Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Політологічні аспекти глобалізації





Сергій Шергін, доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри регіональних систем та європейської інтеграції Дипломатичної академії України при МЗС України, заслужений працівник освіти України

УДК 327

 

Автор розглядає концептуальні основи глобалізації та глобалізму з позицій сучасної політології. Особливу увагу приділено аналізу теоретичних і методологічних аспектів глобалізації у контексті зарубіжної політичної науки.

Ключові слова: глобалізація, глобалізм, гіперглобалізм, глобал-скептицизм, вестернізація

 

Автор рассматривает концептуальные основы глобализации и глобализма с позиций современной политологии. Особое внимание уделяется анализу теоретических и методологических аспектов глобализации в контексте зарубежной политической науки.

Ключевые слова: глобализация, глобализм, гиперглобализм, глобал-скептицизм, вестернизация

 

The author examines conceptual basis of globalization and globalism from the standpoint of contemporary political science. Special attention is given to analysis of theoretical and methodological aspects of globalization in the context of foreign political science.

Key words: globalization, globalism, hyperglobalism, global-skepticism, westernization

 

Сучасний загальносвітовий розвиток обумовлений двома головними процесами (мегатрендами) — глобалізацією та регіоналізацією. Глобалізація основних системотворчих факторів — економічного, технологічного, інформаційного, екологічного — приводить до розуміння не тільки цілісної взаємозалежності світу, але й до дедалі більшого та суперечливого впливу цих чинників на соціально-політичну та культурну реальність в окремих країнах і регіонах.

Субстанціональна інтерпретація часу, в якому зараз перебуває світова спільнота, визначає його як час глобалізації. Політологічна традиція ХХ ст. переважно зосереджувалася на дослідженні проблем суспільства, що було організовано в націю-державу (nation-state) — політичний еквівалент національної моделі організованого громадянського суспільства. Сучасний світ, що формується під впливом транснаціональних інтеграційних процесів епохи глобалізації, потребує якісно нового осмислення. Цей комплекс теоретико-методологічних і праксеологічних підходів до аналізу феномену глобалізації відомий у науці як політологія глобального світу.

У контексті цієї проблематики найпершим завданням є визначення змісту та аналіз структури самого поняття «глобалізація». В арсеналі суспільних наук безліч різних дефініцій і концепцій глобалізації. Політологи, історики, філософи, соціологи та економісти з різних країн і наукових шкіл роблять наголос на політичних, історичних, філософських, соціологічних та економічних аспектах цього складного явища та суперечливого процесу.

Фахівці в галузі суспільних наук трактують глобалізацію як постійний процес гомогенізації та універсалізації світу. Спеціалісти з макроекономіки розглядають глобалізацію в контексті розвитку світових ринків товарів, послуг і капіталів, а також транскордонних комунікацій і міжнародної співпраці. Поширена також думка, що глобалізація — це новий етап міжнародної конкуренції, який характеризується поставленим на інформаційно-технологічну базу процесом залучення до міжнародного бізнесу ресурсів і продуктів, що піддаються відтворенню й копіюванню на різних територіях і в різних соціокультурних ареалах.

Варто підкреслити, що комплексне наукове осмислення динамічних процесів глобалізації не допускає науково-галузевих обмежень. Спроби розглянути глобалізацію як статичне явище або з позицій економічної, політичної чи соціологічної теорій призводять до спрощених оцінок і некоректних прогнозів. Помилкові результати неминучі також і в разі використання спрощених та позбавлених емпіричного підходу наукових методів.

Прихильники комплексного підходу до глобалізації визначають її як «комплексну глобалізацію», що завдяки поширенню засобів зв’язку справила революційний вплив на всі сфери життя людства. У цьому плані феномен глобалізації розглядається як взаємодія інформаційної технології і світової економіки. Наприклад, американський політолог В. Андерсон, який досліджує глобалізацію в економічному, політичному, культурному, інформаційному та біологічному аспектах, підкреслює послаблення ролі ідеології, просування до глобального відкритого суспільства, а також створення під її конвертуючим впливом по-справжньому «єдиного світу» [14].

Останнім часом для визначення структурно-функціональних характеристик глобалізації використовують такі поняття, як «постіндустріалізм», «техноглобалізм», «неоколоніалізм», «глобальне село», «детериторіальність» тощо. Усі вони віддзеркалюють найважливіші зміни, що їх спричиняє глобалізація під час своєї планетарної ходи. Утім, у межах суспільних наук немає універсальної формули для визначення цього явища, тому його трактують залежно від світоглядного підходу тих дослідників, які представляють окремі наукові школи. З приводу складності тлумачення цього поняття американський політолог Ф. Джеймсон зазначив, що воно є «подібним до опису слона, зробленого кількома сліпими різними засобами» [4, с. 17–18].

Така ж неоднозначність існує серед науковців щодо початку дії глобалізації. Дослідники ведуть відлік глобалізації з різних точок історичного часу. Одні вважають, що глобалізація почалася з розподілу праці, розвитку міст-полісів і міжнародної торгівлі, тобто з античного періоду історії. Інші пов’язують глобалізацію з епохою Великих географічних відкриттів та розвитком колоніальної системи. Існує досить обґрунтована система поглядів стосовно того, що сучасний етап глобалізації, обумовлений науково-технічною революцією, зокрема в галузі інформації та комунікацій, розпочався в другій половині ХХ ст. Нарешті, деякі аналітики стверджують, що справжня глобалізація своїм бурхливим розвитком зобов’язана краху системи соціалізму на чолі з СРСР і тотальній перемозі ринкової економіки та ліберальної демократії.

Масштабність та багатофакторність глобалізації дають підстави інтерпретувати її як об’єктивний процес реструктуризації та якісно нового розвитку міжнародного простору. У категоріях політичної науки та відповідно до наявної міжнародної практики її зміст можна визначити як процес створення цілісної глобальної економіки, інституціонально-правового оформлення цієї цілісності та прагнення транснаціональних еліт скористатися її можливостями для налагодження системи глобального управління.

У довідниках та енциклопедіях з міжнародних відносин, що вийшли останнім часом у США і англомовних країнах Британської співдружності, концепт глобалізації трактується досить широко — це спільне існування та взаємодія всіх локальних спільнот, формальних і неформальних інститутів, національних держав, державних об’єднань, міжнародно-політичних регіонів і як результат — перетворення світу на місце глобальної взаємодії [19, с. 126–128].

Зазначимо, що вперше цей термін з’явився в 60-х рр. ХХ ст. в наукових працях американських і французьких авторів. Його вживали теоретики створеного в 1968 р. Римського клубу для системного вивчення глобальних проблем, розроблення моделей світового порядку та дослідницьких проектів планетарного розвитку. Подальше використання терміна припадає на 1970-ті рр. — в літературі з менеджменту та бізнесу для позначення нових стратегій світового виробництва та розподілу. У суспільні науки він увійшов через географію та соціологію, а в гуманітарні — через антропологію та культурологію. Економісти ж почали використовувати його для пояснення феномену злиття ринків продуктів, що виробляються транснаціональними корпораціями (ТНК). Свою концептуальну інтерпретацію він здобув лише на початку 1980-х рр., передусім у працях американських соціологів Дж. Макліна і Р. Робертсона. Так, у 1981 р. Дж. Маклін закликав наукову спільноту «зрозуміти історичний процес посилення глобалізації соціальних відносин і дати йому пояснення» [8, с. 28].

 У 1983 р. Р. Робертсон використав у науковій статті термін глобальність, а в книзі «Глобалізація: соціальна теорія і глобальна культура» (1992) зазначив, що «в найбільш простих дефініціях глобалізація — це стиснення світу в одному місці» [22]. Важливими є твердження Р. Робертсона про те, що реальна природа глобалізації прихована, а економічні концепти надто перебільшені. На його думку, справжня природа глобалізації відображена в гібридному терміні глокалізація, який органічно поєднує глобалізацію та локалізацію і тлумачить процес глобалізації через планетарну регіоналізацію, за допомогою якої національні суспільства намагаються захиститися від культурного «розмивання».

У 1990-ті рр. термін глобалізація міцно ввійшов у науковий обіг, майже витіснивши поняття «постмодернізм», яке трактувалось як закономірний результат кризового розвитку європейської культури епохи Просвітництва та індустріалізації й використовувалось для опису соціально-політичних і соціокультурних процесів, притаманних постіндустріальному суспільству. Поширення термінів «глобалізація», «глобальність» і «глобалізм» привело до того, що вони стали частиною не тільки наукової, а й ма сової свідомості. Останній термін нерідко асоціюють з «новим виданням імперіалізму» чи «новим варіантом неоколоніалізму». Саме в такій площині застосовував це поняття американський економіст К. Омає, який аналізував світову економіку в контексті взаємного впливу трьох центрів сили: США, ЄС і Японії, а також домінування в міжнародній економіці «глобальних корпорацій» [20; 21].

На думку британського соціолога М. Арчер, глобалізація — це процес, що спричиняє зв’язування структур, культур та інститутів у світовому масштабі. У її трактуванні вплив глобалізація означає,

що суспільства більше не є первинними одиницями аналізу [15, с. 133].

Подібну думку висловлював і британський історик М. Олброу, який доводив, що суспільства варто розглядати лише як систему в оточенні інших систем, а отже — як субсистему світової спільноти [13, c. 9, 11].

У комплексному дослідженні групи соціологів під керівництвом британського вченого Д. Хелда (1999) глобалізація представлена як «об’єктивний нелінійний процес виникнення міжрегіональних структур і систем взаємодії та обміну». Автори зазначали, що цей процес охоплює мало не всі галузі суспільного життя, але через свою суперечливість і різноспрямованість не є тотожним процесу формування глобального суспільства чи світового співтовариства. Глобалізацію не можна замінювати такими поняттями, як «взаємозалежність», «інтеграція», «універсалізм», «конвергенція». Якщо взаємозалежність означає симетричність владних відносин між соціальними або політичними силами, то глобалізація передбачає можливість ієрархії й нерівності, тобто процес глобальної стратифікації. Помилковим також є ототожнення глобалізації з універсалізмом, тому що глобальний взаємозв’язок відчувається всіма народами й суспільствами неоднаково, що може бути джерелом напруженого конфлікту. У цьому контексті глобалізацію належить відрізняти від конвергенції, оскільки вона не припускає однорідності та гармонії [5, c. 31, 33].

Значний внесок у вивчення феномену та сутності глобалізації зробив німецький дослідник У. Бек, якому належить термін «віртуальна економіка». Відзначаючи транснаціональний характер глобалізації, він стверджував, що особливості цього процесу полягають у розширенні щільності та стабільності взаємодіючих регіонально-глобальних мереж та їхніх зв’язках із соціальними просторами на мас-медійному, культурному, політичному, військовому та економічному рівнях. На його думку, відмінність понять «глобалізація», «глобальність», «глобалізм» має на меті зруйнувати територіальну ортодоксію політичного та суспільного, яка втілилась у проекті «першого модерну», що був прив’язаний до національної держави й отримав статус категоріально-інституціонального абсолюту. Отже, глобалізації притаманні такі характерні риси, як сучасність, інформаційність, діалектичність, багатовимірність, поліцентричність і глокальність [2, с. 17–29; 225–236].

Американська політична наука зробила найбільший внесок в опрацювання категоріального апарату глобалізації. Як правило, американські політологи трактують глобалізацію з позицій «національного інтересу» і пов’язують її дію з поширенням у світі ринкових відносин і ліберальної демократії. Зокрема, відзначається прагматичний аспект глобалізації, що приводить до стандартизації виробництва, споживання та посилення технологічної взаємозалежності. Наприклад, для Ч. Дорана і Дж. Ная глобалізація — це відповідно «взаємодія інформаційної технології і світової економіки» та «зростання мереж взаємозалежності» [16, с. 179; 19, c. 78].

Дж. Розенау характеризує глобалізацію як систему, основою якої є не економіка, а постміжнародна політика. Утворення такої політики стало можливим завдяки участі у світополітичному процесі великої кількості урядових і неурядових міжнародних організацій, вплив і влада яких значно підвищилися в останні десятиріччя. Відзначаючи велику роль технологічного фактора глобалізації, Дж. Розенау підкреслює, що саме технологія усуває географічні та соціальні простори й унеможливлює домінування якогось одного суб’єкта міжнародної політики [10; 11].

На особливу увагу заслуговує філософська концепція Ф. Джеймсона, який пропонує трактувати глобалізацію як суперечливий процес, що інтенсифікує бінарні відносини між своїми частинами — переважно націями, але й регіонами та соціальними групами, які продовжують зберігати свою ідентичність. Його концепція глобалізації містить чотири логічно припустимі позиції:

— заперечення глобалізації, оскільки світ залишається поділеним на національні держави;

— глобалізація не є новим явищем, тому що вона існувала відтоді, відколи почався процес міграції та торгівлі; — глобалізація пов’язана з процесом створення світового ринку — кінцевою метою капіталізму;

— глобалізація — це нова (третя після приватного та монополістичного капіталізму) стадія розвитку капіталізму — стадія «багатонаціонального капіталізму» [4, с. 18].

Варто згадати про автора світ-системної теорії І. Валлерстайна, який вважав, що дискусії щодо визначення сутності глобалізації зводяться до полеміки з приводу організації нової світ-системи (перехідної), яка б відрізнялася від капіталістичної — така, що ґрунтується на економічній експлуатації периферії й напівпериферії «глобальним центром». На його думку, подолання системного безладу, спричиненого «історичним капіталізмом, можливе лише за умов створення нової історичної системи, яка була б позбавлена ієрархічної нерівності. За прогнозами соціолога, у 2050–2075 рр. людство буде жити не в умовах капіталістичної світекономіки, а при іншому порядку чи порядках, при новій історичній системі чи системах [24].

Багато американських дослідників пов’язують глобалізацію з можливістю поширення світом принципів демократії, свободи слова та прав людини. Така позиція заснована на апріорних припущеннях, що демократія забезпечує більш високий рівень розвитку людства, ніж авторитаризм і тоталітаризм. Звичайно, в американському науковому середовищі існують і протилежні думки, зокрема щодо «абсолютних переваг» глобалізованого суспільства.

Серед теоретичних проблем визначення сутності глобалізації найбільшою є проблема співвідношення глобалізації і вестернізації. З цього питання в західній політичній науці чітко сформувалися принаймні два концептуальні підходи.

Перший виходить з того, що глобалізація є процесом більш широким, ніж вестернізація. Серед відомих західних політологів такої позиції дотримуються Е. Гідденс, Р. Робертсон, В. Коннолі, М. Олброу. Переконливим аргументом на користь цієї позиції слугує успішний досвід суспільної модернізації країн Східної й Південно-Східної Азії (Японія, Китай, Південна Корея, В’єтнам, Сінгапур, Малайзія, Таїланд). Процеси соціального оновлення в цих країнах не перетворилися на суцільну вестернізацію, від якої могли б постраждати соціокультурні підвалини азійських суспільств. Цей приклад свідчить, що перехід традиційних суспільств до індустріально розвинених і постіндустріальних систем у принципі можливий без вестернізації.

Другий підхід представляють С. Амін, Л. Бентон і Р. Гілпін, А. Каллінікос, які ототожнюють глобалізацію з поширенням (дифузією) західного модернізму, а інтернаціоналізацію розглядають як побічний продукт американського світового порядку. Під глобалізацією вони розуміють уніфікацію суспільного життя на основі єдиних ліберальних цінностей шляхом реплікації соціальних стандартів індустріально розвинених країн так званими «новими демократіями». Проте, в такій інтерпретації глобалізація виглядає як соціальний аналог вестернізації.

Аналогічної позиції дотримується Ф. Фукуяма, який на початку 1990-х рр. стверджував, що тріумф ліберальної демократії означає завершення суспільно-формаційного розвитку або «кінець історії». Позначаючи глобалізацію як один з варіантів вестернізації, американські політологи входять у сферу досліджень взаємовідносин між цивілізаціями. Геополітичну спрямованість цих взаємин влучно сформулював С. Гантінгтон — «Захід і решта». Між цими двома науковими школами точиться досить тривала полеміка. Головна проблема дискусії полягає не в тому чи іншому визначенні глобалізації, а в тому, чи зможе незахідний світ вступити у фазу глобалізації без попередньої вестернізації, тобто без відмови від власної культури на користь соціокультурних цінностей та цивілізаційних підвалин Заходу.

Іншою й найбільш радикальною серед західних політологів є позиція Зб. Бжезинського, який підтримує стратегію американського експансіонізму для забезпечення якщо не «глобальної гегемонії», то «глобального лідерства». Вважаючи глобалізацію природним явищем, «благотворним і незупинним процесом», він у її підтримці покладається на ТНК і міжнародні фінансово-економічні організації. З огляду на неоднозначну реакцію світової спільноти щодо «моральної легітимності глобалізації», політолог зазначає, що «демократизація глобалізації буде тривалим, складним і важким процесом, який часто-густо може повертати назад і вимагатиме сильного американського лідерства» [3, с. 209].

Складність і багатофакторність впливу глобалізації на світовий розвиток, а також неоднозначну роль у цьому США констатують так звані «глобал-скептики», серед яких чимало американських дослідників. Прикладом їхніх позицій можуть слугувати висловлення Дж. Грея про те, що глобалізація є «революційним захопленням США світової економіки, тому сходження на престол ідеології вільного ринку відповідає лише інтересам однієї країни й одного суспільства — американського». На його думку, глобалізація як «помилковий і шкідливий проект творців американської зовнішньої політики може спричинити дестабілізацію не лише окремих країн, але й світової системи в цілому» [17, c. 4; 16].

Доцільно розглянути концептуальний контекст глобалізації з конкретних парадигмальних позицій, що їх дотримується західна політична наука.

Реалісти і неореалісти — (передусім С. Гантінгтон і Зб. Бжезинський) розуміють її в дусі концепції

«зіткнення цивілізацій», тобто як результат перемоги Заходу в «холодній війні» з СРСР і закономірний процес поширення гегемонії США на решту світу.

Неоліберали, насамперед Ф. Фукуяма, Дж. Най і Р. Кеохейн, розглядають глобалізацію як процес поступового подолання державами своїх вузьких егоїстичних інтересів і становлення спільноти цивілізованих країн, який є наслідком взаємодії національних економік, інтернаціоналізації фінансів, посилення ролі ТНК у світовій економіці.

Неомарксисти на чолі з І. Валлерстайном вважають, що цей термін означає цілеспрямовану стратегію монополістичного капіталу та американського імперіалізму, що має на меті остаточне закріплення економічної нерівності у світі та експлуатацію периферійних і напівпериферійних регіонів і країн монополіями світового центру.

Трансформісти, або прихильники еволюційної парадигми, зокрема Дж. Розенау і Е. Гідденс, вважають сучасну форму глобалізації історично безпрецедентною, яку не можна порівняти з будь-яким іншим типом міжнародного порядку. Дослідники, які дотримуються такої позиції, пропонують здійснювати стратегію поступової адаптації до дедалі більш взаємозалежного та нестабільного світу. Відповідно глобалізація розглядається як могутня сила, що трансформує світ і несе відповідальність за еволюцію суспільних систем і економік, а також за зміну форм правління та світового порядку. Утім, дослідники цього напряму не претендують на знання траєкторії світового розвитку і вважають некоректним передбачення параметрів прийдешнього світу та глобальної цивілізації.

Постмодерністи, серед яких Р. Кокс, Дж. Дер-Деріан, і К. Сйоландер, виступають за пріоритет постструктуралістського підходу до глобалізації, розглядаючи її як сучасний прояв диференціації та індивідуалізації соціальних суб’єктів міжнародних відносин.

Майже всі ці напрями, що узагальнені в таких поняттях, як «гіперглобалізм», «глобал-скептицизм» і «трансформізм», демонструють широке розмаїття парадигмально-концептуальних підходів і формально-нормативних оцінок глобалізації. Проте, незважаючи на велику кількість наукової літератури, що постійно зростає, західна наука не запропонувала системної й достатньо обґрунтованої теорії глобалізації. Визначальною рисою парадигмального підходу західної політології й соціології міжнародних відносин щодо інтерпретації глобалізації є концептуальний і методологічний плюралізм, який органічно поєднаний з раціоналізмом та ідеалізмом.

Для більш повного уявлення про глобалізацію доцільно розглянути концептуальні погляди та теоретичні міркування з приводу її сутності незахідних дослідників, передусім з країн, що розвиваються. Для багатьох з них глобалізація — це просто інший термін для позначення глобальної гегемонії США та панування ТНК, що контролюють понад 80 % світової торгівлі та 75 % світових інвестицій. На думку цих дослідників, програми структурної перебудови національних економік, що їх пропонують Світовий банк і Міжнародний валютний фонд відповідно до вимог глобалізації, є економічним геноцидом. Оцінюючи новий економічний порядок, який прагнуть створити країни «світового центру», чимало політологів «світової периферії» вважають, що він веде до посилення впливу Заходу, а сама глобалізація тільки загострює протистояння Півночі і Півдня в межах економічно двополюсного світу.

Характерною в цьому плані є позиція деяких науковців і політичних діячів Індії, Пакистану та Бангладеш, які розглядають глобалізацію в контексті нового перерозподілу сфер впливу після закінчення «холодної війни». На їхню думку, на місце конфронтації між СРСР і США приходить протистояння Півночі, яка глобалізується, і Півдня, що його глобалізують. Так, колишній міністр закордонних справ Бангладеш Т. Алі вбачає в глобалізації вплив економічних негараздів у США та Японії на всі країни, що розвиваються. Індійський дослідник Г. Капур вважає, що в процесах глобалізації світових ринків США належить роль «морального диригента», а його співвітчизник Б. Саха стверджує, що глобалізація нагадує особливий вид балансу сил у міжнародних справах — балансу сил при домінуванні однієї з них у межах цього балансу» [4, c. 108–109]. У нинішніх умовах, коли США серйозно потерпають від валютно-фінансової кризи, на роль домінаторів можуть претендувати й інші світові центри сили.

Не менш критичними та обґрунтованими стосовно ролі глобалізації в міжнародних процесах видаються позиції китайських політологів і економістів. Реформування китайської економіки та суспільства в цілому виявляє специфічний аспект його розвитку — китайський глобальний регіоналізм.

Прискорений економічний і науково-технологічний розвиток Китаю дозволяє розглядати «китайський регіон» як одну з головних підсистем загальної системи міжнародних відносин. За прогнозами західних аналітиків, Китай у середньостроковій перспективі вийде на рівень великої регіональної держави, а в довгостроковій — здобуде статус глобального центру сили. За оцінками китайських спеціалістів, Китай лише у 2050 р. зможе досягнути рівня середньорозвиненої країни світу [12, с. 416].

Взагалі підхід китайських вчених до глобалізації ґрунтується на принципі розділення політики та економіки. У наукових працях китайських дослідників домінує прагматичний, а не теоретичний підхід до цього явища. Такий підхід притаманний ймовірніше новим індустріальним країнам, ніж розвиненим. Для визначення змісту глобалізації використовується загальна методика оцінювання світових економічних тенденцій, яку доповнює аналіз взаємовідносин соціалізму «з китайською специфікою» та глобальної економіки.

Окрему увагу китайські науковці звертають на особливості глобалізаційних процесів у контексті відносин Північ–Південь. Наприклад, проф. Лю Кан пише про «китайський виклик глобалізації», що має два прояви:

1) виклик глобальному капіталізму; 2) виклик новому світовому порядку.

Аналізуючи причини монетаристської кризи в Південно-Східній Азії, проф. Сю Мінці зазначає, що «глобалізація є взаємозалежністю економічної діяльності держав, регіонів, підприємств та індивідів, яка призвела до нової стадії історичного розвитку, де кожна частина стає невід’ємною складовою інтегрованої економіки» [1, c. 37–38].

Характеризуючи структуру глобалізації, китайські вчені відзначають «трійку» основних потуг світової економіки: США, ЄС і Східну Азію. Згадуються також і рушійні сили глобалізації — МВФ, Світовий банк і СОТ. За оцінками аналітиків Китайського інституту сучасних міжнародних відносин, у результаті регіоналізації склалося п’ять великих кооперативних ареалів: Північна та Південна Америка на чолі зі США, ЄС, СНД, ісламський світ і Східноазійський економічний форум (САЕФ).

Разом з негативами глобалізації китайські дослідники бачать і позитивні моменти. Серед переваг глобалізації відзначається можливість для країн, що розвиваються, здійснити перебудову економіки, отримати доступ до нових технологій і ринків, а також брати участь у міжнародних економічних відносинах. Очевидно, що після вступу Китаю до СОТ у 2001 р. втілення цих можливостей стало реальністю для його економіки. Якщо раніше проводився курс відвертого протекціонізму, то після приєднання до СОТ Китай став прихильником «відкритого регіоналізму» та лібералізації торгівлі у світовому масштабі. Свій шлях у глобалізованому світі Пекін бачить у формуванні в Азійсько-Тихоокеанському регіоні середовища, в якому Китай з географічних причин та через розміри внутрішнього ринку став би природним центром тяжіння. З огляду на це логічним є висновок, що без активної участі Китаю в міжнародних економічних відносинах глобалізаційні процеси не можуть нормально розвиватися, а сама глобалізація набуватиме дедалі більшого «китайського» забарвлення.

Важливо зазначити, що суб’єктивне ставлення до глобалізації — позитивне чи негативне — залежить не стільки від цивілізаційної належності, скільки від рівня розвитку економіки кожної окремої країни. Проте, ця залежність не є строго детермінованою економічним фактором. Наприклад, у розвинених країнах Заходу, що виступають у ролі «авангарду глобалізації», та неоіндустріальних країнах Сходу багато так званих «глобал-скептиків». Водночас у країнах, що розвиваються, чимало прихильників глобалізації, які вважають, що вона дає можливість подолати економічну відсталість і забезпечити модернізацію та суспільний прогрес. Інакше кажучи, оцінка глобалізації, як і будь-якого масштабного політичного та соціально-економічного явища, не позбавлена елементів суб’єктивності.

Показовими для універсальної та збалансованої в межах світової спільноти є визначення й оцінка політичного змісту та соціально-економічних наслідків глобалізації з боку ООН. Проблематика глобалізму та глобалізації потрапила у фокус уваги ООН у 90-ті рр. минулого сторіччя, а на початку нового стала предметом постійного моніторингу та обговорення на сесіях Генеральної Асамблеї. Найбільш відомим документом, присвяченим комплексним проблемам глобалізації, є Декларація тисячоліття, в якій зазначалося, що ООН сповнена рішучості забезпечити позитивні результати глобалізації для всього людства.

Наступні резолюції Генеральної Асамблеї ООН, і передусім ті, що були прийняті після 2005 р., привернули увагу світової спільноти до проблем економічного розвитку за умов глобалізації та взаємозалежності. При цьому зазначалася важливість того, щоб результати глобалізації, рушійною силою якої є економічна лібералізація й технічний прогрес, використовувалися на максимально справедливих засадах. Такі рішення знайшли відображення в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН під назвою «Роль ООН у заохоченні розвитку за умов глобалізації та взаємозалежності». Термін «справедлива глобалізація», що трактується як «глобалізація для всіх», зокрема в плані забезпечення в повному обсязі прав людини, став визначальним для наступних резолюцій ГА ООН [6; 7].

Отже, світове співтовариство визнає очевидними переваги і недоліки глобалізації, яка стає всеосяжним, незворотним і об’єктивним процесом, до багатофакторного впливу якого необхідно готуватися всім — як розвиненим країнам, так і тим, що розвиваються. З огляду на це ООН бачить своїм завданням зміцнення глобального партнерства для досягнення узгоджених на міжнародному рівні цілей справедливого розвитку.

У підсумку варто зазначити, що загальні висновки іноземних політологів і експертів щодо визначення структурно-функціональних параметрів глобалізації суттєво різняться. Проте, нелінійний алгоритм і біфуркаційний розвиток глобалізаційних процесів визнаються багатьма дослідниками, що представляють різні наукові школи в теорії і політології міжнародних відносин. Водночас їх переважна більшість визнає неабияке значення проблеми регулювання цими процесами для забезпечення міжнародної стабільності та сталого економічного розвитку. Насправді практичне значення глобального управління важко переоцінити, але дана проблема виходить за межи наукового дискурсу і цілком належить до праксеологічних аспектів глобалізму та глобалізації.



Номер сторінки у виданні: 130

Повернутися до списку новин