Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ПЕТРО ШЕЛЕСТ І ВОЛОДИМИР ЩЕРБИЦЬКИЙ: компартійні брати – антиподи чи сіамські близнюки?





Ігор Бегей, кандидат політичних наук, доцент кафедри суспільних дисциплін Львівського інституту банківської справи Університету банківської справи НБУ

УДК 32. 001: 929

 

У статті подаються біографічні довідки перших секретарів ЦК КПУ П. Шелеста і В.Щер биць кого, аналізуються і зіставляються окремі аспекти та відмінності їх діяльністі на цих посадах.

Ключові слова: Петро Шелест, Володимир Щер бицький, Компартія України, КПРС, СРСР, УРСР, націонал-комунізм, перший секретар..

 

В статье подаются биографические справки первых секретарей ЦК КПУ П. Шелеста и В. Щербицького, анализируются и сопоставляются отдельные аспекты и различия их деятельность на этих должностях.

Ключевые слова: Петр Шелест, Владимир Щерицкий, Компартия Украины, КПСС, СССР, УССР, национал – коммунизм, первый секретар..

 

The article presented biographies of first secretary of the Communist Party Shelest and V. Shcherbitsky, analyzed and matched against some aspects and differences of their activities in these positions.

Key words: Petro Shelest, Volodymyr Shcher bitsky, the Communist Party of Ukraine Communist Party, USSR, USSR, national communism, first secretary..

 

У Радянському Союзі відповідно до «єдино правильного марксистсько-ленінського вчення» на перше місце в історії лукаво ставили народ, але одночасно не заперечували ролі особи в її творенні. Насправді, історія СРСР повністю залежала від волі однієї особи чи кількох людей. Більше того, її догідливо переписували за вказівкою одного чи групи зверхників. А українська історія писалася за її межами — у Москві, яка у грудні 1917 р. почала окупацію території де-факто вже суверенної Української Народної Республіки, яка де-юре, але не дефакто, завершилася 24 серпня 1991 р. Тридцять п’ять років компартійні керівники завозилися в Україну з Росії. Вони потрапляють під означення окупанти. З 1953 р. Кремль почав призначати на посади перших секретарів ЦК КПУ українців: О.Кириченко, М.Підгорний, П.Шелест, В.Щербицький, В.Івашко, С.Гуренко. Це — колаборанти. І не лише вони, а всі ті, хто служив московській владі на нижчих шаблях компартійної та радянської ієрархії. Хоча більшість з них не усвідомлювала свого політичного статусу і не визнає його сьогодні. Решта українців, за винятком кількох тисяч, може, сотень тисяч були конформістами (пристосуванцями). Більшість з них, на жаль, є такими й нині.

Але колаборанти бувають різними, наприклад, як Петро Шелест і Володимир Щербицький. Перший, не сумніваючись в доцільності існуван- ня СРСР, намагався зберегти хоча би декларований союзною і республіканською конституціями автономізм України. Другий, не лише не пру чався постійному нарощуванню московського унітаризму в усіх сферах суспільного життя, а й сприяв цьому процесу. А відтак вони відіграють різні ролі в історії України. Серед чималої кількості матеріалів про них та їхню епоху переважає мемуарна та публіцистична література, яка, здебільшого, характеризується емоційною су б’єктивністю, намаганням ідеалізувати свого героя. Прихильники П.Ше леста, як правило, критично оцінюють В.Щер бицького і навпаки. Сам Шелест у своїх що денникових записах неодноразово негативно оцінював Щербицького як людину і політичного діяча. Ось одна із них: «Підгорний неодноразово витягував Щер бицького з різних халеп. Але той так і залишився боягузливим, жорстоким, злопам’ятним і невдячним…» [12, с. 90]. До слова, всіх хто був причетний до усунення П.Шелеста з посади, він згадував недобрим словом. Із змісту відомих реплік В.Щербицького що до П.Шелеста можна зробити висновок, що наступник також не захоплювався попередником.

До наукового аналізу діяльності цих осіб неодноразово долучалися і фахові дослідники. Так, підходами історизму та об’єктивізму відзначаються праці Юрія Шаповала, Миколи Мушинки, прагне до цього Мирослав Попович. Як це не дивно сьогодні, але два десятиліття тому такі дослідницькі методи намагалися застосувати нинішні Голова Верховної Ради України В. Литвин і міністр освіти науки, молоді і спорту України Д.Табачник. Зокрема перший, дорікаючи одному із підлеглих В. Щербицького зав. Відділу ЦК КПУ А.Меркулову за критику і дис танціювання від шефа після відставки того, закінчує вигуком: «Ні совісті, ні честі! Одне пристосуванство» [15, с. 127]. Дуже влучно про себе, теперішнього В.Литвина. Другий також правильно характеризує себе сьогоднішнього, оцінюючи соратника В.Щербицького, секретаря ЦК КПУ з ідеології В.Маланчука «Мені особисто здається, — зазначає Д.Табачник, — що він запізнився народитися років на тридцять — у 1937 му набагато краще реалізував би себе на цій високій посаді, мав би більше можливостей виявити свої чималі здібності ідеолога-інквізитора. Валентин Маланчук передусім виявив неабияку активність у боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом» — велика орда спеціальних чиновників ретельно прополола тематичні плани всіх видавництв, суворо стежила за змістом та навіть оформленням газет і журналів, пильнувала за репертуаром театрів, діяльністю кіномитців, розвідками вчених-гуманітаріїв. Ідеологічний пресс невтомного Маланчука, цілковито підтриманий Щербицьким, за своїм тиском нагадував сталінські часи. … Сам Ма ланчук був чоловіком високоосвіченим, захистив докторську дисертацію, мав чимало книжок і монографій… Тим аморальнішою і підступнішою виглядає вся його подальша діяльність — діяльність «лицаря» війни з національною культурою» [18, № 10, с. 113].

Суб’єктивізмом рясніє мемуарна література, наприклад, спогади помічника В.Щербицького В.Врублевського, заступника Голови Ради Міністрів УРСР, академіка П.Тронька, зрештою, самого П.Шелеста.

Запропонована читачеві стаття є чи не першою спробою часткового порівняльного аналізу діяльності ідеологічних братів з однієї компартійної утроби, в якій: П.Шелест відчував себе і комуністом, і інтернаціоналістом, і українцем, поки билося його серце, В.Щербицький — лише комуністом, заквашеним на інтернаціоналізмі московського розливу. Перший був висуванцем хрущовської доби, другий — брежнєвської. А різні епохи формують різних лідерів і — навпаки. Але чи настільки вже різні ці епохи? Не дуже. І чи насправді герої цієї розвідки Були світоглядними антиподами?

 

1. Шелест Петро Юхимович (14.02.1908 — 22.01.1996)

Українець, народився у бідній родині в селі Андріївка Зміївського повіту (тепер Бала клейського району) Харківської області. Пізня дитина: батькові — 65, матері — 47 років. Згідно з оповідями тата, їхній рід виводився від козацького сотника, чим той дуже пишався. Через десятиліття ці почуття прокинулися і в сина. Батько 25 років прослужив унтер-офіцером у царському війську і був повним кавалером найвищої у той час нагороди — Георгієвського хреста. Після звільнення з армії працював робітником на заводі, але за участь у страйку і робітничих сходках у 1906 р. його виставили за ворота заводу.

П.Шелест — член комуністичної партії з 1928 р., освіта вища — в 1935 році закінчив Маріупольський металургійний інститут.

Трудову діяльність розпочав у 12 років: наймитував, працював водовозом, листоношею, вантажником, найманим робітником радгоспу, робітником – ремонтником, слюсарем. У 1927–1928 рр. — секретар Боровського райкому комсомолу Харківської області. Тоді ж навчався у Ізюмській радянській партійній школі, був слухачем Комуністичного університету імені Артема в Харкові, курсантом Владикавказької кулеметної школи. Потім студент Харківського інженерно – економічного інституту. Показовий штрих до портрета. Молодий Петро Шелест добровільно і активно боровся з українськими «бандами», себто борцями за незалежну Україну, церквою та релігією. На схилі літ, вже після 1991 р., Шелест стверджував, що Українська повстанська армія — це «военно-террористическое формирование бандеровцев» [3, с. 604].

У 1932–1936 рр. працював змінним інженером, заступником начальника та начальником цеху Маріупольського заводу імені Ілліча, одночасно продовжував навчання на вечірньому відділенні Маріупольського металургійного інституту. У 1936–1937 рр. служив у Червоній Армії. З 1937 р. працював начальником цеху, начальником виробництва, головним інженером Харківського заводу «Серп і молот». Обирався членом партійного комітету підприємства.

У 1940–1941 рр. секретар Харківського міськкому партії по оборонній промисловості. Під час німецько-радянської війни працював завідувачем відділу оборонної промисловості Че лябінського обкому ВКП(б), інструктором ЦК ВКП (б), парторгом ЦК ВКП(б) на ряді заводів Саратова. З вересня 1943 р. до вересня 1948 р. — заступник секретаря Саратовського обкому партії по оборонній промисловості. В 1948–1950 рр. — директор авіаційного заводу в Ленінграді. В 1950 – 1954 рр. — директор авіаційного заводу в Києві.

У 1954–1956 рр. — другий секретар Київського міськкому партії, в 1956–1957 рр. — другий секретар Київського обкому партії. З лютого 1957 р. до серпня 1962 р. — перший секретар Київського обкому партії.

У серпні 1962 р. обраний секретарем ЦК Ком партії України, в грудні того ж року і головою Бюро ЦК Компартії України по промисловості та будівництву

З липня 1963 р. до травня 1972 р. — перший секретар ЦК Компартії України.

З травня 1972 р. до червня 1973 р. — заступник Голови Ради Міністрів СРСР.

Делегат ХХ — XXIV з’їздів КПРС. Був обраний членом ЦК КПРС у 1961 р. З грудня 1963 р. до листопада 1964 р. — кандидат у члени, з листопада 1964 р. до квітня 1966 р. член Президії ЦК КПРС. У 1966 р. — 1973 рр. — член Політбюро ЦК КПРС.

На XVIII з’їзді Компартії України обраний кандидатом у члени ЦК, на ХІХ, ХХ — ХХІІІ з’їздах членом ЦК Компартії України. В 1960–1961 рр. — кандидат у члени, 1961–1966 рр. — член Президії ЦК Компартії України.

Депутат Верховної Ради СРСР п’ятого – восьмого скликань і депутат Верховної Ради УРСР четвертого-восьмого скликань. Герой Соціалістичної Праці, нагороджений двома орденами Леніна, орденом Червоної Зірки, медалями. У 1973 р. вийшов на «політичну» пенсію. Після цього ще десять років працював на авіаційному заводі.

Помер у Підмосков’ї. Відповідно до заповіту П.Шелеста 13 червня 1996 р. урна з його прахом перепохована у Києві на Байковому кладовищі. А ось оригінали своїх щоденників, на жаль, залишив у Москві, де вони лежать недоступними для наукового користування. Поділ спадщини вийшов дещо не еквівалентним: Україні — прах, а Росії — інтелектуальну власність. А може, такий розподіл є прихованим натяком на те, що Москва колись знову стане столицею «українського радянського народу».

Автор книг «Україно наша Радянська» (1970), «Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС» (1995).

Був двічі одружений. У першому шлюбі із Любов’ю Банною (померла 1942 р.) у нього народилися сини Борис і Віталій. Вдруге одружився з Іраїдою Мозговою.

 

***

Своїй кар’єрі П.Шелест значною мірою завдячував підтримці з боку М.Хрущова та М.Підгорного, хоча 1964 р. разом з М.Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М.Хрущова від влади. Завершуючи життєвий шлях, він покаянно писав: «Відверто кажучи, ми зробили мерзенну політичну підлість спідтиха, шляхом змови та інтриг, приставивши до скроні М.Хрущова «політичний пістолет», примусили його піти у відставку. Все, як було при двірцевих переворотах» [2, с. 209]. Через 11 років віроломство П.Шелеста повернеться до нього бумерангом.

Роль П.Шелеста в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦККПУ, на думку одних дослідників, придушував прояви дисидентського руху в Україні. Інші ж вважають, що він «принаймі не виявляв агресивності щодо національного дисиденства, повернувши увесь свій гнів протии демократичного «ревізіонізму» чехословацького зразка». У 1968 р. Шелест, боячись поширення антирадянських настроїв в Україні, став одним із ініціаторів уведення військ країн – членів Варшавського договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни» 1968 р. Водночас за аналогією з нею він нібито шантажував московське керівництво можливою «Київською весною», якщо те не додасть Компартії України в цілому прав автономії [4, с. 676]. Це видається малоймовірним. Швидше за все Шелест відносини Москва-Прага прирівнював до спілкування Москва-Київ, а відтак не міг і не хотів розуміти явного супротиву чехословацької влади вказівкам із Кремля.

З іншого боку, Шелест прийшов до влади на хвилі повоєнної хрущовської «українізації» партійного та державного апарату в УРСР і підвищення ролі української партійної еліти в керівництві СРСР. Наприклад, його попередник Микола Підгорний спочатку став секретарем ЦК КПРС, а згодом 12 років (до 1977 р.) обіймав посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР: де – юре — першої, а де-факто — другої людини в державі. Ще до М.Підгорного на другому щаблі у ЦК КПРС опинився Олексій Кириченко, який з 1953 до 1957 р. був 1 – м секретарем ЦК КПУ (першим етнічним українцем на цій посаді). Зрештою, з другої половини 50-х років на високих посадах у Москві перебував Леонід Брєжнєв із Дніпропетровська, який тривалий час уважав себе українцем, а в 1964 р. став Першим (Генеральним) секретарем ЦК КПРС.

Час перебування П.Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ став періодом найвищого піднесення автономного курсу повоєнного українського керівництва. Тут доречним буде й таке риторичне запитання: а може, П.Шелест, зважаючи на свій владний характер, хотів для себе більших повноважень? Але в будь – якому разі Шелест намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. Він вимагав для України більшої ролі в процесі економічногопланування в Радянському Союзі й не захоплювався планами економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення інвестицій в Україну. Коли група українських економістів навела йому дані про те, що в економічних стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала б діставати від СРСР фонди, товари й послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР. Він пишався тим, що Україна з відсталого аграрного краю перетворилась на сучасну індустріальну державу з передовою промисловістю й технологією. Правдоподібно, що його непоступливість у тих чи інших питаннях завдавала клопоти московській верхівці.

Але існував інший аспект політики Шелеста, який не влаштував Кремль іще більше. Виглядало на те, що український керівник серйозно сприймав обіцянку надати Україні автономію, а також передбачений радянською конституцією принцип рівноправності всіх народів СРСР. Відтак він не бажав визнавати за росіянами роль «старшого брата» в Радянському Союзі. Можливо, Шелест прагнув добитися для України статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угорщина, тобто наскрізь комуністичного суспільства, специфічні економічні та культурні потреби якого визнавала б Москва [9, с. 528].

Цілком імовірно, що Шелест та його численні прибічники в Україні не вбачали суперечності між досягненням загальних цілей радянської політики та модернізацією України і збе реженням її культури. Аналогічно М.Скрипнику і М.Волобуєву в 20-х роках П.Шелест, напевно, вважав, що найефективнішім засобом забезпечення успіху радянської політики в Україні є задоволення, а не придушення її економічних і культурних потреб. Ймовірно також, що Шелест зробив висновок, що його особистий успіх в управлінні залежить від співпраці з українською культурною, науковою й по літичною елітою. А це вимагало уваги до її специфічних турбот.

В його промовах лунали заклики «як найдорожчий скарб» берегти «прекрасну українську мову». В 1965 р. український міністр вищої освіти й близький прихильник Шелеста Юрій Даденков закликав розширити вживання української мови в університетах та інститутах [5]. А в 1970 р. у своїй книзі «Україно наша Радянська» Петро Шелест поряд із описом вражаючих досягнень радянської України прямо чи завуальовано підкреслював історичну автономність України, прогресивну роль козацтва. Ми ще повернемося до цієї книги, але перед Тим поставимо собі ще одне риторичне запитання:

Чи міг Шелест — інженер за освітою — написати таку книгу?

Існує версія, що Петро Юхимович захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема О.Гончара, І.Дзюбу). Хоча сьогодні виглядає щонайменше абсурдним захищати від звинувачень у любові до своєї Батьківщини. Деякі західні дослідники (Я.Пеленський, М.Саварин, І.Лисяк-Рудницький) вважали, що поява книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляд та позицію українського радянського керівництва — припущення, яке, однак, не знайшло документального підтвердження. Не приписує собі такої «заслуги» і Шелест у своїх щоденниках, який мав

особисту розмову із Дзюбою. Більше того, Петро Юхимович визнає свою причетність до організації цькування автора книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?», факт узгодження з Москвою його арешту. Саму книгу він зневажливо називає «писаниною», навколо якої «розжигается антисоветизм, искажается наша национальная политика» [3, с. 505]. Мабуть, все-таки є якась закономірність у тому, що праця самого П.Шелеста, І.Дзюби, а також славнозвісний та резонансний роман «Собор» О. Гончара з’явилися майже одночасно. Оче видно, це також певною мірою спричинилося до міфологічної українізації діяльності Петра Шелеста.

Лінія Шелеста на проведення автономного курсу, природно, дратувала московських партійних лідерів. Характерним підтвердженням цьому може бути фрагмент спогадів П.Шелеста про його розмову з секретарями ЦК КПРС Сусловим і Демічевим.

… Суслов: «А взагалі я повинен сказати вам, що на Україні далеко не все гаразд, — вся Україна говорить українською мовою!»

Я а ж осторопів: «А що, вона має — турецькою розмовляти, чи як?» Тут підключився Демічев, секретар ЦК КПРС: «І взагалі там, у Шелеста, українізацією займаються»

Знову не витримую: «Де в Шелеста? Як українізацією? Ніякою українізацією не займаються. Є й російські школи, є й українські — на великий жаль, українських шкіл меншає».

Демічев: «А Шевченко в них — кумир». І на Суслова дивиться. Суслов: «І потім у вас вивіски українською мовою. Що це таке? Взагалі там, у вас на Україні, чимало проявів націоналізму».

Я оторопів.

«У чому, Михайле Андрійовичу, прояви націоналізму? Це ж звичайні сталінські ярлики!» А Демічев так незворушно: «А в тому, що багато говорять українською мовою, і в тому, що Шевченка надмірно шанують» [14, с. 141].

А націоналізм полягав у тому, що П.Шелест «… опирався суцільному впровадженню російської мови у школах і вузах, збирався будувати під відкритим небом музей українського козацтва на Хортиці, опублікував книжку «Україно наша Радянська», абревіатуру якої УНР прочитали як Українська Народна Республіка, а це вже замаскована петлюрівщина», — саркастично резюмує публіцист Г.Єжелов [14, с. 141]. А ось науковець М.Мушинка однозначно стверджує, що «це всуціль комуністична книжка, яка не відповідає навіть найелементарнішим вимогам, не те що наукового, а й навіть популярного видання… В основу її ліг 26-томник «Історії міст і сіл Української РСР» (Київ, 1968–1974), відомий Шелесту ше в рукописах… Деякі географічні описи майже дослівно взяті з праць Степана Рудницького, розстріляного в 1937 р., історичні — з «Історії України – Руси» М.Грушевського. Можна не сумніватися, що книжку писав не Шелест, а його анонімні помічники» [13, с. 139]. Додати до цього можна лише те, що «анонімні помічники» без сумніву дослухались до його побажань, а перед видруком він її таки читав і правив.

Прикметно, що Л.Брєжнєв, зі слів П.Шелеста, цю книжку не читав, але засуджував за «ідеологічні помилки», «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР.

Ці та інші «прояви націоналізму» у згаданій книжці після усунення її автора з посади Першого секретаря ЦК КПУ зауважили вигодовані на українському хлібі та салі пильні академіки.

Микола Шамота, Борис Бабій і член – кореспондент АН УРСР Арнольд Шевелєв, надіславши розлогого доноса — листа В.Щербицькому про її «політичну шкідливість». Той через рішення Політбюро ЦК КПУ дав вказівку вилучити книгу із бібліотек, а журналу «Комуніст України», опублікувати редакційну критичну рецензію. Після остаточного погодження з Москвою вона з’явилася у квітні 1973 р. під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги». Серед звинувачень на адресу П.Шелеста найголовніше було сформульовано так: «У книзі, яка має назву «Україно наша Раданська», непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водночас слабо показуються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму. При цьому порушуються ленінські принципи класово-партійного, конкретно історичного підходу до аналізу окремих історичних явищ і фактів. Особливо наочно це виявилося у характеристиці Запорізької Січі. Автор значноюмірою ідеалізує українське козацтво і Запорізьку Січ, розглядає її як однорідну, так би мовити, позакласову спільність…» [6, с. 77–78].

Рецензія відкрила шлюзи чергової україно – фобії, навальних атак на все українське, повсюдної заміни його російським. Два десятиліття (час правлінь Хрущова і Шелеста) дозованого повернення до періоду бурхливої «українізації» 20-х років закінчився. На авансцену української історії вийшли слухняні намісники Москви В.Щербицький, В.Маланчук.

У квітні 1973 р. Шелест був виведений зі складу Політбюро ЦК КПСС «за станом здоров’я» і відправлений на пенсію, хоча у складі Політбюро він був найміцнішою людиною. Наближення «політичної смерті» П.Шелест помітив ще у 1972 р., коли Л.Брежнєв вирішив увести у члени Політбюро ЦК КПРС В.Щербицького. Такого не було з 1947 р., коли від України одночасно було два члени По літбюро ЦК КПРС — Л.Каганович, М.Хрущов.

Усунувши від влади П. Шелеста (1972 р.) і М. Підгорного (1977 р.) Л. Брежнєв, який у п’ятій графі до того часу вже писав «русский», позбувся впливу у Москві і правління в Україні верхівки так званої харківської групи із залиш- ками національних проукраїнських сентиментів. Мож на погодитись із твердження, що це «виглядало як поразка «української» партії» [4, с. 677]. Харків’ян замінили краяни Л.Брежнєва — дніпропетрові, серед них і улюблений висуванець «дорогого Леоніда Ілліча» — Володимир Щербицький. Саме тоді в народі почали говорити: «Не народжуюся щасливим, а народжуються у Дніпропетровську». Зараз, звичайно, у Донецьку.

Через кілька років після відставки П.Шелеста, Л.Брежнєв відкрив йому карти: «Ти виявляв багато самостійності у розв’язанні питань, часто не зважав на Москву, були елементи місництва і прояви націоналізму» [3, с. 564]. Насправді, Л.Брежнєв позбувся не так останнього потенційного націонал-комуніста на найвищій посаді в «другій серед рівних сестер-республік» Україні, як небезпечного для свого спокійного перебування на партійному троні тандему М.Підгорний — П.Шелест.

Петру Шелесту нібито заборонили оселитись в Україні, він буцімто перебував під постійним негласним наглядом. У щоденнику 3 травня 1973 р. він ображено записав: «Сьомий день як я «на відпочинку», і все йде «добре» як обіцяли: телефонии відрізали, газети не надсилають, від продуктового магазину відкріпили, одне слово, виявили «найбільшу турботу». Я залишився на дачі, по суті, у повній ізоляції. Напружу всі сили, щоб описати всю правду про те, що відбулося — зі мною, покажу всю підлість «однодумців» [2, с. 415].

Звичайно, що Петро Юхимович лукавив і перебільшував своє мучеництво. У Москві його ніхто б силоміць не затримав, якби він захотів повернутись у «любимую» Україну. За ним збереглися найвищі пільги.

Наприкінці 80-х років він почав виконувати свою обіцянку: перервав мовчання, почав давати інтерв’ю, писав спогади.

 

2. Щербицький Володимир Васильович (17.02.1918 — 16.02.1990)

Народився у родині робітника в місті Верхньодніпровськ Катеринославської губернії (тепер — Дніпропетровської області). Батько працював механіком на електростанції, мати походила із селянської родини. У часи Другої світової війни на їхній квартирі зустрічались радянські підпільники. Один із братів В.Щербицького загинув у партизанах. Згодом ці факти могли відіграти позитивну роль у його політичній кар’єрі, оскільки він сам фронтового «пороху не нюхав» (зрештою, П.Шелест також). Українець, член Комуністичної партії з 1941 р., освіта вища — в 1941 р. закінчив Дніпропетровський хіміко технологічний інститут.

Ще навчаючись у середній школі, працював інструктором і пропагандистом райкому комсомолу. В 1936 р. став студентом механічного факультету Дніпропетровського хіміко-технічно- го інституту, після закінчення якого 1941 р. працював заступником головного механіка заводу.

На початку радянсько-німецької війни направляється на навчання до військової академії хімічного захисту. З 1942 р. перебуває в діючих частинах Червоної Армії. До закінчення війни займав офіцерські посади у військах Закав казького округу. Після демобілізації у 1946 р. працює в м. Дніпродзержинськ Дніпропетровської області інженером, потім у 1946–1954 рр. на партійній роботі: секретар партбюро коксохімічного заводу, другий секретар Дніпродзержинського міськкому партії, парторг ЦК КПРС на металургійному заводі імені Дзержин ського, перший секретар Дніпропетровського обкому партії.

У 1957–1961 рр. секретар ЦК Компартії України. В 1961–1963 рр. — Голова Ради Міністрів УРСР. З липня 1963 р. до жовтня 1965 р. знову перший секретар Дніпропетровського обкому Компартії України. Тоді ж, у 1965 р., призначається Головою Ради Міністрів УРСР.

З травня 1972 р. до осені 1989 р. — перший секретар ЦК Компартії України.

У 1956–1961 рр. — член Центральної Ревізійної Комісії КПРС. З 1961 р. член Центрального Комітету КПРС. У 1961–1963 рр. та 1965–1966 рр. — кандидат у члени Президії ЦК КПРС. У 1966 р. обирається кандидатом у члени Політбюро ЦК КПРС. З 1971 р. до 1989 р. — член Політбюро ЦК КПРС.

З 1952 р. по 1954 р. член Ревізійної комісії Компартії України, з 1954 р. по 1956 р. кандидат у члени ЦК Компартії України, з 1956 р. член ЦК Компартії України.З 1957 р. член Президії ЦК Компартії України, з 1966 р. по 1989 р. — член Політбюро ЦК Компартії України.

Депутат Верховної Ради СРСР п’ятого одинадцятого скликань, член Президії Верховної Ради СРСР з 1972 р. по 1989 р., депутат Верховної Ради УРСР четвертого-одинадцятого скликань, член Президії Верховної Ради УРСР з 1975 по лютий 1990 р.

Двічі Герой Соціалістичної Праці. Нагороджений вісьмома орденами Леніна, двома орденами Жовтневої Революції, орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями. Лауреат

Ленінської премії.

Був одружений із вчителькою Радою Гаврилівною Жеромською. Син — Валерій. Дочка — Олена.

 

*****

Політичні погляди В.Щербицького у всьому збігалися з політикою Кремля і «коливалися разом з генеральною лінією партії». Цілу чверть століття на найвищих щаблях влади він був вірним, слухняним намісником Москви в Україні. Якщо його попередник П.Шелест у різних сферах життя проявив український автономізм, то В.Щербицький послідовно проводив російсько радянський унітаризм. На догоду своїм господарям він добряче нащербив українську історію, культуру, навіть самобутній архітектурний ансамбль вічного міста — Києва. Перед судом української історії В. Щербицький повинен відповідати не лише за жертви і наслідки атомного, але й духовного Чорнобиля. Його адвокатами на цьому суді є й будуть передусім ті, хто причетний до антиукраїнської політики цього діяча і хоче виправдати себе, свої дії або свою бездіяльність. Формула їхнього захисту досить схожа і зводиться до наступного.

Перше: «В.Щербицький був сином свого часу, а час був такий, що політичні рішення для України приймали далеко за її межами. Голова Ради Міністрів, перший секретар міг протестувати, наполягати (що найчастіше й робив В.В. Щербицький), але останнє слово було не за ним», — вважає академік Петро Тронько [8, с. 10]. Однак фактів для підтвердження цієї тези немає, аргументи непереконливі. Наприклад, до активу В.Щербицького заноситься лист, підписаний ним на вимогу Б. Патона на адресу ЦК КПРС, в якому зазначалося, що при виборі пром майданчика Рівненської АЕС були допущені серйозні прорахунки. Реакції на той лист жодної. І член Політбюро ЦК КПРС, керівник другої за потенціалом республікине б’є у дзвони тривоги, а забуває про нього. Мовляв, і в Чорнобильській катастрофі немає провини В.Щербицького, оскільки ЧАЕС була екстериторіальною і підпорядковувалася безпосередньо Москві. А доля першотравневої (1986) демонстрації вирішувалася там же. М.Горбачов нібито погрожував В.Щербицькому виключенням із партії, коли той зірве демонстрацію. І той свій партійний квиток оцінив дорожче, ніж здоров’я сотень тисяч киян, в т. ч. дітей, яких вивів на вулиці Києва, на яких дозиметри зашкалювали від радіації. Він, безумовно, знав про масштаби катастрофи, жахливі наслідки опромінення, але дозволяв лише дозовану заспокійливу інформацію. В інструкціях з Києва населенню рекомендувалось класти перед входом у приміщення зволожені шмати і ретельно витирати ноги. Вже 22 травня 1986 р. (майже через місяць після катастрофи), коли в лікарнях почали помирати рятівники Чорнобиля, він у заспокійливій і до гідливій доповідній записці в ЦК КПРС наголошував, що трудящі України високо оцінюють вжиті Політбюро ЦК КПРС заходи щодо ліквідації наслідків аварії і його турботу про населення.

Друге. Адвокати В.Щербинського за вуха притягують чи то його подвиги, чи то добрі справи. Ось вони.

Весною 1963 р. на пленумі ЦК Компартії України В.Щербицький обережно сказав, що раднаргоспи не виконують плани капітальних робіт, своєчасно не вводять до ладу виробничі потужності, а також висловився проти поділу партійних комітетів на сільськогосподарські та промислові. Як вважає В.Врублевський, це не сподобалось ініціатору створення раднаргоспів М. Хрущову і В.Щербицького було звільнено від обов’язків Голови Ради Міністрів УРСР і відправлено у «заслання» на попередню роботу — першим секретарем Дніпропетровського обкому Компартії України [7, с. 22]. Насправді

ж, Україна не виконувала завдань семирічного плану. А тоді ніхто не шукав причин невдач, а шукав «офірних цапів». До того ж, щуку кинули у річку. Ба, більше того. Скурпульозний дослідник цього питання, професор Ю.Шаповал стверджує, що жодних слідів «опозиційних» виступів В.Щербицького «у документах Ради Міністрів УРСР не збереглося» [2, с. 9].

Показово, що В.Щербицький дуже важко пережив це посадове пониження і потрапив у лі карню з інфарктом. Після відставки з посади «першої» людини в Україні, за спостереженнями наближених до нього людей, він втратив інтерес до життя і незабаром помер, а, можливо, вкоротив собі віку. Так само болісно, із серцевими нападами, викликами «швидкої» переживав крах особистої кар’єри і П.Шелест.

Наступні «заслуги» В.Щербицького. «Він причетний до видання 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР»», в якій було понівечено їхню справжню історію. До речі, її видання розпочалося за П.Шелеста. «В.Щербицький виступив проти пропозиції про припинення випуску «Кримської правди» українською мовою», хоча за тодішньою усталеною практикою партійні газети України виходили у будь – якому разі двома мовами — українською і російською.

У 70-х роках ХХ століття свого апогею досягла боротьба проти видуманого «українського буржуазного націоналізму». (Цей термін ще в 1913 р., мабуть, спросоння, вивів В.Ленін, оскільки українські буржуа в Російській імперії становили мізерну частку.) Було здійснено справжні погроми творчих спілок, наукових установ, громадських організацій під приводом боротьби проти «активного насадження націоналістичних поглядів та національної обмеженості». Натомість В.Щербицький незмінно і послідовно наголошував на необхідності спочатку зближення націй, а з часом — їх повного злиття і створення нової історичної спільноти — радянський народ, а насправді — російський народ. Під виглядом інтернаціоналізму за його сприяння, потурання або мовчазної згоди проводилась політика великодержавного шовінізму, планове і масове зросійщення усіх сфер життя. Було закрито україномовні школи у Донецьку, Миколаєві, Сімферополі. Сам В.Щербицький у сім’ї, побуті, переважно на роботі вживав російську мову. Визнаючи це, оскільки приховати аж ніяк не можна, один із наближених до нього за життя і посмертних захисників Юрій Єличенко, проте, шукає абсурдні та взаємовиключні пояснення: «В.В. вільно володів українського і ніколи не протиставляв її мові російській. Його відмінну українську мову, глу хуватий басок чули під час численних доповідей і виступів мільйони жителів України (йдеться про механічне озвучення тексту написаного і відредагованого грамотними партійними функціонерами. — автор.). Навіть виступаючи російською, він так і не позбавився від українського акценту (свідомий українець мав би розчулитися досліз. — автор). З іншого боку, дійсно, в певному «мовному оточенні» він не завжди переходив на українську, мабуть, побоюючись русизмів» (розмовляючи російською, виходить, не боявся українізмів і акценту. — автор.) [8, с. 94].

Захисники В.Щербицького намагаються перекласти відповідальність за деукраїнізацію України на тодішнього секретаря ЦК КПРС з ідеології В.Маланчука, єврея за походженням. Прекметно і знаково, що в роки Другої світової війни його врятувала, виховала і дала своє прізвище українська сім’я.

Безумовно, В.Маланчук причетний до навальних гонінь на все українське. Але треба мати на увазі, що він був навіть не третьою особою на владній драбині. То хіба ж В.Щер бицькому треба було чекати аж до 1979 р., поки той зіп’ється, щоб зняти його з роботи? Ви ходить, московським господарям перечити не міг, вгамувати доморощеного українофоба — також. Що ж це тоді за перший керівник? Ні, просто він був національним переродженцем. І це значно обтяжує його вину перед українцями в порівнянні з Л.Кагановичем, С.Косіором, В.Маланчуком та іншими зайдами в Україні.

«Щербицькознавці» іноді вдаються і до відвертої неправди: скажімо, пишуть, що за часів В.Щербицького було ухвалено Закон про державний статус української мови. До речі, його ніхто не збирався виконувати тоді, зрештою, як більшість владоможців не виконує й зараз. Правда ж полягає у тому, що згаданий Закон було ухвалено більше ніж через місяць після відставки В.Щербицького.

У цьому контексті захоплення й добру заздрість викликає такий дивовижний факт для епохи брежнєвського «розвинутого соціалізму». 15 квітня 1978 р. Верховна Рада Грузинської Радянської Соціалістичної Республіки ст. 75 новоухваленої Конституції одноголосно наддала грузинській мові статус державної на території республіки. Перед тим на вулиці Тбілісі для підтримки цієї норми, з якою категорично не погоджувався Кремль, вийшли десятки тисяч грузинської партійної, радянської, комсомольської, господарської, наукової, освітянською еліти, молоді, інших категорій громадян [17]. Цей приклад дощенту руйнує політичний міф про те, що В.Щербицький намагався збільшити обсяг економічного суверенітету УРСР у Конституції від 20 квітня 1978 р., але йому не дозволила Москва.

Насправді, він і не намагався суперечити Москві щодо правового статусу УРСР, зрештою, як і в усьому іншому. Одним із підтверджень цьому є офіційний документ — його доповідь на Пленумі ЦК Компартії України 21 березня 1978 р. «О проекте Конституции Украинской Советский Социалистической Республики». Ось окремі цитати із неї: «Если говорить о политикоправовой основе проекта Конституции УССР, то ее составляет новая Союзная Конституция, которая зиждется на прочном фундаменте марксистско – ленинского учения, воплощает коллективный разум и волю Комму нисти ческой партии, всего советского народа» [16, с. 561]; «Его структура следует — это закономерно структуре Конституции Союза РСР» [16, c. 563]. 24 березня 1977 р. проект Конституції УРСР було опубліковано для обговорення, яке тривало аж три тижні (!). За цей час, неймовірно, Але «состоялось более 280 тысяч собраний в трудовых коллективах и по месту жительства. В них участвовало свыше 32 миллионов граждан. В хо де обсуждения проекта выступило почти 1,6 миллиона человек» [16, с. 585–586]. Ця цитата із доповіді В. Щербицького на позачерговні сьомій сесії Верховної Ради УРСР 19 квітня 1978 р. «О проекте Конституции (Основного Закона) Украинской Советской Социалистической Республики, и итогах его всенародного обсуждения». Всі озвучені ним пропозиції, як і слід було чекати, підтримували генеральну лінію ЦК КПРС на чолі із най-най… Л.Брєжнєвим. І жодного зауваження, яке йшло б у розріз з нею…

Важко знайти наміри щодо більшої суверенізації УРСР і в пропозиціях та зауваженнях до проекту Конституції СРСР від 18 квітня 1972 р., підписаних П. Шелестом на адресу ЦК КПРС [2, с. 606–608]. Хіба що за винятком побажання компетенцію Верховної Ради союзної республіки визначати нормами своєї, а не Союзної Конституції, а також, щоб Прокурори союзних республік призначались їх Верховними Радами, а не Генеральним прокурором СРСР, а підпорядковувались обом.

«Любов» В.Щербицького до української культури його захисники підкріплюють спорудженням музейного комплексу історії Великої Вітчизняної Війни, який був «дітищем» Пер шого секретаря ЦК КПУ. При тому, задля показової об’єктивності, додають, що «ні художні якості проекту, ні його прив’язка до місцевості не є бездоганними. Але без силуету пам’ятника вже неможливо собі уявити сучасний Київ» [8, с. 21]. Для історичної об’єктивності вартувало б додати слова — «пощерблений» Щербицьким. Термін «щербичнина» може стати новітнім аналогом середньовічного московського «опричнина».

 

***

Чи можна П.Шелеста ставити в один ряд з націонал-комуністами 20–30-х років XX ст.? Так, потенційно він міг стати ним. Але радше би не став, якби навіть його не позбавили посади у розквіті політичних сил. Його курс на підтримку української мови і культури був несміливим і суперечливим. Та й сам він, переважно російськомовний, не міг бути прикладом у його проведенні. УкраїнськістьПетра Шелеста перебільшена українською громадськістю на тлі яничарства Володимира Щербицького. Україно люби ностальгічно почали зітхати: «Ось, якби Шелест був при владі…» і наділяти його бажаними українофільськими рисами. Після прочитання його «Дневниковых записей…» розумієш, що їх менше, ніж уявлялось. Тому досить правдоподібно виглядає, що Петро Шелест був людиною, «яка ціле життя беззастережно служила радянській владі і комуністичній системі, політиком, який лише в рамках СРСР бачив щастя України, радянським патріотом, який вважав себе українцем, а водночас і комуністом –інтернаціоналістом…» [13, с. 135].

Шелест вважав природною бікультурність (укра ї нську і російську), а Щербицький — закономірністю встановлення у середньотривалій перспективі російської монокультурності в Україні.

Тому не можна погодитись із твердженням, що «Щербицький чималою мірою під впливом О.Гончара робить кроки в напрямку, що нагадував «українізацію двадцятих років» [4, с. 833]. Як і з тим, що «він був, мабуть, найсильнішим із комуністичних керівників України за всю її історію» [4, с. 832]. Сильні і неординарні керівники здатні на вчинки. Щербицький не спромігся на жоден зі знаком плюс для України, оскільки «рішення партії були для нього непорушними, а партійна дисципліна — непохитним законом» [8, с. 85]. А відтак, він міг так само «успішно» виконувати вказівки Кремля, скажімо, у Білорусії чи Молдові.

Чи можна називати П.Шелеста і В.Щербицького українськими державними діячами? Ні. Адже не було на той час держави Україна, а був Союз Радянських Соціалістичних Рес публік, під вивіскою якого заховалась червона Російська імперія. У царській Московії-Росії В.Щербицький міг бути Кочубеєм, а П.Шелест — К.Розумовським.

Щербицький не став би кочубеєм ХХ ст., якби не було «малоросійських» академіків Шалоти, Бабія, Шевєлєва та інших нащадків тих, хто у 1863 р. писали царському міністру П.Валуєву, що «малороссийского языка нет, не было, не может быть». Якщо б їх не було ще й зараз, то Україна була б нарешті українською і нею б не правили чужинці з допомогою щербицьких.



Номер сторінки у виданні: 85
Автор:

Повернутися до списку новин