Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Порівняльний аналіз як метод політологічних досліджень





Олег Долженков, доктор політичних наук, професор кафедри політичних наук Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського (м. Одеса)

УДК 321.01

 

Розглянуто застосування методу порівняльного аналізу в політичній науці. Показано етапи його розвитку. Проаналізовано основні методологічні проблеми його застосування.

Ключові слова: порівняльний аналіз, порівняльна політологія, методологія політичної науки 

 

Рассмотрено применение метода сравнительного анализа в политической науке. Показано этапы его развития. Проанализовано основные методологические проблемы его применения.

Ключевые слова: сравнительный анализ, сравнительная политология, методология политической науки

 

The use of method of the comparative analysis in political science is examined. The stages of its development are shown. The main methodological problems of its application are analyzed.

Key words: comparative analysis, comparative politics, methodology of political science

 

Період відносно швидких політичних змін, у які світ вступив на початку ХХІ століття, обумовлює підвищену потребу у їх науковому осягненні. У межах досліджень сучасного етапу політичних трансформацій постає необхідність одночасного вирішення трьох проблем: а) широкого залучення емпіричних даних; б) виділення загальних та особливих рис досліджуваних феноменів; в) забезпечення максимальної автономії дослідника від ціннісно та ідеологічно забарвлених підходів. Цього найкращим чином можна досягнути при проведенні саме порівняльно-політологічних досліджень, як крос-національних, так і крос-темпоральних. Це зумовлює актуальність, наукове та практичне значення дослідження порівняльного аналізу як вагомої частини сучасного методологічного інструментарію політичної науки.

На розвиток і вдосконалення методології компаративного аналізу визначально вплинули доробки таких західних учених, як Г. Алмонд, В. Бартон, Б. Браун, Дж. Бунчак, Р. Далтон, М. Доган, Ч. Ендрейн, Ж. Зіллер, А. Лійпхарт, С. Ліпсет, Р. Макрідіс, Дж. Мангейм, Д. Мартін, Р. Махонін, Г. Пауелл, Д. Пелассі, Б. Петтерс, Р. Річ, Дж. Сарторі, Р. Солченік, К. Стром, Р. Чілкот та інші. У загальному плані розробки проблем методології в контексті порівняльних досліджень варто відзначити роботи таких вітчизняних та російських авторів, як В. Афанасьєв, О. Валевський, М. Ільїн, Є. Князєва, В. Костюк, В. Кубко, С. Кримський, С. Курдюмов, В. Лукашевич, Ю. Павленко, Ю. Пахомов, В. Пилипенко, Ю. Салюк, М. Шульга. Безпосередньо проблеми порівняльної політології розглядають: К. Гаджиєв, Г. Голосов, Б. Докторов, В. Кремень, В. Кудрявцев, М. Ільїн, М. Лєбедєва, І. Матюнін, А. Мельвіль, Н. Наумова, М. Ніколаєва, Ф. Рудич, Л. Сморгунов.

У працях названих авторів в різноманітних версіях поєднуються інституційний та процесуальний аналізи. Показовим прикладом системної реалізації інституційного підходу може слугувати дослідження французького вченого Ж. Зіллера «Політико-адміністративні системи країн ЄС» [1].

Застосування процесуального аналізу демонструють класичні праці західних політологів Г. Алмонда, Дж. Пауелла, К. Строма і Р. Далтона. Прикладом органічного поєднання інституційного та процесуального аналізу в компаративних політологічних дослідженнях є праця Дж. Сарторі «Порівняльна конституційна інженерія: дослідження структур, мотивів і результатів». Дж. Сарторі звертає увагу на небезпеку «конституційної графоманії», обґрунтовуючи нерозумність позиції останніх десятиліть щодо підходу до конституції, як до явища, яке «не мають значення», до розвитку вільних суспільств, які є, скоріше, «наслідком суспільного плюралізму, а не конституційного винаходу» [2, с. 189].

Разом з тим, аналіз сучасної літератури, присвяченої проблемам застосування порівняльного аналізу в політологічних дослідженнях, дозволяє зробити висновок, що у вітчизняній політичній науці, на жаль, практично не досліджено метод порівняльного аналізу, зокрема не розроблені питання його методології. Цей висновок є підставою для формулювання мети цієї статті — проаналізувати з позицій сучасності досвід застосування порівняльного аналізу, та її завдань:

— показати етапи еволюції порівняльно-політологічних досліджень;

— окреслити основні проблемні питання застосування порівняльного аналізу в політичних студіях;

— визначити основні чинники, які є підставою для осучаснення методологічного інструментарію порівняльного аналізу.

Варто наголосити на тому, що порівняльний метод має певну історію свого застосування для аналізу політичних феноменів. Уже Аристотель, описуючи загальні та специфічні риси відомих йому держав, спирається на синхронний та діахронний методи і аналізує фактичний матеріал створеної за його безпосередньої участі серії з 158 історичних доробок, створюючи свою типологізацію трьох основних систем правління. Значну увагу він приділив і порівняльному вивченню конституцій грецьких полісів.

Пізніше компаративний (порівняльно-історичний) аналіз використовують для порівняння політичних режимів Англії та Франції. У ХV ст. його застосував англієць Дж. Фортеск’ю, а в ХVІІ — француз Ш.-Л. Монтеск’є. Блискуче поєднав традиційне моралізаторство та філософську дедукцію при побудові моделі держави, складеної на основі спостережень та історико-порівняльного аналізу матеріалів з політичного розвитку Італії, Франції, Персії, Туреччини, античного світу Н. Макіавеллі [3, с. 28].

Якісний порівняльний аналіз виходить на перший план в ХІХ ст., коли з’являються роботи А. де Токвіля, Дж. Мілля, К. Маркса і Ф. Енгельса, в яких проводяться паралелі і порівняння між основними європейськими державами, а також формами правління в Європі та Америці. Окремі елементи компаративного методу були притаманні історичній школі права Савіньї, а також тевтонській школі в історіографії. Під впливом останньої наприкінці ХІХ ст. сформувалася методологія порівняльної політики. Її засновник Е. Фрімен у своїй книзі «Порівняльна політика», використовуючи методи порівняльної філософії та політики для вивчення історії конституційних установ, намагався виявити та пояснити подібні риси різних народів і держав їх походженням із спільних коренів.

Особливу популярність методологія порівняльної політики отримала в США. Основним методом академічної політичної науки, що виникла в США у другій половині ХІХ ст., стає порівняльно-історичний та правовий аналіз політичних інститутів (Г. Адамс, Д. Берджес). У Європі вищезазначений аналіз втілювали О. Гірке і М. Ковалевський.

У цілому, порівняльно-історичний метод як певний самостійний спосіб наукового дослідження сформувався у ХІХ ст. Так, Р. Гнейст порівнював політичні інститути Пруссії та Англії, А. де Токвіль— США та Франції.

На початку ХХ ст. для того, щоб порівняльні дослідження набули наукової обґрунтованості, багато зробив М. Вебер, що дозволило йому у своїх дослідженнях уникати проведення формальних аналогій. У середині ХХ ст. найбільш помітний інтерес до порівняльних досліджень проявився в соціальній антропології та історичній соціології. А. Радкліфф-Браун як рівнозначні застосовував терміни «соціальна антропологія» та «порівняльна соціологія» [4, с. 46]. На базі порівняльної культурології у 40-і роки виділяється філософська компаративістика, яка вже давно визрівала в надрах порівняльних культурологічних та історичних досліджень [5, с. 17].

Методологічний інструментарій порівняльного аналізу феноменів політики спирається на принципи подібності та відмінності, дедуктивні теоретичні моделі політичних інститутів та індуктивні методи їх верифікації з допомогою діахронно-історичного та синхронно-функціонального способів збору даних.

Серед факторів, що сприяли розвитку порівняльної політології, треба назвати безпрецедентне зростання масиву даних щодо незахідних політичних систем. Спочатку не завжди база даних таких досліджень характеризується детальною повнотою. Наприклад, С. Верба досліджував політичну еліту розвинених демократій на матеріалах усього трьох країн — США, Швеції та Японії. Одночасно уже з початку 60-х рр. із появою ЕОМ були здійснені спроби тотального аналізу всієї сукупності порівнюваних об’єктів на основі математичної обробки статистичної та іншої достовірної інформації. Почалась робота по трьох великих проектах компаративного аналізу держав та соціально-політичних систем у світі: «Порівняльний аналіз держав», «Вимірюваність націй», «Єльська програма збору політичних даних». В основу розробки системи індикаторів для вимірювання кількісних величин лягли якісні підходи. Так, в єльському проекті всі 75 вимірюваних параметрів внутрішньої та зовнішньої поведінки 133 держав, їх інститутів та спільнот періоду кінця 1950-х — початку 1960-х роках були відібрані на основі якісних моделей, структур та концептів Р. Даля, Г. Лассуелла, К. Дойча, Д. Лапаломбари та ін. [3, с. 36]. Порівняно з інформаційними політологічними системами Заходу, вітчизняні дотепер перебувають лише на початковому етапі свого розвитку.

У рамках порівняльної політології розгорнулись дослідження політичної культури різних країн та регіонів. З’явилась серія праць, присвячених розробленню методологічних принципів порівняльної політології. У 80-і роки індійський дослідник П. Шаран у праці «Порівняльна політологія» (1984) дійшов принципового висновку, що для функціонування політичних систем важливе значення має розуміння тих процесів, які відбуваються всередині самої системи, насамперед ті, що трансформують імпульси, які поступають на вхід системи, в легітимні політичні рішення.

У 90-ті роки Дж. Сарторі у названій вище праці «Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів» здійснив глибоке дослідження важливих сегментів, що стосуються функціонування політичних систем, дослідивши тенденції в розвитку виборчих систем, різницю між президентським і парламентським правлінням, а також проблемні ситуації сучасного політичного розвитку.

Порівняльний аналіз може бути також цінним і в умовах розгляду політичних реформ чи їх проектів. Вивчення досвіду інших країн допомагає краще зро зуміти їх переваги та недоліки. Відповідно, увага порівняльно-політологічних досліджень в останні десятиліття переважно зосереджена довкола пошуку моделей адміністративно-державного управління, виходячи з динаміки реформ, які останнім часом здійснюються у західних та постсоціалістичних країнах.

У той же час, необхідно окремо зупинитися на тих проблемах, які, як видно з проведеного аналізу основних наукових підходів до обраної теми, постають у процесі порівняльного дослідження.

По-перше, постає проблема «культурної обмеженості» дослідника. Він, природно, є представником певної культури, і саме ця обставина може обмежити його здатність до розуміння певних явищ. При проведенні дослідження цілком природною є небезпека потрапити в пастку етноцентризму, але в той же час порівняння якраз і є найкращим засобом проти цієї небезпеки. Сприйняття існуючих розбіжностей неухильно підводить дослідника до усвідомлення відносності знання, а отже, допомагає позбутись культурних нашарувань. Тільки в порівнянні з іншими культурами можна усві домити небезпеку культурної ізоляції.

По-друге, відносно обмеженим є число конкретних прикладів, якими може оперувати дослідник-компаративіст. У світі існує понад 200 незалежних держав, але ми не можемо розраховувати на їх вичерпне компаративне дослідження. У більшості випадків шлях вирішення проблеми — збільшити число конкретних випадків, ситуацій, що відносяться до досліджуваного предмета. Ряд пропозицій з цього приводу вніс А. Ліпгарт [6, с. 31]. Один із підходів полягає у збільшенні числа досліджуваних ситуацій за рахунок історичних прикладів. Такий підхід має серйозні недоліки:

а) фрагментарний характер будь-якої історичної інформації; б) перекручення, що внесені істориками, а також фундаментальні розбіжності між однаково трактованими яви щами. Інший підхід зорієнтований на ідентифікацію областей дослідження в ко жній з країн. Третя стратегія зводиться до вироблення робочих понять, достатньо гнучких, щоб охопити спектр подібних ситуацій. Але статистичні переваги ми ризикуємо отримати за рахунок зниження чіткості використовуваних понять.

По-третє, важливе значення має обґрунтований відбір параметрів для порівняння. Їх існує безліч: можна порівнювати політичні системи за кількістю населення, за кількістю радіоприймачів чи автомобілів на душу населення, за кількістю та якістю металургійних підприємств чи аеродромів. Але такі порівняння ма ло наближають нас до розуміння сутнісних характеристик самих систем. Отже, головна проблема полягає в тому, щоб обрати для аналізу такі компоненти та елементи, які б взяті окремо чи в сукупності дозволяли дослідити ті чи інші сутнісні якості порівнюваних об’єктів.

По-четверте, перед дослідником постає проблема того, який саме зміст вкладається в конкретні політологічні поняття та терміни. Наприклад, ми не можемо не враховувати того, що республіка в античному світі мала зовсім інший зміст, ніж його мають президентська чи парламентська республіка в сучасному світі, а монархія Хаммурапі чи Рамзеса ІІ якісно відрізняється від сучасної монархії Великобританії чи Швеції.

По-п’яте, викликом для компаративіста є проблема функціональної еквівалентності. Уявлення про те, що кожна політична система обов’язково виконує деякі основні завдання, дозволило дійти дуже важливого висновку: а) різні суспільні структури можуть виконувати одну й ту саму функцію; б) одна й та сама структура може мати декілька різних функцій. Виявлення функціональних еквівалентностей здійснюється шляхом аналітичного поділу ролей та функцій. Один і той же вид діяльності може виконуватись у різних країнах різними органами, в той же час однакові або подібні інститути в різних країнах можуть виконувати різні завдання. Так в одних місцях функція залучення політичних прихильників може належати клану чи релігійній громаді, тоді як в інших цю функцію виконує добре організована партія, хоча нерідко те, що називають «партією», є лише номінальним еквівалентом того, що партія являє собою деінде. Коли виділені з політичної системи ії частини функціонують в абсолютно різних контекстах, є небезпека, що вони виявляться подібними лише за назвою. Так, наприклад, порівняння муніципалітетів в Бангладеш та Швеції виявилось би штучним і, в кінцевому рахунку, безсенсовим.

По-шосте, існує проблема врахування історичного минулого політичних систем. Поділяючи єдине ціле на відносно обмежені сектори, дослідник ризикує залишити поза увагою історичний досвід, що є серйозною небезпекою. Досліджувані факти, інститути та події завжди мають історичне забарвлення, котре зникає, коли вони вивчаються поза контекстом. Не слід забувати, що суспільство перебуває в постійному русі від минулого до майбутнього, його сучасне — просто фаза між тим, що відбулося, і тим, що відбудеться. У сучасному мають місце відгуки, сліди минулого і потенційні паростки майбутнього. Очевидно, в таких випадках мова повинна йти про синтез методів системного та компаративного аналізу, основних постулатів структурного функціоналізму з елементами історико-генетичного методу.

По-сьоме, стикаючись із складністю та різноманітністю політичної системи, дослідник-компаративіст, якщо тільки він не є чистим теоретиком, опиняється перед необхідністю поділу цілого на частини та вибору того явища, що стане об’єктом його порівняльного аналізу. Квантифікація, або поділ системи на сегменти є узвичаєною практикою компаративістського підходу. Різниця між сегментацією та глобальним підходом має рівневий характер. Між секторальним дослідженням та глобальним підходом, який переходить у абстрактну теорію, існує ряд проміжних рівнів, які являють собою поступовий перехід від часткового до загального. У цьому контексті в якості об’єктів порівняльного аналізу можна брати політичні системи у всій їх цілісності, ії типи та різновиди, але можна зосереджувати увагу і на її конкретних складових, таких як державні інститути, законодавчі органи, партії, виборчі системи тощо. Об’єктом таких «секторальних» досліджень скоро стали сфери, які значно складніше ідентифікувати, ніж парламенти та уряди. Як тільки політична наука вийшла за межі своїх первісних та виключних інтересів — офіційних інститутів — вона почала вивчення нових сфер та сегментів суспільства. Групи тиску, партії, профспілки, бюрократичний апарат та армії привернули увагу багатьох вчених і стали об’єктами порівняльних досліджень. На більш високому рівні концептуалізації стало проводитись вивчення угруповань, які з великими складнощами можуть бути ідентифіковані як «опозиції».

По-восьме, проблемою для компаративіста є верифікація прогнозів дослідження. Окрім абсолютної верифікації, тобто емпіричного підтвердження або заперечення правильності гіпотези (що, по суті, означає не що інше, як здійсненність прогнозу) існує відносна (попередня) верифікація, котра дозволяє розвивати наукове дослідження і практично використовувати його результат ще до того, як буде можлива абсолютна верифікація. Способи відносної верифікації загально відомі: це, зокрема, перевірка отриманих, але ще не підданих абсолютній верифікації результатів дослідження повторними або паралельними дослідженнями.

Принципово значущим є той факт, що за сучасних умов на характер системного дослідження суспільства вирішально впливає т. зв. Ситуація постмодерну. Вона привносить у трактування суспільства нові елементи, які виходять за рамки чітко фіксованих структурних компонентів взаємодії і взаємо зв’язків інститутів і функцій. До таких принципово нових елементів відомий український соціолог Н. Черниш, зокрема, відносить: ускладнення соціальних структур зі зростанням ролі нетрадиційних соціальних груп; зростання соціаль них впливів нових соціальних рухів; ускладнення соціальних зв’язків, зростаюче переважання в них індивідуалістичних мотивів [7, с. 152].

На переконання автора, варто враховувати таку важливу тенденцію сучасної науки, як її переорієнтація від одно дисциплінарних, предметно-орієнтованих досліджень до досліджень міждисциплінарних, проблемно-орієнтованих. «Межі більшості дисциплін стали настільки неясними та розпливчастими, а запозичення настільки масштабними, що якщо у дослідника широкий погляд на сферу своїх занять — він фактично працює міждисциплінарно» , зазначив з цього приводу відомий американський соціолог Н. Смелзер на ХV міжнародному соціологічному конгресі у 2002 р. [8, с. 10].

Ще однією важливою тенденцією сучасних досліджень є утвердження принципово нових підходів, виникнення яких пов’язується з розробкою нелінійних методів дослідження. За цих умов одним з найбільш дієвих інструментів сучасних політологічних досліджень виступає синергетика, яка репрезентує «новий підхід до пізнання кризових явищ, нестабільності і хаосу, до створення засобів управління ними» [9, с. 8]. До того ж, синергетика як важлива складова тенденції «нелінійності» сучасних досліджень дотична до попередньо сформульованої нами — міждисциплінарної тенденції. Складність пошуку істини, яку пропонує синергетика, передбачає звернення до історичних, психологічних, математичних, статистичних, соціологічних та інших методик.

Таким чином, ми розглянули специфіку і здобутки порівняльно-політологічного методу на тлі сучасних підходів, які його суттєво збагачують і доповнюють. Можна зробити висновок, що особливу увагу при проведенні порівняльно-політологічних досліджень треба приділити саме методологічним проблемам порівняльного аналізу, названим зокрема у цій статті. Одночасно, новітні тенденції (ситуація постмодерну, міждисциплінарний характер соціальних досліджень, застосування синергетичного підходу) рельєфно проявляються при порівняльному аналізі, а тому також мусять обов’язково враховуватись при його застосування в політологічних дослідженнях. З урахуванням цих зауважень, зазначений метод є одним з найбільш перспективних у сучасних політологічних дослідженнях, зокрема щодо кращого розуміння закономірностей пострадянського політичного розвитку.



Номер сторінки у виданні: 45

Повернутися до списку новин