Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Історична наука: бар’єри на шляху розвитку та шляхи їх подолання





Любов Чуб, дослідниця української історії та проблем сучасної цивілізації (м. Хмельницький)

 

У статті аналізуються причини невизнання вітчизняною академічною історіографією результатів досліджень, проведених окремими науковцями та істориками-аматорами. Розглядаються можливі шляхи розвитку історичної науки.

Ключові слова: історична наука, археологія, комунікації, розвиток науки..

 

В статье анализируются причины непризнания отечественной историографией результатов исследований, проведенных отдельными учеными и историками любителями. Рассматриваются возможные пути развития исторической науки.

Ключевые слова: историческая наука, археология, коммуникации, развитие науки..

 

The article analyses the reasons for non-recognition of the historiography studies by some scientists and amateur historians. The possible ways of development of historical science are examined.

Key words: historical science, archaeology, communications, development of science.. 

 

Нещодавно в інформаційному просторі з’явився «Відкритий лист журналу «Археологія» до мас-медіа». Лист хоч і містить нещадну критику трактувань подій далекої минувшини окремими дослідниками, та зміст його фактично відобра- жає стан однієї із галузей академічної історіографії — галузі первісної історії та археології.

Автори листа, зокрема, зазначають: «Радіо, телеефір, журнали, газети, інтернет сучасної України повняться різноманітними фантазіями про далеке минуле українців. Не стали винятком навіть такі серйозні мас медіа як газета Верховної Ради «Голос України» та Перший національний радіоканал України. Уже тривалий час щонеділі, о 8.30 ранку, на останньому транслюється передача «З глибини тисячоліть», автором якої є професор Валерій Бебик. Редакційна колегія журналу змушена реагувати на численні звернення громадян і дати фахову оцінку фантастичним «концепціям» згаданого професора політології» [1].

Далі в листі наводиться перелік окремих версій професора В.Бебика стосовно подій далекого минулого. Результати здійснених професором розвідок у глибини давнини автори листа називають проявом «найгіршого сорту наївного історичного примітивізму та дилетантства, яко му підходить прислів’я «на городі бузина, а в Києві дядько». І ніби не помічають автори цієї «фахової» оцінки, що висновки профессора базуються не лише на системному аналізі величезного масиву відомостей про минувшину людства, котрі спираються на різноманітні джерела, а й на законахзвичайної логіки.

Подібні оцінки історичних розвідок як професора В.Бебика, так і інших шукачів правди про минувшину, можна зустріти у «Відкритому листі» ще не раз. «Профанація науки», «дурниці», «шовіністична маячня», «псевдонауковий жанр так зв. україністики, що вже отримав назву «трипологія» (це стосовно дослідження Три пілля. — Л.Ч.)», «трипільськоукраїнський міф» (проводиться паралель з арійським міфом Гітлера. — Л.Ч.), «абсурдні та бездоказові марення» тощо — на таких визначеннях автори листа будують свою «фахову» оцінку результатів праці дослідників.

Цей колективний витвір (а колектив редакції журналу складається переважно з науковців), окрім здивування, викликає у читача ще й запитання: чи насправді ЦЕ написано вченими? Бо попри те, що науковець не має права використовувати неперевірену інформацію, вже на початку «Відкритого листа» міститься неправда. Так, зазначається, що доктор політичних наук В.Бебик є кандидатом філософських наук (на - справді — психологічних) і радником Президента (насправді — членом Громадської гуманітарної ради при Президентові України).

Далі — більше. Критикуючи професора за його слова про нібито українське походження Христа, Будди і Чінгіз хана, автори листа вдають, що не помітили аргументації дослідника стосовно не українського, а арійського чи скіфського походження тих чи інших історичних постатей! Якщо ж В.Бебик і використовує словосполучення «великий українець» (Чингізхан) чи «великий єврей» (Мойсей), то це, зрозуміло, не може розглядатися як наукове твердження, бо є очевидним художнім прийомом, за допомоги якого автор намагається привернути увагу аудиторії до цих постатей. Бо ж відомо: ні українців за часів Чингізхана, ні євреїв за часів Мойсея не було, а були певні племена, які дали основу (мова, традиції, генетичний матеріал) для формування певних етносів.

Чи припустимий такий прийом при викладенні історичних версій — питання окреме. Як свідчить практика прийняття офіційних документів (!), такий прийом, виявляється, є прийнятим. Так, в Указі Президента Росії про святкування в 2012 році 1150 річчя зародження російської державності [2] факт використання цього прийому є очевидним (поняття «російський/російська» могли виникнути лише за часів Петра I, тобто не раніше ХVІІІ ст.). Стосовно ж відсутності аргументації, про що йдеться в листі, то її якраз цілком достатньо. Приміром, розмірковуючи, над походженням Чингізхана зі стародавнього арійського роду кият-борджигинів, В.Бебик наводить свідчення таких дослідників, як І.Коростовець, В.Бартольд, М.Хоанг, М.Крадін, Т.Скриннікова, а також монгольського історика ХVІІ ст. СананЦеценХунтайджи. Ці міркування логічно ув’язуються із твердженнями істориків Б.Рибакова, Л.Васильєва та ін. [3].

Та для авторів «Відкритого листа» такі посилання, вочевидь, не є аргументом. Що ж саме для них може бути переконливим? Відповідь на це запитання можна отримати, прочитавши в листі таке: «В одній з останніх недільних радіопередач В.Бебик вразив слухачів тим, що м. Мілет в Малій Азії — один із найактивніших пунктів грецької колонізації Північного Надчорномор’я — заснували вихідці з Мелітополя. Лукавий  політолог» не переймається тим, що Мелітополь став містом і отримав назву 1842 р., себто в новітні часи, а місто греків -ахейців Мілет відоме від ХІV ст. до н. е.».

Отакої! Невже академічних істориків не цікавить історія виникнення міста Мелітополя, який є старовинним поселенням і невипадково знаходиться біля скіфського кургану 4 ст. до н.е. і найдавнішого храму планети із назвою «Кам’яна Могила», вік якого сягає десятків тисячоліть? Мабуть, не цікавить, бо в протилежному випадку вони довідалися б, що назва «Мелітополь» була відома ще до 1842 року, і заодно спробували б пояснити, чому місто має грецьку назву («Медове місто»). Адже ще в реляції князя Г.Потьомкіна (1784 р.) зазначено, що Мелітопольському уїзду «построить город, наименовав оный Мелитополь. Присутс твенные места...учредятся со временем сообразно числу и роду жителей». Назва ж уїзду (міста) пов’язана із давньою легендою про місто Мелітополь, що в античні часи було розташоване «при впадении реки Молочной в озеро, образуемое сею же рекою» і «разорен оный город Батыем при нашествии Татар» [4].

Та такі відомості, вочевидь, поза сферою інтересів наших істориків. Мелітополь став Мелітополем в 1842 р., і крапка! Вся аргументація і всі докази — то відповідний царський указ. Усе ж інше, включно з топонімікою, для них — то «профанація».

Стосовно топоніміки. Про схожість назв Карпатських гір і грецького острова Карпатос, українського Трипілля і лівійського міста Тріполі, херсонських поселень Верхні і Нижні Сі рогози і грецького міста Сіракузи, Приазовської Лакедомонівки і держави Лакедемон та ін. науковці мають однозначну думку: простий збіг. За такою логікою наших істориків виходить, що назви, приміром, трьох американських міст — Одеси, Сент-Пітерсберга та Бостона — це випадковий збіг з аналогічними назвами трьох міст в Європі, і переселенці тут ні до чого. Що ж, дуже зручна «логіка», бо дає змогу уникнути багатьох «незручних» запитань. Та вони, ці запитання, нікуди не зникають, навпаки, їх більшає, потреба відповідати на них загострюється! І оскільки історики від цього відхрещуються, то відповіді на «незручні» запитання починають шукати інші.

А ось ще одне твердження з «Відкритого листа» — твердження, котре не робить честі тим, хто його написав: «Автори таких новітніх псевдонаукових фантазій на теми далекого минулого, як правило, політично заангажовані, ультрапатріотично — насправді псевдопатріотично — налаштовані аматори найгіршого гатунку, які не тільки не освоїли ази науки історії, але й абсолютно нетерпимі до критики своїх побудов і всіх незгодних».

Якщо відсіяти словесний непотріб на адресу тих, хто активно вивчає далеке минуле й отримує несподівані результати — результати, що не відповідають пануючим в історіографії догмам, то цілком очевидно: фраза про нетерпимість «аматорів» до критики і до всіх незгодних є вкрай невдалою спробою авторів листа ВЛАСНУ нездатність слухати інших перенести на цих самих «аматорів». Спроба є невдалою тому, що ці «аматори», на яких редколегія журналу «Археологія» навішала численну кількість принизливих ярликів, навпаки, дуже хочуть РОЗПОЧАТИ, НАРЕШТІ, ДИСКУСІЮ — дискусію конструктивну, без образливих слів. На необхідності її проведення постійно наголошує і професор В.Бебик [5].

Конструктивізм, як мінімум, полягав би в тому, що ці т. з. «аматори» вже виконали значну частину роботи із накопичення та систематизації інформації стосовно минувшини людства. Цю справу вони продовжують робити, бо обсяг інформації постійно зростає. І оскільки її обробка вимагає неабияких зусиль, то для історичної науки додаткова кількість дослідників, які щиро зацікавлені в результатах своєї праці (безоплатної і нерегламентованої), була би доцільною в умовах катастрофічної нестачі фахівців у галузі первісної історії та археології. Адже у «Відкритому листі» саме про таку нестачу кадрів йдеться, при цьому слушно зазначається: «Три сотні археологів на 47 млн українців, її територію та протяжність історії (десь 1 млн років) — їх надто мало, щоб задовольнити цікавість суспільства до далекого минулого».

Думається, представникам академічної історіографії, що працюють у царині прадавньої історії, час припинити зверхньо ставитися до тих осіб, котрі намагаються самотужки дійти історичних істин. Натомість було б набагато корисніше налагодити з ними діалог, який є продуктивнішим за нетерпимість одних до думки інших. Треба перебороти в собі цю нетерпимість та подолати ті комунікативні бар’єри між дослідниками (логічний, семантичний, бар’єр авторитету, бар’єр відносин), котрі аж ніяк не сприяють процесу пізнання.

Гарним прикладом результату здолання перешкод у стосунках між українськими істориками і людьми різних професій і, навіть, із різних країн є відкриття правди про недавнє наше минуле (діяльність УПА, період репресій, голодомори, Друга світова війна, післявоєнний період). Відкинувши радянську заідеологізовану і тому далеку від істини концепцію історії України того періоду та прибравши на шляху порозуміння із суспільством усілякі бар’єри, вітчизняна історична наука отримала потужний імпульс для свого розвитку і значно просунулась уперед у частині історії періоду існування СРСР.

Чому ж не можна так сама спокійно, без істерик і, головне, конструктивно працювати в інших галузях історії? Адже всі ці відкриті листи до журналістів та інші подібні звернення із «фаховим» приниженням тих людей, що прагнуть дістатися глибин минувшини, лише підкреслюють відсталість авторів цих послань від сучасного ритму життя, нерозуміння ними викликів теперішнього часу.

Одним із таких викликів є різке зростання рівня суспільної свідомості, коли люди відчувають гостру потребу в Правді, в тому числі історичній. І якщо представники науки, котра, як відомо, є формою суспільної свідомості, відстають від запитів суспільства, то їх функції починаютьвиконувати представники інших суспільних груп. Нині ж, в епоху розвитку інформаційних технологій, коли кожній людині стає доступним пізнання того, що зовсім недавно було недосяжним чи занадто складним, загальний рівень суспільної свідомості зростає постійно і невпинно. Тому наука, зокрема історіографія, не має права відставати від цього процесу.

В історії України, особливо прадавній, ще багато «білих плям». Але навіть те, що стало відомим один-два десятки років тому і на нинішній час уже могло би бути всебічно дослідженим, належним чином ще не вивчено. До прикладу: Кам’яна Могила (біля вже згаданого Мелітополя). На думку одного із провідних учених-сходознавців світу А.Кифішина, «визнан ня за нею одного з найважливіших архівів давньої писемності дає Україні право гордитися нею так само, як іспанці величаються Альта мірою, а єгиптяни — пірамідами» [6].

На жаль, наші фахівці з академічної первісної історії, вочевидь, не поділяють думку російського вченого, і намагаються «не бачити» результатів кропіткої праці А.Кифішина і тих відкриттів світового рівня, котрі він здійснив, вивчаючи тексти чи не найдавнішої пам’ятки людської історії — Кам’яної Могили. Метод, за допомоги якого цей науковець, спираючись на знання шумерського письма, прочитав написане тими, хто жив на території сучасної України в дошумерський період, наша академічна історична наука не визнає. Не маючи власних шумерологів нині, вітчизняна історіографія, схоже, не планує їх мати і в майбутньому. Але ж поки А.Кифішин є серед нас і готовий допомагати, неприпустимо відмовлятися від можливості перейняти досвід цієї унікальної людини, навчитися читати шумерські тексти і відтак тексти Кам’яної Могили!

Крім того, за словами А.Кифішина, готовий до друку другий том його праці «Давнє святилище «Кам’яна Могила». Спроба дешифровки протошумерського архіву XII–III тисячоліть до нашої ери». Якщо перший том — це лише спроба дешифрування письмен святилища, то другий містить «повноправні» результати їхнього прочитання [6] .

Та чи цікаві ці результати нашим ученим? Чи готові вони допомогти А.Кифішину видати його працю — працю, необхідну українській науці? Судячи із змісту «Відкритого листа», позитивна відповідь на ці запитання вельми сумнівна, позаяк члени «редколегії журналу» не налаштовані на сприйняття нових методів пізнання минувшини. Але ж нині, коли «грубий» матеріалізм, вичерпавши властиві йому методи пізнання, поступається місцем «тонкому» інформаційному «ізму», життя вимагає перегляду застарілих підходів до організації наукового процесу!

Такий перегляд має передбачати не лише подолання комунікативних бар’єрів між дослідниками всіх рівнів, а й зміну критеріїв оцінки обсягу знань тих, хто прагне присвятити себе науці, та підходів до формування корпусу науковців. Знати добре лише свою тему стає недостатнім для того, щоби вважатися сучасним науковцем. У новій епосі, інформаційно-технологічній, право називатися сучасним ученим матиме максимально й різнопланово поінформована людина, яка буде здатна уявити загальну картину причинно-наслідкових зв’язків між різними процесами буття — гармонійно вписати туди предмет свого дослідження. Вузька спеціалізація науковців має відійти в минуле.

Прикладом поєднання кількох наук із використанням великої кількості різноманітних джерел мудрості людської можуть слугувати результати праці доктора історичних наук, професора Національного університету «Києво Могилянська академія» М.Чмихова, котрий на науковому рівні відтворив знання наших предків про циклічність розвитку світу. Ви користовуючи сучасні дані історії, астрономії, гео фізики, етнографії та багатьох інших наук, наш видатний співвітчизник фактично заклав основи нової світоглядної концепції — космоархеологічної. Аналіз величезного масиву матеріалів світової археології у поєднанні з інформацією із джерел світової мудрості дав можливість ученому засвідчити глибокі космологічні знання давніх людей, синтезовані в загальну закономірність розвитку всього сущого. Тож ученого М.Чми хова по праву можна вважати зразком ученого майбутнього.

Методи дослідження, застосовані М.Чми ховим, та вагомість отриманих ним у ході наукових пошуків висновків свідчать про незаперечний факт: розвиток науки можливий за умови розвитку методології. Процес дослідження, зокрема історичного, буде тоді ефективним, коли буде ком плексним (із залученням даних з інших наукових галузей, таких як лінгвістика, космологія, геофізика, генетика, етнографія, філософія, космічна картографія тощо), інформаційно насиченим (із використанням усієї скарбниці мудрості людської), корисним (із виявленням кореня суспільних проблем та конкретним планом розв’язання цих проблем за допомогою предмета дослідження).

Процес розвитку нинішнього суспільства характеризується зростанням значення в соціумі інформації і логіки. Інформаційний простір невпинно розширюється, надаючи нам величезні можливості для пізнання світу. Саме тому зростає кількість людей, що занурюються в океан інформації та черпають із нього порції тієї субстанції, котра колись таки постане цільною Істиною. Тож і глибока давнина нам відкриватиметься саме через Інформацію — Слово, що міститься не лише в історичних документах, а і в давніх письменах та символіці Кам’яної Могили, текстах Вед, Велескниги та інших писемних пам’яток, в усній творчості — міфології.

У такий спосіб минувшину будуть здатні пізнати, думається, лише ті, хто навчиться поважати і відчувати Слово. Поважати Слово — значить користуватися ним обережно, не вдаючись до якихось маніпуляцій та шукаючи в ньому його істинну суть і справжнє призначення. Відчувати Слово — значить знаходити в ньому те, що шукаєш.

Слово — це закодоване Буття. Слово — це ключ до відкриття багатьох таємниць, у тому числі таємниць минулого. І ми ключ цей обов’язково знайдемо! Але, однозначно, знайдемо не серед гострих епітетів і принизливих фраз на чиюсь адресу під час написання різного роду звернень чи відкритих листів.

Із чим можна погодитися з авторами «Відкритого листа», то це із таким їхнім твердженням: «Патріотизм українського вченого полягає в максимальному наближенні до історичної правди». Думається, варто було б сюди додати, що наближення до історичної правди можливе лише за умови РОЗВИТКУ історичної науки, коли запроваджуються нові методи дослідження, а застарілі догми, які заважають рухатися вперед, залишаються в минулому.



Номер сторінки у виданні: 15
Автор:

Повернутися до списку новин