Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ідеологія як складова державотворення





Володимир Отрешко, кандидат педагогічних наук

УДК: 323. 01. 072

 

У статті визначено зміст ідеології як складової державотворення та загальної стратегії суспільного розвитку, розкриті поняття «деідеологізації» та «реідеологізації» суспільства, розглянуті об’єкти політичної системи, що формують напрями ідеологічної діяльності та особливості формування ідеологічної доктрини українського державотворення.

Ключові слова: ідеологія, ідеологічна доктрина, ідеологічна діяльність

 

В статье определено содержание идеологии как составляющей государственного строительства и общей стратегии общественного развития, раскрыты понятия «деидеологизации» та «реидеологизации», рассмотрены объекты политической системы, которые формируют направления идеологической деятельности и особенности формирования идеологической доктрины украинского государственного строительства.

Ключевые слова: идеология, идеологическая доктрина, идеологическая деятельность

 

In the article maintenance of ideology is certain as to the constituent of state building and general strategy of community development, the objects of the political system, that form directions of ideological activity and feature of forming of ideological doctrine of Ukrainian state building, are considered.

Key words: ideology, ideological doctrine, ideological activity

 

Актуальність. Ідеологія як система форм суспільної свідомості є відбиттям сторін духовного життя суспільства, що відображає характер суспільних зв’язків із формами діяльності та мислення. З одного боку, вона володіє поширеним впливом на свідомість людей і може використовуватися як засіб маніпулювання поведінкою мас, а з другого — може здійснювати поширення ідей в інтересах суспільства, національного відродження, забезпечувати суспільство системним баченням завдань свого розвитку, вказувати шляхи і засоби їх вирішення.

Практична ідеологія повинна бути фундаментом політичного життя, слугувати якісному перетворенню суспільного життя нації, а також виконувати керівну роль щодо політичної поведінки і діяльності соціуму.

Без певної системи ідей украй важко визначити мету, завдання та напрям подальшого розвитку держави. Вихід із цього уявного протиріччя полягає в тому, що кожна ідеологія відносно конкретної особи, громадянина, дійсно не повинна носити обов’язкового або примусового характеру, але держава, як суб’єкт політичних відносин, повинна мати власну ідеологію — загальну стратегією її розвитку.

Брак ідеології державотворення сповільнює державотворчі процеси та гальмує духовно-культурний розвиток нації. Тому в основі суспільного розвитку будь-якої країни мають бути певні загальнодержавні ідеологічні принципи, причому саме ідеології як стратегії національно-державного розвитку, а не засобу штучної заідеологізованості всіх складових суспільного життя. Національне відродження України це не один із можливих шляхів розвитку нації, а передумова виходу України із кризового стану та входження її у світове співтовариство сильною незалежною державою.

Будь-яке суспільство щоб стати нацією, крім об’єднання спільними економічними інтересами повинно інтегруватися ще й додатковими зв’язками як то спільністю мови, культури, особливостями національного менталітету, своєю самоідентифікацією. Ігнорування цих зв’язків, байдуже ставлення до питань формування ідеології державотворення (в Україні має ще назву — національна ідея), яка згуртувала б націю, веде до розшарування суспільства на групи, клани, регіональні, етнічні утворення, а це вже становить небезпеку самому існуванню держави, веде до послаблення стабільності суспільної системи в цілому. Практика років незалежності показує, що без «цементуючої» ідеологічної доктрини неможливо побудувати незалежну державу.

Постановка проблемиСуспільне життя — надзвичайно складна система, в якій кожний елемент пов’язаний з усіма іншими генетично, змістовно та функціонально, відіграючи особливу, тільки йому властиву роль у розвитку суспільства як цілісного організму. Одним із таких елементів є ідеологія — явище, що зародилося одночасно з виникненням суспільної свідомості, хоча стало предметом наукового осмислення лише в XIX ст.

Нині легальне існування на рівних засадах, на принципах плюралізму різноманітних ідеологічних течій має урівноважуватися силами, що здійснюють державницький вплив у інтересах всього суспільства, а не якоїсь окремої його частки. Не можна уникнути висунутої самим життям необхідності розв’язувати принципове питання про активну роль держави у становленні ідеологічних засад, про можливість і прийнятність цілеспрямованих зусиль у політичній сфері, передусім через ідеологію.

З приводу ролі й місця ідеології в суспільстві серед українських науковців немає одностайності. Одна група дослідників вважає, що в українському суспільстві не повинно існувати єдиної політичної ідеології, зокрема державної ідеології, оскільки це суперечить Конституції України (І. Кресіна). Інша група вчених наполягає на тому, що суспільство не може існувати без певних ідеологічних орієнтирів (В. Кремень, М. Михальченко).

Маємо зауважити, що різні форми ідеології різняться предметом і способом відображення суспільного життя, характером їх зв’язку з формами діяльності та мислення. Сучасні ідеології, спираючись на інформаційні технології, володіють поширеним впливом на свідомість людей, що використовується прибічниками різних ідеологічних напрямів (шовінізм, расизм, фанатизм) як засіб маніпулювання поведінкою мас, що порушує суспільну злагоду, провокує національні, релігійні, групові конфлікти. За допомогою інших ідеологій здійснюється поширення ідей в інтересах суспільства та особи, національного відродження, озброєння населення системним баченням суспільних завдань, показ шляхів і засобів їх вирішення, виявлення перепон, що заважають розвитку держави.

Виклад основного матеріалу. Для аналізу змісту ідеології найважливішим є програмно-політичний її рівень, тобто той рівень, коли теорія починає об’єднуватися з практикою. Тільки шляхом політичної діяльності ідеологія стає реальністю та підґрунтям для формування суспільної політичної свідомості. Політична ідеологія забезпечує взаємозв’язок між політичною системою та іншими суб’єктами політичного життя, вона «встановлює» систему символів і знаків, у межах якої розгортається суспільно-політичний дискурс [1]. Тобто ідеологію необхідно співвідносити з політичною діяльністю, оскільки вона виступає суттєвою характеристикою політичної практики людини.

За основу політичних явищ у сучасних суспільствах найчастіше беруть три групи цінностей: національна безпека і незалежність; економічний розвиток і добробут; свобода, права людини і конституційний порядок. Окрему групу об’єктів політичного світу складають ідеології як результат політичної діяльності ідеологів. Ідеологічні об’єкти є структурними константами політичної культури класів, соціальних груп, окремих осіб.

Деталізація ідеологічних цінностей, їхнє упорядкування — предмет оцінок окремих ідеологій або політичних концепцій різноманітних політичних партій, громадських організацій. Але політична ідеологія, будучи завжди заангажованою інтересами певних суб’єктів політичного процесу, ніколи повністю, на думку автора, з науковими знаннями не збігається. Політичні ідеології — певне ядро, навколо якого формуються відповідні групи соціуму.

Загалом ідеології, виконуючи специфічні функції в суспільстві на професійній основі й задовольняючи свої життєві потреби за рахунок ідеї своєї діяльності, становлять ідеосферу суспільства. Ідеологи як суб’єкти, що утворюють ідеосферу, спрямовують свою діяльність на формування свідомості людей так, як того вимагають інтереси самозбереження суспільства. Вони беруть участь  у виробництві людського матеріалу, адекватного умовам і потребам суспільства, обслуговуючи один аспект цього виробництва — аспект менталітету [2].

Індивідуально-суспільний характер політичної ідеології доповнює визначення науковця О. Іщенка, який стверджує, що ідеологія — це ілюзорне бачення людиною (або певним формуванням спільності людей: родиною, колективом, соціальною групою, нацією, народом тощо.) дійсності, яка з необхідністю вимагає свого теоретичного обґрунтування і практичної реалізації. При цьому слово «ілюзорність» вживається в усій його багатомірності: уявність, хибність, бажаність.

Ключову роль у переосмисленні ролі ідеології в житті суспільства й особи відігравали праці з питань «деідеологізації» та «реідеологізації» Д. Бела, К. Поппера, Р. Арона, Е. Тоффлера, З. Бжезинського, Д. Білячи, О. Лемберга, Р. Нейсбітта та інших західних учених другої половини XX ст. Деідеологізацію вони розглядали як засіб проти експансії марксистсько-радянської ідеології, носії якої прагнули переконати весь світ у перспективі соціалістичного вибору як нібито справедливого та єдино правильного. Крім того це була спроба утвердити нову ідеологічну парадигму, яка відповідала б реаліям західного способу життя та модернізованим цінностям [3, с. 162].

Таким чином за умов «холодної війни», коли ідеологічне протистояння країн соціалістичного табору та Заходу розгорталося не на користь останнього, постала проблема деідеологізації суспільства та сформувалася відповідна теорія, фундатором якої став американський соціолог Даніель Белл. У своїй праці «Кінець ідеології», що вийшла у світ 1960 р., він проголосив тезу — політичні ідеології, призначенням яких є мобілізація суспільних груп заради суспільних змін і які апелюють до мегацінностей, втрачають своє значення в постіндустріальному суспільстві. Згідно з Беллом, із закінченням ідеологічної ери настає час неідеологічної соціології — неупередженого дослідження суспільства, а наукова соціологія не має та не повинна мати нічого спільного з ідеологією [4, с. 9].

Таким чином спростовувалося принципове положення марксистської соціології про невід’ємність соціології, політики й ідеології [5, с. 29], що за умов радянської системи стало ключовим законом суспільного розвитку.

Окрім того, у Д. Белла, К. Поппера, Р. Арона «кінець ідеології» розглядався як один із аспектів «кінця історії», — кінця боротьби класових інтересів, політичних амбіцій, непомірних егоїстичних бажань. Так, Френсіс Фукуяма у своїй праці «Кінець історії» стверджує, що прийде кінець історії, якщо у світі восторжествує моноідеологія. Оскільки інших ідеологій не існує, крім ліберальної, значить немає боротьби, немає руху й історія прийшла до кінцевої стадії [9].

Саме це і є фактичним визнанням ролі ідеології як однієї з головних рушійних сил історії. Як показав подальший перебіг подій, ідеологія й надалі залишалася ключовим елементом суспільного та політичного життя, окреслюючи місце людини в сучасному світі. Тому в 1970–1980-х рр. на зміну концепції деідеологізації [6] приходить концепція реідеологізації. Реідеологізація розумілася та розуміється й досі як процес відродження ідеології, оновлення віри в ідеологію, посилення її ролі в сучасному світі. Провідні теоретики (Р. Арон, Д. Білячи, О. Лемберг, Р. Нейсбітт та ін.) оголосили на початку 1970-х рр., що в сучасному світі відбувається бурхливе відновлення духу. Виявлені та залчені світоглядні ресурси, що дотепер дрімали, зміцнюється втрачена в минулі десятиліття віра в мобілізаційну силу ідеології капіталізму. Пізніше реідеологізація трактувалася як масове залучення широких верств населення до ідеалів і цінностей сучасного суспільства [7].

Процес реідеологізації став синонімом відродження аксіологічного (ціннісного) підходу до соціальних взаємодій, а одночасна увага редіологізації до людських ціннісних орієнтацій підсилила компоненти ідеології. Як наслідок сформувалося дві тенденції у процесі реідеологізації. Одна, неоконсервативна версія, пов’язана з посиленням ідеологічного компонента у процесі національнокультурної інтеграції. У цьому разі ідеологія надає зміст традиції, а традиція освячує ідеологію. Інша,

ліберальна, версія ставить завданням формування нової «глобальної ідеології» як основи планетарної єдності.

У зв’язку з реідеологізаторською тенденцією автори «кінця ідеології» (Р. Арон, З. Бжезинський, Д. Белл, С. Липсет, Е. Шилз та ін.), пояснювали, що йшлося не взагалі про кінець ідеологій, а про кінець у певному смислі: вичерпували свій вік ідеології, що втілювалися в репресивні соціальні практики [7]. Зокрема, З. Бжезинський пояснив, що під «кінцем ідеології» він розумів лише догматизм, прагнення до систематизаторства, а Д. Белл уточнив, що «кінець ідеології» не припускає зникнення всіх соціальних конфліктів [8, с. 11].

Навіть популярні наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття концепції кінця історії Ф. Фукуями та зіткнення цивілізацій С. Хантінгтона певною мірою продовжують традиції деідеологізації та реідеологізації. Американський дослідник С. Хантінгтон у своїй роботі «Зіткнення цивілізацій» стверджував, що відтепер не ідеології, а щось укорінене в повсякденному житті, звичках, навиках спілкування, роз’єднує народи [8, с. 12]. Проте не заперечує, що зіткнення цивілізацій супроводжується й зіткненням світоглядів або ідеологій.

Отже, як підсумовує український дослідник С. Макєєв, теза про кінець ідеологій виявляється якщо не сумнівною, то суперечливою, а обговоренню підлягає питання про те, чи не знаходимося ми у процесі реідеологізації з притаманними йому особливостями й інноваціями, продиктованими новими глобалізаційними викликами [8, с. 22].

Нині норми міжнародного права, а відповідно й конституції демократичних правових держав, у тому числі України, вимагають ідеологічної різноманітності: як політичної, релігійної так і економічної тощо. Тобто демократична правова держава не може визнавати жодну ідеологію обов’язковою та насаджувати її в суспільстві. З другого боку досвід західних демократій довів, що без певної системи ідей дуже важко визначити мету, завдання та напрям подальшого розвитку країни.

Вихід із цього уявного протиріччя полягає в тому, що кожна ідеологія відносно конкретної особи, громадянина, дійсно не повинна носити обов’язкового або примусового характеру. Людина в цивілізованому соціальному середовищі має повне право самостійно обрати прийнятну для неї ідеологію, більш правильний, з її точки зору, спосіб сприйняття світу, оцінки навколишнього життя [10, с. 23].

Окрім того, є чимало різновидів ідеологій, серед яких «ідеології-світогляди, призначені об’єднувати великі групи людей — етноси, нації, суспільні верстви (класи) та навіть усе людство (так звана «глобальна ідеологія», що лежить в основі сучасної системи міжнародного порядку)» [11, с. 56]. Такі ідеології утверджуються протягом тривалого часу разом із поступовим, спадкоємним, еволюційним шляхом розвитку народу. Як наслідок у людей зближуються точки зору, виробляється близька система політичних, соціальних, етнічних, духовних та інших цінностей, світоглядних переконань тощо, хоча вони на тотожні, зазвичай, ніколи не перетворюються, але забезпечують суспільно-політичну стабільність і поступово-прогресивний хід історії певного народу [10, с. 23].

Отже, держава як суб’єкт політичних відносин повинна мати власну ідеологію, що має бути загальною стратегією її суспільного розвитку. Варто погодитися з В. Тараном, який вважає, що брак державної ідеології не може бути корисним для суспільства, оскільки ігнорує природу і такі загальні функції ідеології, як інтегруюча, мобілізуюча, регулююча й організаційна [12, с. 302]. Відсутність загальнодержавної ідеології (національної ідеї) у свою чергу сповільнює державотворчі процеси та гальмує духовно-культурний розвиток нації. Тому в основі суспільного розвитку будь-якої країни мають знаходитися певні загальнодержавні ідеологічні принципи. Мова йде про ідеології як стратегії національно-державного розвитку, а не засобу штучної заідеологізованості всіх складових суспільного життя. Причому ці принципи мають розроблятися та базуватися на основі гармонійного поєднання інтересів особистості, нації та держави. Співробітник Національного інституту стратегічних досліджень П. Ситник виокремлює такі завдання, що має вирішувати загальнодержавна ідеологія:

— на основі об’єктивної наукової картини справжнього стану суспільного життя та наявних панівних інтересів визначити стратегічну мету суспільного розвитку на даному історичному відтинку;

— відшукати засоби і шляхи здійснення наміченої стратегічної мети;

— знайти суб’єкти (соціальні та політичні сили), спроможні реалізувати стратегічну мету;

— створити конкретну політичну програму суспільних перетворень відповідно до поставленої мети;

— розробити механізм політичної боротьби за реалізацію намічених перетворень (тобто розробити стратегію);

— запропонувати найефективніші способи впливу на масову свідомість;

— консолідувати всі зацікавлені соціально-політичні сили, спрямувати їхню активність на виконання програмних цілей [13, с. 114–115].

Таким чином, об’єктивно значуще місце та роль ідеології в духовному житті суспільства надає їй усі підстави бути загальною стратегією суспільного розвитку. Адже ідеологія є невід’ємною складовою духовного життя суспільства, важливим елементом суспільної свідомості. Йдеться про взаємозв’язок свідомості з соціальною психологією політикою, правом, мораллю, філософією, наукою, релігією тощо. Фактично можна сказати, що ідеологія разом із правом, мораллю, системою прийнятих у суспільстві цінностей є цементуючою духовною основою його існування та визначальним спрямовуючим моментом державотворення [12, с. 9].

Перш ніж зосередити увагу на особливостях формування ідеологічної доктрини українського державотворення, варто зазначити: в Україні за роки незалежності ставлення до ідеології зазнало суттєвих змін. Одразу після розпаду СРСР воно було зневажливе та навіть подекуди вороже. Усвідомлюючи уроки власної історії, люди не хотіли бути «об’єктами духовного насильства нівелюючого впливу моноідеології» [14, с. 44].

Поширеною була думка, що будь-яка ідеологія погана і треба позбутися цього феномена в усіх його проявах. Це було цілком закономірним процесом, оскільки марксистсько-ленінська ідеологія, що насаджувалася протягом 70-ти років, майже повністю дегуманізувала цінності — ідеї самоцінності людини, величі та благородства особистості повністю затьмарила ідея великої держави. І хоча кільком поколінням радянських людей було прищеплено згубні патерналістські настрої, наука (особливо суспільствознавча), мистецтво, освіта досить швидко звільнилися від догм марксистсько-

ленінської ідеології [15].

Марксистсько-ленінську ідеологію невдовзі замінив ідеологічний вакуум. Стало очевидним, що трансформаційні процеси, які розпочалися в країні, вимагають чітких, теоретично обґрунтованих орієнтирів внутрішньої та зовнішньої політики, що, як виявилося, неможливо почерпнути безпосередньо з повсякденного досвіду чи інтуїтивних здогадок [13, с. 114].

Проте останнє стало очевидним не одразу і не всім. Тривалий час йшли дискусії, висловлювалися сумніви щодо доцільності вироблення загальної ідеологічної платформи здійснюваних у суспільстві трансформаційних процесів. А настанова української громадсько-політичної та наукової думки на деідеологізацію та плюралізм, проголошена на початку 1990-х років, обернулася витвором найгіршого варіанту ідеології — ідеології некритичного наслідування, запозичення чужого досвіду [13, с. 118].

Нині на теренах Західної цивілізації панівне становище посіли ідеологічні доктрини соціального консенсусу та національної консолідації. Найвпливовішими серед них є ліберальна, консервативна (неоконсервативна), соціал-демократична, націоналістична. Пошуки ідеологічних основ українського суспільства приводять нас до цих класичних політичних ідеологій. Однак політична практика років української незалежності наочно продемонструвала, що загалом позитивна тенденція засвоєння світового досвіду в умовах України не дає очікуваного результату. Причину цього зазвичай вбачають у некоректності абсолютизації перенесення на специфіку української соціально-політичної

дійсності особливостей ідеологічного розвитку інших культурно-історичних утворень [16, с. 15].

Як наслідок, Україна пережила і переживає нині цілий спектр ідеологем: «національного відродження та мовного націоналізму», «соціальної держави», «входження в Європу», «євроатлантичної, євразійської, євроінтеграції», «ринкової економіки і прискорення реформ», «економічного прориву», «стабільності і реформ» тощо. Кожна з цих ідеологем на короткий час озвучувалася як головна ідея (ідеологія) держави, але наставала криза, ідеологема виявлялася недієздатною, а наслідки від її використання — негативними [17, с. 73].

Більш життєздатною завдяки зусиллям українських політиків, які орієнтувалися на досвід країн західної демократії, виявилася ідеологема ліберальної трансформації. Унаслідок цього ідеї лібералізму були закріплені (з окремими відхиленнями) у Конституції 1996 р., а більшість громадян України сприйняли породження ліберальної ідеології — модель «відкритого суспільства» як найбільш реальну альтернативу тоталітарному минулому. Входження у «відкрите суспільство» вважалося єдиним можливим шляхом утвердження незалежної України в Європейському просторі. Його прибічниками були практично все населення України, доки на власному досвіді не пересвідчилося в нереальності реалізації цієї мети у близькій перспективі [18, с. 6].

Річ у тім, що цінності класичного лібералізму зазнали суттєвої корекції у країнах Заходу ще в 1960–1970-х роках, а в Україні, з її схильним до консерватизму національним менталітетом, деформованою радянським способом життя масовою свідомістю, низьким рівнем політичної активності народу, мізерною часткою патріотично налаштованої еліти ліберальна ідея продемонструвала свою практичну неспроможність.

Для перетворення людини на найвищу цінність суспільства недостатньо проголосити її вільною та визнати її право на життя, власність, приватну ініціативу, соціальне забезпечення, свободу слова, політичної орієнтації тощо, до чого, по суті, зводиться ліберальна ідеологія. Необхідно реально забезпечити ці права і свободи. А це можливо лише за умов повноцінного включення кожного громадянина у процес націотворення [13, c. 118–119].

Інший шлях пошуку загальнонаціональної ідеологічної доктрини, який прагнуть наслідувати окремі українські політики, полягає у відродженні власних ідеологічних традицій. Представники українського консерватизму (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський) виступали з різкою критикою ліберально-демократичних засад організації суспільного життя, пропонуючи свою модель соціального устрою у вигляді чітко ієрархізованого суспільства з високоцентралізованою владою та чітким розподілом функцій між різними соціальними верствами. Консолідація нації, як вважав В. Липинський, забезпечується неухильним виконанням кожною соціальною верствою своїх функцій, узгодженою співпрацею і спільними духовними цінностями. Спрямована в єдине русло трудова та соціально-політична активність усіх верств населення є підґрунтям стабільності суспільства, гарантом розвитку нації та добробуту народу [19].

Націоналістична ідеологія пропонує інший рецепт консолідації нації. С. Дністрянський, О. Бочковський, С. Рудницький, Д. Донцов та інші представники націоналізму вважають, що ідеологія має бути ідейним центром, який узагальнює всі прояви національної активності, повинна прагнути максимально активізувати їх і спрямувати в єдине русло загальнонаціональних інтересів. Як зазначає Е. Сміт, «Націоналізм діє й на соціальному рівні, вимагаючи «мобілізації» народу, рівності всіх

людей перед законом як громадян та їхньої участі у громадянському житті задля «національного добра». Розглядаючи націю як родину з великої літери, він прагне відродити дух національної солідарності і братерства...» [20, с. 99]. Микола Міхновський, орієнтований на досягнення національного самовизначення України, підтверджує цю думку своїм розумінням націоналізму. Останній для нього — непоборна сила, що, з одного боку єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації у їх боротьбі за свободу, а з другого –забезпечує добробут, вільний політичний та економічний розвиток [21 с. 45].

Безумовно, доктрини консерватизму та націоналізму — ідеології свого часу. Зрозуміло, що сучасна українська держава на початку XXI ст. не візьме за основу свого націотворення жодну із них, проте українській еліті варто детальніше вивчати механізми консолідації, закладені в таких доктринах. Оскільки досі центральною залишається проблема консолідації нації, пошуку спільного для всіх громадян принципу життєдіяльності, економічних, соціальних духовних засад співпраці кожного з усіма для загального прогресу. Саме цього бракувало, коли здійснювалися спроби утвердження ліберальної ідеології на теренах нашої країни.

Нині в Україні реідеологізаторська тенденція втілюється в пошуках національної ідеї, у прагненні побудувати патріотичне суспільство, бажанні прилучити країну до досягнень світової цивілізації з метою засвоєння досвіду людства із самоорганізації і створення умов для розвитку, сприяння ідеї пріоритетності інтересів конкретної особи. Тому ідеологія української держави за своїм змістом має бути інтегративною — синтезувати кращі досягнення основних течій вітчизняної і світової суспільно-політичної думки, позитивний досвід націотворення різних народів. Змістовно та функціонально вона має виступити водночас як ідеологією соціального самоствердження, так й ідеологією розвитку громадянського суспільства та самореалізації особистості [13, с. 119].

При цьому варто враховувати, що Україна перебуває в перехідному періоді свого розвитку. Його особливості зумовлені, по-перше, залишковими обставинами життєдіяльності суспільства, що склалися в системі колишніх соціальних координат; по-друге, дестабілізацією основних показниківякості життя, спричинених насамперед різким розривом колишніх збалансованих зв’язків; по-третє, неефективним і надто довгим пошуком суспільних пріоритетів і стратегічних партнерів; нарешті, глибокою інертністю суспільної психології людей, які звикли керуватися далекими від демократії та ринкових відносин цінностями [1, с. 8].

Нині демократична, соціальна і правова держава лише будується, громадянське суспільство лише стверджується, виробництво, сформоване на засадах плюралізму форм власності з обов’язковим компонентом приватної власності, лише виявляє свої перші паростки, середній клас ще не заявив про себе як нова суспільно значима й організована сила [22].

Єдиною можливою орієнтацією суспільства, становлення якого відбувається одночасно з пошуком оптимальної моделі політичного, суспільного, економічного та соціокультурного розвитку сьогодні є пріоритети сталого людського розвитку, викладені в Декларації Тисячоліття ООН (Цілі розвитку Тисячоліття) ухваленій Генеральною Асамблеєю ООН у 2000 році, [23, с.283]. Без міцної опори на ідеологію сталого людського розвитку найкращі реформи економіки, науки, освіти, інноваційної сфери не дадуть бажаних результатів, оскільки вони є похідними від головного — стратегічного визначення шляхів розвитку держави.

Висновки. Отже, підсумовуючи викладене можемо дійти таких висновків.

1. Ідеологія як система форм суспільної свідомості є відображенням духовного життя суспільства та виступає формою національної, класової або групової свідомості й самосвідомості, системою цінностей, в яких визначено докорінні інтереси нації, класу, групи, їх позиції стосовно інших націй, класів, держав, історично-суспільного розвитку тощо.

2. Ідеологія державотворення, яка б визначала сукупність духовних, соціальних, економічних, політичних процесів, що розгортаються в країні, з метою досягнення гармонійного розвитку лю дини, суспільства, економіки та навколишнього середовища, має усі шанси стати духовною основою українського суспільства.

3. На сучасному етапі назріла потреба переосмислити пріоритети державної політики в ідеологічній сфері. Основними об’єктами ідеології державотворення мають стати суспільство загалом, його політичні, соціальні та економічні інститути, органи управління всіх рівнів.

4. Системні перетворення в Україні не мають певної спрямованості. Залишається невирішеним питання про мету та ідеал соціально-політичних змін. З огляду на це, на перший план висувається проблема саме ідеології, бо в цій сфері формулюються мотиви та цілі розвитку українського соціуму. Нині в Україні відбувається фрагментація соціуму по лінії ідеологічного протистояння полярних політичних груп, які сповідують несумісні один з одним суспільно-політичні проекти.

5. Використовуючи певні ідеології влада, партії, лідери можуть впливати на суспільство, поведінку людей. Крайнім варіантом впливу ідеології як технології політики є часткова або повна зміна самої політичної системи суспільства.

6. Формування ідеології державотворення має виходити з аналізу багатьох факторів, як то: тенденцій суспільно-політичного розвитку, результативності функціонування політичного режиму, впливовості політичних партій, формування консолідуючої основи соціуму та забезпечення достатнього рівня інформованості його членів для відповідальної й раціональної участі в політиці.



Номер сторінки у виданні: 99

Повернутися до списку новин