Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Етнополітична мобілізація як фактор зародженя та розвитку етнополітичних конфліктів





М. В. Примуш, доктор політичних наук, професор,
завідувач кафедри політології Донецького національного університету
УДК 323.2

 

У статті розглядається етнополітична мобілізація як фактор зародження і розвитку етнополітичних конфліктів. Розкривається сутність етнополітичних конфліктів і даються загальні поняття мобілізації та етнополітичної мобілізації. В статті також досліджується трифазна схема етнополітичної мобілізації, запропонована чеським вченим М. Грох. Крім того, аналізуються фактори, що впливають на процеси етнополітичної мобілізації, і особливості врегулювання етнополітичних конфліктів.

Ключові слова: етнополітичний конфлікт, етнополітична мобілізація, консоціація, синкретизм, символічна політика.

 

Національно - етнічна диференціація й ідентичність - це соціальна реальність, але така, яка не залишається незмінною: самі по собі національні почуття, що об'єднують людей у певну єдину групу, амбівалентні. Кожна людина має етнічний потенціал, тобто всі ми говоримо певною мовою, маємо расові ознаки, належимо до етнічної спільноти, яка має свою особливу історію й т. п. Але цей етнічний потенціал активізується тільки за певних умов. Рівень актуалізації потенціалу, інтенсивність національних почуттів багато в чому залежить від політики, від рівня її відвертості щодо інших народів або ж, навпаки, від міри концентрації на власних проблемах і пошуку зовнішнього ворога, який нібито залишається відповідальним за біди і нещастя цієї соціальної спільноти. За певних умов (системна криза суспільства, розпад державності, зміна соціального статусу етнічної групи та ін.) відбувається політизування етнічності, використання її як мотиваційної політичної сили, основи різкого політичного розмежування і засобу досягнення політичних цілей. Тобто, виникає феномен, що отримав у науковій літературі назву «етнополітична мобілізація», яка є неминучим наслідком виникнення (реактуалізації) етнополітичних конфліктів.

«Одна з найважливіших характеристик епохи постмодерну, - відзначає відомий американський дослідник А. Елазар, - полягає в етнічному відродженні, повторному виникненні уявлення про одвічні зв'язки як центрального для формування індивідуальної ідентичності. Ці тенденції мають своє політичне віддзеркалення у формуванні руху, що охоплює увесь світ від класово - фондованої до етнічно - фундованої політики» [1].

У 90 - ті рр. XX сторіччя на всьому посткомуністичному просторі феномен етнічності також стає одним з основних механізмів політичної мобілізації і найважливішою причиною конфліктних протистоянь. При цьому процес актуалізації етнічної самосвідомості, спрямованої перш за все на групову солідарність і протистояння етнічно «чужим», практично неминуче вступав у суперечність з паралельно здійснюваними спробами демократизації посткомуністичних держав. У цих умовах, на думку М. Губогло: «виявлення і типологізація чинників та найважливіших тенденцій і процесів етнічної мобілізації в деяких країнах ближнього зарубіжжя на двох рівнях - інституційному та особистісному - в нинішній ситуації є надзвичайно важливим завданням, оскільки в ході протистояння реформаційних і консервативних сил послідовно скорочується вибір варіантів суспільного розвитку та виникає нова загроза переходу від більш - менш вираженого курсу демократичного розвитку до авторитаризму, який не залишає будь - яких надій на утвердження прав та свобод громадян і народів» [2].

Етнополітичний конфлікт - форма соціально - політичного конфлікту, яка має свої специфічні особливості.

По - перше, переважна більшість етнічних конфліктів мають політичну складову, тобто більшою чи меншою мірою вони є етнополітичними. Слід розрізняти горизонтальні етнополітичні конфлікти - конфлікти між етнічними групами (наприклад, конфлікт у Ферганській долині між узбеками і турками - месхетинцями або конфлікт між кримськими татарами та рештою населення Криму), і вертикальні - конфлікти між етнічною групою та державою (наприклад, чеченський, карабахський, косовський конфлікти). Ці відмінності досить умовні, оскільки і в горизонтальні конфлікти рано чи пізно втручається держава або як посередник - миротворець, або як суб'єкт конфлікту.

По - друге, важливо враховувати, що в одних випадках етнічність може бути лише «камуфляжем» політичної боротьби. В інших же випадках мова може йти про «зворотний камуфляж», коли за політичними гаслами і декларованими цілями приховується гострий етнічний конфлікт. Наприклад, декларована керівництвом Республіки Молдова боротьба проти «прокомуністичного бастіону» в Придністров'ї приховувала гостру проблему статусу російського та українського населення цієї частини республіки, до того ж проходило все це на тлі активного обговорення гіпотетичної можливості приєднання Молдови до Румунії в першій половині 90 - х рр. минулого століття.

По - третє, етнополітичні конфлікти переважно мають статусну природу: предметом таких конфліктів найчастіше буває політичний статус етнічної групи, тому однією з найважливіших причин розгортання конфлікту стає зміна взаємодії етнічних груп або середовища цієї взаємодії, при якій економічний або політичний статус однієї з них сприйматиметься її членами як неприйнятний. Крім того, причиною конфлікту може бути не тільки боротьба за підвищення статусу або боротьба проти дискримінації, але також побоювання втратити наявний статус.

По - четверте, етнополітичні конфлікти - не тільки і не стільки конфлікти інтересів, скільки конфлікти ідентичностей, оскільки участь у конфлікті переважно  на основі групових мотивів обов'язково передбачає ототожнення людини з групою, що бере участь у конфлікті, її етнічну ідентифікацію. Як відзначає американський політолог Т. Гурр: «боротьба в етнополітичних конфліктах розгортається не просто навколо матеріальних або владних проблем, а заради захисту культури групи, її статусу та ідентичності» [3]. Це породжує феномен «конкуруючих культурних традицій», найчастіше - протиборство національних або етнічних традицій у рамках багатонаціонального соціуму; боротьбу за «історичну спадщину», або конфлікти між традиціями представників різних соціальних груп. Можливе гостре суперництво і релігійних, і етнічних традицій в мультиконфесійному або мультиетнічному суспільстві, протистояння регіональних традицій і т. д.

По - п'яте, політичний конфлікт у процесі його розгортання може набути етнічної підстави. Так, конфлікти політичних еліт різного рівня, наприклад, державного і регіонального, можуть виникнути як ресурсні.

По - шосте, внаслідок надмірної емоційної складової етнічної ідентичності етнополітична конфлікти відрізняються високим рівнем ірраціональності, що виражається у значному потенціалі агресивності, ненависті та ворожості сторін конфлікту і вибору стратегії взаємодії, що далеко виходять за рамки раціонального усвідомлення інтересів.

По - сьоме, специфічною характеристикою динаміки етнополітичного конфлікту, пов'язаною з його ірраціональністю, є значний потенціал ескалації конфлікту і, як правило, швидка його ескалація.

По - восьме, для етнополітичних конфліктів характерне повне домінування деструктивного потенціалу над його конструктивною складовою, оскільки сторони конфлікту, як правило, існують у різних системах «ціннісних координат».

По - дев'яте, практично у всіх випадках етнополітичні  конфлікти багатофакторні, мають декілька об'єктів конфлікту і проблемних зон, наприклад, територіальна суперечка, проблеми політичного або соціально - економічного статусу етнічної групи та етноконфесійні суперечності. Навіть такий соціальний ресурс, як освіта, містить у собі і матеріальну, і нематеріальну символічну складову. З одного боку, доступ до освіти безпосередньо пов'язаний з можливістю підвищення соціального статусу членів групи. З іншого боку, сам факт наявності національних шкіл та університетів важливий для етнічної спільноти в символічному плані. Свій університет - предмет гордості групи, важлива складова її символічного капіталу. Невипадково закриття університету часто стає приводом для етнополітичного конфлікту або навіть поворотним пунктом в його ескалації. Так трапилося на початку 1990 - х рр. у Сухумі (Абхазія) і в кінці того ж десятиліття - в Приштині (Косово).

По - десяте, через названі і неназвані причини етнополітичні конфлікти важко піддаються вирішенню, оскільки виникає надзвичайно складне завдання знайти шляхи задоволення як нематеріальних інтересів, так і вимог підвищення статусу, повернення «одвічних» територій, розширення економічних можливостей, більшого доступу до політичної влади і т. п. Тому швидше можна говорити про врегулювання, «заморожування» або перетворення в менш деструктивну форму етнополітичних конфліктів, ніж про їхнє вирішення.

Усе сказане дозволяє визначити етнополітичний конфлікт як різновид соціально - політичного конфлікту.

Загальне поняття «мобілізація» широко використовується в соціології суспільних рухів і просто в політичній лексиці. У загальному сенсі воно означає готовність до дій або самі дії; у політології сенс терміну «мобілізація» близький за змістом до поняття «політизування». Це поняття підкреслює активний, раціонально - плановий початок руху. К. Дженкінс, узагальнюючи тлумачення цієї категорії, визначає мобілізацію як процес, за допомогою якого група отримує і використовує ресурси для досягнення поставлених цілей. Таким чином, це поняття фіксує динаміку розгортання етнополітичного конфлікту.

У свою чергу, ресурси - це потенціал мобілізації, так звані внутрішні ресурси (засоби, методи, форми організації, стилі лідерства, ідеології, які використовуються групою) і зовнішні ресурси (соціально - економічні і політичні умови), що сприяють досягненню поставлених цілей. Для визначення сукупності внутрішніх і зовнішніх ресурсів та чинників, що сприяють або перешкоджають досягненню цілей руху, американськими соціологами Ч. Тіллі, С. Терроу та іншими було запропоновано поняття «Структура політичних можливостей», яке можна визначити як структуру ресурсів, що обумовлюють вірогідність виникнення суспільних рухів, форми їхньої діяльності (конфліктні або консенсусні) й ефективність.

Унаслідок цього аналіз процесу політичної мобілізації повинен містити наступні необхідні складові:

1) виявлення ресурсів, що знаходяться у розпорядженні групи до початку процесу мобілізації;

2) аналіз процесу використання цих ресурсів;

3) аналіз можливостей збільшення ресурсів за рахунок джерел, які знаходяться поза контролем групи.

Можна запропонувати наступне визначення етнополітичної мобілізації:

Етнополітична мобілізація - це процес, за допомогою якого група, що належить до однієї етнічної категорії (або приписує собі приналежність до такої), в боротьбі за політичну владу і лідерство з членами іншої/інших етнічних груп або державою маніпулює етнічними звичаями, цінностями, міфами та символами в політичних цілях, використовуючи їх як головний ресурс заради отримання загальної ідентичності і политичної/державної організації групи.

Першим компонентом у «структурі політичних можливостей» етнополітичної мобілізації може бути названий процес використання внутрішніх ресурсів етнополітичної мобілізації. У свою чергу, цей процес, як правило, розгортається поетапно.

Перший етап - конструювання традиції і мобілізація «народності». Цей етап етнополітичної мобілізації передбачає відтворення або реконструювання інтелектуалами, що належать до етнічної групи, традицій, звичаїв, символів і особливо мови; їхню популяризацію і розповсюдження в широких масах заради отримання людиною етнічної/національної ідентичності.

Другий етап - політизування етнічної/національної спадщини. На цьому етапі історична і культурна спадщина етнічної спільноти, навіть її мова, набувають функції значущого політичного ресурсу. Відбувається інституалізація етнічності, тобто починається процес формування національного руху, що використовує цей ресурс у політичній боротьбі. Те, що раніше було традицією, яка підтримувалася етнічною групою, стає знаряддям культурної та політичної боротьби за відтворення або отримання національної державності. Крім того, пережита історія, яка передається з покоління в покоління, є лише «сировиною» для конструювання «справжньої» історії нації, формування «образу давнини», такого важливого для національної самосвідомості. Уся колишня історія народу тепер визначається в національних категоріях. На цьому етапі в групову свідомість упроваджується уявлення про збитковість, утисненість, «залишковість» етноутворюю ючих маркерів, комплекс етнокультурної неповноцінності і/або комплекс «народу - жертви». На підставі цього відбувається формування та інституалізація етнополітичних еліт у тих етнічних спільнот, які їх до цього не мали. В інших же ситуаціях лідерами створених етнічних рухів можуть здійснюватися публічні акції для того, щоб зацікавити в етнічній проблематиці владу відповідного рівня (наприклад, регіону у складі держави), змусити визнати її й прийняти як найважливіший політичний ресурс. Таким чином, етнічний чинник стає проблемою для існуючої влади.

Третій етап - «етнічне очищення». Етнічну спільність, її культуру на цьому етапі перетворюють на абсолютну, сакральну цінність, яку необхідно будь - якою ціною зберегти та захистити від спотворюючих впливів «чужих» культур і груп, тобто вона повинна залишатися будь - якою ціною «чистою», між нею й іншими повинна бути проведена чітка непереборна межа. У цій ситуації притаманна етнонаціоналізму ідея загального походження набуває конфронтаційного характеру, абсолютизується та закриває більш важливі елементи потенційного об'єднання з «іншими», пов'язані із загальною культурою, історією, політичними інститутами, колективним та індивідуальним самовизначенням. Етноцентризм логічно звертається до мотиву «етнічної чистоти», що передбачає закритість, ворожість до всього «іншого», до придушення його проявів як усередині спільноти, так і поза нею. При цьому і члени етнічної групи повинні бути захищені від усього, що є «чужим», і робиться це шляхом формування «образу ворога».

При всьому різноманітті можливих варіацій ця логіка розвитку мобілізації притаманна перш за все всім видам етнічного націоналізму, носії якого й виступають головними агентами етнополітичної мобілізації. Тому потенціал і результати радикальної та вибухонебезпечної колективної дії, притаманної етнонаціоналізму, обумовлюються ресурсами, що виникають при розгортанні цих трьох взаємозв'язаних процесів.

Дуже схожу трифазну схему етнополітичної мобілізації для опису еволюції національних рухів Центральної та Південно - Східної Європи періоду зростання й утвердження в цьому регіоні капіталізму запропонував чеський вчений М. Грох. Перша з них (фаза «А») характеризувалася появою окремих патріотично настроєних ідеологів, які зверталися до розробки проблем мови, культури й історії своїх народів. У результаті поступового зростання національних рухів намічався перехід до національно - патріотичної агітації (фаза «В»), коли напрацювання національної інтелігенції ставали фактом суспільної свідомості. В оптимальних випадках ця еволюція завершувалася виникненням масових національних рухів, які вели боротьбу за національну державу (фаза «С»).

Найцікавішою з погляду впливу на етнічний розвиток М. Грох вважав фазу «В», яка, проте, не у всіх неповноправних народів змогла перейти у фазу «С» [4]. Запропонована М. Грохом теоретична схема вже стала орієнтиром в історико - типологічних дослідженнях становлення націй у Центральній та Східній Європі. Але її, як ми вважаємо, можна застосовувати і для дослідження процесів «національного будівництва» на території колишнього СРСР.

С.Олзак та Дж.Нейджл виділяють як чинники, що впливають на процеси етнополітичної мобілізації, наступні соціально - економічні зміни в суспільстві:

а) урбанізація соціуму, яка загострює конкуренцію між представниками різних етнічних груп, що переселяються в міста з районів колишнього компактного проживання;

б) індустріалізація, яка також може загострити етнічну конкуренцію за робочі місця;

в) економічний розвиток периферійних районів або відкриття нових ресурсів економічного зростання на периферії, зайнятій компактними етнічними популяціями; це, як правило, створює потенціал для виникнення етнічних політичних партій і рухів;

г) нарешті, мобілізація має місце в умовах національно - державного будівництва: радикальна зміна політичного статусу етносу впливає на етнічну свідомість і робить надзвичайно вірогідним масовий етнополітичний рух [5].

Російський дослідник З. Сикевич доповнює цей перелік так званими складовими «етнічного ризику», який визначає як «...ймовірність негативного впливу етнічного чинника на стійкість соціальної системи». До цих складових відносять:

1. Етнічний склад території, співвідношення частки титульного населення держави або етнічної більшості регіону і частки національних меншин.

2. Наявність етнотериторіальних претензій, особливо у разі їх використання як інструменту державної політики.

3. Законодавче порушення прав людини за етнічною ознакою або непрямими показниками приналежності до національних меншин (знання державної мови, ценз осілості та ін.).

4. Прагнення національної меншини, що проживає анклавно, до національно - державного самовизначення, особливо якщо цей анклав безпосередньо межує з територією основного проживання етносу.

5. Етнокультурні і конфесійні відмінності сусідніх етнічних спільнот.

6. Курс на побудову національної держави в умовах поліетнічного суспільства [6].

Проте навіть наявність цих чинників робить етнополітичну мобілізацію й ескалацію конфліктів практично неминучою.

Як видно з цього списку «зовнішніх ресурсів», майже всі вони виникають як результат або наслідок модернізації соціуму, а сьогодні вони посилюються процесами економічної і культурної глобалізації. Існує стійка кореляція між підйомом націоналізму і перехідним станом суспільства, оскільки націоналізм намагається компенсувати витрати «процесу звільнення», породжені модернізацією.

По - перше, процеси модернізації, етнополітичної мобілізації і формування націй тісно пов'язані між собою. по - друге, кінцевою, але не завжди досяжною метою етнополітичної мобілізації є «нація - держава». по - третє, для етнічних спільнот, що претендують на здійснення цієї мети, характерний тип «наступальної мобілізації», а для імперських народів - тип «охоронної мобілізації». по - четверте, політична практика свідчить, що поєднання соціальних і національних, релігійних та етнічних вимог було в цілому ефективнішим засобом етнополітичної мобілізації мас, ніж чисто націоналістичні гасла. по - п'яте, навіть у разі масової етнічної мобілізації виступ «усього народу» проти чогось або за щось є лише одним з найпоширеніших політичних міфів. Часто має місце або примус з боку політичної еліти або держави до загального виступу, або поспішне до нього приєднання на етапі близької перемоги, що обіцяє вже не загибель, а певні дивіденди. Згідно з М. Олсоном, раціональний індивід, який переслідує власний інтерес і входить у велику соціальну групу, не буде добровільно жертвувати власними ресурсами (час, гроші, інформація та ін.) заради досягнення цілей спільноти, не маючи будь - яких додаткових стимулів. По - перше, він знає, що його зусилля не матимуть помітного впливу на досягнення цілі; по - друге, він у будь - якому разі розділить вигоду, одержану іншими, будучи членом цієї групи [7].

По - шосте, різні варіанти етнополітичної мобілізації і конфліктів можна спостерігати і сьогодні в нових незалежних державах, що виникли на території колишнього СРСР. Як відзначає В. А. Тишков, «усі країни (пострадянського простору) продовжують будувати національну державу від імені «титульних» етнічних спільнот і тримати решту населення в статусі не членів нації або навіть не громадян цих держав. Ця політика етнічного виключення, навіть якщо вона офіційно в деяких країнах називається «політикою інтеграції» (а фактично асиміляція або невизнання особливого групового статусу), стала основним внутрішнім викликом існуючих нових громадянсько - політичних співтовариств. Вона перешкоджає вирішенню насильницьких конфліктів, що раніше виникли, хоча у таких конфліктів накопичилася своя логіка важких суперечностей і антагонізмів, оскільки це пов'язано із загибеллю людей, руйнуваннями та вигнанням населення з місць свого проживання.

Жодна з нових держав колишнього СРСР не змогла поки що отримати перевагу над силами радикального етнічного націоналізму, протиставивши йому формули суспільного устрою, які забезпечували б громадянську рівність незалежно від етнічної приналежності, а культурно відмінним спільнотам давали б гарантії збереження їх культури та справедливої участі у всіх сферах

суспільного життя. Жодна з держав не переглянула поспіхом прийняті на початку 1990 - х рр. основні закони й інші положення на користь визнання хоча б офіційної двомовності, і російська мова залишається «покараною мовою», хоча нею продовжують говорити вдома і на роботі не тільки більшість політичних лідерів нових країн, але й значні маси населення» [8].

Етнічний чинник, ставши одного разу впливовим політичним чинником, відрізняється великою стабільністю і відтворюваністю, оскільки закріплюється у владно - політичних позиціях, відображається в історичній пам'яті народу, передається з покоління в покоління. Деполітизування етносу і міжетнічних відносин відбувається дуже повільно, навіть якщо його намагаються прискорити, не випадково багато етнополітичних конфліктів набувають затяжного характеру.

Процеси етнополітичної мобілізації є зворотніми, тобто разом з мобілізацією можлива й етнополітична демобілізація. У цьому разі виняткову роль відіграють:

- фактор часу: короткочасне домінування етнополітичних установок у масових орієнтаціях і уявленнях людей, як правило, в період загострення міжгрупових відносин;

- суб'єктивний фактор: готовність політичних еліт до компромісу, маргіналізація «етнічних підприємців», своєчасність і зміст ухвалених політичних рішень із розв'язання кризи, щовиникла, їхнє реальне виконання і т. п.

Виділяють п'ять основних способів врегулювання етнополітичних конфліктів:

консоціація - тобто інкорпорація етнічних груп і перш за все їхніх еліт в політичну та адміністративну структуру держави;

синкретизм - культурне представництво етнічної різноманітності (надання права на «національно - культурну автономію») при фактичному деполітизуванні етнічності;

федералізація - децентралізація і розподіл влади по вертикалі, що передбачає передачу частини владних повноважень регіональним (тобто територіальним), а фактично етнічним спільнотам;

перехід від визначення громадянства «по крові» до визначення його «по ґрунту», що передбачає отримання громадянства будь - якою людиною, що народилася на території цієї національної держави;

символічна політика - пошук спільних історичних символів, героїв, лояльностей, вилучення з публічних понять, які набули стійкого негативного змісту («особи кавказької національності») і заміна їх нейтрально забарвленими. Проте для того, щоб досягти успіху у врегулюванні етнополітичних конфліктів, необхідна ціла низка сприятливих передумов. Етнічність повинна бути максимально деполітизована, підпорядкована пріоритету прав людини і свободи особи. Націоналізм повинен не переходити в етнонаціоналізм, а базуватися на загальногромадянській солідарності і патріотизмі. У системі політичних відносин етнічний фактор не повинен відігравати великої ролі та в ідеалі взагалі повинен бути виключений з політичної сфери як самостійний і самоцінний фактор при обов'язковому зростанні його ролі в культурі.

Слід пам'ятати, що недопущення відкритих етнополітичних конфліктів, превентивні заходи з їхнього врегулювання - набагато ефективніша стратегія, ніж спроби (найчастіше безуспішні) сформувати конструктивну взаємодію сторін у рамках вже відкритої, маніфестної фази етнополітичного конфлікту.

Проте для більшості мультіетнічних країн світу практична реалізація цих принципів і завдань - справа більш - менш віддаленого майбутнього. Поза сумнівом, консолідовані демократії мають відносно більший успіх у запобіганні та врегулюванні етнополітичних конфліктів, проте навіть вони не мають імунітету проти етнічного насилля, і політика ідентичностей не завжди легко нівелюється і в плюралістичних демократичних суспільствах.

 

В статье рассматривается этнополитичее ская мобилизация как фактор зарождения и развития этнополитических конфликтов. Раскрывается сущность этнополитических конфликтов и даются общие понятия мобилизации и этнополитической мобилизации. В статье также исследуется трехфазная схема этнополитической мобилизации, предложенная чешским ученым М. Грохом. Кроме того, анализируются факторы, влияющие на процессы этнополитической мобилизации, и особенности урегулирования этнополитических конфликтов.

Ключевые слова: этнополитический конфликт, этнополитическая мобилизация, консоциация, синкретизм, символическая политика.

 

In the given article the ethno-political mobilization as the factor of ethno-political conflicts' origin and development is сonsidered. The essence of the ethno-political conflicts is set out, and the general notions of mobilization and ethno-political mobilization are given. In the article the three-phase ethno-political mobilization scheme, proposed by the Czech scholar M. Grokh, is also investigated. Furthermore, the factors of influence on the ethno-political mobilization processes, as well as peculiarities of

the ethno-political conflicts regulation are analyzed.

Key words: ethno-political conflict, ethno-political mobilization, consociation, syncretizm, symbolic policy.



Номер сторінки у виданні: 136

Повернутися до списку новин