяли багато уваги міжнародним справам. Протягом останніх років, на жаль, помітною є протилежна тенденція. Кількість інформації про зовнішній світ є обмеженою, натомість збільшується кількість повідомлень із сенсаційним присмаком. Особливо це помітно у головних випусках телевізійних програм.

Це загрожує патріархальністю і провінціалізацією польського суспільства. Це ще більш непокоїть в ситуації, коли Польща інтегрується з Європою, а господарчий розвиток залежить від співпраці з рештою світу. Польща є складовою взаємозалежного світу, що глобалізується.

На сам кінець автор, як американознавець, вважає за доцільне навести висловлювання американських президентів на тему медіа і журналістів.

Томас Джеферсон, третій президент Сполучених Штатів (1801–1809), сказав: «Людина, яка взагалі не читає, ліпше освічена, ніж та, котра читає газети».

Джон Квінсі Адамс, п’ятий президент Сполучених Штатів (1825–1829), не мав доброї думки про журналістів і говорив, що журналісти то «вид учасників замаху, котрі сидять на розі вулиці з приготованою рушницею і стріляють на замовлення або зі спортивного інтересу в обраних осіб». Адамс погано сприймав напади на нього. Коли він надто переймався, його мудра жінка Ебігейл радила йому: «Заклади собі вату до вух і не читай газет».

Коли президента Джона Ф. Кеннеді спитали, що він думає про критичну оцінку його президентства в американській пресі, він сказав: «Зараз читаю ще більше преси, але задоволення отримаю все менше».

Президент Ліндон Б. Джонсон (1963–1969), котрий бувало так, що давав інтерв’ю журналістам з туалетної кімнати, сказав: «Преса є моїм найкращим слугою, якого тільки маю».

Президент Річард Ніксон, надзвичайно засмучений своєю поразкою у виборах на користь Кеннеді у 1960 році, скликав прес – конференцію в готелі «Беверлі Хілтон» в Лос – Анджелесі. Наприкінці він сказав журналістам, яких зрештою ніколи не любив, що преса «вже ніколи не буде нападати і штурхати Ніксона, оскільки це його остання прес – конференція». Усі зрозуміли ці слова однозначно, що він йде назавжди з політичного життя. Помилилися, 1968 року Ніксон виграв президентські вибори.

Дана стаття може здатись читачам занадто критичною щодо світу польських медіа. Польські меді мають багато переваг, вони мають різні профілі, різні політичні орієнтації, технічно не відрізняються від закордонних видань. Політичний плюралізм польських медіа не є врівноважений, має чітко виражений нахил у бік право – центристів і правих. Як писав Пьотр Сквєчіньскі: «зараз у нашій країні медіа не відображають усіх головних точок зору, або медіа є різко порушена, то медіа справді є вільними, але питання, чи панує свобода медіа, парадоксально лишається, незважаючи на те, що питання є принциповим» [22].

На жаль, не причетні тією мірою, якою б могли і повинні були б, до виявлення негативних рис у політичному житті нашої країни. Деякою мірою медіа причетні до схиляння політичного класу до співпраці, до компромісів і вирішення проблем сучасності.

Медіа живляться патологіями, повертаються до спогадів так як політики і живуть політичними поділами на три десятиліття (військовий стан), на два десятиліття (круглий стіл) і два роки (смоленська трагедія). На цій підставі запевняється, що в Польщі маємо з одного боку справжніх політиків, патріотів, а з другого – космополітів і зрадників. Як стверджував про правий публіцист Рафал Земкєвіч: «Існує поділ, де одна сторона хоче, щоб Польща була Польщею, а друга, – щоб її не було» [23]. Такого роду настанови, що міцно закріплені в польських медіа, не тільки не служать формуванню відповідної політичної культури в Польщі, розв’язанню автентичних проблем країни, але й шкодять образу Польщі на міжнародній арені.



Номер сторінки у виданні: 180

Повернутися до списку новин