Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Психосоматична гармонізація розвитку людини





Віталій ШМАРГУН, доктор психологічних наук, доцент Національного університету біоресурсів і природокористування України

УДК 159. 922.72

 

Анотація: у статті наведено теоретичне узагальнення та практичні аспекти значущості гармонійної єдності психічного і соматичного для всебічного розвитку людини. Показані шляхи оптимізації психосоматичної саморегуляції школярів у педагогічному процесі на основі рухової діяльності.

Ключові слова: психосоматична гармонізація, педагогічний процес, рухова діяльність, психічний розвиток..

 

Аннотация: в статье подано теоретическое обобщение и практические аспекты роли гармоничной связи психического и соматического для всестороннего развития человека. Показаны пути оптимизации психосоматической саморегуляции школьников в педагогическом процессе на основе двигательной деятельности.

Ключевые слова: психосоматическая гармонизация, двигательная деятельность, педагогический процесс, психическое развитие..

 

Annotation: theoretical aspects of the problem of the bodily motoric manifestations as mental somatic formations are being considered. They form the basis of children psychological development at the early stages of ontogenesis. The importance of bodily peculiarities during persons mental development and its rate has been shown on the basis of imagery perception.

Key words: imagery perception, bodily experience, mentalsomatic peculiarities, early ontogenesis, mental development..

 

Постановка проблеми Взаємозв’язок біологічного й соціального, природного й духовного є провідним аспектом проблеми людини, її сутності та існування. Завдяки єдності біологічного й духовного у повсякденній діяльності людини створюється гармонія її сутнісних (тілесних і духовних) сил. Численні дослідження свідчать, що рухова і психічна сфери діяльності людини тісно пов’язані, взаєморегульовані. Відомо також, що розумова діяльність залежить від складу пізнавальних дій і від оперативних одиниць пам’яті, тобто від взаємодії перцептивних, мнемічних і мисленнєвих актів. Однак на сьогодні змістовий бік сенсорно – перцептивних, сенсомоторних, психомоторних характеристик як комплексу психосоматичних особливостей людини вивчений психологічною наукою недостатньо, і не розкриває в повній мірі сутність взаєморегуляції «психічного» і «соматичного».

Аналіз останніх досліджень і публікацій Сучасні аспекти предметного сприймання дійсності, взаєморегуляції психічного і соматичного ґрунтуються на запропонованій П. К. Анохіним теорії функціональних систем. Вчений підкреслював, що «функціональна система – це сукупність елементів необов’язково безпосередньо взаємодіючих між собою, але взаємосприяючих досягненню загального результату» [1, 78]. Така інтегральна діяльність головного мозку дає можливість судити про поведінку людини, як про результат активної і цілеспрямованої взаємодії цілісного організму з середовищем [1].

Ця теорія розкриває внутрішню архітектоніку системної організації психічної діяльності людини. Вона формується на основі внутрішніх потреб чи дій спеціальних зовнішніх умовних подразників і включає наступні послідовно змінюючи одна одну стадії: аферентного синтезу, прийняття рішення, передбачення потрібного результату (акцептор результату дії), еферентний синтез, багатокомпонентну дію і постійну оцінку акцептором результатів дії за допомогою зворотної аферентації [2, 24].

Теорія функціональних систем дозволила встановити роль окремих стадій системної організації психічної діяльності в механізмах образного відображення мозком дійсності. П. К. Анохіним було введено поняття «інформаційний еквівалент дійсності» і вперше сформульовано уявлення, що мозок людини відображає дійсність на основі інформаційних еквівалентів. Він писав: «передача інформації в живих і технічних об’єктах зазвичай відбувається з виключно великою кількістю специфічних ланок, однак вона підкоряється одному важливому закону: між початковою і кінцевою ланкою цієї передачі повинна бути точна і адекватна інформаційна еквівалентність (курсив П. К. Анохіна) [3, 111 – 112]. Інформація породжується співвідношенням фізіологічних процесів, що відбуваються як у середині функціональних систем, так і між ними. У функціональних системах первинною причиною, що породжує інформацію, є різні потреби організму як відхилення різних параметрів внутрішнього і зовнішнього середовища організму від оптимального для метаболізму рівня життєдіяльності.

Подібні погляди розвивалися Л. М. Веккером. Виходячи з інформаційно – енергетичної єдності пізнавальних психічних процесів, він розглядав останні як інформаційні, а інформацію – як відтворення множиною станів її носія просторово – часової упорядкованості множини станів її джерела, що діє на носій [4].

Виходячи з того, що функціональна система забезпечення рухової діяльності є найбільш ранньою в філо і онтогенезі, вона виступає як інтегратор, активатор всієї психічної діяльності. Центральний апарат побудови рухів, або, як його назвав І. П. Павлов, «руховий аналізатор», за висловом О. Р. Лурії, « …є найбільш складним і найбільш загальним з усіх механізмів аналізу і синтезу» [5, 144]. На широку екстраполяцію рухового аналізатора в діяльності головного мозку вказують і численні новітні дослідження (в їх числі і наші особисті), у яких відмічається, що динамічні характеристики рухових операцій відображають роботу цілого ряду мозкових структур. Крім, власне, моторних систем, керуючих відповідними руховими функціями, вони тісно пов’язані і з діяльністю неспецифічних механізмів різних рівнів і відділів кори великих півкуль [6].

Психіка – це не всі фізіологічні процеси нервової системи і мозку, а лише один їх специфічний клас, який несе специфічну функцію відображення й регуляції поведінки і діяльності. Другий клас процесів складають обмінні, трофічні і енергетичні процеси в нервовій системі й окремих нервових клітинах. Але вони не можуть бути психічними за визначенням. Попри це, нервові процеси обох класів у конкретних актах відображення діють спільно та одночасно, оскільки психічні процеси не можуть здійснюватися без відповідного трофіко – енергетичного  забезпечення. Відбувається своєрідне підкріплення, підсилення за рахунок активованих ділянок кори великих півкуль. Отже, функціональна система психічної регуляції обов’язково включає в себе фізіологічну підсистему енергетичного і трофіко – метаболічного забезпечення її психічної діяльності. Багатьма дослідженнями доведено, що чим більш складні функції з аналізу й синтезу сигналів виконує кора великих півкуль, тим на більш високому рівні активації фізіологічної підсистеми протікає її робота.

Сигналами інформаційних відносин у різних функціональних системах організму служать емоції. Вони виступають у якості пеленгів внутрішніх потреб і дій чинників зовнішнього середовища. За допомогою їх оцінюється суб’єктивне відношення різних фізіологічних систем в організмі. Саме емоції характеризують відношення суб’єкта до себе, внутрішнім потребам, навколишнім живим істотам і неживим предметам. Емоції віддзеркалюють предмети і події довкілля в їх відношенні до актуальних потреб суб’єкта. У цьому і проявляється інформаційний сенс підкріплення. Емоції також проявляються в мимовільних та довільних моторних діях. Будь – яка емоція – це моторна відповідь, підкріплення від моторних еферентних імпульсів.

Мета статті полягає в тому, щоб показати існуючі прогалини в теорії та практиці урахування психосоматичних особливостей у психічному розвитку дітей, що має важливе значення для створення психологічно обґрунтованої системи шкільного навчання та виховання, для оздоровчого процесу з дітьми, для процесу підготовки фахівців з педагогіки, психології та фізичного виховання для роботи з дітьми в загальноосвітній школі.

Результати дослідження У практичному плані на сьогодні психологи все більше вбачають у педагогічних умовах дитячого розвитку його внутрішній ресурс. Так само як і педагоги перестали розглядати школяра як фон чи чинник освітньої роботи, а намагаються зробити його головним об’єктом докладання своїх зусиль. Фізіологи також, перейшли від опису життєвих відправлень дитини та стали приділяти більше уваги розумінню законів будови найскладніших функціональних систем, які, своєю чергою, управляються на рівні вищих щаблів людської поведінки. Вони усвідомили, що у людини – функція творить структуру (орган), а не навпаки. Водночас, відомчі, вузько медичні і вузько методичні підходи щодо визначення стратегії побудови оздоровчої роботи з дітьми не відповідають наявним масштабам і складності її завдань.

Визріла гостра необхідність гуманітаризації всієї проблематики психофізичного здоров’я сучасного школяра. Багатолітній досвід психолого – педагогічної коригувальної роботи з діть ми молодшого шкільного і підліткового віку, теоретичне узагальнення та експериментальне розв’язання наукової проблеми вікових та індивідуальних психосоматичних особливостей у розумовому розвитку дітей, розкриття механізмів впливу сенсорно – перцептивних, сенсомоторних, когнітивно – стильових, нейродинамічних, нейропсихологічних якостей як комплексу психосоматичних особливостей індивіда засвідчує, що останні виступають як ланка при переході від образного відчуття і сприймання до думки, мислення. Було обґрунтовано новий підхід до проблеми психосоматичного, де за своїм предметним змістом психосоматика норми має становити самостійний напрям психологічної науки – вивчення психосоматичних проявів людини в «нормі».

Необхідність нового напряму досліджень має особливе значення для педагогічної та вікової психології, оскільки відкриває можливості для використання психосоматичних феноменів нормативного розвитку у навчанні і вихованні. Введене нами поняття «психосоматика норми» розширило поняття «психосоматика» за рахунок доповнення його змісту психосоматичними особливостями нормального розвитку. Здійснено теоретико – емпіричне узагальнення ролі кінестетичного чинника як інтегратора психічної діяльності, де сенсомоторика представляє психофізіологічні механізми чуттєвого пізнання в структурі індивіда і сприяє формуванню провідних пізнавальних процесів у дітей [7].

Цей досвід вказує на необхідність створення на гуманітарно – антропологічній базі міждисциплінарних способів аналізу і проектування джерел дитячого розвитку в нормі і патології. Мається на увазі не просто ігнорування підходів що склалися, а саме перетворення їх у складі принципово нового синтезу наукового знання і соціальних практик (практик проектного типу). У процесі цього має бути окреслений комплекс ефективних лікувально – профілактичних заходів, створена система надійних засобів психолого – педагогічного супроводу психофізичного розвитку протягом всього шкільного

дитинства. Здоров’я і заснована на ньому життєва цілісність організму мають стати точкою докладання зусиль не лише медиків, але педагогів і психологів, тобто стати предметом проектування, а не просто впливу на наявний стан.

Гуманітарно антропологічний підхід передбачає розгляд органічних процесів і цілеспрямований вплив на їх перебіг з позиції специфічних «вищих», історично розвинених форм людської життєдіяльності, включаючи її суб’єктивну й особистісну форми. Єдність природи, що творить і створеної, так само як і єдність психічного і соматичного, що визначається нею – не данина, а феномен, який перебуває в своєму становленні. І для дослідника, і для самого тілесного суб’єкта вона – не наявний «медичний факт», а якраз задача, проблема. Способом рішення психосоматичної проблеми у повсякденному житті виступає «живий», оду шевлений, усвідомлений, виразний рух дитини. Найвищими критеріями і регуляторами такого руху є універсальні цінності людської культури – істина, добро, краса. Тут вони отримують цілком конкретне втілення. Наприклад, загальним показником стану фізичного здоров’я є не сама по собі рухливість людського тіла, а здібність людини відчувати «м’язеву радість» і заряджати нею іншу людину в формі естетичного переживання.

Розвиток такої здібності – не додаткове «надзавдання», а пряма і безпосередня задача виховання здорової людини. Здоров’я (як і нездоров’я) – це одночасно умова, спосіб і результат взаємовідношення психічного і соматичного, яке реалізує, значною мірою вибудовує сама людина, а вибудовуючи, надає йому конструктивну чи, навпаки, деструктивну форму. Основними рисами такої розвиваючої педагогіки оздоровлення є:

а) центральне питання полягає в уявленні про розвиток психофізичного потенціалу як основної людської цінності;

б) здоров’я розглядається в якості атрибута не організму, а особистості;

в) оздоровлення розуміється не як сукупність оздоровчо профілактичних заходів, а як форма розвитку, розширення і збагачення психофізіологічних можливостей дітей;

г) критерій основного результату оздоровчорозвивальної роботи полягає в тому, що ефект окремої оздоровчої процедури закріплюється у вигляді стійкого, цілісного психосоматичного стану, який у подальшому може відтворюватися в режимі саморозвитку.

Такий педагогічний процес сприяє сприйняттю дітьми рухової діяльності як особливої, надзвичайної дійсності, як специфічної культури, де тіло і тілесні рухи стають для дітей особливим об’єктом проектування, перетворення, пізнання й оцінки. У процесі формування у школярів такого відношення до рухової діяльності відбувається розвиток творчої уяви, який здійснюється різнобічними засобами спеціально організованих рухово ігрових занять. Створювані силою дитячої уяви образи дійсності «матеріалізуються», втілюються в психосоматичні стани дитини, починають впливати на їх динаміку, сприяють коригуванню функціональних систем дитячого організму. Становлення такої

психосоматичної цілісності, психосоматичної саморегуляції особистості школяра може розглядатися як ефект розвиваючого навчання.

Основними напрямами такого навчання мають бути:

1. Розвиток творчої уяви. Ця уява забезпечує одушевлення, одухотворення дитячих рухів, розвиток і усвідомлення їх виразності, довільності – робить рухи дійсно керованими. В існуючій системі фізичного виховання ці моменти якраз і пропускаються. Дитячі рухи ще не встигли пройти необхідний процес розвитку, а їх уже намагаються форсовано автоматизувати через «моторний тренаж». При цьому імпліцитно припускається, що перераховані необхідні характеристики руху первісно надані йому, тоді як в дійсності їх ще необхідно сформувати. Тобто, завдання розвитку уяви в русі та рухової уяви у процесі такого виховання не ставляться взагалі. Разом з тим рухи, позбавлені вказаних характеристик, не можуть бути джерелом психосоматичного розвитку та ефективним засобом оздоровлення. Отже, основним критерієм для визначення оцінки діяльності та наявних змін у навчально виховних системах має бути рівень психофізичного розвитку учня.

2. Формування усвідомленої моторики. У процесі занять фізичними вправами з’являються можливості не тільки для пізнання особливостей психічної та фізичної діяльності дітей, але й визначення ефективних напрямів впливу на психічний і фізичний розвиток у їх взаємозв’язку. Мається на увазі, що внаслідок розвитку та вдосконалення моторних функцій можна впливати на процеси загального психічного розвитку. Розвиток та вдосконалення психічних процесів, пов’язаних з усвідомленням рухових завдань, раціональним плануванням рухових дій, аналізом та корекцією виконання, власною оцінкою дій та вербалізацією рухового досвіду, обумовлює формування інтелектуального компонента рухових дій дітей. Така пізнавальна діяльність, що спрямована на особисті рухи та фізичні якості і можливості, сприяє формуванню у дітей вміння самоудосконалюватися в процесі усвідомленої рухової діяльності.

Коригувальний плив занять може визначатися й тим, що в процесі їх особлива увага звертається на усвідомлення дітьми рухових вправ, яке пов’язане з системою знань та уявлень про вимоги, умови і засоби досягнення результату. Це те, що організує дію, визначає технологію діяльності. З метою формування такої усвідомленості в процесі занять звертається увага на поєднання кінестетичних, зорових, слухових, тактильних відчуттів із знаннями про рухову діяльність. У дітей формується розуміння причинно наслідкових зв’язків між такими характеристиками рухів, як напрямок, швидкість, амплітуда, темп, ритм, м’язева напруга і результатами дії. Це все виступає як інтегральний системотвірний чинник, що об’єднує та вдосконалює змістові та техніко оперативні компоненти рухових дій. Як наслідок усвідомленості сенсу та рухових характеристик дій, оцінки їх ефективності – долається властиве дітям механічне, неусвідомлене виконання фізичних вправ.

3. Створення і закріплення цілісного позитивного психосоматичного стану при виконанні різних видів рухової діяльності.

Удосконалення тілесних функцій усе частіше пов’язують із гуманістичними антропними (що замикаються на особистості) технологіями. У своїй роботі ми розглядаємо рух не тільки як виконавчий акт, але й як звернення до іншої людини, включаючи ті випадки, коли тим «іншим» для себе виступає той хто звертається. Саме тому, говорячи про «виразну» ходьбу, «виразний» біг тощо ми маємо на увазі не лише зовнішню експресивність руху, а, насамперед, його функцію каналу передачі глибоко особистого, потаємного та загальнозначущого смислу ближньому.

Ми сприймаємо тіло людини та його рухову активність як засіб впливу на інших, як інструмент персоналізації (потреба бути особистістю) особистості. Тобто, фізичний компонент людини включається в ідеальний світ культури й мистецтва, у систему суб’єкт суб’єктивних відносин. Суб’єкт суб’єктивні відносини, що формуються на основі рухової діяльності, розширюють простір існування особистості індивіда, сприяють його соціалізації. Тут як ніде проявляється основна роль іншого в розвитку глибинних структур свідомості й самосвідомості людини. У тілесних проявах індивіда концентрується його внутрішній стан, його суб’єктність. Виходячи з цього, не дивлячись на різну природу суб’єктивності (ідеальну) й рухової дії (матеріальну), можна говорити про їх ідентичність, про те, що вони володіють якістю ідентичної суб’єктності.

Отже, рухові дії виступають як ядро суб’єктсуб’єктивних відносин, як основа відносин між суб’єктами рухової діяльності. Ця якість рухових дій створює умови для трансляції суб’єктивності іншому і в силу цього здатна породжувати сильні афекти (переживання й почуття) іншого (наприклад, великих груп людей на спортивних змаганнях тощо). Таким чином, суб’єкт суб’єктивні відносини в цьому сенсі розглядаються як такі, що об’єктивно переживаються й мають певну міру усвідомлення взаємозв’язку між тими, хто продукує дію, й тими, хто її спостерігає, споглядає.

Висновки Для вирішення зазначених у статті проблем необхідно покращити підготовку фахівців у психолого педагогічній галузі знань. Випускники педагогічних університетів повинні вміти працювати не тільки зі здоровими дітьми, але й тими, хто має відхилення в стані психофізичного здоров’я. Майбутні педагоги мають мати поглиблені знання щодо морфо функціональних та психічних особливостей і можливостей школярів як за нормального розвитку, так і з відхиленнями зокрема, розуміння можливостей педагогічного впливу, його спрямованості, а звідси – поглиблену психолого педагогічну підготовку.

Запропоноване розуміння психосоматичної гармонізації відкриває ясні перспективи її подальшого вивчення. Це мають бути, передусім, дослідження, спрямовані на детальне пояснення джерел і механізмів включення в роботу функціональних систем психіки різних активуючих, неспецифічних структур мозку і міра їх

участі у вирішенні різних сенсорних, перцептивних, мисленнєвих задач.



Номер сторінки у виданні: 199

Повернутися до списку новин