Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Освіта як ресурс етнополітичної мобілізації (на прикладі українсько-польської конфліктно-конфронтаційної взаємодії в дистрикті «Галичина» в роки другої світової війни)





Василь Гулай, доктор політичних наук, кандидат історичних наук, доцент Національного університету «Львівська політехніка»

УДК 323.1

 

У статті розкриваються причини акцентуалізації ролі освіти як структурного компоненту процесу етнополітичної мобілізації в Галичині в роки Другої світової війни. Основну увагу автор звертає на маніпулювання етнічними цінностями, міфами та символами українськими періодичними виданнями, що перебували під впливом ОУН (б) чи були легалізовані нацистською владою. Окремо розкривається роль окупаційної адміністрації в ескалації українсько-польської конфліктно-конфронтаційної взаємодії в освітній галузі краю.

Ключові слова: освіта, етнополітична мобілізація, дистрикт «Галичина», українсько-польська конфліктно-конфронтаційна взаємодія

 

В статье раскрываются причины акцентуализации роли образования как структурного элемента процесса этнополитической мобилизации в Галичине в годы Второй мировой войни. Основное внимание автор обращает на манипулирование этническими ценностями, мифами и символами украинскими периодическими изданиями, которые находились под контролем ОУН(б) или были легализированы нацистской властью. Отдельно раскрывается роль окупационной администрации в эскалации украинско-польского конфликтно-конфронтационного взаимодействия в образовательной сфере края.

Ключевые слова: образование, этнополитическая мобилизация, дистрикт «Галичина», украинско-польское конфликтно-конфронтационное взаимодействие

 

In this article the reasons of emphasising the role of education as a structural component of ethnopolitical mobilization in Halychyna during the Second World War are opening. The main attention author pays to manipulation of ethnic values, myths and symbols of Ukrainian periodicals that were influenced by the OUN (b) whether legalized by Nazi authorities. Separately author disclosed the role of the occupation administration in escalating the Ukrainian-Polish conflict-confrontational interaction in the educational field of edge.

Key words: education, ethnopolitical mobilization, district «Halychyna», Ukrainian-Polish conflict-confrontational interaction

 

Постановка проблеми та зв’язок із важливими практичними завданнями. Кризові періоди в історії комунікації різних етнічних спільнот, якими, безумовно, є війни, особливо найбільша трагедія в історії людства — Друга світова війна, ще потребують свого ґрунтовного вивчення, зокрема вітчизняною етнополітичною наукою. Окремою, на нашу думку, об’єкт-предметною ділянкою наукових студій може стати феномен етнополітичної мобілізації в конкретних військово-політичних умовах загалом та її ресурсне забезпечення зокрема. Практична значущість теми дослідження зумовлена по-

требами подолання рецидивів міжетнічної конфліктно-конфронтаційної взаємодії в Західній Україні в роки Другої світової війни, утвердження засад міжетнічної толерантності, недопущення етнічних конфліктів в Українській державі, зокрема через дискримінацію в доступі до освітніх ресурсів.

Аналіз останніх публікацій. Загальна проблематика українсько-польського конфлікту в Галичині в період Другої світової війни вже стала предметом численних досліджень вітчизняних та зарубіжних істориків. Серед розвідок присвячених проблематиці освіти як частини культури, її інституційній структурі та процедурним механізмам здобуття того чи іншого її рівня мешканцями Галичини в роки Другої світової війни вирізняються роботи львівських науковців Н. Антонюк [3] та О. Луцького [15].

Разом з тим варто вказати на недостатність етнополітологічних інтерпретацій українсько-польських відносин в Галичині в окреслений період загалом та відсутність розробки питання етнополітичної мобілізації зокрема. Ця стаття є спробою аналізу актуальних і невирішених раніше питань, що піднімалися в попередніх публікаціях автора [8-9].

Мета і завдання дослідження. Метою статті є аналіз освітнього ресурсного компоненту етнополітичної мобілізації в процесі конфронтації українсько-польської міжетнічної комунікативної взаємодії на території адміністративної одиниці нацистського окупаційного режиму на українських етнічних землях — дистрикту «Галичина» Генерального Губернаторства окупованих польських земель в роки Другої світової війни.

Відповідно до поставленої мети вирішуються наступні дослідницькі завдання:

1) визначити теоретико-методологічне й практичне значення дискурсу етнополітичної мобілізації;

2) охарактеризувати причини акцентуалізації ролі освіти як структурного компоненту процесу етнополітичної мобілізації в Галичині в роки Другої світової війни;

3) проаналізувати інституційну структуру освітньої мережі краю на початковому етапі нацистської окупації;

4) простежити характер та форми міжетнічної комунікативної взаємодії української та польської спільнот навколо доступу до освітнього ресурсу.

Виклад основного матеріалу. Помітну роль у цьому процесі відіграє етнополітична мобілізація як явище, через яке група, що належить до однієї етнічної категорії (приписує собі належність до такої), в боротьбі за політичну владу та лідерство з членами іншої чи інших етнічних груп, чи державою маніпулює етнічними звичаями, цінностями, міфами і символами у політичних цілях, використовуючи їх як головний ресурс для набуття спільної ідентичності і політичної / державної організації групи [4, 181].

Інший російський етнополітолог А. Аклаєв розглядає етнополітичну мобілізація як процес, в перебігу якого етнічна група, по-перше, політизується на основі усвідомлення своїх колективних інтересів та прагнень і, по-друге, організується в якості колективного суб’єкта, що володіє ресурсами для ведення політичної діяльності [1, 140].

Вітчизняний політолог О. Іваніщак пропонує розрізняти поняття позитивної та негативної мобілізації. Позитивна мобілізація — це або звичайна демонстрація, т. зв. нагадування про існування ідентичності, або ж реалізація своїх вимог у легітимний спосіб, що закладений в основних законах держави. На противагу першій, негативна мобілізація оминає законну дорогу і користується для досягнення своєї мети силовими засобами, найчастіше проявляючись у випадках, які належать до етнічних конфліктів [12, 28]. У цілому погоджуючись із такою інтерпретацією способів реалізації мобілізаційного потенціалу, вважаємо, що провести чітку межу між позитивною та негативною вкрай важко, особливо в кризові періоді життя етнічної спільноти.

 Як при здійсненні влади, так й при мобілізації на її здобуття важливим елементом виступають владні ресурси як сукупність засобів, використання яких забезпечує вплив на об’єкти влади відповідно до цілей суб’єкта, які, у свою чергу, поділяють на: економічні (матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання); соціальні (здатність підвищення соціального статусу або рангу, місця в соціальній структурі); соціальні(здатність підвищення соціального статусу або рангу, місця в соціальній структурі); силові (зброя і апарат фізичного примусу, спеціально підготовлені для цього люди); демографічні (люди як універсальний ресурс, який створює інші ресурси); політико-правові (конституція, закони, програмні документи політичних партій та етнополітичних рухів); інформаційні (знання та інформація, засоби їх отримання та розповсюдження) тощо.

Освіту як складний полізначеннєвий феномен вітчизняний дослідник М. Головатий розглядає як: складову культури, сукупність систематизованих знань, умінь, поглядів і переконань, набутих у різних навчальних закладах або шляхом самоосвіти; систему освіти і культурноосвітніх закладів у країні; процес і результат засвоєння особою певної системи наук, знань, практичних умінь і навичок, певного рівня розвитку її розумово-пізнавальної і творчої діяльності, а також морально-естетичної культури, які у своїй сукупності визначають соціальне обличчя та індивідуальну своєрідність цієї особи [14, 349].

Генерал-губернатор окупованої Польщі, до складу якого 1 серпня 1941 р. була включена Східна Галичина, Г. Франк намагався надати окупаційній освітній політиці зовнішніх форм, які дозволяють окреслити її як «освічений колоніалізм». Згідно з цією доктриною рівень освіти мешканців краю, з одного боку, не мав перевищувати або навіть наближатися до рівня освіти в Німеччині, з другого, — не повинен був знижуватися до такої межі, яка б загрожувала паралізувати нормальне господарське життя окупованих територій, що мало функціонувати в інтересах воєнної економіки Третього райху. Тому основним елементом нової освітньої політики стали народні та професійні школи, які мали забезпечити мінімальний рівень освіти молодшого покоління й підготувати його до найпростіших функцій у сільському господарстві та промисловості [17, 26]. По суті, замість колишньої української за формою та радянської за змістом освітньої системи насаджувалася ще гірша — українська за формою та нацистська за змістом, здебільшого елементарна початкова школа.

Зі вступом на територію Східної Галичини німецької армії взаємна неприязнь між українцями та поляками, що в часі фактично спільної (як активної, так здебільшого пасивної) протидії радянізації не була такою виразною, з новою силою проявилася, зокрема на сторінках української преси в обговоренні перспектив освіти та школи: «Польська школа, вчитель поляк, це були перші вороги українського духу, українські школярі з погордою відносилися до вчителів поляків. Вони інстинктивно відчували, що це не вчителі, а лапайдухи » [5].

Автори закликів на взірець: «Творіть свою інтелігенцію, своїх фахівців» оперували переконливими статистичними даними, що вказували на дискримінацію української етнічної спільноти польською владою на території Галичини, зокрема через обмеження доступу до вчительської професії, коли, наприклад, перед Другою світовою війною, в Бережанському повіті на Тернопільщині поміж 40 вчителів було тільки двоє українців [6].

На шпальтах першого ж випуску спеціалізованого видання «Українська школа. Часопис українського вчительства в Генеральному Губернаторстві» наводилися статистичні дані, що повинні були переконати українське населення, особливо сільську інтелігенції, зосередитися на розбудові власної початкової освіти, яка зазнавала дискримінації в роки Другої Речі Посполитої: в 1939 р. в Галичині працювало тільки 149 народних шкіл з українською мовою навчання порівняно з 2731 — польською та 2198 — двомовних (фактично так само польським) чи навіть 93 школам з іншою, переважно ні-

мецькою мовою викладання. За два роки до того українці становили тільки 18,4 % (2607 осіб) всього вчительства народних шкіл краю [13, 8].

В організації народних шкіл нова німецька влада чітко дотримувалась принципу, що українських дітей має вчити український вчитель в українській школі і аналогічно щодо поляків чи німців. Українське населення, за твердженням однієї із місцевих газет, замість «більшовицької школи, національної по формі, соціалістичної за змістом («соціялістичної» в більшовицькому розумінні)…» домагалося «суто національної з виключенням всяких масонських елєментів… щоб українські діти мали вчителями земляків… і щоб наука всіх предметів, за винятком чужих мов, велася в рідній мові» [16].

Усе зроблене за півтора роки радянською владою у справі розвитку загальноосвітньої школи окремі українські діячі прагнули звести виключно до ідеологічного протистояння [5]. Проте, якщо до вересня 1939 р. у межах новоствореної Львівської області було 814 шкіл та 153,2 тис. учнів, то на кінець року їх чисельність зросла відповідно до 1105 шкіл та 172,7 тис. учнів у них, а структура шкільної мережі змінилася наступним чином: кількість українських шкіл зросла в 9,2 рази (748 шкіл), єврейських у 8 разів (16 шкіл), змішаних — у 5 разів (50 шкіл), а також відкрилось 10 шкіл з російською мовою навчання, яких не було в часи Другої Речі Посполитої. Поряд із цим кількість польських шкіл скоротилася у 2,6 рази (266 шкіл) та німецьких — 1,5 рази (15 шкіл) [10, 31].

Німецька окупаційна влада вважала, що виховувати українських дітей у потрібному «новому» дусі може тільки український учитель. Адже діти в українських школах «мусять забути все те, що в чужій школі вложив у голови польський чи комуністичний вчитель». Тому, відповідно основний акцент навчально-виховному процесі робився на перевиховання. При цьому шкільна влада наголошувала, що, крім поляків, у деяких школах працювали також вчителы-росіяни, однак вони могли займати посади вчителів фахових предметів, але доручити їм виховання українських дітей заборонялося [17, 28].

У кожному населеному пункті, де налічувалося 40 українських дітей ( згодом — 70 дітей), могла відкритись українська школа. Так, на 1 листопада 1941 р. в Галичині діяло 3113 українських шкіл, де навчалося 509,5 тис. учнів, тоді як в 720 польських школах початкову освіту здобувало 104,7 тис. дітей [15, 210]. При цьому станом на 1 вересня 1942 р. серед 4528,3 тис. мешканців дистрикту «Галичина» українців налічувалось 71,1 % (3247,3 тис. осіб), поляків — 21,1 (955,8 тис. осіб), євреїв — 6,1 % (278,1 тис. осіб) та німців — менше 1% (43,4 тис. осіб) [11, 7].

У 1941–1942 навчальному році для забезпечення навчального процесу в українських школах Галичини потрібно було близько 7 тис. вчителів, а стало до роботи приблизно 5 тис., з яких значна кількість не мала відповідної кваліфікації виступаючи як «допоміжні» вчителі [17, 27]. Як наголошує О. Луцький, хоча українських шкіл та учнів в Галичині було набагато більше, ніж польських, проте за організаційною структурою, забезпеченістю педагогічними кадрами та за їх кваліфікацією школи з українською мовою навчання стояли загалом нижче [15, 210].

Поряд з цим у 1941–1942 н.р. в дистрикті «Галичина» вже працювало 142 фахові школи (13,5 тис. учнів) [2, 93]. Уже наступного року, наприклад, на Станіславщині діяло 37 фахових шкіл, в яких навчалося близько 10 тис. учнів або 32 % від загальної кількості української молоді у віці 14–18 років [2, 93]. На тлі особливої уваги нацистської влади до розбудови системи професійної освіти розвиток загальноосвітніх закладів (гімназій) різними способами стримувався. Тільки для українців влада дозволила відкрити в Генеральній Губернії 12 державних гімназій, з них 10 — в Галичині: дві у Львові і по одній в Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Станіславі, Сокалі, Стрию, Тернополі, Чорткові. Хоча навчання там було платним проте прийняти всіх бажаючих вони не могли. Серед гімназійної молоді більшості окружних містечок переважали, за підрахунками О. Луцького, діти селян і робітників — близько 70 %. Натомість у львівських гімназій частка дітей інтелігенції була вищою, а відсоток селянських дітей був значно меншим [15, 216–217 ].

При цьому в першу чергу пропагандистське, ніж реальне практичне значення мало відкриття у Львові п’яти вищих державних фахових курсів. Для посилення українсько-польських суперечностей німецька влада та українські колаборантські структури докладали чималих зусиль, щоб при наборів студентів вищих державних фахових курсів більшість становили українців. За станом на 15 жовтня 1943 р. українці складали 72 % з поміж студентів вищих фахових курсів Львова (від 58 % на політехнічних до 87,7 % — сільськогосподарських), що приблизно відповідало їхній відносній частці серед населення краю [18, 18], але в кілька разів перевищувало відповідну частку періоду Другої Речі Посполитої.

При цьому гармонізації міжетнічних відносин не могло не сприяти те, що більшість викладачів вищих державних фахових курсів були поляками з числа колишніх викладачів вузів. Серед українців налічувалося тільки 133 викладачі, зокрема 29 професори вищих курсів, котрі діяли у Львові [18, 18].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином, попередні результати комплексного дослідження ресурсів етнополітичної мобілізації в умовах ескалації українсько-польської конфліктно-конфронтаційної взаємодії в дистрикті «Галичина» в роки Другої світової війни дозволяють зробити висновок про активне використання освітнього ресурсу для зміцнення власних етностатусних позицій. За підтримки нацистської окупаційної адміністрації українські націоналістичні кола, як з числа прихильників та членів ОУН(б), так особливо з поміж репрезентантів позиції ОУН(м) та фактично контрольованого нею Українського Центрального Комітету, інших колаборантських структур, змогли опанувати ( в дозволених гітлерівцями межах) початкову, спеціальну та вищу школу краю, усунувши виразні дискримінації в доступі до освіти українського населення Галичини, що були особливо виразними в попередні два десятиліття реалізації асиміляторської полонізаційної політики Другої Речі Посполитої. Перспективними, з етнополітологічної точки зору, можуть стати подальші дослідження ідеологічної складової освітньо-виховного процесу, її впливу на загострення ставлення до єврейської спільноти, що зазнавала Голокосту, ескалацію українсько-польського конфлікту.



Номер сторінки у виданні: 77

Повернутися до списку новин