Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Політико – правове підґрунтя ідеї толерантності в історії західних держав ІV – XVIII ст.





Інна Савич, старший викладач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій, Університет «Україна»

УДК 327.322.342.7

 

У статті розглянуто еволюцію ідеї толерантності в нормативних актах держав Західної Європи і Північної Америки. Проведено теоретичний аналіз і виділено основні характеристики державних документів ІV-XVIII ст., які вплинули на розвиток терпимості у світі. Визначені роль та умови підписання і проголошення представниками державної влади актів про толерантне ставлення до певної категорії населення.

Ключові слова: толерантність, терпимість, едикт, пакт, релігійний мир, декларація..

 

В статье рассмотрена эволюция идеи толерантности в нормативных актах государств Западной Европы и Северной Америки. Проведен теоретический анализ и выделены основные характеристики государственных документов IV–XVIII века, которые повлияли на развитие терпимости в мире. Определены роль и условия подписания и провозглашения представителями государственной власти актов о толерантном отношении к определенной категории населения.

Ключевые слова: толерантность, терпимость, эдикт, пакт, религиозный мир, декларация..

 

The article deals with the evolution of the idea of tolerance in the regulations of Western Europe and North America. The theoretical analysis and highlighted the main features of public documents IV–XVIII century that influenced the development of tolerance in the world. The role and terms of signing and declaration of the representatives of the government acts on tolerance to certain categories of people.

Key words: tolerance, edict, pact, religious peace, declaration..

 

Однією із основних умов стабільного розвитку держави є мирне співіснування її громадян, яке можливе лише за наявності високого рівня толерантності. Терпимість має бути також закріплена і гарантована нормативно. Розгля даючи й аналізуючи міжнародні, міжнаціональні, міжетнічні чи міжконфесійні відносини, ми часто зустрічаємо поняття «толерантність». Це явище набуло планетарного значення, тому що стало засобом мирного врегулювання конфліктних ситуацій і регуляції суспільства, як спосіб уникнути більшого зла — соціальної нестабільності, що й визначає актуальність дослідження. Але в кожний історичний період ідея толерантності владою сприймалася по різному.

Дослідження історії толерантності проводили зарубіжні вчені Р.Валітова, М.Дамміт, В.Золотарьов, Н.Круглова, С.Мендус, А.Меньшиков та інші; серед вітчизняних — М.Бабій, Ю.Іщенко, Є.Швачко, В.Ханстантинов та інші. Проте автори сучасної вітчизняної наукової літератури лише згадують мирні договори як історично-правове явище, без їх спеціального аналізу.

Метою статті є здійснити теоретичний аналіз політико-правових документів різних країн, які справили визначний вплив на розвиток і впровадження в життя ідеї терпимості.

Завданням статті є — розкрити сутнісні аспекти толерантності в державній політиці, показати трансформацію ідеї терпимості від релігійної до політичної категорії та необхідної умови міжнародного співробітництва. Одними з перших політичних документів, в якому були сформовані принципи терпимості, є едикт Галерія (311 р.) та Міланський едикт (313 р.). Едикт римського імператора Галерія проголошував терпимість до християн з боку держави: «який вирішив негайно розповсюдити поблажливість і на християн: нехай вони залишаються християнами, нехай будують будинки для своїх зібрань, не порушуючи тільки громадського порядку» [3]. Міланський едикт розвинув ті принципи, які містив едикт 311 року, виданий Галерієм. Міланський едикт був укладений між імператорами Костянтином та Ліцинієм і вважається законодавчим приписом державної влади, за посередництва якого було легалізовано християнські віровчення і культ. Цей договір є важливим рубежем в історії толерантних відносин між церквою та державою, який розділив дві абсолютно різні по характеру епохи: період абстрактних роздумів про терпимість та період затвердження даної категорії в нормативних документах держав. Едикт проголошує свободу у виборі релігії й свободу у виборі культу. «З давніх пір, вважаючи, що не слід обмежувати свободу богопочитання, але, навпаки, треба надавати розуму і волі кожного займатися Божественними предметами за власним вибором, ми видали наказ як усім іншим, так і християнам зберігати свою віру і своє богопочитання» [3]. Тому у Міланському едикті зроблено спробу ввести дійсну свободу совісті, віротерпимості. Проте вже в 380 році східноримський імператор Феодосій І Великий підписав едикт, відомий під назвою Cunctos populos, яким проголосив християнство одним з головних державних інститутів, а інші віросповідання заборонялися.

Починаючи з ХVІ століття філософські принципи терпимих взаємовідносин поступово почали переходити з релігійної сфери в державну політику, зокрема, закріплюючи права і свободи людини, рекомендуючи толерантну поведінку чиновникам щодо релігійних меншин в політичних документах, законодавстві. Хоча реальне втілення цих приписів у життя відбувалося не в усіх суспільствах.

У період Відродження виникли нові принципи формування феномена толерантності. Це було пов’язано в першу чергу з мирним співіснуванням релігійної і світської політики, поступовою втратою тотального домінування церкви та постановкою питання релігійної терпимості. Вагомим внеском у розвиток ідеї терпимості стало визнання конфесійного плюралізму у вердиктах про толерантність часів Аугсбурзького релігійного миру (1555), Нантського Едикту (1598) і Вестфальтського миру (1648).

В основу Аугсбурзького релігійного миру була покладена мирна угода, підписана в Пассау 1552 р. імператором Карлом V і протестантськими князями, яких очолював курфюрст Моріц Саксонський. Серед умов миру зустрічається й намагання вирішити проблему віросповідання: імператору було заборонено обертати протестантів у католиків проти їх волі. Недоліком цієї толерантної умови є те, що її дії обмежувались лише колом католиків і лютеранів.

Ідея толерантності стала одним із вагомих здобутків новочасної культури, яка починала відмовлятися від засобів політичного примусу та схилялася до пошани чужих переконань. Тому між протестантськими князями Німеччини і імператором Карлом V Габсбургом в Аугсбурзі 1555 р. було й підписано угодуі Тим самим завершено ряд воєнних конфліктів між католиками і протестантами. Л.Шорн Шютте відмітив саме цей документ як початок вирішення релігійної нетерпимості за допомогою норм права [9, с. 83]. Сама назва «релігійний мир» була лише символом, тому що цей документ остаточно не обґрунтовував мир між конфесіями, а впливав загалом на зміну відповідальності і форми спорів через церковні важелі, був свого роду перемир’ям на невизначений час. Проголошена толерантність була неповною, а лише біконфесійною: «між курфюрстами, князями і станами обох віросповідань повинна панувати повна і взаємна рівність згідно з конституцією Імперії й іншими законами Імперії, а також із цим договором, тобто так, аби те, що є справедливим для однієї частини, було справедливим і для іншої» [1, с. 96]. Деякі міста (Аугсбург, Біберах, Равенсбург, Дінкельсбуль, Кельн, Мюнстер та інші) офіційно затвердили існування двох конфесій. Але за таким проголошенням свободи віросподівання для католиків та лютеранів приховувалась нетерпимість до інших конфесій, які поширилися за часів Реформації, таких як кальвіністи, анабаптисти тощо. Також трималася певна межа правових свобод, що проявлялася у праві князів визначати релігію своїх підданих (згідно з принципом «cujus regio, ejus religio» — «чия влада, того й віра»), за яким останні або Мали прийняти місцеве віросповідання, або переїхати зі своїм майном на іншу територію.

Проте у Польщі Варшавський договір 1573 р., відомий під назвами «Мир для інаковіруючих, або Pax dissidentium», поширював толерантність навіть на антитринітаріїв, унітаріїв, які успішно почали створювати свої громади і школи.

У Нідерландах ідея терпимості знайшла своє відображення в «Гентському умиротворенні» 8 листопада 1576 р. — мирному договорі між штатами Голландії і Зеландії та Генеральними Штатами південних провінцій, в якому було визнана свобода кальвінізму, а церковне майно на півночі передане в державну власність. Було проголошено, що «проти єретиків-інаковірців не будуть вживатись ніякі заходи, але лише в Голландії та Зеландії, в інших місцях ситуація залишається такою ж, як і раніше» [6, р.17]. Таким чином, документальне закріплення толерантності було територіально обмеженимі мало вимушений характер через спільну політичну мету католиків і протестантів — боротьбу протии іспанців. Цей документ відобразив принципи взаємозв’язку політичної та релігійної свободи часів Реформації.

В указі французького короля Генріха ІV, Нантському Едикті (1598), проголошувались громадянські та політичні права французьких протестантів-гугенотів, зокрема свобода совісті і відправлення служби в 200 містах (Париж не входив до цього переліку міст), право займати судово-адміністративні та військові посади, право скликання власних синодів та конференцій, а також закріплювались певні субсидії на утримування священиків. Мирна угода між протестантами й католиками стала першим практичним проявом терпимості в Західній Європі, що поклало початок розвитку лібералізму Нового часу.

У Чехії і Моравії, де нащадки гуситів, Моравські брати, взяли лютеранську віру, і де кальвіністська пропаганда мала великий успіх, імператор Рудольф II своїм Посланням про мир (1609) надав усім протестантам свободу віросповідання і контроль над Празьким університетом. Той же імператор Віденським миром (1606) визнав свободу угорських протестантів (лютеран і кальвіністів).

В Європі Тридцятилітню війну, а разом з нею і нетерпимість, було вирішено Вестфальським трактатом у 1648 році між представниками європейських держав. Фундаментальними складовими Вестфальського миру вважаються Оснабрюцький (між імператором Римської імперії та союзниками, з одного боку, зі Швецією та союзниками — з іншого) та Мюнстерський (між імператором Римської імперії з Францією і союзниками) договори 1648 р., деякі положення яких є ідентичними. Також певні параграфи Мюнстерського договору містять посилання на текст Оснабрюцького договору. Документально визнавалась рівність католиків, кальвіністів та лютеран, а князі позбавлялись права визначати віру своїх підданих. Також договір проголошував пріоритетність засобів мирного вирішення конфліктів, зокрема за допомогою укладення мирних угод чи судочинства, над військовими. Прикладом ідеї толерантності є § 52 розділу V Оснабрюцького договору: «У релігійних та інших питаннях, в яких об’єкти не можуть розглядатися як закриті структури, навіть коли спір між католицькими кантонами і Аугсбурзьким віросповіданням, варто розділити на дві сторони і вирішувати спір без урахування більшості, тільки через мирову угоду» [8]. Також в V розділі були проголошені права еміграції за бажанням, а не через духовне переслідування, і за кріплений принцип рівноцінності представництва між конфесіями в рейхстазі, що свідчить про  переслідування, і за кріп ле -зростання ролі толерантності в міжнародних угодах ХVІІ ст. та перехід ідеї терпимості з релігійного на політичний рівень.

В Англії в ХVІІ ст. навпаки домінувала англіканська церква, тому католики емігрували до колоній в Північній Америці. Таким чином, проблема політико-правового закріплення ідеї толерантності поширилася й на британські північноамериканські колонії. Першим законом, що заборонив релігійні переслідування, був закон колонії Род-Айленд 1636 р. Наступним актом терпимості англіканців до католиків став Закон терпимості штату Меріленд (Maryland Toleration Act) 1649 р., відомий також під назвою «Закон про релігію» (Act Concerning Religion). Цей акт не проголошував абсолютну терпимість, а лише до різних форм християнства. Поселенці, які заперечували божественність Ісуса Христа, мають бути страченими, позбавленими волі, оштрафованими або втратити свої землі. Проте закон забороняв використовувати релігійні образи, на кшталт слова «єретик, старообрядець, ідолопоклонник, пуританець, пресвітеріанець, сепаратист, папіст, ієзуїт, лютеран, кальвініст, баптист» [5], розширивши толерантність на комунікативний рівень. Хоча політика віротерпимості в Мері ленді не протрималася й століття, проте створила підґрунтя для подальшого розвитку толерантності.

На відміну від північноамериканських колоній, де акти терпимості приймалися для захисту певної релігії, Шотландска Декларація Толерантності (Declaration of Indulgence) 1687 р. Якова II гарантувала толерантне ставлення до пресвітеріан і квакерів в обмін на присягу королю, тобто для захисту й стабільності держави. У Декларації проголошувалось, що «ніхто не зустрінеться з будь-яким розчарування через його релігію, а буде головним і шанованим нами, відповідно до його якостей і кваліфікації до того часу, поки ми бачимо підтримку ним благодійності і єдності» [7, р. 396]. Тому король погоджується проявити свою поблажливість лише тим віруванням, які визнають його верховенство і чиї зібрання проходять відкрито і мирно. Декларація демонструє готовність толерантно ставитись до тих, хто не загрожує цілісності держави. Якщо ж у чиїхось поглядах вбачається можливість загрози влади, їх носію в терпимості відмовляють.

Проте ці постулати були затверджені парламентом і набули законної сили лише через два роки в Акті Толерантності (Toleration Act ) у 1689 р. Вільгельма Оранського. Доповненням до вимоги присягнути королю було внесення штрафу за приналежність до іншої віри. Таким чином, фінансовий ресурс став детермінантом толерантності в кінці ХVІІ століття. Також проголошена терпимість була лише частковою, вона поширювалась лише на протестантів.

Таким чином, толерантність в Англії та Америці визнавалась не за ідеал чи цінність, а вважалася необхідністю в умовах розколу суспільства. Протягом Нового часу ідея толерантності поступово проникла до політичної свідомості та культури народів, але лише століття потому терпимість почала відігравати домінантну роль в політичних відносинах.

Розширення застосування толерантності зафіксоване у Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки 1776 р.: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідчужуваними правами, до яких належать Життя, Свобода і прагнення Щастя» [4, с. 840].

Практичного значення ідея толерантності як свобода совісті набула в документах Великої Французької буржуазної революції («Декла рація прав людини й громадянина» 1789 р.). У преамбулі свобода визначається як можливість робити все, що не завдає шкоди іншому. Здійснення природних прав кожної людини має лише ті межі, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими самими правами.

Період кінця XVIII — початку XIX ст. вважається початком нового етапу в розвитку ідеї толерантності, що пов’язаний з розширенням сфери толерантності з винятково релігійної на етнонаціональну, а також з регіонального чи локального рівня на міжнародний.

Досліджуючи нормативні акти західних держав, які справили визначальний вплив на розвиток ідеї толерантності, ми можемо зробити такі висновки:

– перші документи нормативного значення, що проголошували терпимість, з’явилися близько ІV ст. нашої ери;

– толерантність поширювалась винятково на релігійну сферу до кінця XVIII ст.;

– у період Середньовіччя терпимість розглядалась як необхідність запобігання конфліктів;

– у Новий час толерантність почала розглядатись правителями як умова економічного добробуту держави;

– в кінці XVIII ст. сфера терпимості поширилась на етнічну сферу, а нормативне закріплення вийшло з локального на міжнародний рівень.



Номер сторінки у виданні: 40
Автор:

Повернутися до списку новин