Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

«Політична культура»: категоріальне осмислення





Ігор Поліщук, доктор політичних наук, професор Національного університету «Юридичної академії України імені Ярослава Мудрого» (м. Харків)

УДК 324

 

У статті розглянуто еволюцію наукових уявлень та сучасні підходи до поняття політичної культури. Окрема увага приділяється американській політологічній традиції, завдяки якій відбулася концептуалізація політичної культури. За умов демократизації політичного життя культура електорального процесу визначається як один з найперспективніших для дослідження компонентів політичної культури.

Ключові слова: політична культура, концепції, соціальні зміни, виборчий процес, Україна, електоральна культура..

 

В статье рассмотрена эволюция научных представлений и современные подходы к понятию политической культуры. Отдельное внимание уделяется американской политологической традиции, благодаря которой состоялась концептуализация политической культуры. В условиях демократизации политической жизни культура элек торального процесса определяется как один из самых перспективных для исследования компонентов политической культуры.

Ключевые слова: политическая культура, концепции, социальные изменения, избирательный процесс, Украина, электоральная культура..

 

The article reviews the evolution of scientific ideas and new approaches to the concept of political culture. Special attention is paid to American political science tradition, whereby held conceptualization of political culture. Given the democratization of political life culture electoral process is defined as one of the most promising research components of political culture.

Key words: political culture concept, social change, electoral process, Ukraine, electoral culture..

 

Актуалізація проблемного блоку політичної культури відбувається у нас на очах. Події, що відбулися в Україні наприкінці жотня 2012 р.: голосування на виборах у Верховну Раду України, — змусили по-іншому подивитися на, здавалося, звичайні речі й поняття, на нас самих. Українці довели всьому світу, що є європейською нацією, яка прагне розвиватися в демократичному руслі та на практиці випрацьовує механізми модерної держави. За умов неординарних процесів, пов’язаних з парламентською виборчою кампанією 2012 р. можна констатувати, що в політичній культурі українського народу відбуваються помітні зміни, які свідчать про перехід від пасивних споглядальних настанов до активістських моделей політичної поведінки. Наш традиційний вираз «моя хата з краю», гадаю, поступово і назавжди відходить в історію і буде відомий прийдешнім поколінням українського народу лише як елемент етнографічної архаїки.

На мою думку, за теперішніх умов вітчизняна політична наука просто приречена на неминучий ренесанс та розвиток досліджень такого поняття, як «політична культура». Нам дуже важливо сьогодні осмислити ті карколомні зміни, що відбуваються в політичній свідомості української нації, чітко визначити категоріальний апарат майбутніх ґрунтовних розвідок захоплюючих політичних феноменів сучасності. Саме концепція політичної культури, як на мене, дозволяє в перспективі визначити ті нові контури майбутньої політичної реальності, яка почала торувати собі шлях 28 жовтня 2012 р.

Отже, розпочнемо з розгляду історії виникнення явища та теоретичного поняття політичної культури.

Політична культура (від латинського cultura вирощування, виховання, освіта, розвиток) належить до числа феноменів, які вже досить тривалий час перебувають у центрі уваги філософів, істориків, політологів та інших суспільствознавців. Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з формуванням перших у світі державних утворень у ІV–ІІІ тисячолітті до н.е. Певні елементи політичної культури вивчалися Платоном, Аристотелем ще в часи античної епохи [1, c. 45]. У новий час увагу проблемам, пов’язаним з політичною культурою, приділяли Н.Макіавеллі, Ш.Монтеск’є. В ХІХ ст. політична культура знайшла своє важливе місце у дослідженнях багатьох учених, які розробляли поняття «національний характер».

Категорія «політична культура» упершее в більш-менш цілісному вигляді розглядалася в працях німецького історика та політичного філософа Й.-Г. Гердера. У ХІХ ст. це поняття зустрічається в роботах професора Московського університету В.Гер’є та професора Казанського університету В.Іванівського, американського суспільствознавця Е.Джеймса та ін. Значну увагу проблемам, що належать до сфери політичної культури, приділяли А.Ток віль, К.Мангейм та інші. Помітний вплив на становлення поняття політичної культури мала систематизація К.Марксом чинників політичного розвитку суспільства. Великий внесок у розвиток концепції політичної культури зробив М.Вебер, який по суті справи сформулював її теоретичну предтечу — концепцію «суб’єктивно мотивованої соціальної дії» — та привернув увагу до вивчення цінностей як каталізаторів соціальних змін. Значна увага проблемам політичної культури приділялася в працях М.Грушевського, В.Липинського, М.Бердяєва.

Інтерес до феномена політичної культури корениться не тільки в теоретичних пошуках. Однією з причин посиленого інтересу до політичної культури стали власне безпрецедентні політичні проблеми, що виникали протягом усього ХХ ст.

Зазвичай виділяють три періоди найбільшого інтересу до цього явища. По-перше, 20–30-ті роки ХХ ст., коли провідною стала тема досягнення соціальної стабільності; по-друге, це 60-ті роки, що поставили на порядок денний реформу політичної системи відповідно до соціальної перебудови, і, по-третє, це кінець 80-х — початок 90-х років — розпад СРСР і трансформаційні процеси у Східній і Центральній Європі.

Перший етап розвитку концепції політичної культури пов’язаний з пошуком шляхів запобігання соціальним кризам і досягнення стабільності і безконфліктного розвитку. Дослідження політичних систем не давало потрібних результатів, і тоді вчені звернулися до дослідження психологічних і соціологічних аспектів політичної поведінки. Одним із перших цей шлях обрав американський учений Ч.Меріам. У 1928–1938 рр. він провів серію порівняльних досліджень полі-тичної культури і соціалізації в різних країнах.

Друга хвиля інтересу до політичної культури була викликана зростанням демократичних настроїв у країнах третього світу в 50–60-ті роки ХХ ст. Питання тоді стояло приблизно так само, як зараз стосовно проблеми демократизації в Україні й інших посткомуністичних країнах: що необхідно зробити, щоб закріпити процеси модернізації і створити ґрунт для стійких демократичних політичних процесів?

З середини 80 – х років ХХ ст. пильна увага вчених приділяється процесам демократизації в країнах Східної Європи і, особливо, в країнах колишнього Радянського Союзу. Невдачі реформ, чимало з яких були запозичені в розвинутих країнах Заходу, дозволили припустити, що однакові політичні інститути дають різні результати в умовах різних культур з їх унікальними наборами цінностей і установок [2, c. 293].

Необхідно зазначити, що інтерес до процесів соціальних змін у розвинутих країнах Заходу також спонукає звернутися до проблематики політичної культури, тому що і там відбуваються важливі процеси, що не вкладаються в рамки інституціонального пояснення, і з’являються нові форми політики, що вимагає повторного визначення природи демократії і громадянської культури в індустріально розвинутих країнах.

Отже, розгорнуті концепції політичної куль- тури виникають у другій половині ХХ ст. завдяки розробкам відомих політологів К.Фон Бойме, У.Розенбаума, Д.Каванаха, Д.Елазара та інших. Перевагою власне концепції політичної культури є її інтегративий характер. Вона охопила низку явищ політичного життя, які розглядалися ізольовано-історично: детерміновані цінності та норми, психологія нації, кроскультурні взаємодії і т.ін. Концепції політичної свідомості не змогли інтегрувати ці явища. Зазначимо ще одну важливу особливість концепції — вона дозволяє зрозуміти специфіку національного політичного життя через аналіз традицій, історичного досвіду народу, своєрідної системи цінностей.

Особливо слід виокремити американського вченого Г.Алмонда, який створив оригінальну концепцію політичної культури, яка до теперішнього дня встигла стати класичною. В розробці цієї концепції брали участь співробітники очолюваного Г.Алмондом Комітету з порівняльної політики при Дослідницькій раді з соціальних наук С.Верба, Л.Пай та Дж.Пауел.

Тож важливою обставиною, що безпосередньо вплинула на значну активізацію досліджень феномена політичної культури стало формування після Другої світової війни компаративістського напряму в політичній науці, в рамках якого вчені сконцентрували свою увагу на вивчені різних факторів політичних систем. Основними працями, де містяться концептуальні підходи щодо вивчення феномена політичної культури є: роботи Г.Алмонда і С.Верби «Громадянська культура» (1956), «Порівняльні політичні системи» (1956), в яких викладається їх концепція, що спирається на загальну теорію дії Т.Парсонса, яка була розроблена ним у праці «Структура соціальної дії» (1937). Крім названих праць, концептуальні положення зустрічаємо в роботі Л.Пая та С.Верби «Політична культура і політичний розвиток» (1965), Г.Алмонда та Дж.Пауела «Порівняльна політика» (1966), в дослідженні антрополога К.Гірца «В напрямку інтерпретаційної теорії культури» (1973), в ро ботах Р.Такера «Політична культура і керівництво в Радянській Росії» (1987), Р.Ме рельмана «Про культуру і політику в Америці: структурно – антропологічний підхід» (1989). Значну увагу означеній проблемі приділяє Р.Інглехарт, який використовує поняття політичної культури у своєму порівняльному дослідженні «Політичні ціннісні орієнтації» (1989).

У ході своїх досліджень політологи – компаративісти наштовхнулися на одне вельми складне питання, яке було обумовлене практичним досвідом багатьох країн: «Чому ідентичні політичні системи та їхні базові інституції в різних країнах працюють по-різному, а деякі з них не працюють взагалі?» Наприклад, політична система Сполучених Штатів Америки, яку намагалися привнести в деякі азійські країни, виявилася там абсолютно недієздатною, хоча власне у США довела свою ефективність протягом століть існування американської демократії. Невдалими виявилися спроби привнесення інститутів західної демократії в країни Африки та Латинської Америки. Відповідь-висновок, який був зроблений майже усіма дослідниками, що працювали над означеною проблемою, полягав у тому, що головним детермінуючим фактором в цьому контексті є політична культура. Саме політична культура у кінцевому підсумку й визначає успіх або провал запозичень ззовні: якщо ці запозичення привнесені на більш менш сприятливий політико-культурний грунт (тобто у своїй основі відповідають особливостям національної політичної культури конкретної країни), то вони мають шанс прижитися в цій країні. У протилежному випадку, якщо ці запозичення є «інорідним тілом», то вони ніколи не будуть ефективно працювати в цій країні. Політичні системи та інституції функціонують належним чином лише тоді, коли впроваджені в адекватний ним культурний контекст, суб’єкти, що діють у цих системах, мають відповідні характеристики.

Пояснювальні можливості поняття «політична культура» та його плодотворність призводять до того, що з часів появи досліджень Г.Алмонда та його школи феномен політичної культури привертав увагу американських та європейських науковців, серед яких можна виділити праці Д.Дівайна, Л.Дітмера, С.Ліпсета, І.Розенбаума, Р.Роуза, які відзначаються плюралізмом думок при розкритті зазначеного феномена.

У колишньому СРСР проблеми політичної культури цілеспрямовано досліджуються з 80 х років ХХ ст. в роботах Ф.Бурлацького, А.Галкіна, М.Кейзерова. Щоправда, їхні підходи мають певні відмінності, але не мають достатньо повного опису основних параметрів феномена політичної культури.

Сучасний аналіз політичної культури та її сут ності можна знайти в працях М.Амеліна, А.Арнольдова, М.Блінова, М.Ожегова, Ф.Шерегі, А.Демідова, А.Міграняна та інших. В українській політології різні аспекти політичної культури досліджуються в працях В.Андрущенка, В.Бабкіна, О.Бабкіної, В.Бебика, Н.Гайворонюка, В.Горбатенка, В.Кременя, І.Кресі ної, В.Лісового, О.Лузана, І.Миговича, М.Михальченка, О.Нагорної, Л.Півневої, В.Потульницького, М.Шульги та інших.

Якими ж є основні підходи до визначення поняття «політична культура»? Наведемо найбільш поширені думки науковців, які сформувалися протягом останнього часу.

Розповсюджена інтерпретація поняття «культура», у тому числі й «політична культура», яка становить його основну частину, полягає в такому: «У людей в процесі навчання та накопичення ними власного досвіду формуються більш-менш сталі, типові для певної спільноти «зразки» орієнтацій щодо політичної системи, її інституцій, інших учасників політичного процесу, а також щодо самого себе. «На думку відомого американського політолога Л.Пайя, «ці орієнтації, які задають порядок та надають значення політичному процесу та управляють поведінкою в політичній системі, і є політичною культурою» [3, с. 218]. У певному сенсі поділяють цю думку щодо визначення поняття політичної культури автори Політологічного енциклопедичного словника: «Політична культура — частина загальної культури, яка формується і виявляється в процесі політичного життя; історично і соціально зумовлений продукт політичної життєдіяльності людей, їх політичної творчості, який відбиває процес опанування суспільством, націями, класами, іншими соціальними спільнотами та індивідами політичних відносин, а також розвиток їх власної сутності і діяльнісних здібностей як суб’єктів політичного життя» [4, с. 263]. Тобто політична культура є спільною частиною існування двох соціальних систем: політичної та культурної. Через політичний свій зріз культура суспільства впливає на характер політичних стосунків, а ті, у свою чергу, чинять зворотний вплив на культуру суспільства. Як частина культурної системи суспільства політична культура охоплює ті культурні елементи, які стосуються політичних процесів. Водночас як чинник політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні фактори політичного життя.

Г.Алмонд в аналізі політичної культури дотримувався функціонального підходу та розглядав політичну культуру як важливу частину політичної системи, передусім як психологічний феномен. На його думку, кожна політична система є включеною в особливий взірець орієнтацій на політичні дії, що і є політичною культурою. С.Верба, розвиваючи цю думку, висловив припущення, що політична культура суспільства складається з системи емпіричних переконань, експресивних символів та цінностей, що визначають ситуацію, в якій відбувається політична дія. Вона формує суб’єктивну орієнтацію на політику.

Г.Алмонд та С.Верба висловили думку, що політична культура обмежується сферою свідомості та є сукупністю психічних станів індивіда, які виявляються на трьох рівнях: когнітивному (пізнання), афективному (емоції) та оціночному (судження). Тобто засновники концепції політичної культури зводять її до сукупностісталих політичних уявлень, переконань, почуттів та оцінок. Тобто вони наголошують на су б’єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність. Сфор мульоване Г.Алмондом і С.Вербою визначення політичної культури вважається класичним [5, с. 498].

А.Кардинер та С.Вайт на противагу згаданим ученим навпаки акцентують увагу на об’єктивному аспекті цього явища, а саме на політичній діяльності та поведінці носіїв політичної культури.

Є.Вятр та Д.Пол переконані, що разом із «зразками» політичної свідомості до політичної культури обов’язково мають бути включені й «зразки» політичної поведінки. На їх погляд, далеко не все в нашій діяльності контролюється та фіксується свідомістю, що дає можливість стверджувати, що не всі моделі поведінки індивідів та груп можна пояснити моделями їхньої свідомості. Приблизно таку саму позицію зайняв відомий історик та політолог Р.Такер: «Культура є звичним способом життя суспільства, який включає як загально прийняті способи мислення, переконання, так і загально прийняті взірці поведінки. Політична культура — це ті елементи культури, які стосуються правління та політики» [6, с. 7]. При цьому важливо підкреслити, що йдеться про свідомість та поведінку як індивідів, так і різних спільнот, включаючи соціальні класи та нації.

Як бачимо, загалом на теперішній час у політологічній літературі сформувалися різноманітні підходи до визначення поняття «політична культура». Серед них варто виділити три основних підходи:

1) суб’єктивний, що трактує політичну культуру як явище винятково ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб’єктів політичного процесу;

2) біхевіористичний, у межах якого політична культура розглядається на ментальному і поведінковому рівнях;

3) культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

Г.Патрик, синтезуючи основні моменти трьох підходів, визначає політичну культуру як основні орієнтації, цінності і позиції, що характеризують політичну систему та регулюють взаємодію між її елементами.

Отже, політичну культуру можна розглядати як ментальний елемент політичної системи, якісний стан функціонування інститутів політичної системи, сукупність політичних цінностей і норм, способів поведінки. Ці аспекти дають підставу розуміти політичну культуру як сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки, що функціонують у рамках певної політичної системи і характеризують взаємодію політичних інститутів і політичних спільнот [7, с. 207].

Що стосується вітчизняного суспільствознавства, то слід констатувати, що поступово в сучасній українській соціально – політичній думці сформувалися два теоретичних напрями аналізу політичної культури. Для першого з них характерне уявлення про політичну культуру як про сукупність знань, цінностей, політичного досвіду і традицій, принципів і способів політичної діяльності та функціонування політичних інститутів. До кола дослідників, які представляють цей напрямок, можна віднести відомих учених Л.Нагорну, В.Цимбалістого, В.Матусевича. Представники другого напряму визначають і аналізують політичну культуру з точки зору узагальнюючих політико – психологічних характеристик індивіда, ступеня його політичної розвиненості, вміння реалізувати власні політичні знання в межах функціонуючої системи. Тут першочерговим є звернення до понять «національна культура», «національний характер» і «менталітет», які сприяють формуванню певних політичних орієнтацій та врешті-решт реалізуються в політичній поведінці. Серед досліджень, в яких розвивається цей підхід, треба відзначити праці В.Бебика, В.Лісового, О.Рудакевича. На справ ді, на мій погляд, обидва напрями аналізу політичної культури не суперечать один одному і мають бути поєднані з метою більш детального вивчення стану політичної культури та її факторів.

Думається, що має сенс український учений Г.Новічков, коли він слушно пропонує діалектично поєднати обидва аспекти політичної культури, адже «позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб’єктів». Його визначення політичної культури є таким: «Політична культура — це типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб’єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки» [8, с. 309].

Розроблення концепції політичної культури, яка виступила епохальним проривом у розвитку світової політичної науки, адже значною мірою подолала вади інституціоналізму, що панував до певного часу як головна методологічна засада в політичних дослідженнях, настільки захопила політологічні наукові кола, що політична культура почала трактуватися як універсальний пояснювальний принцип усіх політичних процесів. Це призводило до того, що зміст цього поняття розмивався настільки, що воно ставало важко зрозумілим. Про це свідчить наявність близько 50 визначень терміна «політична культура BB в західній літературі та наведені тут визначення.

Поставало запитання: а де ж межі політичної культури? Як виявилося, контекст досліджень політичної культури є доволі широким. Вона розглядається як частина загальної культури, як психологічний феномен (сукупність орієнтацій на політичні об’єкти), як елемент політичного життя (сукупність норм та стандартів політичної поведінки) та як властивість соціальної групи, класу і т. ін. Тобто певна розмитість цього поняття зберігається і в теперішній час, що змушує спробувати конкретизувати визначення поняття «політична культура».

Багатьма дослідниками політична культура дедалі більше розглядається як нормативноціннісна система, яка притаманна більшості населення.

Сучасний російський вчений Р.Мухаєв дає таке визначення політичної культури: «Це сукупність цінностей, настанов, переконань, орієнтацій та символів, що їх виражають, які є загально прийнятими та служать упорядкуванню політичного досвіду та регулюванню політичної поведінки всіх членів суспільства. Вона включає в себе не тільки політичні ідеали, цінності та настанови, але й чинні норми політичного життя» [9, c. 258].

В енциклопедичному словнику «Полі тологія» (М., 1993) дається таке визначення поняття «політична культура» — це «історичний досвід, пам’ять соціальних спільнот та окремих людей у сфері політики, їх орієнтації, навички, що впливають на політичну поведінку» [10, c. 264]. Думається, що концентрування надуваги на історичному досвіді та пам’яті соціальних спільнот є не зовсім виправданим та спростовується реальними політичними подіями, як, наприклад, «помаранчева революція « в Україні 2004 р. ця подія спростувала велику низку типових стереотипів, які стосувалися політичної культури

українців, та продемонструвала, що молода генерація українців — основний рушій революційних подій, має принципові політико – культурні відмінності від своїх батьків та дідів, а саме— яскраво виявлену активістську спрямованість. Проте, категоричне заперечення існування так званого історичного ядра політичної культури є теж неправильним, адже воно реально існує як сталий культурний континіуум протягом десятиліть та століть і потрібні надзвичайні умови та харизматичні лідери, щоб якось змінити змістовний сенс цього культурного ядра. Варто погодитися з українським дослідником В.Ведєнєєвим, коли він зазначає, що «в політичній культурі будь-якого суспільства присутня низка елементів (її внутрішнє ядро), які виражають національно-історичну, цивілізовану специфіку та якісну визначеність цього явища. Саме завдяки цьому ядру ми зобов’язані збереженням морфологічних особливостей та цілісності політичної культури суспільства. Ядро культури еволюціонує разом з трансформацією суспільства» [11, c. 10]. Уявлення про структуру політичної культури змінюється в науковій літературі залежно від розуміння різними авторами співвідношення понять «політична культура», «політична свідомість» та «політична ідеологія та психологія». Оскільки політична культура включає в себе політичну діяльність, неусвідомлені архетипи поведінки, то це поняття є, без сумніву, ширшим поняття політичної свідомості. До складу політичної культури входять не всі елементи свідомості, а лише ті, які являють собою сталі та повторювані зразки.

На мій погляд, політична культура — це сукупність типових, відносно сталих знань, уявлень, настанов, переконань, цінностей, орієнтацій, зразків поведінки, символів, яка склалася внаслідок історичного досвіду попередніх генерацій національної (соціальної) спільноти, транслюється від покоління до покоління, але має істотний трансформаційний потенціал та виявляється в діяльності суб’єктів політичного процесу та у функціонуванні політичних інститутів.

Політична культура включає в себе декілька складових компонентів, серед яких культура політичного мислення і поведінки індивідів і соціальних спільнот, культуру організації та функціонування політичних інститутів і всього політичного життя суспільства. В структуру політичної культури зазвичай відносять політичні знання, політичну ідеологію і психологію, політичні традиції, політичні інститути, норми, зразки і засоби політичної діяльності. Полі тична культура певної особи відзначається великим значенням емоційно-психологічних компонентів — політичних переконань, почуттів, настроїв, оцінок, переживань тощо. Системоутворюючими в політичній культурі є політична ідеологія, політичні знання і переконання.

Органічним елементом політичної культури є культура політичної свідомості та самосвідомості. В кожному суспільстві існують зразки політичної самоідентифікації його членів, тобто здатність співвідносити себе з існуючими в суспільстві інститутами і ролями, політико-ідеологічними течіями, і потреба в такому співвідношенні. Залежно від країни люди визнають свою політичну ідентичність — більшою або меншою мірою — на основі, наприклад, таких зіставлень: «ліберал — консерватор», «консерватор — центрист — ліберал», «централіст — федераліст», «комуніст — антикомуніст», «націоналіст — інтернаціоналіст» і т. ін.

Одним із чинників політичної культури є культура масової свідомості. Їй властива внутрішня суперечливість і неузгодженість масових настанов і переконань стосовно питань внутрішньої і зовнішньої політики, оцінки діяльності держави, політичних партій, політичної системи загалом. Однак критичне ставлення до окремих політичних інститутів не відкидає поважного ставлення до політичних символів держави, які забезпечують її стабільність, гарантують свободу та рівність громадян. Особливістю масової свідомості є зміна — підвищення або зниження — рівнів її ідеологізованості та когерентності залежно від конкретної політичної ситуації. А в період активізації політичного життя у країні, піднесення масових демократичних рухів, рівень ідеологізованості і когерентності масової свідомості можуть зростати.

У кожній державі склалася і функціонує певна культура проведення виборів (електорального процесу). Залежно від країни або ситуації виборці можуть розглядати вибори як акт підтвердження своєї відданості політичній системі, національним цінностям або як формальний процес утвердження політичних діячів. За умов загальної демократизації культура електорального процесу набуває значення одного з найперспективніших напрямів досліджень політологів, адже саме політико-культурний фактор в електоральному процесі відіграє одну з вирішальних ролей. У цьому ми можемо переконатися на прикладі подій 2004 р. в нашій державі, коли носії активістської політичної культури скорегували виборчий процес у напрямі встановлення результатів виборів, які б відповідали дійсному волевиявленню українських виборців та протиставили фальсифікаціям свою волю до справедливості та свободи.

Існують певні загальні риси поведінки тих, кого обирають під час виборчої кампанії. В умовах демократичної політичної культури кандидати на посади намагаються займати центристську позицію, яка б задовольнила прихильників різних політичних ідеологій: лібералів і консерваторів, лівих і правих. Вони уникають одноз- начної прихильності до однієї якоїсь ідеології, створюють позитивний образ політика, якому властиві всі кращі людські якості та достоїнства.

Одним із найскладніших елементів політичного життя є прийняття політичних рішень. Культура прийняття політичних рішень визначає найважливіші виміри цього процесу: хто, які індивіди, групи, офіційні чи неофіційні особи беруть участь у прийнятті рішень; якими мотивами вони керуються; якою є процедура прийняття рішень і т.д. Політичні рішення можуть прийматись на демократичному, авторитарному чи елітарному рівнях. Залежно від названого рівня прийняття рішення суб’єктів його ухвалення відносять до відповідного типу політичної культури.

Таким чином, і сьогодні можемо констатувати незаперечну пізнавальну цінність та наукову плодотворність концепції політичної культури, яка в комплексному вигляді з урахуванням доробку сучасних учених дозволяє адекватно, фахово та об’єктивно оцінити політичну дійсність та визначити перспективи розвитку суспільств, які, долаючи посткомуністичний контекст, прямують назустріч оригінальним зразкам демократії. Підсумовуючи наші розсуди щодо історії формування та сучасних підходів до поняття «політична культура», необхідно зробити такі висновки.

Висновки. По перше, політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме це теоретичне поняття з формуванням перших у світі державних утворень.

По друге, саме концепція політичної культури дозволяє в перспективі визначити ті нові контури нової політичної реальності в Україні, яка почала торувати собі шлях 28 жовтня 2012 року.

По третє, політичні системи та інституції функціонують належним чином лише тоді, коли впроваджені в адекватний їм культурний контекст, а суб’єкти, що діють у цих системах, мають відповідні характеристики.

По четверте, політична культура є спільною частиною існування двох соціальних систем: політичної та культурної. Через політичний свій зріз культура суспільства впливає на характер політичних стосунків, а ті, у свою чергу, чинять зворотний вплив на культуру суспільства. Як частина культурної системи суспільства політична культура охоплює ті культурні елементи, які стосуються політичних процесів. Тоді як чинник політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні фатори політичного життя.

По п’яте, в політологічній літературі сформувалися три основні підходи до визначення поняття «політична культура»: 1) суб’єктивний, що трактує політичну культуру як явище винятково ментальне, тобто як оцінки, цінності, знання суб’єктів політичного процесу; 2) біхевіористичний, в межах якого політична культура розглядається на ментальному і поведінковому рівнях; 3) культурологічний, що передбачає розуміння політичної культури як сукупності цінностей і символів.

По шосте, найбільш правильно передає сучасні уявлення про політичну культуру таке визначення: політична культура — це сукупність типових, відносно сталих знань, уявлень, настанов, переконань, цінностей, орієнтацій, зразків поведінки, символів, яка склалася внаслідок історичного досвіду попередніх генерацій національної (соціальної) спільноти, транслюється від покоління до покоління, але має істотний трансформаційний потенціал та виявляється в діяльності суб’єктів політичного процесу та у функціонуванні політичних інститутів. По сьоме, за умов загальної демократизації культура електорального процесу набуває значення одного з найперспективніших напрямів досліджень політологів, адже саме політикокультурний фактор в електоральному процесі відіграє одну з вирішальних ролей, детермінуючи його якісний зміст.

Перспективними напрямами подальших досліджень є всебічне вивчення ролі та місця політико культурного фактора в електоральному процесі, адже саме виборчі перегони останнім часом виступають як основний каталізатор розвитку демократичної політичної культури в Україні та інших країнах посткомуністичного світу.



Номер сторінки у виданні: 78
Автор:

Повернутися до списку новин