Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Демократія в процесі еволюції самоуправлінського потенціалу суспільства





Оксана Гаєвська, доктор філософських наук, доцент, професор кафедри політології і соціології КНЕУ імені Вадима Гетьмана

УДК 005.35;316.3(477)

 

У запропонованій статті характеризуються демократичні організаційно-правові механізми зміни політико-управлінських еліт в Україні, які повинні забезпечувати систему управління найбільш адекватну інтересам суспільства в процесі еволюції його самоуправлінського потенціалу.

Ключові слова: демократія, політична кооперація, політико-управлінські еліти, система управління, самоуправлінський потенціал суспільства, професійна демократія..

 

В предлагаемой статье характеризуются демократические организационно-правовые механизмы смены политико-управленческих элит в Украине, которые должны обеспечивать систему управления наиболее адекватную интересам общества в процессе эволюции его самоуправленческого потенциала.

 Ключевые слова: демократия, политическая ко операция, политико-управленческие элиты, система управления, самоуправленческий потенциал общества, профессиональная демократия..

 

The author of the article characterizes the democratic organizationally-legal mechanism of changing political-governance elites in Ukraine which are to provide the most adequate governance system in the interests of the Ukrainian society in the process of evolutioning its self - governance potential.

Key words: democracy, political cooperation, political – governance elite, system of governance, selfgovernance potential of the society, professional democracy..

 

Постановка проблеми. Життєдіяльність сучасного суспільства виявляє себе у створенні в останні десятиріччя принципово нових організаційних механізмів, які регулятивно забезпечують свободу політичної кооперації людей, що є відображенням рівня соціальної свободи. У процесі цієї життєдіяльності система управління стає атрибутом політичної свободи, організаційним компонентом вільної соціальної кооперації людей. Звідси виникає можливість розумно, відповідно до інтересів населення, організовувати «природну» поведінку люд ської кооперації. Свобода природного та природність свободи перетворюються в одну з властивостей організації кооперативної життєдіяльності.

В умовах становлення демократичного режиму, особливо у часи радикальних соціальних змін, зокрема, в управлінні, поширюється погляд на місце і роль управління в цілому в системі суспільних відносин, уява про управління та управлінців як про таку частину суспільства, яка має доленосний потенціал для кожного прошарку населення. Підтвердженням цього є те, що типовою поведінкою «нової» генерації політичних управлінців є заявлена ними ж відмінність їх від «попередників», до яких, як правило, народ має претензії. Тому нова управлінська політична еліта, навіть радикального спрямування, робить певні кроки для того, щоб затримати ухвалення тих законодавчих актів, які б призвели до негайних економічних, а тим більше політичних дій, спрямованих на задоволення цих претензій.

Тому у подібній ситуації абсолютно природним є маніпулювання політичною фразеологією, покликаною приховувати використання старої системи управління для реалізації нових планів, що, у свою чергу, організаційно –політично призводить до непослідовності, яка на сьогоднішній день існування української демократії стає вже типовою. У цьому зв`язку, наприклад, Ю. Сурмін дійшов такого висновку: «Якщо Україна буде перебуватиме в зоні постійної виборчої боротьби, коли панують не теорії, а ідеологеми, а кадрова політика підміняється політикою кадрової маргіналізації, то найбільш раціональною моделлю розвитку є модель природної еволюції, в основі якої лежить ідея і практика виживання з мінімізацією зовнішніх впливів, насамперед, вищих органів державної влади». Подібну думку висловлює у своїй статті і М.Мінаков у часописі «Парламент»: «Взагалі проблема якості еліт у різних джерелах обговорюється в два способи. Перший — «фаталістичний»: який народ, така еліта. Другий — «загально-негативний»: усіх геть. Втім обидва підходи жодним чином не дають відповіді на питання, якою ж, власне, є якість еліт». А автори статті «Формування політико-управлінської еліти: типи, принципи, методи» О.Крюков, В.Діуліна дають досить сувору оцінку політико-управлінській еліті України: «Характеризуючи стан сучасного розвитку в Україні, можна констатувати, що політична система виявилась майже недієздатною і малоефективною».

Що стосується погляду на стан сучасної світової демократії, то відомі представники так званого процедурного підходу в аналізі цих процесів Г.О`Доннелл, Ф.Шміттер, Т.Карл, А.Пшеворський, Х.Лінц відмічають у своїх працях, що характерним для перехідних станів демократії є взаємозв`язок конкуруючих еліт, свідомий вибір ними в процесі політичного торгу будь – яких організаційних форм і інститутів такого політичного устрою, який би був для них прийнятним. Тобто Україна сьогодні, якщо виходити з цього твердження, у своєму демократичному поступі, розвитку самоуправлінського потенціалу її політичної кооперації переживає традиційні для демократіїпроцеси.

Проблеми формування сучасної політичної й управлінської еліти в Україні висвітлюються і в книзі М.Михальченка, О.Михальченка, Є.Невмержицького «Корупція в Україні: політико-філософський аналіз». Автори відмічають, що політико-управлінська еліта «поки що не володіє достатньою політичною та й загальною культурою, не знає і не вміє застосовувати у практичному житті закони суспільного і державного будівництва. Їй не притаманні глибокі знання таких законів».

Тому подібна управлінська ситуація і питання, які обговорюються у вищих управлінських сферах, становлять невеликий сенс для демократії, оскільки дійсні інтереси народних масс цією управлінською системою не враховуються. Вона (система) є типовим інструментом з обслуговування інтересів певних груп, які борються за владу. І ця влада буде використана для управління тільки «справами» цих соціальних сил і вся полеміка, наповнена демократичною фразеологією, зводиться до одного завдання: створити видимість їх непримиримості, хоча суть її полягатиме у тому, «хто кого буде стригти».

Це типово, на жаль, для такої системи управління, вона прямо вказує на те, що в цьому разі за цими управлінцями стоїть тінь «сильних світу цього», яка особливо впливає на управлінське рішення, якщо воно хоча б якоюсь мірою стосується інтересів цих сил. Відомий дослідник демократії, її так званих транзитивних форм К.Оффе у своїй книзі пише, що після краху соціалізму у країнах Східної Європи з`явилась необхідність у реформі економічного устрою, пов`язана з необхідністю створення класу підприємців та власників, причому це створення відбувалося саме за допомогою ухвалення політичних рішень. Він акцентує на тому, що «це завдання не стояло у жодному з переходів до демократії».

Так виглядає на практиці сьогодні в Україні народна влада, народне волевиявлення, які зводяться до стремління певних політичних сил об`єднати їх з олігархічними інтересами. Причому подібний «політичний» акт аргументується навіть теоретично, називаючи подібні акції вищим волевиявленням народного суверенітету. І такий стан справ стосується не лише України, а й будь-якої системи демократії, оскільки, завоювавши свободи демократичного характеру, народ дійсно переміг у боротьбі задемократію, але безпосереднє панування об`єктивно переходить до рук управлінської еліти. В цьому контексті майже класичним є визначення демократії Й.Шумпетера: «…Демократичний метод є такою сукупністю інституційних засобів ухвалення політичних рішень, за допомогою яких здійснюється спільне благо шляхом надання самому народу можливості вирішувати проблеми через вибори індивідів, які збираються для того, щоб виконати його волю». Цей глибинний чинник призводить в управлінському плані до того, що народ доручає представникам еліти створення уряду, а ці представники повинні розділити свої управлінські функції з управлінською бюрократією. І, зреш тою, зовсім консолідуючу думку щодо погляду автора на розвиток демократії висловлює Г.О`Доннел, який характеризує демократичну систему як «ефективне функціонування демократичного режиму», а це перетворює її, за словами Х.Лін ца, у «рутинну і глибоко інтернаціоналізовану форму соціального, інституціонального і психологічного існування» світового демократизму.

Подальший аналіз управлінських відносин у період політичного становлення нової управлінської еліти пов`язаний саме з науковою характеристикою соціальних засад вищих управлінських рішень, які ухвалюються на основі таких радикальних явищ, як рух народу за конституцію, на основі якої має здійснюватись управління країною. Наука управління вважає, що однією з таких засадничих характеристик є необхідність розуміння вищим керівництвом країни сутності цього руху, зокрема, знаходження прямої залежності конституційних норм від суспільних і політичних відносин. При цьому не слід також відкидати уявлення про управління як про «незалежне», «самостійне» явище, на радикальні зміни якого повинна бути спрямована політична кооперація народу.

До відкритого розриву з існуючою системою управління нову політичну еліту підштовхує народ, хоча успіх їх діяльності у цьому відношенні часто залежить від інших факторів, зокрема, від зміни соціально-економічних засад реального стану суспільства.

І дійсно, реалізм нових управлінських інститутів забезпечується радикальним виступом політичної кооперації, її дієвість є ефективною доти, доки дають про себе знати плоди такого виступу, оскільки навіть вищий законодавчий орган країни, створений протягом цього виступу може існувати доти, доки сам рух не буде завершено. Експертні оцінки розвитку політичної системи України за останні роки підтверджують цю думку. Як пише у своїй статті О.Че баненко, «партійна система України має ряд специфічних ознак, існування яких створює суттєві перешкоди для її подальшого розвитку. По-перше, для більшості партій характерною є орієнтація на лідерів, а не на програми. Це стало зворотним боком плюралізації політичної системи України, яка була обумовлена збільшенням рівноправних гравцівна вітчизняному політичному полі після Помаранчевої революції».

Олігархізація в цих соціальних умовах стає вкрай небезпечним явищем, оскільки призводить до різкої політичної боротьби, яка може мати драматичні форми. При цьому представники і нової, і старої політичної еліти за допомогою різних управлінських маніпуляцій постійно намагаються довести свою відданість тим ідеологічним цінностям, тим соціальним прошаркам, яких вони представляють. Але їх політична міць визначається тим, наскільки боротьба інтересів пануючих сил стає загрозливою. Слабкість системи управління у разі такого розміщення сил пояснюється таким теоретичним положенням, яке має методологічне значення: управлінська система, управлінські відносини в період політичного становлення нового управ лінського корпусу є перехідними, міцність та досконалість яких в цих умовах визначається характером політичної боротьби за владу.

Виходячи з цього методологічного положення, створюється можливість оволодіння державною владою новою управлінською елітою, а це означатиме для управлінської діяльності участь в управлінні країною її соціального джерела. Тому управління країною в цей період передається в результаті боротьби (чи угоди) пануючих сил у країні, і та політична еліта, що рветься до влади, до управління країною, змінює лише форми управління, принципово не змінюючи їх зміст.

Якщо старі політичні управлінці за підтримки своїх соціальних сил перемагають у політичних перегонах, то нові у такому разі змушені розписатись у їх, так би мовити, «політичному неповнолітті», а це може означати тільки те, що прошарок, котрий їх породжує, не довів свою економічну могутність до такого стану, який дозволив би зайнятись політичним самоствердженням і тому як наслідок цього є стремління знову розпочати боротьбу за оволодіння системою управління, за приведення її у відповідність зі своїми потребами.

Якщо ж управління країною повністю переходить до рук нової управлінської еліти, необхідність реагувати на устремління тієї частини населення, які її породили, налагоджувати гармонійне середовище у своїх управлінських рядах призводить до необхідності створення відповідної системи, методів управління, які утворюють «нову демократію». В таких умовах управлінці, особливо політичні, використовують виборчу систему для завоювання більш стійких управлінських позицій, в умовах нестійкості власної соціальної бази. І саме тому управління країною будується на основі «соціальної комбінованості», що означає, що поруч з основною умовою демократичної системи управління — рівновагою основних соціальних інтересів, створюється основна умова сучасного бюрократизму: рівновага між управлінськими структурами. Політичне управління в таких умовах набуває характеру видимого парламентаризму: воно є одночасно формою розпаду старої системи і формою існування нової. Але ця «управлінська комбінація» є ще й результатом політичної «несміливості» нових політичних управлінців, які вимушені коливатися між необхідністю боротися зі старою системою, використовуючи соціальну підтримку, і боротися з тими, кого підтримує певна частина населення країни, але є представниками старої політичної еліти. І тому нова політична еліта знаходить спільну мову з ними, розуміючи, що за ними стоять певні соціальні сили. І тому на її політичну поведінку впливають як стара система управління, так і різні соціальні настрої. Причому, демократичні устремління других постійно «підігріваються» їх економічно нестабільним становищем, тому нові управлінські інститути вимушені створювати видимість демократичної поведінки. Практикується обговорення в нових представницьких інститутах різних псевдонародних проектів із застосуванням характерної демократичної риторики «народних представників», єдиним призначенням якої є створення ілюзії обслуговування інтересів народу, сховати за цим елітарну сутність будь – якої управлінської акції чи державного рішення, навіть зовні схожого на поступку народові. 

Характерним для утвердження будь – якої нової політичної еліти є також переміщення центру управління країною з представницьких державних органів до виконавчої влади, віддавши представницьким органам лише функцію захисту своїх політичних інтересів у політичній боротьбі. Виконавча влада і справді «зручніша» для безпосереднього тиску на населення, більш прихованого від народного контролю. Нова демократія, таким чином, знов перетворюється в ілюзорне явище, в чому і полягає елементарний владний розрахунок.

Характерно й те, що у всіх країнах як тільки нова еліта більш чи менш вдало усуває від управління країною свого суперника, як на політичну арену виходить новий «конкурент» і теж у формі демократичного руху. Причому, на відміну від еліти, яка, установившись як політична влада, почала у питаннях політичного управління виявляти свою відсутність елементарної професійної спроможності, а саме здібностей, дисципліни, сміливості, енергії, наполегливості у своїй управлінській діяльності, новий демократичний рух показує, що всіма цими управлінськими якостями він володіє у достатній мірі. Управлінським методам безкінечних компромісів, які призводять до становища, повне суперечностей, до політичного маскування, до необхідності для всіх правлячих партій постійно виправдовуватись, новий демократичний рух протиставляє зрозумілість ідейних та організаційних позицій, послідовність як в ухваленні, так й у здійсненні будь-якого управлінського рішення. Елітарному стилю управлінських софізмів, пустих обіцянок нові демократи протиставляють правду, діалектичну логіку, яка реально відображає інтереси різних соціальних групп населення. І якщо такі нові еліти, нові демократи приходять до влади, їх очікує та ж сама доля. Для такої політичної сили, що рветься до влади, характерним, як правило, стає непослідовність у формуванні нової системи політичного управління, продовження підтримки прямих і непрямих контактів з олігархічними структурами, всіляко укріплюючи їх положення.

Звідси виходить методологічна теза про складність взаємодії економічних, олігархічних еліт та політичного управління, про безпосеред- нє і опосередковане служіння управлінської системи певним політичним силам, про певну його (політичного управління) самостійність. За лежність, навіть у кращому випадку, є непрямою, тому, навіть коли політичне управління дійсно представляє інтереси суспільства, незважаючи на його стан за певних історичних обставин, що і є свідченням певної відносної, але все ж таки незалежності, самостійності політичного управління країною.

Аналіз періодів переходу управлінських функцій до рук нової еліти, але переходу не революційного, а поступового, переходу, який відображає двоїстість змін, устремлінь певних соціально-політичних сил за допомогою народу позбавитись своїх супротивників і за допомогою цих же сил не допустити подальшого розвитку радикальних змін, започаткованих ними ж, свідчить і зміст діючої в цей час конституції. Це, як правило, компроміс, на який пішла нова еліта зі старою, щоб не йти на компроміс з основною масою населення. І тому стремління нової політичної еліти мати всю повноту влади зустрічається, в основному, схвально, хоча,виступаючи від імені народу, представники вищих ешелонів політичної еліти хочуть спілкуватись з самим народом, не допускаючи його до самого владного горнила.

На такій соціальній основі породжується показний демократизм певних політичних сил, коли управління країною розцінюється як самодостатня категорія, коли до уваги приймаються тільки політичні форми держави, ігнорується значення політичної кооперації суспільства, на якій базується політична діяльність. Тому такі суперечності в управлінських відносинах, носіями яких є суб`єкт та об`єкт управління, відображають тільки боротьбу різних груп за владу, яка не зачіпає істотних інтересів народу.

Якщо ж є хоча б мінімум відповідальності у таких управлінців за долю країни чи хоча б за коло обов`язків, які вони мають, то у всіх конституціях, створені чи за англійським, чи за французьким зразком, ця відповідальність представлена як поняття, яке дуже важко осягнути.

Звичайною картиною при цьому є те, що управлінські обов`язки перекладаються з партії на партію, що супроводжується перегонами за «тепленьке місце». Державні посади перетворюються у призи, які можна виграти на парламентських турнірах. Єдиною реальною силою у таких умовах є бюрократія, очолювана міністрами (чи іншими вищими чиновниками). Могутність бюрократії й, завдячуючи їй, міцність законодавчої влади, а не навпаки — характерна риса такого управління. Дійсною конституцією такої управлінської еліти є корупція. Таким чином, політичний зміст управління у суспільстві, так зване «самоуправління народу», доводить, що управлінська еліта зберігає мо нополію на управління і в період утвердження нової еліти, що народний вплив на цю галузь суспільного життя обмежується економічною підтримкою управлінських акцій.

Висновки. Отже, аналіз управлінських відносин у період переходу влади до так званих нових політичних сил показує, що управління країною з боку управлінської еліти, особливо певними сферами її життя, може здійснюватись соціальною групою чи навіть особою, яка не прямо, не безпосередньо є виразником економічно пануючих соціально-політичних сил, їх збалансованість є закономірним явищем якщо не за формою, то за змістом. Щодо України, то екстраполяція загальноцивілізаційних демократичних перехідних процесів на українське суспільство дала змогу зробити методологічний висновок: професіоналізація системи соціального управління є основним гарантом становлення нової соціальної системи, демократизація якої і залежить від ступеня професіоналізму її політико-управлінської еліти.

Практичність такого бачення соціального управління полягає у тому, що саме у перехідному стані суспільства воно стає об`єктивною потребою країни і включає, насамперед, стратегічну думку про значне піднесення ролі соціального управління, зокрема й особливо, науки у перехідному стані суспільства, до яких у певній мірі можна віднести й кризові стани, коли порушені сталі соціальні зв`язки в основних сферах суспільного життя, що створює об`єктивно сприятливий грунт для політичної активності будь яких «реформаторських» сил. А для їх суттєвого пожвавлення мають бути створені соціально-економічні, політичні умови, що й відбувається, як правило, саме у певні перехідні (кризові) стани суспільств.

Справді, реформаційними діями, на погляд автора, у зв`язку з вище сказаним, буде створення так званої професійної демократії, оскільки це потреба і здатність об`єкта управління безпосередньо використовувати, особливо в соціальному управлінні, наукове знання, власне, науку управління для організації життєдіяльності суспільства, а це означає можливість підготовки управлінців усіх рівнів діяльності, які на демократичній основі мають займатися цим видом діяльності, що викликано необхідністю гармонізації інтересів усіх громадян суспільства через наукове їх осмислення і реальні розрахункові можливості їх реалізації, що має бути основним у діяльності управлінців усіх рівнів. Політизація управління в таких умовах має суттєво послабитись як управлінське явище, а система професійно демократичного моніторингу, в такому разі, стає обов`язковим елементом соціального управління.



Номер сторінки у виданні: 30

Повернутися до списку новин