Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Основи цивільно-військових відносин: світовий досвід та Україна





Володимир Білошицький, здобувач Центру перспективних соціальних досліджень Міністерства соціальної політики України та НАН України

УДК 321.7:355.02

 

У статті розглянуто сутність цивільно – військових відносин, специфіку формування системи таких відносин у країнах Заходу та в Україні. Підкреслено важливість їх подальшої оптимізації з метою набуття Україною стабільних демократичних якостей.

Ключові слова: демократична культура, цивільно – військові відносини, демократичний цивільний контроль, цивільний уряд, демократичне законодавство..

 

В статье рассмотрены сущность гражданско – военных отношений, специфика формирования системы таких отношений в странах Запада и в Украине. Подчеркнута важность их дальнейшей оптимизации з целью приобретения Украиной стабильных демократических качеств.

Ключевые слова: демократическая культура, гражданско – военные отношения, демократический гражданский контроль, гражданское правительство, демократическое законодательство..

 

In the article essence is considered civilly – military relations, specific of forming of the system of such relations in the countries of the West and in Ukraine. Underline importance them subsequent optimization with the purpose of acquisition by Ukraine of stable democratic qualities.

Key words: democratic culture, civilly – military relations, democratic civil control, civil government, democratic legislation..

 

Відносини між людьми в погонах та їхніми цивільними співгромадянами ніколи не Були надто простими. Цьому перешкоджала сама природа життєдіяльності військовиків та цивільного населення, спрямована на досягнення кінцевих результатів за допомогою принципово відмінних механізмів усвідомлення та перетворення довколишнього світу. Якщо у світобаченні цивільних громадян, як правило, домінують еволюційність, поступовість, неквапливість, поступливість, намагання мінімізувати форсмажорну складову суспільного поступу, то військове мислення з моменту свого виникнення за точку відліку взяло доцільність і виправність силового (збройного) перетворення соціуму, де швидкість, рішучість, жорсткість (іноді жорстокість) є визначальними характеристиками надання фрагменту суспільної реальності бажаних матеріальних та духовних форм.

Відповідно виникло два варіанти споглядання довколишньої дійсності — «безпосередній» (так у своїй більшості дивиться цивільне населення) та «крізь приціл» (так рефлектують реальність люди, навчені воювати). За цим вододілом — різні цінності, переконання, стереотипи. За ним — різні горизонти мислення, один з яких переконаний у необхідності предметного збагачення світу за допомогою мирної творчої праці, інший — вважає за необхідне періодично інкорпорувати у суспільну свідомість відомий вислів «хочеш миру — готуйся до війни».

На рівні практичної політики це означає боротьбу за владу, соціальне домінування, ресурси, виробничу базу, матеріальні (мобілізаційні) запаси, способи ідеологічного впливу на великі соціальні групи, можливості класифікувати довколишні країни за схемою «друзі — вороги» тощо.

З метою впорядкування комплексу проблем, що виникають «на кордоні» цивільного та військового способів мислення та стилів життєдіяльності, держава бере на себе зобов’язання впорядкувати взаємодію своїх громадян, що одягають військову уніформу та громадян, які обходяться без неї. Зазвичай, це робиться за допомогою відповідного законодавства та цілеспрямованої діяльності уповноважених державних органів. Не стала винятком й Україна, де розпочато складний процес розбудови та врегулювання системи цивільно-військових відносин з метою убезпечення країни у світі, наповненому війнами та військовими конфліктами.

Мета статті. Окреслити сутність цивільно – військових відносин; вказати на демократичний цивільний контроль як механізм реалізації таких відносин в умовах демократичного державотворення; деталізувати особливості становлення цивільно-військових відносин в Україні; проаналізувати вітчизняну нормативно – правову базу з цих питань; позначити внесок недержавних аналітичних установ у становлення національного варіанту цивільно – військових відносин.

Результати дослідження. Цивільно-військові відносини (ЦВВ) у загальному плані можуть бути визначені як сукупність відносин, що виникають між військовими інституціями, з одного боку, та цивільним урядом, неурядовими інституціями, організаціями та громадянами — з іншого [1]. Ці відносини базуються на широкому спектрі як на формальних, так і неформальних взаємодій. Формальні відносини регулюються законодавством, на сам перед конституцією країни. Неформальні являють собою тимчасові (від ситуативних до довготривалих) альянси та зв’язки на кшталт військово-політичних, військово – промислових, військово-освітніх, військово – культурних тощо. На неформальні відносини особ ливо впливають національні традиції комунікацій між різними соціальними групами, особливості сприйняття військовиками цивільних співгромадян, так само як цивільними — військовослужбовців.

В історично зрілих демократіях ЦВВ характеризуються збалансованістю, стабільністю, прозорістю, домінуванням детально відпрацьованих правил спілкування між установами, що репрезентують громадянський та силовий суспільні сегменти. Разом з тим слід підкреслити, що навіть на Заході шлях до взаємного балансу ЦВВ був доволі тернистим. Людство «протестувало» значну кількість відносин між цивільними громадянами та військовослужбовцями, що дозволяє виділити найбільш значущі з них.

Отже, ЦВВ класифікуються за такими ознака ми:

– за соціальним змістом, насамперед за інтересами й цілями сторін (спільні — відмінні, правові — неправові, моральні — аморальні, гуманні — антигуманні);

– за сферами (політичні, економічні, соціальні, духовно-культурні );

– за суб’єктами реалізації (міжіндивідуальні, міжгрупові);

– за ставленням військових і цивільних струк тур одна до одної (збалансовані, пріоритетні, диктаторські, контролюючі);

– за способами та формами здійснення (тоталітарні — демократичні, вільні — обмежені або підцензурні, безпосередні — опосередковані, стихійні — врегульовані).

Процес зниження «питомої ваги» військовиків у системі політичної влади відбувається у більшості сучасних держав, але назвати такий процес рівномірнимнеможливо. В західноєвропейських країнах він практично завершений. У постсоціалістичних країнах Центрально – Східної Європи перебуває на етапі свого розгортання. У Латинській Америці воєнні режими, що перебували при владі у ХХ ст., довели свою неспроможність в управлінні державними справами. Разом з тим, традиція асиметричності ЦВВ на користь військовослужбовців (насамперед генералітету) у латиноамериканських державах навряд чи забута.

Найбільш розповсюдженою влада військових продовжує залишатися в країнах Африки, частково — Близького Сходу, де високопоставлені військовослужбовці були й залишаються впливовою державно-політичною силою. За їх активної участі вирішуються питання внутрішньої і зовнішньої політики, формування державного бюджету, подальшого розвитку силових структур, духовного клімату в країні, зокрема, патріотичного мислення призовних категорій населення тощо. Проте навіть у цьому регіоні ступінь практичного домінування військовиків у державній владі є доволі різним. Якщо нещодавнього диктатора Іраку уявити без військової уніформи в оточенні членів правлячої військової ради практично неможливо, то чинний правитель Сирії у боротьбі за владу намагається залишатися цивільною людиною. Всіляко при цьому опираючись на армійські структури.

Досягти збалансованого стану ЦВВ у суперечливих суспільно-політичних відносинах є доволі важким політичним завданням. Якщо правлячі сили вважатимуть ці відносини «автоматичними» та пролонгованими на тривалу перспективу — вони ставлять себе у невигідне становище неадекватного сприйняття соціальних реалій. Військове середовище за своєю природою потенційно готове до захоплення та самостійного використання державно – владних важелів, якщо це навіть суперечить вищим правовим приписам. Дестабілізація цивільно – військових відносин на користь силовиків традиційно супроводжує людство з моменту виникнення перших держав. Можливою вона залишається і в ХХІ ст. Причинами цього можуть стати:

1. Різкі негативні зміни в міжнародних відносинах, які, у свою чергу, призводять до посилення позицій військовослужбовців,нової оцінки ролі, місця, кількості збройних захисників країни, обов’язків цивільних громадян стосовно виконання ними оборонних функцій.

2. Непродумане скорочення збройних сил, що породжує невпевненість військовослужбовців – професіоналів з питань їхнього майбутнього, проблемність у питаннях інтеграції звільнених військовиків у цивільне життя. 3. Незадоволення військовослужбовців діями цивільного уряду, наслідком яких є погіршення соціально-економічного становища людей в погонах. Відсутність реальної підтримки з боку цивільного істеблішменту (недостатній оборонний бюджет, застарілість озброєнь та військової техніки, затягування з вирішенням соціальних питань тощо) є причиною критичного ставлення військовиків до цивільних органів політичної влади.

4. Помилковість дій цивільних установ у відповідальні моменти суспільного розвитку, що породжує бажання силових структур «поправити» їхню діяльність, навіть у протиправний спосіб.

5. Ескалація рівня загроз державі та суспільству, що не отримує адекватної оцінки з боку цивільних владних органів та загрожує подальшому існуванню держави.

6. Поразка у війні або військовому конфлік- ті, за яку військові і цивільні звинувачують одні одних.

Якщо повернутися до демократичних країн, то необхідно підкреслити: в них, починаючи з ХІХ ст., ствердилися усталені принципи ЦВВ. Головними з них є такі: а) верховенство цивільних структур влади над військовими; б) звуження цільового призначення армії ви нятково до захисту суспільства, але не до управління ним; в) визначення державної політики, в тому числі оборонної, цивільною державною владою.

Спектр цивільно-військових відносин залежить від природи кожної конкретної країни, історичних особливостей її розвитку. Проте сутність таких відносин залишається незмінною: забезпечення вищості громадянського суспільства та демократично обраних органів політичної влади над організованими сегментами людської життєдіяльності, включно з державою (збройними силами).

Розрізняють так звані «американський» та «ні мецький» варіанти розвитку ЦВВ. І той, й інший є продуктами європейської демократичної культури. Разом з тим, у них вбачаються й істотні відмінності, зумовлені різним військово – політичним досвідом США та країн Старого Світу.

«Американський» варіант полягає в такому: виключно конгресу надано право обговорювати й затверджувати військовий бюджет, вимагати звіту вищих військових чинів про стан справ в армії, видавати статути, порадники, що регламентують дії військ; міністерство оборони, де міністр та його заступники є цивільними особами, здійснює безпосереднє військово – політичне управління військами; політичні права й свободи військовослужбовців мають значні правові обмеження.

«Німецький» варіант відрізняється тим, що, крім законодавчих прав парламенту, встановлюється спеціальний інститут уповноваженого бундестагу з питань оборони «для захисту основних прав та як допоміжний орган бундестагу при здійсненні ним парламентського контролю». Інститут уповноваженого, наділений значними повноваженнями, обирається парламентом терміном на п’ять років та підпорядковується тільки йому. Міністр оборони є цивільною особою, а його заступники та інші військові керівники — професійними військовослужбовцями. Військовослужбовці вважаються «громадянами у військовій формі». Їм гарантуються рівні з цивільними співгромадянами права, в тому числі право вступу до політичних партій (при цьому забороняється агітувати в партійних інтересах на службі), право участі в політичних заходах у позаслужбовий час. Не допускаються агітація, політичні промови, розповсюдження друкованих матеріалів, суміщення служби з депутатською діяльністю.

Як видно, в німецьких особливостях ЦВВ завуальовано проглядається трагічний досвід розвитку німецької держави, коли вона, маючи при владі націонал-соціалістську партію за відсутності інших, носила назву «третій рейх» (1933–1945 рр.). Сучасна ФРН навіть гіпотетично не допускає можливості повтору чогось подібного. Відповідно, Німеччина страхується на майбутнє за допомогою більш детально прописаних механізмів ЦВВ.

Як цілком справедливо зазначає В.Скворцов, початок нового століття слід вважати періодом поглиблення наукових студій з питань суспільного значення ЦВВ в умовах глобалізації та вироблення нових механізмів досягнення практичної збалансованості обох складників цієї формули [2]. Зокрема, кожна сучасна держава, намагаючись бути органічною частиною світового військово-політичного дискурсу, має враховувати таке.

Перше. Деякі міжнародні організації досить чітко сформулювали вимоги відносно демократичного контролю країн над своїми силовими структурами. Наприклад, ОБСЄ це зробила у 1994 р., коли схвалила «Кодекс поведінки щодо воєнно-політичних аспектів безпеки». У 1999 р. це зробила Організація північноатлантичного договору, запропонувавши зацікавленим учасникам взаємодії з Альянсом План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).

Друге. Створено міжнародні наукові центри для вивчення, узагальнення та підготовки практичних рекомендацій з проблематики демократичних ЦВВ і демократичного контролю. 2000 р. було створено Женевський центр демократичного контролю над збройними силами, який активно взаємодіє практично з усіма європейськими країнами з питань, що належать до його прерогативи.

Третє. Пропонуються модельні закони з питань демократичного контролю. Так, 2002 р. згаданий вище Женевський центр запропонував для країн СНД модельний закон «Про парламентський контроль над воєнною організацією держави». Роком пізніше Україна скористалася цією розробкою, ухваливши власний закон, про який ітиметься нижче.

Четверте. Здійснюються міжнародні програми підготовки фахівців з питань демократичних ЦВВ і контролю. Зокрема, цим опікується Європейський центр досліджень з питань безпеки ім. Дж. Маршалла.

П’яте. У збройних силах багатьох країн створюються структури з питань активної взаємодії з державними та недержавними організаціями. Їх умовна назва — СІМІС (Civil-Military Cooperation). Метою таких структур є подальша оптимізація системи ЦВВ з врахуванням не лише рекомендацій НАТО, а й інших міжнародних організацій, включно з ЄС та ООН. Наведені вище тези безпосередньо стосуються України. Проголосивши демократію вищою суспільною цінністю та конституційно визначеною ознакою державності, Україна поставила собі за мету розбудувати ЦВВ відповідно до кращих західних стандартів. При цьому діяльність України з питань ствердження ЦВВ доцільно диференціювати на нормативно – правовий та практичний аспекти.

Нормативно-правовий аспект. Відповідно до Закону України від 19.06.2003 р. «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», цивільно-військові відносини являють собою «сукупність правових взаємовідносин між суспільством та складовими частинами Воєнної організації держави, які охоплюють політичні, фінансово-економічні, соціальні та інші процеси у сфері національної безпеки і оборони».

У цьому ж Законі Воєнною організацією держави приписується вважати охоплену єдиним керівництвом сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до Конституції і законів України, діяльність яких перебуває під демократичним контролем суспільства і відповідно до Конституції і законів України безпосередньо спрямована на вирішення завдань захисту інтересів держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Закон України від 19.06.2003 р. «Про основи національної безпеки України» альтернативно визначає, що «Воєнна організація держави — це сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз».

Привертає увагу не лише «пакетне» (в один день) ухвалення обох законів, але й синхронне визначення в них демократичного цивільного контролю обов’язковою умовою існування Воєнної організації держави. Не менш важливим є й те, що «демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави та іншими структурами в системі національної безпеки» визнано принципом її забезпечення.

Вказані вище закони фактично підсумували перший досвід налагодження відносин між державотворчою елітою України та численним прошарком військовослужбовців, не менш активно залучених у ствердження української державності. Разом з тим вони виявилися системною відповіддю України на раніше взяті на себе військово-політичні зобов’язання. Так, Україна ще в 90-і роки виразила готовність запровадити демократичний цивільний контроль над силовими структурами. Це було зафіксовано в ряді документів, зокрема, «Партнерстві заради миру: рамковому документі» (1994 р.), «Кодексі поведінки стосовно воєнно – політичних аспектів безпеки» (Будапештський саміт ОБСЄ, 1994 р.), «Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО» (1997 р.).

Про необхідність оптимізації ЦВВ йшлося у Стратегії національної безпеки України від 12.02.2007 р., у якій до принципів забезпечення національної єдності та захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз було віднесено демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави. Проте цей документ відійшов в історію правової думки як набір гасел, не обов’язкових для виконання.

Новою віхою на шляху ствердження сучасної моделі ЦВВ стала Стратегія національної безпеки України від 08.06.2012 р., яка урізноманітнила не лише понятійно-категоріальний апарат з питань ЦВВ, а й рекомендації щодо їх практичної оптимізації. Зокрема, у цьому документі один з принципів політики національної безпеки визначений як «демократичний цивільний контроль над сектором безпеки і оборони — системою органів, які відповідають за забезпечення безпеки та оборони держави». Забез пе чення такого контролю пе редбачається до сягти через:

– розвиток ЦВВ у суспільстві, у тому числі за рахунок приведення у відповідність із стандартами держав-членів ЄС співвідношення цивільного та військового персоналу в органах сектору безпеки і оборони;

– дальший розвиток механізмів президентського і парламентського контролю за діяльністю сектору безпеки і оборони, збільшення цивільної компоненти в органах сектору безпеки і оборони, збільшення цивільної компоненти в органах цього сектору;

– збільшення відкритості і прозорості діяльності сектору безпеки і оборони, зокрема періодична публікація відповідних Білих книг;

– залучення інститутів громадянського суспільства до вироблення та реалізації політики національної безпеки, а також до оцінки її ефективності.

На погляд автора, у Стратегії національної безпеки України від 08.06.2012 р. допущена некоректність. Усталеною світовою практикою є практична об’єктивація ЦВВ через інструменти демократичного цивільного контролю. Спочатку «відносини», потім «контроль». В Україні навпаки: контроль передбачається здійснювати через розвиток ЦВВ. Розробники стратегії не врахували, що проблематикою розвитку цивільно – військового діалогу в Україні цікавляться. Документи, де про це йдеться, читають. І помічають різницю.

Згадка про Білу книгу потребує додаткового пояснення. Так, Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 р. (Біла книга України), коментуючи відповідний Закон Украї ни, відносить демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і право – хоронними органами держави до «механізмів формування державної політики в галузі безпеки і оборони» [3].

Практичний аспект. С.Олійник (США) при аналізі проблем становлення ЦВВ в Україні у перші роки незалежності визначив кілька принципових положень, які визначили перебіг подальших процесів у цій сфері [4]:

а) цивільні політичні установи в Україні є відносно стабільними, при цьому їхній рівень політичної культури — низьким. Більшості цивільних службовців в уряді та інших структурах влади бракує досвіду управління незалежною державою. Питання розподілу влади між трьома гілками в державі не налагоджено:

б) військові установи в Україні також є слабкими через причини, подібні до тих, що пояснюють слабкість цивільних установ. Як цивільні структури, так і Збройні Сили є новими державними органами, які знаходяться у по стій ному процесі розвитку (в тому числі скорочення):

в) характер розмежування повноважень між військовим істеблішментом та його соціально – політичним середовищем в Україні є невизначеним. Потрібно ідентифікувати тип та сферу формального цивільного контролю над військовими, а також з’ясувати неформальні відносини військовослужбовців з іншими суспільними групами, провідними політичними й економічними колами.

В умовах становлення Української держави, починаючи з 1991 р., спостерігалося дистанціювання, відчуження державних органів влади від нагальних проблем становлення Збройних Сил України, що мало негативні наслідки, а саме: помітну моральну дискредитацію військової служби (що пояснюється руйнацією суспільного престижу збройного охоронця Батьківщини, позбавленого духовних, соціальних, моральних, побутових гарантій його потрібності у наявних соціально-політичних умовах); помітне спрощення системи бойової підготовки з’єднань, частин і підрозділів армії.

Аналітики Українського центру економічних і політичних досліджень (Центру Разумкова) ще у 2000 р. зробили оцінку ефективності демократичного цивільного контролю в Україні за п’ятьма базовими критеріями. Ці критерії охоплювали не лише право цивільної влади на отримання інформації та нагляд, але й відповідальність за визначення функцій і завдань силовим структурам, створення нормативно-правової бази забезпечення їх діяльності, визначення їх структури та чисельності, забезпечення необхідними ресурсами, розробку довгострокових програм розвитку відповідно до потреб і можливостей держави, а також забезпечення правового та соціального захисту військовослужбовців і членів їх сімей [5].

За результатами зазначеного дослідження експерти дійшли висновку, що «попри помітні здобутки, Україні ще не вдалося побудувати надійну систему цивільного контролю над воєнною сферою, з чітким розмежуванням повноважень між цивільними і військовими. Стан цивільного контролю ... не можна визнати задовільним, оскільки порушується один з головних його принципів — відповідальність цивільних за рівень ефективності силових структур» [6]. Іншими словами, балансу цивільно – військових відносин в Україні не досягнуто. Нормативні вимоги щодо його забезпечення на той момент звучали як політичне побажання.

Останні узагальнення з приводу якості ЦВВ в Україні не надто відрізняються від висновків 2000 р. Досить послатися на матеріали парламентських слухань від 23.05.2012 р. за темою «Про стан та перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України». Голова Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони А.Гриценко відзначив наступні недоліки національної оборонної сфери [7]:

– стан Збройних Сил України, як і оборонно-промислового комплексу, характеризується глибокою депресією;

– небезпечних масштабів набуває деградація військово-технічного потенціалу Збройних Сил;

– повільно здійснюється реформування діяльності правоохоронних органів у відповідності з європейськими стандартами, призначених забезпечувати національну безпеку;

– недостатньо враховується та обставина, що в українському суспільстві відбувається політична радикалізація, зростають екстремістські настрої, що може створювати реальну загрозу громадському спокою, державному суверенітету і територіальній цілісності України.

Одна з показових цитат А.Гриценка: «…якщо говорити про армію як найбільшу складову (Воєнної організації держави. — В.Б.), то у Сухопутних військах немає жодного боєздатного батальйону. У Повітряних силах немає жодної повністю боєздатної ескадрильї. У Військово – Морських Силах немає жодного підрозділу кораблів, який міг би виконувати всі завдання за призначенням».

Учасники слухань визнали як справу надзвичайної державної ваги «радикальне поліпшення стану справ у сфері оборони і національної безпеки, зміну ставлення державних органів до розвитку Воєнної організації і безпековихструктур держави, розробку і реалізацію їх прогнозної моделі на перспективу до 2023 року з тим, щоб якнайшвидше створити мобільні, оптимальні за чисельністю, професійно підготовлені, оснащені новітньою військовою технікою і озброєнням, всебічно забезпечені та соціально захищені Збройні Сили України і сучасний безпековий сектор, здатні забезпечити недоторканність кордонів України і дати відсіч можливому агресору, надійно захистити інтереси громадян і суспільства, національні інтереси нашої держави».

Знайомі слова, які вже неодноразово звучали. Проте ситуація в оборонній сфері України не поліпшується, оскільки не виконується один з базових принципів підтримання оптимального стану цивільно-військових відносин — практичне застосування принципу відповідальності цивільних за рівень ефективності силових структур. Насамперед, Збройних Сил України, на які, відповідно до Конституції України, покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності.

Висновки. Процес оптимізації цивільно – військових відносин в Україні розпочато. Принаймні, створено законодавчу базу, яка дозволяє усвідомити сутність таких відносин та побудувати гіпотетичні сценарії втілення їхнього конструктивного потенціалу в соціальну практику. Така база не є ідеальною, проте вона враховує напрацювання західних демократій з базових питань налагодження конструктивного діалогу між цивільними громадянами та військовослужбовцями.

Разом з тим практичне застосування цінностей цивільно – військових відносин в Україні потребує радикального поліпшення. Йдеться насамперед про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією та правоохоронними органами держави. Існування цієї форми контролю поки що спрощується до примітивно-побутового силогізму «хтось когось контролює». Підстави про його системне застосування виникнуть лише тоді, коли нові парламентські слухання констатують, що Сухопутні війська, Повітряні сили та Військово – Морські Сили України готові до виконання завдань за бойовим призначенням. Так само готові до виконання своїх обов’язків інші складники Воєнної організації Української держави. А національна безпека України підтримується на рівні, гідному великої східноєвропейської держави з тисячолітніми воєнно – патріотичними традиціями.



Номер сторінки у виданні: 63

Повернутися до списку новин