Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Зорові образи «літературно-наукового вістника» франкового періоду як маркер мовної ментальності адресата





 

Людмила Супрун, кандидат філологічних наук, доцент, докторант Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 81’38:82-92:821.161.2

 

У статті розглянуто зорові образи, позиціоновані у вісниківському дискурсі Івана Франка. Основну увагу зосереджено на інформаційнотематичних групах «Простір» і «Будівлі». З’ясовується значення закодованих у мовній ментальності реципієнта зорових образів для успішної комунікації журналіста.

Ключові слова: зорові образи, мовна ментальність адресата, інформаційно-тематична група..

 

В статье рассмотрены зрительные образы, позиционированные в весниковском дискурсе Ивана Франко. Основное внимание сосредоточено на информационно тематических группах «Про ст ранство» и «Здания». Выясняется значение закодированных в языковой ментальности реципиента зрительных образов для успешной коммуникации журналиста.

Ключевые слова: зрительные образы, языковая ментальность адресата, информационно – тематическая группа..

 

This article is dedicated to examination the visual images in the discurs of Ivan Franko as a member of Literary scientific circular movement. Particular attention is focused on the information and thematic groups «space» and «buildings». For successful journalist communication it is explicated the meaning of the visual images encoded in the language mentality of recipient.

Key words: the visual images, the language mentality of recipient, the information and thematic group..

 

Свого часу Євген Маланюк із сумом констатував, що «визнавана і відчувана велич Франка залишається для надто багатьох книгою за сімома печатями, яку мало хто намагається читати» [Цит. за: 3, с. 9]. Ситуація докорінно змінилася із виходом монографічних праць М.Возняка, І.Денисюка, В.Дмитрука, М.Гнатюка, О.Дея, М.Нечиталюка, В. Корнійчука, І.Курганського, Б.Тихолоза, Я.Грицака, О.Забужко та інших

франкознавців. Проте далеко не всі сторінки Франкової книги перегорнуті й до сьогодні, що визначає актуальність теми нашого дослідження.

Іван Франко не тільки плідно працював на ниві журналістики, він став одним із перших її теоретиків. Розмірковуючи про риторичний аспект журналістикознавства, редактор «Літературно Наукового Вістника» рекомендує молодим дописувачам «створювати конкретні образи, що відображають факти живої дійсності або якусь абстрактну ідею, що може бути втілена в конкретний образ, події з життя людей, явища природи, образи людей, ті чи ті психічні стани і т.ін.» [5, с. 219]. Таким чином, Франко окреслює шлях досягнення прогнозованого наслідку мовленнєвої діяльності журналіста. Щоб мати успіх у своїй комунікації, журналіст повинен навчитися продукувати образи, цікаві, виразні, зрозумілі реципієнтові. А ще краще — навітьне створювати нові образи, а відтворювати (можливо, з певними трансформаціями) ті, які на підсвідомому рівні закодовані в мовній ментальності адресата. Саме цим шляхом і йшов Франко-журналіст.

Намагаючись якомога більше наблизити вісниківський дискурс «до лінгвоментальності реципієнта, щоб кодовані смисли були тотожні декодованим елементам, знакам та ін.» [7, с. 61], Іван Франко залучає до континууму «Літературно Наукового Вістника» зорові образи, які вважає найбільш характерними для українського менталітету. Регулярна фіксація їх у Франковому дискурсі створює передумови для наукової типізації. Усю сукупність зорових образів, позиціонованих у статтях І. Франка вісниківця, вважаємо за доцільне розподілити на інформаційно-тематичні групи, дві з яких стали предметом нашої наукової розвідки. Конституенти цих інформаційно-тематичних груп утворюють концептуальні моделі, основу яких становлять політичні метафори. З’ясування механізмів формування, модусів реалізації й засобів вираження у ЛНВ І. Франка інформаційно тематичних груп зорових образів «Простір» і «Будівлі» — мета пропонованої статті.

Інформаційно тематична група «Простір» у вісниківських дискурсах Івана Франка — одна з найчисленніших. Напевно, тому, що простір (у сукупності своїх субконцептів) виступає «прасимволом культури», «знаком і вираженням самого життя, найодвічнішим та щонайпотужнішим з усіх його символів» [16, с. 336–337]. І. Франко журналіст не тільки умів «використовувати цікаві образи, зрозумілі простому люду» [5, с. 248] (згадаймо свідчення Кароля Ска міни), а й активізувати мовно-ментальні первні для досягнення мети своєї публіцистичної комунікації. Головний маестро вісниківського слова усвідомлював, що мовні знаки «пронизують психіку людей та формують ментальну реальність буття, програмують світоглядні орієнтири; якраз слово своєю матеріальною силою «лягає» на нейропсихічну структуру, вступає у зв’язки з іншими знаками, закріплюється в ній, виробляє відповідний тип соціальної поведінки» [10, с. 24].

Універсальність прасимволу простору атрибутується досвідом народів на різних горизонтах пізнання й відображення. Український горизонт, який каузує «вчуття в «хвилясту м’якість» лісостепу чи в «безкраю далечінь степу» — не розбуджує активности. Навпаки, — зауважує О.Кульчицький, — сприяє радше контемплятивности, споглядальним настановам та одночасно виникненню ентузіястичної компоненти, наскільки рух у «безкрає», що супроводить вчуття у степ, розбуджує одну із форм «еросу»: схильність до почуття любові до безконечного, недосяжного й абсолютного. Та не тільки в процесах вчуття, але і в сфері бажань і прагнень людини не може бути мови на смугах плодючого чорнозему про спонуки розвитку для активної настанови» [6, с. 53]. Реалії українського простору долучились до формування мовної ментальності хлібороба, селянина. Експлікуючи її, Іван Франко продукує політичні метафори, базуючись на просторових номенах хліборобської тематики, серед яких домінують:

– ґрунт1: На тім містичнім ґрунтї виростали... ріжні паростї славянофільства... (Ів.Фр., С.п.: 230); ...Не маючи в душі сего национального ідеала найкращі українські сили тонули в общеросийськім морі, а ті, що лишили ся на свойому ґрунтї, попадали в зневіру і апатию (Ів. Фр., П.з.: 7–8); Та на скількож та іділлїя має під собою дїйсний, фактичний ґрунт? (Ів. Фр., Ш.л.: 6); Ось тут ми входимо на ґрунт третьої точки Шевченкового посланія... (Ів. Фр., Ш.л.: 6); ...Але фантазія розмовників селян, маючи під собою живий, реальний ґрунт відомих фактів і відносин, заповнює люки і льогічні скоки і творить собі суцїльний образ того, про що всї, здаєть ся, говорять зовсїм безладно (Ів. Фр., Bel: 285); Кождий акт чи то панської самоволї, чи урядницького надужитя, чи хрунївства свого власного земляка... будив гомін по всїм краю, викликав обуренє, дискусиї, реакцию, — одним словом, ґрунт починав робити ся елястичний, маса оживала (Ів. Фр., З ост. д.: 67);

– поле: Отсе було те поле, на якім приходило ся ставити перші кроки тій «молодій Україні», про яку я згадав висше (Ів. Фр., З ост. д.: 12); ...Закипіла сильна праця на полї артистичної лїтератури (Ів.: 115); І на полї чистолїтературнім бачимо рівночасно пробу компромісу (Ів. Фр., З ост. д.: 51); Для нас тепер не підлягає сумнївови, що брак віри в национальний ідеал, продуманий до крайнїх консеквенций також на полїтичнім полї, був головною траґедиєю в житю Драгоманова (Ів. Фр., П.з.: 8);

– нива: До того часу на ниві нашої лїтератури виступала лиш одна жінка — Ганна Барвінок... (Ів. Фр., З ост.д.: 59); Треба було цїлих десятьох лїт часу,.. щоб переконати тих руських ідеалїстів,.. що тілько сїючи на власній ниві можна доробити ся власного хлїба (Ів. Фр., З ост.д.: 53); Нїколи доси на ниві нашого слова не було такого оживленя, такої маси конфлїктів суперечних течій, полєміки ріжнородних думок і змагань, тихих, але глубоких переворотів (Ів..

Студіюючи наступний конституент інформаційно тематичної групи «Простір», доречно пригадати вислів Ю.С. Степанова: «Концепти не тільки мисляться, вони переживаються. Вони — предмет емоцій...» [13, с. 41]. Ця особливість значною мірою каузує специфіку аналізованого етноконцепту, який на базі хроното повості [1] вибудовує «почуттєві, емоційні, ду ховні та інші компоненти, пов’язані з антропогенним наповненням концепту» [4, с.325]. Аналіз сполучуваності вербальних репрезентантів символу доводить, що дорога може бути протертою (...Чільні росийські мислителї... відкривали Америки там, де давно вже були протерті дороги (Ів. Фр., П.в.: 151)), властивою (Питанє про становище москвофільства в Галичинї завдяки розвоєви випадків у нас і в Росії чим раз різкійше і яснїйше сходить на властиву дорогу... (Ів. Фр., Дв.: 231); З початком сего року вивязала ся була в «Дїлі» досить цїкава полєміка, яка одначе через нефортунний виступ д. Павлика зійшла з властивої дороги, відскочила від річи і згубила ся в піску не довівши нї до якого результату (Ів. Фр., Щ.т.: 101)). До речі, М.Фасмер постулює думку, що під час свого виникнення лексема «дорога» могла мати значення «продертий у лісі простір» [15, т.1, с. 530]. «...Когнітивна ознака «подолання чогось» постійно присутня (нехай навіть у більшості випадків — неусвідомлено) в концепті «дорога», бо за відсутності необхідності подолання (хоч би таких категорій, як простір і тісно пов’язаного з ним часу) втрачається і мотивація для активації у людській свідомості самого поняття «дороги» [4, с. 325]. Пози ці о нований у вісниківському дискурсі об’єкт із поданого вище інтексту «не подолав» дороги, «відскочив» і «згубився в піску», що характерно, адже ліси унаслідок цивілізаційної діяльності людини поступились місцем піску.

Ситуація екзистенційного вибору репрезентує модуси одного цілісного феномена: етноконцепт «дорога» параметризується то «воздушною лїнїєю» з кваліфікатором «проста», то «по землї» з ад’єктивами «крута, терниста й камяниста». Ретроспективна оцінка ситуації спричинює релевантність останньої з двох пропозицій, що отримує фіксацію у такій дискурсивній структурі: Романтики — а до них в отсьому питаню мусимо зачислити й нашого Тараса, бодай яко автора поезій, писаних під впливом розмов з польськими засланцями в Оренбурзї, — бачили перед собою далеко на обрію осяяні сонцем шпилї гір, що чарували їх своєю красою, і вони кликали своїх сучасних летїти туди простою воздушною лїнїєю. Але лет не вдав ся. Ті Ікари, що зривали ся до такого лету, попадали й порозбивали ся; пізнїйше поколїнє вибрало дальшу дорогу — по землї, круту, тернисту й камянисту (Ів. Фр., Ш.л.: 11).

Проблема вибору доріг неодноразово візуалізується у «Літературно-Науковому Вістнику». Це відображає життєву актуалію: постійний пошук українським етносом щастя (пор.: ...Народнї сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг... (Ів. Фр., Отв. л.: 11), що резонується у мовній ментальності українців. «Умовна реальність як архетипний рівень інформації поступається реальній інформаційній фактурі» [2, с. 167] у такому фрагменті дискурсу: ...Тут перед нашим театром стелять ся дві дороги... (Ів. Фр., Льв. т.: 132). Множинність доріг уможливлює широту індивідуального вибору: Навпаки, обставини зложилися так, що майже від перших кроків еміґрантів за границею їх дороги розходили ся з тою дорогою, куди йшла сьвітлїйша часть їх товаришів у краю (Ів. Фр., З ост. д.: 14).

Мінімізованою складовою інформаційнотематичної групи «Простір» став у вісниківському дискурсі етноконцепт «стежка», що вибудовується шляхом концептуалізації у мовній ментальності реципієнта таких фрагментів дійсності: (Символізм — Л.С.) справдї був якийсь час на коротку хвилю хмарою, що запаморочила ясні стежки артистичної творчости... (Ів. Фр., П. і б.: 116); Ся ґенерация... проложила не в однім напрямі нові стежки (Ів. Фр., З ост.д.: 6). Елементи значення «подолання, небезпечна дорога» наявні і в аналізованій лексемі. Однак вона у вісниківськомудискурсі за цією ознакою ближча до первісного образу: На жаль, автор зараз же скручує з сеї стежки і забігає в хащі високої полїтики... (Ів. Фр., Р.-п.зг.: 153).

Наступний дискурс констатує складну систему зв’язків у структурі досліджуваної інформаційно тематичної групи. Межа виступає бар’єром на шляху досягнення «ідеалу национальної самостійности». Проте «до його осущеня» ведуть «тисячні стежки» (звернімо увагу: стежки, а не широка дорога). Стежки реальні, вони «лежать просто таки під нашими ногами». Однак тут знову — одвічний український вибір: Ідеал национальної самостійности в усякім поглядї, культурнім і полїтичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, по за межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осуще- ня, лежать просто таки під нашими ногами, і що тілько від нашої сьвідомости того ідеала, від нашої згоди на него буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до него, чи може звернемо на зовсїм иньші стежки (Ів. Фр., П. з.: 9).

Образне порівняння, в основі якого лежить етноконцепт «шлях», позиціонує здійснений ви бір як далеко не завжди вдалий: ...Не одно, що тодї вважалось метою, тепер являєть ся тілько милевим стовпом на безконечнім шляху людського розвою (Ів. Фр., З ост. д.: 13).

Як бачимо, досить неоднозначна аксіологія супроводжує вісниківську репрезентацію інформаційно тематичної групи «Простір». Реалії життя знаходять відображення у реаліях публіцистичного дискурсу.

Зосереджуючись на інформаційно тематичній групі «Будівлі», звернімо услід за Олек сан дрою Сербенською увагу на те, як вдало використовує І. Франко ключові символи україн ського народу, такі, як, наприклад, хата. «Метафоризуючись у політичних контекстах, слова цієї семантичної групи утверджують сему: «те, що людина своєю працею творить», «те, що має бути тривке, придатне для життя людини, забезпечувати їй затишок і душевний комфорт» [11, с. 649]. У мовній ментальності українців «хата — символ Всесвіту; батьківщини, рідної землі; безперервності роду; тепла, затишку; святості; добра і надії; материн- ської любові; захисту і допомоги» [12, с. 227]. Пор. у Франка: Роздвоєна полїтично новою ерою і новим курсом народолюбнаінтелїґенция, не здобувши анї незалежности, анї полїтичного впливу, могла тілько заламувати руки... або разом із ра дикалами йти в народнї маси і піднимати їх словом та письмом до руху, до орґанїзациї, з ме тою — завойованя в своїй хатї своїх прав — хоч для потомків, коли не для себе (Ів. Фр., З ост.д.: 66).

Як бачимо, у Франковому дискурсі йдеться саме про свою (рідну) хату, образ якої посідає чільне місце у традиційній українській свідомості, що засвідчують такі перлини народної творчості: «В своїй хаті й кути помагають», «Своя хата — своя правда (своя воля)»; «В своїй хаті кожний пан»; «Хоч у рідного тата (брата), але не своя хата»; «А чужа хата — гірша ката: хоч курінь, аби свій»; «Ліпша своя хата, як чужая палата». Цікаве

тлумачення фразеологізму «моя хата скраю» (узуальне значення «індивідуалізм українців») наводить Ігор Мойсеїв: «Власність пов’язується здебільшого не з абстрактним добром-багатством, а з можливістю (правом) вільно, за своєю волею діяти — за власним вибором (законом, правдою). Знамените «моя хата скраю» означає, між іншим, наявність окремої точки зору, думки, відмінної від громадської. Саме власна господа була простором чимдалі більшої самодіяльности, свобідної волі, тобто розвитку особистости» [14, с. 156]. Про це пише й І. Франко: А тут синтезом усїх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всї цеглини, буде ідеал повного, нїчим не вязаного і не обмежуваного... житя і розвою нациї (Ів. Фр., П. з.: 8).

У давнину майже всі елементи хати мали символічне значення. Один із них, а саме стріха (дах), що уособлював небо (пор.: «Стріха-дах давньослов’янської хати пов’язана з небом, космічним порядком, оздоблена солярними знаками, різьбою і навіть моделює-відтворює у трьох фазах коловий рух сонця» [8, с.154]), Іван Франко найчастіше активізує в мовній ментальності реципієнтів своїх публіцистичних дискурсів: Але історик... буде бачити в тій добі полїтичної реакциї пору... повороту, так сказати, під рідну стріху (Ів. Фр., З ост.д.: 49); Уся польська полїтика в Галичинї майже від самого 1848 р. ведеть ся під окликом: або зацитькувати руську інтелїґенцію дрібними концесіями, щоб не виступала як репрезентація окремої нації, або просто іґнорувати інтелїґенцію і йти самим Полякам під руські стріхи (Ів. Фр., С.п.: 239); ...Головною характеристикою полїтичних поглядів Драгоманова в його київськім періодї було переконанє про конечність міститися українству — і полїтично і лїтературно — під одним дахом з ро сийством (Ів. Фр., П.з.: 7).

Аналогічну частоту кореспондування у вісниківському дискурсі має образ-символ «підвалини» («фундамент»), що й не дивно, зважмо на лексичне значення слова: «1. Товста балка, що є основою дерев’яної стіни. // Фундамент будови, якого-небудь устаткування і т.ін. ... 2. перен. База, опора, основа чого-небудь; засади, принципи» [9, с. 353]. Отже, підвалини грають далеко не останню роль у виборі «бути чи не бути хаті». Приклади з публіцистичних дискурсів І. Франка: Вона (інтелігенція. — Л.С.) поклала міцні підвалини під храм росийської науки та публїцистики — вистане згадати імена Пипіна, Костомарова, Чернишевського, Добролюбова, Буслає ва, Веселовського, Мечнїкова, Ковалєвского, Менделєєва, Сєченова і богато иньших... (Ів. Фр., П.в.: 149); Друга підвалина, в якій митроп. Андрій бачить лїк на соціяльні болячки нашого часу, се сїм’я (Ів. Фр., С.акц.: 14); ...В тих роках ішла дуже жива і плідна праця коло самих фундаментів нового українського руху... (Ів. Фр., З ост.д.: 49); ...Чи не слїд би молодим людям, у яких іще непритуплена здібність думаня, зійти самим у низ до фундаментів і придивити ся, на чім власне стоїть те єдинство і чи справдї воно таке солїдне, як їх запевняють др. Мончаловскі та Дудикевичі? (Ів. Фр., Щ.т.: 106).

Не можна не погодитись з І.Мойсеєвим, на думку якого, «символізм хати — не імідж фантазія, а форма адекватного мислення — відображення зв’язків такої складности та обсягу, що й до сьогодні найкомпактніше, найвиразніше уявлення про них одержуємо з метафор дверей, вікон, порога, підвалин, чола (чільного місця), стелі, даху тощо. Міфологічна, світоглядна, моральноестетична, понятійна розробка цих та інших «смислових криниць» не стільки вичерпує їхній зміст, скільки додає глибини, обертонів, ракурсів і, зрештою, практично застосованих відгалуженьвисновків» [8, с. 114]: ...Не було загалом ніяких віконець, крізь які теперішнє суспільство хоч у ряди годи може заглянути в нутро тої машини, в якій виковують ся історичні події (Ів. Фр., П.в.: 143).

Образ вікна представлений в українській мовній ментальності як «символ ідеї проникнення, потенційних можливостей; свідомості, світлоносності; отвору, через який здійснюється зв’язок людини із зовнішнім світом; зв’язку з потой бічним світом; надії, чекання» [12, с. 40]. Специфіка образу, як бачимо, врахована Іваном Франком.

За народними уявленнями, «щось схоже на мур відділяє світ земний і світ небесний один від одного» [14, с. 57]. Цей елемент тематичної групи «Будівлі» також використовується головним редактором ЛНВ у процесі апеляції до мовної ментальності читачів часопису: В своїй статї «З остатнїх десятилїть ХІХ віку» я вказав, як житєва практика на Вкраїнї фатальним способом робила щерби в тім указї, крок за кроком опрокидала поставлені ним паркани та обмеженя (Ів. Фр., Ув.: 36); Хто хоче справдї давати иншим можність культурного житя, той не буде у себе дома відгороджувати 25 мілїонів людий неперелазним муром від жерела культури, яким є рідна мова (Ів. Фр., Сух.п.: 85); Але Кулїш давно жив у царстві своїх власних мрій, віддїлений китайським муром від житя і інтересів рідного народа, на який він умів дивити ся тілько крізь окуляри односторонно дібраних і кепсько перетравлених історичних документів (Ів. Фр., З ост.д.: 10).

У вісниківському дискурсі Івана Франка представлений давній український образ-символ «корабель» — «це й символічна модель світобудови, тобто всесвіту, й символ благополуччя, й засіб мандрування між світами» [14, с. 32]. Франко збагачує семантику образу такими значеннями:

а) держава: Зі смертю Миколая І вмер остатнїй самодержець Росії, остатнїй чоловік, що силкував ся справдї держати в своїх руках керму величезного корабля і щасливо докермував його на мілизну, на якій він мусїв сїсти (Ів. Фр., П.в.: 144); Сї доктріни війшли занадто глубоко в тїло і кров росийської суспільности, щоб тепер, коли при кермі замісь всевладного чиновника стане всевладний росийський лїберал, ми могли надїяти ся наглої й основної зміни в самім режімі (Ів. Фр., Отв.л.: 13);

б) людське життя: Одиноким якорем ратунку для такого чоловіка обік основної осьвіти могла бути горяча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народа. Вона давала б його хиткому човну той доконче потрібний баляст, без якого нема рівного і певного курсу (Ів. Фр., Дв.: 234).

Вісниківська публіцистика, що акумулювала в собі політичну спрямованість, гостроту, злободенність, логіко-раціональну систему дослідження світу й емоційність, образність, оцінність висловлення, вражає передовсім своїм впливом на формування суспільної думки й соціальної позиції читачів. Сугестивна функція створених І. Франком дискурсів реалізується значною мірою завдяки врахуванню головним редактором ЛНВ специфіки мовної ментальності реципієнтів, для якої релевантними виступають зорові образи.

________________________________________________________________________________________________________

* Тут і далі цитуємо, зберігаючи мовні особливості оригіналу. 



Номер сторінки у виданні: 150

Повернутися до списку новин