Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Громадський моніторинг: визначення нормативно – правової бази





Дмитро Арабаджиєв, кандидат політичних наук, доцент кафедри соціальної роботи Запорізького національного технічного університету

УДК 32

 

Стаття присвячена розгляду проблеми діяльності громадських організацій, основним фактором якої є проведення громадського моніторингу. Автор проаналізував нормативно – правове поле проведення громадського моніторингу й функціонування громадських організацій.

Ключові слова: громадська організація, громадський моніторинг, громадянське суспільство, нормативно-правовийі ак, регулювання..

 

Статья посвящена рассмотрению проблемы деятельности общественных организаций, основным фактором которой является проведение общественного мониторинга. Автором проанализировано нормативно-правовое поле проведения мониторинга и функционирования общественных организаций.

Ключевые слова: общественная организация, общественный мониторинг, гражданское общество, нормативно-правовой акт, регулирование..

 

The article is devoted to the problems of public organizations activity, the main factor of which is public monitoring carrying out. The methods normative and legal aspects of public monitoring and public organizations activity are under analysis.

Key words: public organization, public monitoring, civil society, normative act, regulation..

 

Актуальність дослідження громадського моніторингу визначається сучасною соціально – політичною практикою. Саме через громадські об’єднання, громадсько – політичні рухи, політичні партії до активної державотворчої діяльності залучаються широкі верстви населення, реалізуються й захищаються політичні та економічні інтереси тієї чи іншої частини суспільства (народу, нації, соціальної групи). Вони є формою підтримки зв’язків між громадянським суспільством і державою. Посередництвом партій населення заявляє про свої групові вимоги. Правлячі структури теж використовують партії, щоб звертатися до народу за підтримкою у вирішенні тих чи інших питань. Громадські об’єднання не залежать від держави, вони здатні впливати на державні інститути і водночас захищати суспільство від необґрунтованого втручання держави в громадське життя.

Дослідженням проблематики становлення та розвитку громадських організацій займались Дж.Бредлі, І.Мерсіянова, І.Скалабан, а місце та роль громадських організацій у процесі розвитку громадянського суспільства розглядали Р.Дарендорф, Т.Заславська, Л.Романенко, З.Го ленкова, С.Серебрякова та ін.

Об’єктом дослідження є громадські організації як основний чинник проведення громадського моніторингу.

Мета статті — проаналізувати нормативно – правову базу становлення, розвитку й функціонування громадських організацій у сучасному суспільстві як основного чинника проведення громадського моніторингу.

Існування громадянського суспільства у сучасному його розумінні нерозривно пов’язане з поняттям правової держави. У свою чергу сутність правової держави визначається системою нормативно-правових актів, правил та практики їх застосування, які врешті – решт зумовлюють змістовні характеристики суспільного життя.

Таким чином, виникнення, функціонування громадських організацій і подальші перспективи їхнього розвитку вирішальною мірою залежать від нормативно-правового обґрунтування цієї сфери громадської активності.

У зв’язку з цим доречно розглянути нормативно-правову систему сучасного українського суспільства, її вплив з точки зору потенціалу чинних нормативних положень. Насамперед, розглянемо положення Конституції України. Громадські організації утворюються й функціонують у правовому полі держави, тісно пов’язані з усіма сферами життя українського суспільства, тому положення Конституції справляють вирішальний вплив на змістовні характеристики їхньої діяльності. У національному законодавстві Конституція є підґрунтям для функціонування правових та соціальних інститутів, регулюючи найбільш важливі сфери суспільних відносин [1].

Зокрема, безпосередньо стосуються громадських організацій такі статті Основного Закону:

Стаття 3 — визнає людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпеку найвищою соціальною цінністю.

Стаття 15 — надає гарантії свободи політичної діяльності, яка не заборонена законодавством, а також проголошує політичну, економічну та ідеологічну багатомірність основою суспільного життя в Україні.

Стаття 21 — стверджує вільність і рівність усіх людей у їх гідності та правах.

Стаття 22 — проголошує невичерпність прав і свобод людини і громадянина, які закріплені Конституцією.

Стаття 23 — декларує право на вільний розвиток своєї особистості.

Стаття 24 — стверджує рівність прав і свобод громадянина перед законом, заперечує право на існування привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних або інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, за мовними або іншими ознаками.

Текст цієї статті також містить окреме положення про рівність прав чоловіків та жінок та гарантії його дотримання.

Стаття 34 — визначає право громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Стаття 35 — гарантує право громадян на свободу світогляду та віросповідання.

Стаття 36 — містить чи не найважливіші для громадських організацій положення про право громадян на свободу об’єднання у політичні партії та громадські об’єднання для здійснення й захисту своїх прав та свобод та для задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Стаття також встановлює рівність усіх об’єднань громадян перед законом.

Стаття 39 — гарантує право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації.

Стаття 46 — закріплює право на соціальний захист.

Наведений вище далеко не повний перелік конституційних норм дозволяє наочно уявити широкий спектр громадських організацій, які діють на цьому правовому фундаменті.

Конституційні Закони. Це Закони України, посилання на які містяться у тексті самої Конституції. Текст чинної Конституції України містить 120 таких посилань, з них щонайменше 11 безпосередньо стосуються визначення правових принципів діяльності громадських організацій.

Також слід звернути увагу на органічні (ординарні) закони. Це інші Закони України, прийняті згідно з чинною процедурою Верховною Радою. Конституція України не містить прямих посилань на ці закони, хоча, звичайно, всі вони повинні відповідати Конституції, органічно конкретизуючи і доповнюючи її положення [2].

В Україні є чинними 54 конституційні та ординарні закони, які безпосередньо впливають на діяльність громадських організацій. Серед найбільш важливих можна назвати такі: «Про об’єднання громадян», «Про молодіжні та дитячі громадські організації» та ін.

Не менш важливими є Укази Президента України. Конституційні повноваження Прези дента, зокрема, передбачені пп. 29 і 30 ст. 106 Конституції, дозволяють йому суттєво впливати на правові засади діяльності громадської організації.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України. До діяльності громадських організацій безпосередній стосунок мають такі повноваження Кабінету Міністрів, закріплені Конституцією: вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116, п. 2), забезпечення політики у сфері соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи (ст. 116, п. З), розроблення і здійснення загальнодержавних програм соціального культурного розвитку України (ст. 116, п. 4).

Відповідно до зазначених вище повноважень Кабінет Міністрів України ухвалив декілька постанов, які мають безпосередній стосунок до організаційно-правових засад діяльності громадських організацій, зокрема такі: Про порядок легалізації об’єднань громадян, Про порядок справляння та розміри збору за реєстрацію об’єднань громадян, Про порядок реєстрації символіки об’єднань громадян, Про порядок реєстрації філій, відділів, представництв та інших структурних осередків громадських (неурядових) організацій іноземних держав в Україні, Про затвердження переліку всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; Про затвердження Положення про порядок реєстрації благодійних організацій [3].

Наступним рівнем є підзаконні нормативно – правові акти: відомчі і службові інструкції, правила тощо. Інструкції й правила стосовнодіяльності громадських організацій конкретизують відповідно положення конституційних і ординарних законів, Указів Президента і постанов Кабінету Міністрів. Норми, які регулюють ті або інші аспекти організації і діяльності громадських організацій, містяться у багатьох відомчих нормативних актах. Насамперед, це документи Міністерства юстиції України, які конкретизують визначену Постановою Кабінету Міністрів України процедуру реєстрації громадських організацій, нормативні акти Міністерства фінансів України і Державної податкової адміністрації України, якими визначаються форми обліку матеріальних цінностей і виконання податкових зобов’язань громадськими організаціями, а також деякі відомчі нормативні документи Міністерства праці і соціального захисту населення України, Національного банку України та інших органів виконавчої влади.

Рішення та постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обов’язкові для виконання та території АР Крим. Зокрема, до сфери регулювання діяльності громадських організацій можна віднести повноваження владних органів Автономної Республіки, передбачені Конституцією України.

Якщо перелічені вище рівні нормативно – правового регулювання діяльності громадських організацій мають досить чітку ієрархічну підпорядкованість, то наступні два (судові рішення та міжнародні договори) посідають окреме місце у чинній правовій системі українського суспільства.

Судові рішення. Відповідно до ст. 124 Конституції України, судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими для виконання на всій території країни. Тобто рішення будь-якого суду у справі, що стосується діяльності громадської організації, має силу закону і поширюється на всю Україну.

Особливе місце у системі нормативно – правових актів, що стосуються регулювання діяльності громадських організацій, посідають міжнародні угоди, які відповідно до визначеної за конодавством процедури ратифіковані Україною. До важливих міжнародних актів, які стосуються діяльності громадських організацій, слід віднести Загальну Декларацію прав людини від 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про цивільні і політичні права від 16 грудня 1966 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 p., Документ Копенгагенської наради конференції з людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 р. та інші документи Організації з безпеки і співробітництва в Європі, Віденська Декларація і Програма дій від 25 червня 1993 p., Конвенція Ради Європи про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 р. Згідно із загальноприйнятоюпрактикою джерелом міжнародного права визнаються і документи міжнародних міждержавних організацій. Зокрема, для ГО в Україні є важливими конвенції і резолюції Міжнародної організації праці (МОП), Конвенція № 87 від 9 липня 1948 р. «Про свободу асоціацій і захисту права на організацію», а також резолюції і рекомендації ЮНЕСКО, що є спеціалізованою установкою ООН з питань освіти, науки і культури. Внаслідок різноманітних причин не всі з перелічених вище документів ратифіковані Україною, тому правове регулювання ГО за певними параметрами не відповідає міжнародній практиці.

Певне місце у системі джерел правових норм, які регулюють діяльність громадських організацій, мають корпоративні (локальні) норми. Чинним законодавством передбачено обов’язкове регулювання саме цими нормами таких важливих характеристик громадських організацій, як їх цілі і завдання, структура, повноваження і терміни переобирання керівних органів тощо. Як правило, винятково локальними нормами визначаються всі процедурні питання діяльності громадських організацій [1, с. 52–58].

Суттєвим недоліком у нормативному забезпеченні діяльності громадських організацій є відсутність системності у правовому полі. Це призводить до появи законодавчих актів, які суперечать уже діючим законам. Отже, потрібні нові рішення, наприклад, створення відповідного Кодексу щодо інституційного розвитку громадських організацій.

Що стосується розвитку правової бази громадських організацій за кордоном, то останнім часом порівняно новим елементом у стосунках між державним і громадським секторами громадянського суспільства стала практика розроблення, прийняття та впровадження політичних рішень органами влади та громадськими організаціями. Така практика була започаткована у Великій Британії, де наприкінці 1990-х pоків з’явилися перші три документи подібного типу. В Естонії такий документ отримав назву «Урядова концепція розвитку громадянського суспільства», в Хорватії — «Урядова программа співпраці», в Канаді — «Угода», в Угорщині — «Урядова стратегія співпраці з громадським сектором», в Данії — «Хартія взаємодії між датськими волонтерськими/громадськими організаціями та публічним сектором», у Франції — «Хартія неурядових організацій». Аналогічні документи щодо співпраці урядового і громадського секторів у боротьбі з бідністю були укладені в Німеччині. Документи про співпрацю розроблялися і ухвалювались і на рівні Європейського Союзу («Біла Книга врядування ЄС») з метою забезпечення оптимального використання інституцій Євросоюзу та розширення участі інституцій громадянського суспільства в процесі ухвалення рішень цими інституціями й у моніторингу їх діяльності.

Тому в подальших наукових дослідженнях та законодавчій практиці слід приділити належну увагу нормативно-правовому забезпеченню діяльності громадських організацій, в сучасній вітчизняній практиці якого відсутня кодифікація правового поля.

Потрібні нові рішення щодо співпраці держави та громадських організацій, моделі для яких можуть бути розроблені з урахуванням зарубіжного досвіду.



Номер сторінки у виданні: 74

Повернутися до списку новин