Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Соціально – комунікативні особливості розвитку вітчизняного грамзапису у другій половині ХХ століття

Тематика: АУДІОЗАПИС




Олег Синєокий, кандидат юридичних наук, доцент, докторант Інституту журналістики та соціальних комунікацій Класичного приватного університету (м. Запоріжжя, Україна)

УДК 681.854 : 316.612 «19»

 

У статті викладено аналіз становлення та розвитку інститутів грамзапису в Радянському Союзі. Автором проводиться характеристика організації діяльності «Фирмы Мелодия» та заводів з випуску грамплатівок. Окрему увагу відведено дослідженню соціально-комунікативних особливостей феномена «радянського рекордингу».

Ключові слова: грамзапис, грамплатівка, «Фірма Мелодія», фонотека, філофонія..

 

В статье изложен анализ становления и развития институтов грамзаписи в Советском Союзе. Автором проводится характеристика организации деятельности «Фирмы Мелодия» и заводов по выпуску грампластинок. Особое внимание отведено исследованию социально-коммуникативных особенностей феномена «советского рекординга».

Ключевые слова: грамзапись, грампластинка, «Фирма Мелодия», фонотека, филофония..

 

The paper presents analysis of the formation and development of institutions record in the Soviet Union. The author draws a characteristic of the «Firm Melody»’s organization and record-plants. Special attention is devoted to the study of social and communicative features of the phenomenon of «The Soviet Recording».

Key words: Reccording, Shellac, «Firm Melody», Record Library, Rare Sound Records..

 

Можливість чути, аналізувати, насолоджуватись звуковим світом цілої епохи подарував людству грамзапис. По відношенню до музики грамзапис, без сумнівів, є первинним; адже скоріше він сприяв появі цього музичного напрямку, ніж навпаки. Ми любимо грамплатівки також і тому, що вони зберігають звуковий світ цілої епохи. Не викликає сумніву твердження, що історія фонографічної комунікації є невід’ємною частиною нематеріальної культурної спадщини кожної країни. Проблема дослідження особливостей розвитку вітчизняного грамзапису та його місця в системі інститутів соціальної комунікації у другій половині XX століття сьогодні набуває особливої актуальності у зв’язку із зростанням соціального попиту на радянські платівки в середовищі колекціонеров та наявністю багатьох «білих плям» у цій сфері.

Рекордингова тематика настільки обширна, що про неї можна написати не одну книгу. Безумовно, не ми перші торкнулися вивчення цьо го питання. Різні аспекти зазначеної проблематики досліджувалися досить ґрунтовно. Слід зазначити, що початок висвітлення проблеми грамофонного запису покладено в роботах таких вітчизняних авторів як С.Глязер, В.Гу ринович, М.Долгополова, Ю.Капустіна, В.Ру діма та інших.

Різним аспектам грамзапису присвячені більш пізні роботи радянських і російських

учених й практиків, насамперед, таких: Л.Аполлонова, Б.Володимирський, П.Грюнберг, М.Долинський, А.Железний, Н.Железнякова, О.Коган, Ю.Козюренко, А.Козявін, М.Колмаков, В.Крівалов, Є.Регірер, Д.Ухов, Н.Халатов, І.Хижняк, В.Шаров, Н.Шумова, А.Еркомаішвілі, В.Янін, В.Яшкін та інших.

До вивчення різних проблем грамзапису, історії грамплатівки, а також дослідженню сучасних соціотехнологічних реформацій в рекординговій сфері популярної музики, все частіше повертаються сучасні російські та українські дослідники — С.Агєєв, Л.Антонов, А.Аршинов, С.Ахтямов, В.Бокарьов, Т.Букіна, В. Василевський, Л.Васильєва, Є.Воронянський, В.Горбатов, А.Горохів, Н.Зільбербрандт, А.Ільїн, Г.Кнабе, В.Козін, О.Кочанов, Д.Кондаков, І.Кондакова, М.Краснов, Я.Левчук, А.Муратов, Д.Муратова, В.Нікамін, А.Пєтухов, А.Пройдаков, І.Савін ков, Є.Савицька, Ф.Софронов, А.Тихонов, С.Тихонов, О.Шерел і деякі інші.

Таким чином, грамзапис вже виступав предметом дослідження різних наук, оскільки його можна розглядати з різних позицій: естетичної, музикознавчої, мистецтвознавчої, соціально – історичної. Разом з тим, віддаючи належне заслугам дослідників, слід констатувати, що до цього часу відсутні наукові праці, в яких вивчаються соціально-комунікативні проблеми розвитку грамзапису в соціалістичному суспільстві.

Звідси предметом нашого дослідження є вітчизняний грамзапис, а метою цієї статті виступає аналіз соціально-комунікативних особливостей розвитку радянського грамзапису в другій половині ХХ століття.

До початку Першої світової війни людство вже жило в нових комунікаційних умовах — це був перший етап, перший крок до інформаційного суспільства. Разом з тим на ринку популярної масової пісні і джазу почалося планомірне витіснення американської музичної про дукції. У підсумку, до 1947 року в СРСР були ліквідовані всі джаз-оркестри, звільнені всі саксофоністи, з магазинів вилучено всі платівки з популярною зарубіжною музикою, на естраді закрито весь американський репертуар, на танцювальних майданчиках заборонено танго, фокстроти, уан – степи, бугі-вугі і т.п. [1].

У повоєнний час до початку 1950-х років у деяких великих містах України діяли невеликі промислові майданчики, які займалися випуском грамплатівок — Дніпропетровський комбінат облміськпрому, Артіль «Галалит» Укрпромради (Київ), Горхімпіщепромрада (Київ), Подільський райпромкомбінат (Київ), Артіль «30-та річниця Жовтня» (Одеса), Промкомбінат Кагановицького району (Одеса), Пром комбінат Кагановицького району (Харків), Артіль «Утиль – переробка» (Львів), Артіль «Хим быт» Укр промради (Київ), Харківське відділення Укркульт – торгу. Ці невеликі підприємства випускали найчастіше міньйони та суперміньйони, але не численними були також грам платівки інших типів.

Головним завданням грамплатівки в сталінський період 1934–1953 рр. було зовсім не задоволення потреб суспільства, а участь в рекламі снуючого ладу. В результаті сформувався радянський стиль — імперський, стиль родючості, стиль суворого народного пафосу, відповідно до якого оформлялися конверти і етикетки грам – платівок [2].

Однак до початку 1960-х років в УРСР було зупинено розвиток самобутньої української школи грамзапису.

Під час брежнєвського «застою» 1964–1982 рр. увага меломанів звернулася до «отворів» у залізній завісі, через які проникали іноземні платівки як речі іншої капіталістичної системи, цінність яких суб’єктивно була вищою за власні [2].

Всесоюзна студія грамзапису (ВСГ) як провідне художньо-промислове підприємство Всесоюзної фірми грамплатівок «Мелодія» заснована в 1957 році, але офіційно відкрилася на рік пізніше, а «Фірма Мелодія» утворилася лише через 6 років — у 1964 році.

«Mелодія», об’єднавши під своїм початком всі студії грамзапису, заводи грамплатівок і підприємства оптової торгівлі (Будинки грамплатівок), отримала монопольне право на виробництво і розповсюдження грамплатівок в СРСР.

У структуру ВСГ в різний час входили різні підрозділи. Так, на момент заснування до складу «Фирмы Мелодия» входило 6 заводів з виробництва грамплатівок і музичних касет — Апрелівський завод грамплатівок (заснований 1 вересня 1910 р.), Ленінградський (створений 21 травня 1946 р.), Ризький (створений в листопаді 1940 р. як правонаступник «Rīgas Skaņuplašu Fabrika» та «Bellaccord Electro»), Ба кинський (створений в 1967 р. як Бакинська фабрика грамплатівок і закритий в 1971 р.), Ташкентський (створений в 1945 р. на базі евакуйованого у 1941 р. Ногінського заводу грамплатівок) і Тбіліський (від критий, за нашими розрахунками, у 1973 р. на базі Тбіліської студії грамзапису, хоча виробництво пластинок в Тбі лісі було розпочато в 1958 р.) заводи грамплатівок [3, 141].

На всіх цих заводах випускалися радянські грамплатівки. Також проводився запис на магнітофонні компакт-касети і дещо рідше — на бобіни. Крім того, 8 студій грамзапису розташовувалися в Москві, Ленінграді, Алма-Аті, Вільнюсі, Талліні, Ташкенті, Тбілісі й Ризі, існували також дві звукозаписних ділянки — в Киє ві та Єревані. Кожна зі студій виробляла записи в своїй зоні діяльності. Але не скрізь були свої республіканські студії грамзапису гідної якості, не вистачало підготовлених фахівців, якісного обладнання. Багато національних записів робилися і видавалися в Москві.

Регіональні студії, за загальним правилом, свої записи відправляли у Всесоюзну студію грамзапису. Унікальність ВСГ була в тому, що тільки тут худрада, після прослуховування і обговорення, приймала рішення про випуск конкретної грамплатівки. При позитивному вирішенні питання запис переносився на лаковий диск, з якого потім друкувався тираж на виробничих підприємствах фірми. Так, білоруські, українські, молдавські та інші виконавці записували на московських студіях платівки відмінної якості з народною музикою. А вже починаючи з 1978 р. проводилася додаткова робота з випуску грамплатівок, присвячених ювілеям автономних республік, що входять до складу СРСР.

До складу «Фірми Мелодія» входило 23 будинки грамплаівок та їхні філії і 29 фірмових магазинів в різних містах країни. У квітні 1978 р. був створений Московський дослідний завод «Грамзапис» (МДЗГ), що став правонаступником Всесоюзної студії грамзапису (ВСГ).

З метою оптимізації цього процесу широко застосовувалася виїзна робота звукозаписних бригад як з «Мелодії» в союзні республіки (Вірменію, Молдову та ін.), так і з кожної із регіональних студій на місця (для запису місцевих авторів та виконавців).

У 1964 році Будинки грамплатівок діяли тільки в Москві, Ташкенті, Ленінграді, Новосибірську, Києві, Свердловську, Харкові, Куйбишеві і Ризі. До початку 1970-х років кількість Будинків грамплатівок досягла вісімнадцяти: по одному — в столицях союзних республік і кілька в РРФСР, що розподіляли грамплатівки та аудіо-касети по магазинах країни.

Тираж грамплатівок, випущених в СРСР в 1970 р., досяг 180 млн. Радянські грамплатівки в цей час експортувалися в більш ніж 60 країн. Крім того, окремі фірми також випускали грамплатівки з радянськими записами. У фондовій фонотеці ВСГ до 1970 р. налічувалося близько 50 тисяч назв записів. До цього часу ВСГ випускала близько 3 тисяч нових записів (довгограючих монофонічних і стереофонічних грамплатівок), 2 млн вінілітових і близько 60 млн. гнучких грамплатівок [4]. У другій половині 1980-х років Будинки грамплатівок за структурною побудовою входили до ВТПО «Мелодія» і працювали на правах оптових баз [5].

З 1970 по 1980 рік обсяг взаємних поставок грамплатівок між СРСР і соціалістичними країнами збільшився в 3 рази, а з 1976 по 1980 рік було взаємно поставлено понад 23 млн грамплатівок. До кінця 1980-х років в СРСР стали більш – менш регулярно проходити ярмарки грамзапису. Особливу роль відігравали дні грамзапису соцкраїн, які проводилися в «Доме грампластинки», що розташовувався в Москві. Це, як правило, викликало справжнє стовпотворіння та ажіотаж навколо магазину. На жаль, в перший день потрапити всередину і купити грам – платівки, спеціально привезені з НДР, ЧССР, ВНР, ПНР, БНР, СРР і трохи рідше навіть з СФРЮ, могли тільки спеціально запрошені. Звичайні покупці-меломани проникали до полиць з дисками лише на другий-третій день і обмежувались залишками.

В СРСР та інших соціалістичних країнах періодично видавалися зведені каталоги випущених грамплатівок. Бюлетені нових грамзаписів випускалися щомісячно. Матеріали про нові грамплатівки регулярно публікувалися в періодичній пресі («Музыкальная жизнь», «Советская музыка», «Советская культура», «Мелодия» та ін) [6]. За даними 1981 року, промисловими підприємствами фірми «Мелодія» було виготовлено 203 млн грамплатівок.

Московський фірмовий магазин «Мелодия» грамплатівки накладеним платежем не висилав. Єдиною організацією, яка висилала грамплатівки за індивідуальними замовленнями покупців, була Апрелівська база ПОСИЛТОРГ Міністерства торгівлі РРФСР. Умови замовлення публікувалися в каталозі ПОСИЛТОРГ, який був наявним у всіх відділеннях зв’язку Радянського Союзу. Безумовно, це була зручна і досить надійна послуга, тим більше можна було замовити досить рідкісні платівки, якщо вони значилися в каталозі. Однак, ліцензійні, імпортні та гнучкі платівки не висилалися [7].

Каталог ПОСИЛТОРГ СРСР складався один раз на рік, на підставі тих каталогів «Фірми Мелодія», які вже вийшли, в ньому зазначався фірмовий номер грамплатівки.

Номери грамплатівок за каталогом «ПОСИЛ ТОРГ» в журналі «Мелодія» перестали публікуватися в 1981 р., а, починаючи з 1982 Апрелівська база «ПОСИЛТОРГ» розміщувала у своїх каталогах шифри грамплатівок відповідно до інформаційних списків «Мелодія» [8]. Апрелівська база ПОСИЛТОРГ Міністерства торгівлі РРФСР висилала за індивідуальними за мовленнями товари культурно – побутового призначення. Основним асортиментом були грамплатівки. Вони займали більше 60% від загального товарообігу. Щоб замовити грам – платівки, покупцеві потрібно було звернутися в місцеве поштове відділення зв’язку, та обрати бажані записи в каталогах під назвою «Грам - платівки». У них було докладно зазначено, як правильно оформити замовлення. До виконання прий малися заявки лише на ті грамплатівки, що були оголошені в каталогах бази. До середини 1980-х рр. Апрелівська база щодня обслуговувала близько 2,5 тисячі покупців, що замовляюли грамплатівки, а щорічно відсилала понад 900 ти сяч посилок.

Взагалі в Радянському Союзі, згідно з правилами, браковану платівку можна було повернути в торговельну організацію, де вона була придбана, і отримати, натомість, якісну — протягом двох тижнів з дня покупки. Якщо диска потрібного найменування в магазині не було, то покупець мав право звернутися до заводу-виробника.

З початку 1980-х років у кожному випус ку асортимент оновлювався в середньому на 20–25%. Наприклад, каталог на 1982 рік містив 254 нові найменування грамплатівок. А в каталозі Апрелівської бази ПОСИЛТОРГу 1983 р. Їх налічувалосявже близько 1 200. Крім цього, протягом року випускалися доповнення до нього з новим або повторюваним фонографічним матеріалом. Так, зокрема, в 1982 році було випущено і розіслано по поштових відділеннях два таких доповнення. Однак в результаті збою в поставках у 1982 році тривалий час замовлення не виконувалися в повному обсязі. Слід зазначити, що незабезпечений поставками асортимент не міг вноситися в каталоги.

У 1984 році було прийнято рішення зменшити кількість і тиражі міньйонів. У цьому ж році «Мелодія» перейшла на створення індивідуальних конвертів для кожної платівки [9]. З 1985 ро ку було налагоджено широкомасштабний ви пуск платівок з антистатичним покриттям.

З 1985 року ВПТО «Фірма Мелодія» розпочала виробництво серії «По Вашим письмам», в рамках якої випускалися міньйони на 45 оборотів у вигляді рекламних анонсів майбутніх дисків-гігантів. Такий формат дозволяв оперативно випускати популярні пісні, не чекаючи, поки буде відібраний матеріал на повноцінну велику платівку. Платівки серії «По Вашим письмам» розповсюджувалися через роздрібну торгівлю. Однак існувала також можливість замовлення грамплатівок за каталогами для

висилання післяплатою, поштовими посилками або цінними бандеролями. Для цього необхідно було вибрати у каталозі бажані грам платівки і надіслати простим або рекомендованим листом заповнений бланк замовлення на поштову адресу Апрелівської бази Роспосил – торгу. Ви конання замовлення виконувалося в 15 – денний термін [10].

Особливу комунікативну роль в середовищі філофоністів грав колір етикетки на платіві. У 1970-ті роки в СРСР використання кольорового вінілу прийняло широкий характер. Платівки з кольорового вінілу видавалися в основному обмеженим тиражем, цінувалися вище і, най частіше, коштували трохи дорожче. З 1978 року Московський досвідний завод «Грамзапис» (далі скорочення за російською абревіатурою — МДЗГ) випускав платівки з червоними, синіми і чорними етикетками. Ленінградська студія грамзапису (з 1959 р.) і завод грамплатівок (з 1953 по 1964 рр. завод «Аккорд») до 1972 року для моно-пластинок використовували етикетки жовті, а для стерео — білі, червоні та чорні. Ризька студія грамзапису і завод грамплатівок (Латвійська РСР) до 1972 р. застосовували для моно-пластинок етикетки жовті, жовтогарячі, червоні, сині, білі, чорні та барвисті — для стерео – пластінок. Жовті етикетки, як правило, виконані на папері невисокої якості, були на продукції Ташкентської студії грамзапису і Ташкентського заводу грамплатівок ім. М.Т. Ташмухамедова. Характерними кольорами етикеток Тбіліського заводу грамплатівок (Грузинська РСР) були білі й рожеві. Пріо ри тетним кольором продукції Апрелів сько го заводу грамплатівок був рожевий. Цікаво, що більша частина платівок, випущених усіма радянськими лейблами в 1980-ті роки — з червоними етикетками. Однак будь-якого логічного зв’язку кольору етикетки з якістю грамплатівок не було. З метою заміни схематичного стандартного лейблу «Мелодії» до початку дев’яностих років дизайнерами Ризького заводу грамплатівок був підготовлений яскравий кольоровий ескіз нової етикетки, проте даний проект за сукуп ністю різних причин, на жаль, так і не був реа лізо ваний.

У 1984 році грамплатівки в СРСР реалізовувалися більш ніж в 35 тис. торгових точках. Організація продажу платівок за принципами книжкової торгівлі була в практиці наших чехословацьких друзів — празької фірми «Супрафон», яка в цей період уже мала 154 магазини і успішно справлялася з реалізацією грамплатівок.

Щодо довіри стереотипам. Іноді на Апрелівському заводі виходили шедеври, які за якістю перевершували навіть деякі східно – європейські лейбли. Слід зауважити, що платівки, оригінали яких були видані в соціалістичних країнах Східної і Центральної Європи, найчастіше випускалися «Мелодією» без посилань на фірму – правовласника з відповідної соціалістичної країни. Більш того, всупереч думці окремих «експертів», зустрічаються чудово записані грамплатівки «Фірми Мелодія» й огидно записані англійські, американські і японські. Траплялися й курйози — ліцензійна «Мелодія» звучала краще за оригінал!

У середині 1980-х років для видань архівних платівок «Фірма Мелодія» справді використовувала особисті архіви колекціонерів — І. Боярського, Ю. Перепьолкіна, Б. Рудзієвського, В. Яніна та деяких інших. При цьому самі колекціонери від цього нічого, окрім морального задоволення, не отримували і були щасливі вже тим, що їхні прізвища вказувались на конвертах платівок. Думки колекціонерів з приводу компонування музичних програм, якості звукового матеріалу і художнього оформлення, як правило, не враховувалися. Рідко використовувалися також їх унікальні знання і досвід у прогнозуванні попиту та пропозицій на музичному ринку. З низкою московських філофоністів були укладені угоди.

Загалом за ліцензією в СРСР було випущено близько 450 найменувань грамплатівок найрізноманітніших музичних стилів і напрямів — від симфонічної, оперної, камерної музики, до естради, джазу, поп-музики, диско і року [11]. До початку 1970-х років була повністю сформована концепція грамзапису — диски LP (long play), які, наприклад, в СРСР стандартизувалися в трьох типорозмірах — гігант, гранд і міньйон. За кордоном, окрім того, випускалися також сингли — «сорокоп’ятки», швидкість яких була не 33 обороти на хвилину, а 45. У 1986 р. відзначено істотне падіння рівня продажу синглів — лише 67400000 екземплярів. У Радянському Союзі, на відміну від західних країн і більшості європейських соціалістичних країн, платівки такого формату не випускалися.

Чи можна віднести грамплатівки, випущені в СРСР, до радянських речей? Радянська річ ніколи не мала споживчого попиту, оскільки, — як стверджує Д. Козлов, — «ее важнее было скорее производить, чем использовать» [12]. Частково цю тезу можна віднести і до грамплатівки.

Таким чином, основний висновок проведеного дослідження полягає в тому, що з позиції соціальної взаємодії грамплатівка є предметом міжкультурної комунікації, який фахівцями дешифрується, перетворюючись в інформацію щодо досліджуваного суспільства. Зауважимо, що навіть сучасне образотворче мистецтво з успіхом освоює нові нестандартні території. Так, художники з успіхом використовують вінілові платівки в якості полотна — тобто просто малюють на чорному вінілі.

Подальші перспективи досліджень вбачаємо у досконалому вивченні інших країн Східної Європи, що раніше входили до соціалістичного табору, з позиції соціальної комунікації рекордингових систем, а також особливостей радянської філофонічної взаємодії.



Номер сторінки у виданні: 179

Повернутися до списку новин