Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Про полоьве зусилля





Каріна ШАМЛЯН, кандидат психологічних наук, доцент кафедри філософії Національного лісотехнічного університету України

УДК 159.947

 

Анотація: у статті вольове зусилля розглядається як центральне поняття, що характеризує вольову сферу особистості; аналізуються діагностичні можливості методів дослідження вольових зусиль.

Ключові слова: вольове зусилля, вольова активність, саморегуляція поведінки..

 

Аннотация: в статье волевое усилие рассматривается как центральное понятие, характеризующее волевую сферу личности; анализируются диагностические возможности методов исследования волевых усилий.

Ключевые слова: волевое усилие, волевая активность, саморегуляция поведения..

 

Annotation: іn the article a conation is examined as a central concept to describe volitional sphere of personality; the diagnostic possibilities of research methods for conations study are analysed.

Key words: conation, volitional activity, selfregulation of behavior..

 

Науковий інтерес до вольової тематики неминуче призводить нас до розуміння необхідності вивчення вольового зусилля: його феноменології, можливостей кількісного виміру, міри «присутності» у структурі різних вольових властивостей особистості, місця у загальній картині свідомої регуляції поведінки.

На думку багатьох авторів, вольове зусилля є ключовою специфічною характеристикою вольової активності особистості; разом з тим відзначається деяка «загадковість» природи і механізмів актуалізації людиною вольових зусиль (Е. Ільїн), а також проблеми їх емпіричного дослідження.

Мета даної роботи – проаналізувати наукові дослідження, присвячені проблемі вольового зусилля як психічного і психофізіологічного феномену, визначити його роль у психічній саморегуляції поведінки, співвідношення з іншими характеристиками вольової сфери особистості, проаналізувати можливості кількісного виміру різних видів вольових зусиль.

Вольове зусилля як самостійна проблема чітко виділена у дослідженнях В. Каліна, В. Селіванова, Е. Ільїна, Б. Смірнова, А. Висоцького, П. Рудика.

В. Калін у своїй концепції волі вольовому зусиллю відводить роль основного операційного механізму вольової регуляції поведінки: «Основний спосіб виконання вольової дії – це вольове зусилля, яке можна охарактеризувати як однонаправлений регулюючий прояв свідомості, який приводить до установлення або утримання необхідного стану функціональної організації психіки. Будь – яка людина, по своєму досвіду знає, що таке зусилля переживається як активне, напружене і конкретно направлене самоуправління» [5, с. 53].

У визначеннях вольового зусилля, даних різними авторами, переважно відображено буденні уявлення про те, що вольове зусилля (воно ж «сила волі», «воля») проявляється у тому, що людина здійснює примус над собою, для того щоб зробити щось важливе, і тим самим піднятися на сходинку у своєму духовному рості, здійснити вчинок.

В. Селіванов писав, що «вольове зусилля – це одне з головних засобів особистості, за допомогою якого вона здійснює владу над своїми спонуками, вибірково пускаючи у дію одну мотиваційну систему і загальмовуючи іншу» [10, с. 215]. Він підкреслював зв’язок вольового зусилля з необхідністю подолання перешкод і труднощів, вважав, що вольове зусилля виявляється у будь – якій нормальній роботі, а не тільки в екстремальних ситуаціях. Вимірюванню вольового зусилля, яке у тій чи іншій мірі присутнє у всіх вольових діях, автор відводив центральне місце у діагностиці волі.

Центральне місце також вольове зусилля посідає у системі понять, розроблених Е. Ільїним для характеристики волі (як вольової регуляції), яку він вважає окремим видом

довільного управління людиною своїми діями та вчинками. Вольове зусилля він визначає як «свідоме і навмисне напруження фізичних та інтелектуальних сил людиною» [3, с. 137].

Саме значні вольові зусилля, які використовує людина для подолання перешкод у досягненні мети, на думку вченого, є тою специфічною ознакою, яка відрізняє вольову дію від довільної. Вольові дії пов’язані з подоланням труднощів, потребують великої витрати енергії, супроводжуються переживанням внутрішнього напруження. [3, с. 68].

Одним з найбільш дискусійних є питання про співвідношення вольового зусилля і мотивації. У цьому зв’язку Б. Смірнов пише: « У нашій психології прийнято розрізняти механізми управління особистістю своєю поведінкою за допомогою мотиву і за допомогою вольового зусилля» [11, с. 70].

В. Селіванов вказує на якісну відмінність між мотивацією та вольовим зусиллям: «Якщо мотив – це те, заради чого здійснюється дія, то вольове зусилля – це те, завдяки чому здійснюється дія в утруднених умовах. Жоден не діє заради вольового напруження. Вольове зусилля – це лише один з необхідних засобів реалізації мотиву і цілі» [10, с. 215]. Найбільший успіх діяльності досягається тоді, коли вихідна мотивація співпадає з намірами особистості, і сила мотивів і вольове зусилля доповнюють одне одне. У випадку конфліктів мотивів однакової сили результат боротьби визначається вольовим імпульсом (який має усі ознаки свідомого стимулу), що рефлекторно підсилює один з альтернативних мотивів.

Е. Ільїн вважає, що нерідко силу волі підміняють силою мотиву, проте формула «якщо хочу, то роблю» не підходить для тих випадків, коли людина дуже хоче, проте не робить, або коли не хоче, але все ж таки робить. Є багато ситуацій, коли немає боротьби мотивів, проте вольова активність необхідна, оскільки на шляху досягнення цілі зустрічаються різні перешкоди. У таких ситуаціях при збереженні потреби бракує супутній їй енергії для досягнення мети – і потрібне включення вольового механізму для підсилення енергетики дії. Саме необхідність підсилення енергетики розглядається рядом психологів як доведення неможливості звести волю до мотивів [3, с. 119 – 120].

Є і інші точки зору на суть вольової регуляції. В. Іванніков розглядає вольову регуляцію як регуляцію спонукання до дії на основі довільної мотивації. Погоджуюсь з тим, що «вольове зусилля – це реальність, принаймні феноменологічна» [1, с. 123], він піддає сумніву положення про те, що вольове зусилля є головним механізмом вольової регуляції, оскільки незрозумілий механізм його дії, і виділення вольового зусилля, на його думку, ґрунтується в основному на суб’єктивних, а не на об’єктивних критеріях.

В якості психологічного механізму вольової регуляції В. Іванніков пропонує підсилення спонукання тільки через зміну особистісного смислу її виконання. Основна гіпотеза його роботи полягає у наступному: «формування спонукання до вольової дії досягається через зміну або створення додаткового смислу дії, коли дія виконується вже не тільки заради мотиву, за яким дія була прийнята до здійснення, а заради особистісних цінностей або інших мотивів, залучених до даної дії» [1, с. 85] .

Вчений описує наступні засоби зміни смислу дії: переоцінка значущості мотиву або предмету потреби; зміна ролі, позиції людини; передбачення і переживання наслідків здійснення (або нездійснення) вчинку; звернення до ритуалів, інших людей за підтримкою. Зміна смислу заданої дії може досягатися також у суміщенні в одній дії двох смислів, один з яких заданий життєвою або експериментальною ситуацією, а інший створюється самою людиною. Додатковий смисл заданої дії створюється також використанням уявних ситуацій, постановкою більш конкретних цілей тощо [1, с. 87 – 89].

Ефективність у психічній саморегуляції запропонованих В. Іванніковим засобів не викликає сумнівів. Ми би їх назвали когнітивним, інтелектуально – творчим компонентом вольової (точніше, емоційно – вольової) регуляції. По – перше, суть цих засобів – когнітивна обробка інформації, їх використання в тій чи іншій мірі залежить від когнітивних можливостей людини – її знань і досвіду, уяви, інтелектуальної активності, гнучкості та широти мислення, винахідливості, що дозволяє людини переключити увагу і вийти за вузькі рамки заданої ситуації. По_друге, опис цих засобів нагадує нам заспокійливі (рідше – тонізуючі) препарати, дія яких адресована емоційним переживанням, що супроводжують вольову поведінку: зменшення або зняття напруги пристрастей, введення іншої домінанти, яка приглушує первинний негативний фон. Можливий і крайній варіант – дія починає сприйматися як приємна (звісно з відтінком садомазохізму).

Заперечення викликає бажання вченого звести всю вольову регуляцію до зміни смислу дії. Застосування цих прийомів, на нашу думку, є дуже ефективними в тих ситуаціях, де є можливість відтермінувати «зустріч» з реальною перешкодою, або де є необхідність тривало виконувати нудну, безглузду і важку роботу, в ході якої можна переосмислити її особисту значущість, також у боротьбі з уявними невротичними страхами, пов’язаними із здійсненням вольового вчинку. Проте механізми підсилення спонукання працюють далеко не у всіх випадках. В екстремальних ситуаціях, спортивній боротьбі, де мотиви і цілі є гранично ясними для людини, і немає сенсу (і часу!) їх переосмислювати, успіх залежить від вольових зусиль, які саме тут проявляються у «чистому вигляді».

При зведенні всієї вольової регуляції до зміни смислу дії розмиваються границі між довільним і вольовим управлінням, ставиться під сумнів існування власне вольового управління як психічного феномену. На нашу думку, зміна смислу дії (на відміну від вольового зусилля) не є специфічним механізмом вольової регуляції, а являється загальним механізмом свідомої регуляції поведінки, в тому числі і вольової. Наприклад, процес усвідомлення особистісного смислу дії (ситуації) та його зміна можуть відбуватися у комфортних умовах на прийомі у психотерапевта.

Зміну смислу дії та вольове зусилля ми можемо уявити взаємопов’язаними ланками в одному ланцюгу процесу вольового управління у різних комбінаціях: а) змінити смисл діяльності людина може і за допомогою вольового зусилля, і без нього; б) з іншого боку, зміна смислу дії може служити (а може і ні) пусковим механізмом для здійснення вольового зусилля; в) зміна смислу дії може тривалий час підтримувати необхідний рівень інтенсивності вольового зусилля або змінити його інтенсивність; г) зміна смислу дії може… зняти необхідність застосування вольового зусилля, перетворюючи поведінку на довільну.

Згадуючи про ситуації, в яких вольове зусилля виявляється у «чистому вигляді», ми доходимо висновку, що вольове зусилля – це тілесна реальність: на рішення яких би задач не було воно спрямовано (фізичних або інтелектуальних), вольове зусилля людина відчуває всім тілом, всім своїм організмом, і чим воно інтенсивніше, тим сильніше людина переживає внутрішнє напруження, мобілізацію і підйом енергії. Водночас вольове зусилля – це надзвичайна концентрація думки і пристрасне бажання досягти, перемогти, подолати. Ми переконані, що за вольовим зусиллям завжди повинен стояти афект. Напевно, кожен з нас може згадати ці відчуття.

Велику увагу вольовому зусиллю як психофізіологічному феномену приділяє у своїх роботах Е. Ільїн. Філогенетичною передумовою виникнення вольового зусилля є здатність тварин мобілізувати зусилля для подолання перешкод, які зустрічаються на шляху до біологічної мети – це так звана «преградна» поведінка тварин (П. Сімонов). Проте якщо тварини застосовують зусилля мимовільно, то людина набуває здатності користуватися ними свідомо. Е. Ільїн виділяє такі ознаки вольового зусилля: 1) відчуття внутрішнього напруження; 2) спрямованість уваги на виконання дії; 3) напруження м’язів, які не беруть участі у виконанні дії, зокрема і мімічних; 4) вегетативні прояви, у тому числі і видимі (здуття кровоносних судин, потовиділення на чолі і на долонях, почервоніння обличчя, або навпаки виражена блідість) [3, c. 141].

Виходячи з фактів фізіології вчений вважає, що одним з механізмів підсилення спонукання є м’язове напруження, тому воно і супроводжує вольове зусилля. Це м’язове напруження підсилює збудження центрів, з яких виходить вольовий імпульс початку і виконання дії (тонізація кори головного мозку на 60% забезпечується за рахунок імпульсації від м’язів); підсилення ж збудження кори призводить до мобілізації працюючого органу. Вольове зусилля виражається також у зміні дихання, коли людина натужується. Ця дія призводить до затримки дихання або до різкого видиху, що супроводжується криком, у менш вираженій формі, – кректанням: «Крекче малюк, який силиться підняти важку річ, крекчуть немічні (недаремно кажуть: «Крекчеш, як старий») [3, c. 140], що є проявом вісцемоторного рефлексу: затримка дихання и видих збільшує м’язову силу та швидкість реагування у порівнянні з вдихом. Підходячи до питання з енергетичних позиції, Е. Ільїн характеризує вольове зусилля як «концентрацію енергії за місцем і часом прикладання».

Стосовно психофізіологічних механізмів вольового зусилля В. Селіванов [10] робить висновок про існування складних залежностей цього явища від «другосигнальної імпульсації» (Е. Бойко), сили нервової системи, емоційної реактивності та інших особливостей. Він вважає, що енергія вольового зусилля мобілізується засобами зовнішньої та внутрішньої стимуляції, які головним чином мають вербальний характер (наприклад, прямий заклик або самонаказ не коливатися і виконувати дію). В. Калін [6] також відзначав роль другосигнальної регуляції у забезпеченні необхідного рівня активованості функціональної системи, відповідної за предметну дію.

Вчені виділяють різні види вольових зусиль, найбільш широким є поділ на фізичні та інтелектуальні. П. Рудик [9] виділяє вольові зусилля: 1) при м’язових напруженнях; 2) при напруженні уваги; 3) пов’язані з подоланням втоми; 4) пов’язані з подолання почуття сорому; 5) пов’язані з дотриманням режиму.

Б. Смірнов [11] вказує на дві великі групи Емоційно – вольових зусиль, важливі для спортивної діяльності: мобілізуючі і організуючі. У разі організуючих спортсмен скеровує розумову та рухову активність на правильне виконання фізичних вправ, намагаючись ослабити або усунути збуджувальні та техніко – тактичні труднощі шляхом довільної зміни змісту свідомості (різні види довільної спрямованості уваги на контроль за ситуацією і власними діями). Мобілізуючі емоційно – вольові зусилля підвищують психічну та рухову активність при подоланні гнітючих та фізичних труднощів (словесні прийоми психічної саморегуляції).

Е. Ільїн [3] характеризує вольове зусилля з точки зору його інтенсивності, тривалості, лабільності і скерованості. Міра вираженості інтенсивності і тривалості характеризує силу волі, яку виявляє та чи інша людина. Лабільність (рухливість) вольового зусилля чітко виявляється в умінні довільно напружувати увагу і зменшувати її інтенсивність. Невміння розслабляти увагу призводить до швидкої психічної втоми і неуважності. Це також стосується і довільного скорочення або розслаблення м’язів. Вольові зусилля виявляються у двох напрямах. Одні спрямовані на придушення спонук, що перешкоджають досягненню мети і пов’язані з несприятливими станами (страхом, втомою, фрустрацією), виниклими у процесі діяльності. Інші вольові зусилля стимулюють активність і мають велике значення для виявлення таких вольових якостей як терпіння, наполегливість, уважність, упертість.

У вивченні вольового зусилля як психофізіологічного феномену найбільш складним залишається питання його кількісного виміру. У вітчизняній психології склалася традиція дослідження фізичних вольових зусиль з використанням методик, принцип яких був уперше запропонований у лабораторному експерименті Е. Ігнатьєва: вимірювання тривалості утримування досліджуваним вольового зусилля на певному рівні (максимальному або певної частини від максимального) при виконанні локальної м’язової роботи у статичному режимі.

Методика Е. Ігнатьєва [2] полягала у тому, щоб з максимальною силою натиснути на динамограф і витримати це максимальне зусилля якомога довше. Ознаками, які дозволяють кваліфікувати ці зусилля як вольові, виступають: 1) значне нервово – психічне напруження, яке спрямоване на подолання природного прагнення м’язів вслід за скороченням прийти у стан розслаблення; 2) свідома концентрація досліджуваного на процесі затримки; 3) зовнішні ознаки, характерні для сильного вольового зусилля. Вольове зусилля розуміється як свідоме придушення імпульсів до м’язового розслаблення, коли досліджувані вже не могли без додаткової напруги підтримувати максимальну силу. Показником вольового зусилля вчений вважав не максимальну його величину, а час (у секундах) його затримування.

В. Калін, провівши серію лабораторних експериментів і детально обґрунтувавши методику дослідження вольових зусиль у роботі на ергографі (статичне м’язове напруження) у різних режимах [4], [6], виділяє ряд трудностей у дослідженні вольової сфери: невідповідність ступеня вольового зусилля його ефективності (висока вольова напруженість не завжди співпадає з високою ефективністю); ранжування досліджуваних за ступенем вольового зусилля стає можливим тільки при наявності у всіх обстежуваних позитивного ставлення до поставленого завдання і прагнення досягнути максимальний результат.

Недоліком більшості способів дослідження вольового зусилля С. Корж, В. Носов [7] вважають те, що кількісні критерії вольового зусилля визначаються на основі складності запропонованого завдання і певних характеристик його виконання. При такому методологічному підході оцінюється тільки зовнішня перешкода. Ступінь же важкості подолання супутніх внутрішніх перешкод залишається недоступною для об’єктивного дослідження. Очевидно люди з різними даними, подолавши однакові перешкоди і навіть зробивши при цьому однакову роботу, витрачають різні зусилля. Зовнішня перешкода не може визначити витрачену конкретною особою кількість енергії і, тим більше, те індивідуально – психічне напруження, яке необхідно для подолання перешкоди. Більше того, одна й та ж перешкода в залежності від функціонального стану організму може потребувати від однієї і тієї ж особи різного ступеня вольового зусилля.

Спираючись на методологічний підхід, запропонований В. Мясіщевим (в якості критеріїв вольового зусилля використовувати показники фізіологічних реакцій організму при подоланні перешкод), С. Корж, і В. Носов розробили і експериментально обґрунтували інформативний і, на їх погляд, доступний широкому колу дослідників об’єктивний метод кількісної оцінки вольового зусилля. Співвідношення «внутрішня перешкода, яка долається» – «супутня їй фізіологічна реакція», контрольована в експерименті, представляли відповідно: гостра втома при утриманні на ручному динамометрі статичного м’язового напруження (що дорівнює половині максимального) і зміни біоелектричної активності пальців (електроміограма). Зміну біоелектричної активності вчені вважали не тільки адекватною (як, наприклад шкірно – гальванічний рефлекс), а й специфічною реакцією організму на вольове напруження.

Якщо методики дослідження фізичного вольового зусилля (як найпростішої його форми), запропоновані різними авторами, з тою чи іншою мірою допущення ми можемо назвати адекватним об’єктивним інструментарієм, то проблема вимірювання значно ускладнюється, якщо труднощі, які людина повинна подолати, вимагають не тільки фізичних, а й інтелектуальних зусиль або вольових дій з приборкування своїх емоцій. Для розуміння природи вольових зусиль і у цілому вольової організації особистості цікавими є результати, отримані дослідниками Е. Махлах та І. Рапопорт [8]. В експерименті, проведеному з групою старшокласників, були зібрані різні показники волі, зокрема показники фізичних та інтелектуальних вольових зусиль, експертні оцінки волі учнів учителями, взаємні оцінки учнів та багато інших.

Серед виявлених статистично значущих залежностей найбільш важливими, на наш погляд, стали дві. По – перше, факт від’ємного кореляційного зв’язку показників фізичного вольового зусилля з показниками інтелектуального (наполегливістю у рішенні задач Кооса) і такою якістю особистості як відповідальність. На основі цього вчені зробили висновок, що фізичне вольове зусилля може бути сформованим як окрема здібність особистості поза розвитком інших вольових якостей, і навпаки, інші вольові якості можуть бути сформованими за відсутністю здібності до фізичного вольового зусилля. По – друге, експеримент підтвердив гіпотезу про те, що вольове зусилля фізичного характеру повинно бути пов’язаним взагалі з фізичною силою людини (чим вона більше, тим вищими є показники здатності до вольового зусилля).

Остання залежність примушує задуматися: чи можемо ми її екстраполювати на інтелектуальну сферу. Уявимо таку ситуацію: двом учням, які відрізняються здібностями до математики, пропонують розв’язати складну математичну задачу. Перший (здібний), докладаючи зусилля, може довго тримати концентровану увагу на розв’язанні складного завдання. Інший (нездібний), звісно, значно слабше тримає концентровану увагу, тому що йому взагалі дуже складно думати математичними формулами, проте він працює, старається як може; вольова дія, яка ззовні виглядає менш інтенсивною і тривалою, насправді може бути пов’язана з більшим внутрішнім зусиллям, спрямованим на подолання фрустрації (не ті здібності!) і втоми, та більшими енергетичними витратами організму. Виникає питання: хто витрачає більше волі на подолання фрустрації при рішенні задачі – здібний чи нездібний? Рівно як і те: хто витрачає більше волі на підтримання фізичного зусилля (у вищеописаному експерименті) – сильний чи фізично слабкий?

Сучасним дослідженням притаманна тенденція зміщення інтересу з вимірювання вольового зусилля у лабораторних умовах до дослідження складних характеристик вольової активності (саморегуляції, організованості, цілеспрямованості тощо). Методи, що використовують для діагностики вольових властивостей особистості, якісно відрізняються від попередніх – це опитувальники, самооцінки досліджуваних, а також експертні оцінки. При цьому висновок про наявність у досліджуваного тої чи іншої вольової якості часто робиться узагальнено, без диференціювання по сферах активності.

Висновки. Вольове зусилля є ключовим механізмом вольової регуляції поведінки. Саме його наявність є тою специфічною і необхідною умовою, яка дозволяє класифікувати активну цілеспрямовану поведінку як вольову. Без вольового зусилля цілеспрямовану активність індивіда (навіть при дуже сильній мотивації досягти поставленої мети) слід розглядати у більш широкому контексті довільної поведінки.

Вольове зусилля ми розуміємо не тільки як психічну, а й як тілесну реальність, в якій воєдино сплетені когнітивні, афективні і фізіологічні складові (концентрація думки, сильні бажання і афект, тілесне напруження, енергетичний імпульс). Суть вольового зусилля – це подолання людиною себе, робота психічної енергії по подоланню саме внутрішніх перешкод (втоми, немочі, фрустрації, напруження, хворобливих станів, болі, голоду тощо) задля здійснення вольової дії.

У дослідженнях вольового зусилля нерозв’язаним є питання стосовно адекватних критеріїв виміру психічної енергії, витраченої індивідом на подолання внутрішніх перешкод. Якщо припустити, що на суб’єктивному рівні вольове зусилля сприймається як тілесне напруження, енергетичний імпульс тощо, то до його дослідження можна було б підійти як до дослідження суб’єктивного відчуття, різні нюанси якого людина здатна ідентифікувати і оцінити за допомогою суб’єктивного судження. Тому поруч з лабораторними методами дослідження зовнішніх проявів вольового зусилля, на наш погляд, слід використовувати можливості рефлексивних методів; особливо це стосується більш складних форм вольової активності.



Номер сторінки у виданні: 204

Повернутися до списку новин