Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Ментальні очікування як каталізатор кризових процесів





Т. К. Пояркова, кандидат політичних наук,
доцент Сумського державного педагогічного університету
УДК 159.964.21+328.161.2

 

Стаття присвячена ментальним очікуванням та їх ролі у виникненні криз. Аналізуються різні теоретичні підходи до цього явища, розглядається ретроспектива взаємовідношень очікувань та кризових процесів.

Ключові слова: криза, ментальні очікування.

 

Кризова тема перетворилася на недійного монстра, що окупував практично всі шпальти газет, оселився серед рейтингових статей в Інтернеті та заполонив собою ефір. І це не дивно, адже безробіття, невиплати зарплат, пенсій, інфляція, руйнація банківської системи на тлі безпорадності влади загострюють болісний інтерес до цієї тематики.

Основними причинами виникнення кризового стану в Україні називають протистояння між гілками влади, постійні вибори, нескінченні розпуски та блокування парламенту, особисті розборки між депутатами, найвищими посадовцями - прем'єром та президентом. До не менш популярних пояснень належать фактори впливу світової фінансової кризи, а також негаразди внутрішньоекономічного простору - відсутність стимулів модернізації енерговитратного та застарілого виробництва, звичка населення жити у борг за рахунок незароблених коштів. Проте останнім часом ЗМІ почали акцентувати увагу на такому факторі, як радикалізація настроїв суспільства, в чому багатьма політиками вбачається коло майбутніх проблем [3].

В цих умовах цілком логічним та слушним виглядає питання про ментальні очікування як підґрунтя та каталізатор кризового процесу. Перш ніж приступити до розв'язання питання про вплив очікувань на розвиток політичних криз, необхідно зауважити, що для науки дослідження кризових станів є перспективним напрямком. Перебування суспільства у такому стані сприяє збільшенню дослідницьких можливостей через те, що в такі моменти оголюються певні механізми та зв'язки, які, зазвичай, є прихованими. Говорячи образно, кожна криза є таким станом або точкою в розвитку системи, коли вивчення минулого дозволяє найбільш точно спрогнозувати майбутнє.

Отже, дослідження кризового процесу сприяє передбаченню тенденцій, які будуть визначати подальший розвиток. З іншого боку, дослідження кризових станів дозволяє виокремити напрямки зрушень суспільно - політичного життя.

На нашу думку, при дослідженні кризових станів необхідно зважати на те, що вони вбирають у себе протилежні тенденції. Так, з одного боку, криза буде провокувати зміни, а з іншого - криза завжди буде мати тенденції, пов'язані з адаптацією до цих змін. Таким чином, кризовість не є чимось винятковим, навпаки, вона є природним засобом корегування процесу розвитку. Ментальні очікування ж дозволяють визначити природу та якісні особливості не тільки динаміки кризи, а й подальшого якісного перетворення політичної системи взагалі.

Перш ніж перейти до аналізу конкретних історичних подій, які б дозволили наочно показати, яким чином очікування здатні впливати на кризові процеси, визначимо системні складові цього явища. Криза завжди сигналізує про те, що у політичній системі є збій. Іншими словами, криза є станом, коли правила та норми існуючої системи починають конфліктувати з політичними, економічними та особистими інтересами суб'єктів політики.

У цьому контексті ментальні очікування можна представити у вигляді певних рамок, меж, які дозволяють уявити, на чому саме буде зосереджено увагу соціуму при пошуку виходу із цього нестабільного стану.

Отже, саме увага до кризових очікувань дозволяє спрогнозувати варіації можливої поведінки всіх політичних суб'єктів. Такі міркування змушують більш прискіпливо розглянути очікування, які супроводжують кризові стани, та спробувати визначити залежність кризової динаміки від цього явища. Зрозуміло, що відновлення кризового процесу може означати тільки одне - протиріччя суспільно - політичного розвитку, що спричинили такий стан, не були подоланими і відтворили ситуацію на новому рівні розвитку, в результаті спровокувавши нову хвилю очікувань.

У сучасній політичній літературі тема кризових ментальних очікувань, незважаючи на інтерес та увагу, ще не отримала достатнього висвітлення. Взагалі, можна виокремити два загальні підходи до визначення ролі очікувань у формуванні криз. Так, у роботі Д. Травіна та О. Марганія «Європейська цивілізація» аналіз різних модернізаційних стратегій європейських країн містить вказівку на впливовість емоційних очікувань. Так, наприклад, успішна в цілому модернізація в Польщі 90-х рр. була безпосередньо пов'язана з настроями населення [4, с. 298]. До протилежного табору можна віднести погляди Л. Бальцеровича. Пікантність ситуації полягає в тому, що «батько» цього самого успішного лібералізаційного проекту скептично ставиться до посилань на «якісь надзвичайні психокультурні риси» і вважає їх «виявом своєрідної інтелектуальної легковажності» [1, с. 222].  

Проте приклад Польщі 90 - х рр. є показовим для розуміння ролі очікувань у формуванні політичних криз. Відомо, що польська ситуація в січні 1990 року була не менш важкою порівняно із січневим шоком 1992 року в Росії. При цьому польська шокотерапія не витримує ніякого порівняння з тим світоглядним зламом, що супроводжував радянську перебудову. І в подальшому ситуація складалася абсолютно по - різному. Так, Польща за рік зуміла перетворитися на країну з ринковими правилами гри, а пострадянський простір демонструє розтягування цього процесу не на роки, а на десятиріччя. Закидання у бік аграріїв радянського сектору виглядає не досить переконливо через те, що аграрний сектор польської економіки також був відсталим і нединамічним. Є всі підстави вважати, що різний шлях подолання кризових явищ залежав від ставлення членів суспільства до процесів трансформації. Російській розгубленості від змін поляки протиставили ставлення до проблем як до таких, які обов'язково потрібно подолати, і чим швидше, тим краще. Досить красномовним є таке свідчення: «Свобода торгівлі дозволила у 1990 р. селянам приїжджати до міст прямо на своїх тракторах, паркуватися біля магазинів, що намагалися завищити ціни, і вступати з ними в гостру конкуренцію, що додавало радощів покупцям» [4, с. 399].  

На думку Д. Травіна та О. Марганія, таке позитивне ставлення до труднощів можна пояснити певними ментальними зрушеннями, що сталися в Польщі в першій половині 80 - х рр. Справа в тому, що для Польщі ще в 70 - х рр. реальністю стало «поступове зникнення ідеології як фактора, що підтримує режим» [4, с. 335]. Руйнація ідеологічних засад пояснювалася певною внутрішньою політикою, що заохочувала купівельну спроможність населення за рахунок швидко зростаючого боргу. Ситуація вийшла з - під контролю, зросла інфляція, а на політичну арену вийшла організація профспілкового руху «Солідарність». Важливим є і те, що опозиційність цього руху спочатку відкрито не загрожувала існуванню політичного режиму. Всі вимоги зводилися до модифікації виробництва та допуску до влади впливових суспільних сил.

Неспроможність влади подолати кризові явища призвела до того, що в грудні 1981 року в Польщі було введено військовий стан. Це фактично означало, що надії на те, що система підлягає реформуванню, були зруйновані. Для поляків ця подія стала справжнім культурним зламом.  

Зміна настроїв була кардинальною: якщо наприкінці 70 - х рр. поляки вважали, що поганий стан справ у державі є наслідком поширення людських пороків - лінощів, пияцтва, марнотратства, а не вадами системи, то з першої половини 80 - х рр. почало визрівати інше розуміння власних проблем. Готовність країни до радикальних перетворень означала, що прагнення вирвати у влади певний кусень суспільного пирога було замінено на готовність до змін суспільного ладу. І подолати той шлях, яким би вкрай важким він не був.  

Наведений приклад дає можливість дещо уточнити наголоси в дослідженні кризових очікувань. На нашу думку, кризові очікування як предмет дослідження вказують на необхідність виокремити не тільки суб'єкт очікувань (особистість, групу, прошарок), а й врахувати те, який вид мають очікування, які шляхи виходу з кризи вбирають у себе очікування, а також наскільки вірогідними виглядають сценарії очікувань. Актуальним є і врахування фактору повторення, оскільки на існуючі очікування впливає досвід суспільства з подолання подібних ситуацій у минулому.

Наше прагнення зрозуміти роль очікувань у формуванні криз визначає необхідність звернення до міжвоєнного періоду в розвитку Німеччини. Нагадаємо, що Німеччина після першої світової війни опинилася у скрутному становищі. Недостатньо констатувати, що вихід з війни супроводжувався революцією, а економіка була поставлена у безвихідну ситуацію зобов'язаннями виплачувати країнам - переможцям фантастичних репарацій. Потрібно зауважити, що Німеччина, перемігши у війні з Росією, була визнана Антантою переможеною країною. Територіальні втрати тільки поглиблюю вали почуття гострої несправедливості та невдоволення існуючою ситуацією. 1923 рік став чорним через руйнацію кредитно - грошової та фінансової систем. Темпи грошової емісії через поширення катастрофічної інфляції характеризувалися дванадцятьма нулями! Як часто буває, економічні негаразди (особливо 1929 рік) тільки загострили політичні проблеми. Постійні зміни урядів не могли не спричинити поширення розчарування в демократичних процедурах.

Така ситуація відтворила досить суперечливу систему ментальних очікувань. Розчарування від політики, втома від інфляції поєднувалися з прагненням до дії, спрямованої на відновлення справедливості. А. Шпеер, спільник А. Гітлеера, описує почуття цього періоду як такі, що вбирали в себе поєднання відчуття того, що світ втратив рівновагу, з чітким розумінням, що настав час простих рішень [5, с. 43]. Очікування моральної компенсації за приниження цілого народу, прагнення реалізувати історичну справедливість сприяло пошуку винних у кризовій ситуації. У повоєнній Німеччині в умовах політичної нестабільності, панування насилля та інфляції такі швидко знайшлися. Євреї, що тільки з початку ХХ сторіччя отримали можливість досягти політичного та суспільного становища, євреї, що увійшли в більшовистське керівництво, та євреїїбіженці - всім випала роль винних в усіх цих негараздах.

Наскільки був закономірним прихід фашистів до влади? Розглядаючи вплив очікувань на формування кризових явищ, хотілося б наголосити, що хоч і можна прослідкувати чіткий зв'язок між настроями та політичним вибором, однак не все так просто. На перший погляд фашизм став цікавим тільки після 1929 року, і ця цікавість безпосередньо залежала від стану економіки. В роки гострої кризи 1929 - 1930 рр. потреба у збереженні єдності була настільки сильною, що ідея авторитарно - тоталітарної держави досить швидко знайшла широку підтримку етносу. Цю тенденцію демонструють і вибори 1932 року. Так, улітку націонал - соціалісти отримали 37,4 % голосів і сформували найбільшу фракцію в парламенті. А вже восени того ж року в ситуації покращення економіки мали лише 32 відсотки.  

Відомий австрійський соціолог В. Райх, сучасник цього драматичного періоду, зауважував, що сама така ситуація була непростою і визначалася не скільки станом економіки, скільки особливостями німецького соціуму. На думку В. Райха, цьому сприяла структура німецького народу. На початку ХХ сторіччя німецьке суспільство складалося з правлячого середнього прошарку - підприємців, чиновників, високопосадовців державної служби, та дрібного середнього класу, переважно торговців, фермерів, клерків тощо. Після війни вищий середній клас виявився зруйнованим, а нижчий - фактично об'єднаним із пролетаріатом. Все це призвело до несподіваних трансформацій, які завадили німецькому суспільству об'єднатися і перетворитися на самостійну політичну силу.

Так, різні групи дрібної буржуазії були змушені створювати об'єднання. Проте водночас економічна конкуренція між невеликими підприємствами перешкоджала створенню такого почуття солідарності, як у робочих. Соціальний стан заважав дрібному буржуа примкнути як до власного класу, так і до промислових робітників. Якщо до власного класу він не міг приєднатися через конкуренцію, то до промислових робітників - через страх пролетаризації.

Для класу дрібних чиновників та службовців були притаманні залежність від державної влади та конкурентне ставлення до колег; своєрідне проміжне становище між органом керування та основною частиною представників ручної праці, що не могло не заважати розвитку почуття солідарності. Соціальна свідомість чиновника підмінювалася ставленням до уряду та нації та втілювалася в повній ідентифікації з державною владою, а службовця приватної фірми - в ідентифікації з компанією. Тобто, з одного боку, дрібний чиновник є представником влади для підлеглих, з іншого - залежним від влади. В цьому і полягала таємниця того, що службовець став провідною верствою, що підтримувала фашистську державу. Держава підмінила собою солідарність з подібними собі і зробила чиновника таким само покірним, як і робітника [2, с. 95].  

Як не дивно, але очікування сильної влади генерувало і німецьке село, яке зберігало традиційну сім'ю з авторитарним стилем виховання. Водночас фашизм цілком задовольняв і очікування пролетарів, граючи на їх прагненнях збільшити робочі місця за рахунок вирішення проблем біженців, повернення багатих на родовища анексованих територій.

Тільки націонал - соціалістичній партії вдалося використати очікування цілого приниженого народу щодо відновлення історичної справедливості, що і втілилося в парадоксальній здатності фашистської організації примірювати різні класові інтереси.

Не менш цікавим для розуміння природи очікувань є німецький феномен переносу фокусу з власного життя на «фюрера». В. Райх пов'язує це з реакцією на слабку владу, не здатну не тільки вирішити проблеми індивідів, а й просто захистити їх. Хаос політично - економічного життя лише прискорює поширення очікувань сильної авторитарної влади. «Чим більш безпорадним стає «масовий індивід» (завдячуючи власному вихованню), тим більш чітко виступає його ідентифікація з фюрером і тим глибшою стає дитяча потреба у захисті - в цьому почутті криється єдність з фюрером» [2, с. 117]. Тут виділяються дві особливості: емоційний зв'язок із фюрером та непорушність віри у непогрішимість керівників.

Ця думка збігається із зауваженням К. Юнга, який зазначав, що фашистський рух є за характером проявом компенсаторної сили, що ламає індивідуальну мораль та інтелектуальний самоконтроль і заполоняє собою свідомий світ [6, с. 268]. Перші симптоми - тоталітаризм держави, втрата цінності та важливості індивіда. Ця особлива надія на владу, державу, націю є однозначним свідченням регресії суспільно - політичної свідомості.

Отже, очікування є пошуком орієнтирів, які б дозволили компенсувати драматичний збіг військової поразки та політичного приниження, економічного падіння, культурного нігілізму, загального хаосу. Принциповим для їх виникнення є прагнення виправити ситуацію будь - яким чином та готовність суспільної свідомості справді прийняти будь - який порядок.

Намагаючись окреслити орієнтири для розуміння природи очікувань, потрібно враховувати й ірраціональний бік цього явища. Фашизм увібрав у себе метафізичне мислення, неортодоксальні погляди, моральні ідеали і віру в божественне призначення фюрера. Ці основні особливості пов'язані з більш глибоким прошарком, для якого характерне існування міцного авторитарного зв'язку з ідеалом фюрера та нації. Для націонал - соціалістичних мас віра у »расу володарів» стала основним мобілізуючим чинником подолання кризового стану. Більше того, очікування сильної авторитарної влади дозволяло зняти відповідальність з окремої людини та суспільства за використання нецивілізованих засобів виживання і врешті - решт полегшити цей процес. Саме віра у фюрера як окрему людину, якій вдалося попри всі негаразди подолати життєві перешкоди та посісти визначне місце в політичній системі, затьмарювало сприйняття реальності пересічним німцем та надавало віри в подолання кризового стану.

Таким чином, розглядаючи кризові очікування, необхідно враховувати також ірраціональне, як одну з найважливіших складових. Міфи, стереотипи, забобони, притаманні тій або іншій культурі, не тільки забарвлять обрії майбутнього, а й створять відповідний емоційних фон. Окреслюючи загальні обрії очікувань у формуванні кризових явищ, можна помітити їх подвійну природу. Так, з одного боку, ментальні очікування є набором можливих варіантів виходу з кризи, з іншого - залежать від дій влади та водночас визначаються ними. Тобто очікування можна уявити як певні інформаційні структури, які створюють підстави для оцінки дій влади, а на наступному етапі, при прийнятті та втіленні рішень, уточнюють та коригують нові очікування.

Як уже зазначалося, сучасний кризовий період в Україні привертає особливу увагу до фактора радикалізації очікувань населення. Всі наведені приклади та теоретичні міркування підводять до припущення, що радикалізація очікувань може свідчити про те, що дії існуючих інститутів політичної системи не відповідають уявленням суспільства про необхідні заходи. Це означає, що суспільство, не отримуючи вирішення проблем, поступово трансформує розчарування у готовність до радикальних дій та приходить до виправдання деструктивної поведінки. У найбільш негативному сценарії це фактично означає, що політичні інститути не можуть погасити кризові явища, тобто вони неефективні і не користуються довірою суспільства. Отже, непередбачуваність кризових ситуацій не тільки веде до невідповідності очікуванням, а й запускає процес делегітимації влади, що також не може сприяти ефективності політичної системи взагалі.

В українському варіанті запобіжником запуску негативних процесів мала б виступити опозиція і через критику існуючої влади та дій уряду послугувати каналом для виходу незадоволення суспільством, владою. В умовах, коли опозиція функціонально зосереджена на власному виживанні, очікування соціуму не можуть не еволюціонувати у бік готовності до силових акцій та непокори.

Висновки, які можемо зробити з викладеного, є такими: підтримання стійкості політичної системи потребує відповідності очікуванням ефективних дій влади по виходу з кризової ситуації. В кризових умовах, коли особливої ваги набуває фактор відповідності ментальних очікувань діям влади, необхідно максимально зберігати довіру між соціумом та владою. У випадку, коли очікування не знаходять свого втілення в політичному житті, відбувається радикалізація суспільних поглядів на владу і, як наслідок, відбувається поглиблення кризового стану.

 

Статья посвящена ментальным ожиданиям и их роли в возникновении кризисов. Анализируются различные теоретические подходы к этому явлению, рассматривается ретроспектива взаимоотношений ожиданий и кризисных процессов.

Ключевые слова: кризис, ментальные ожидания.

 

This article is dedicated to mental waitings and their role in the development of crisis. Different methods of approach to this phenomenon are analyzed and historical retrospection of mental waitings and crisis processes are considered in this article.

Key words: crisis, mental waitings.



Номер сторінки у виданні: 142

Повернутися до списку новин